21. Кирило – Мифодіївське братство

Еліта після війни з Наполеоном побачила , як живуть в Європі почала утворювати організації.

1845- 1847 рр- у Києві діяла перша в Україні нелегальна організація «Словянське товариство святих Кирила і Мифодія».

За ініціативою представників передової інтелігенції : учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозевський , юрист Микола Гулач , професор історії Київського університету Микола Костомаров , письменник Пантелеймон Куліш , етнограф Опанас Маркевич . Скл. з 10 чоловік.

Збиралися на таємні зустрічі на яких обговорювали філософські та політичні питання.

М.Костомаров після зборів записував думки учасників братства «Книга буття укр. народу» і «Статут словянського братства святих Кирила і Мефодія».

Зміст 1: коротка політична історія укр. народу . Політичні проблеми . Як словянські нарди опинилися під гнітом Австрійської , Російської та Турецьких імперій. ЯК втратили незалежність і перетворилися на колонії. Окреме місце приділялося визвольній війні 1648-1654 рр. У Війському Запорізькому не було кріпосного права.

Після Переяславської угоди Україна поступово потрапила у московську неволю, а з Катерини ІІ остаточно втратила ознаки державності.

Зміст 2 : Мета : ліквідувати самодержавство і кріпосне право після цього всі словянські народи мали обєднатися у Словянський союз християнських незалежних республік . Союз мав будуватися на принципах рівності . Кожна республіка повинна мати суверенітет , самоуправління , всенародно обраний орган законодавчої влади – сейм, виконавчої – президент.

Група 1 : ліберальні реформатори : Костомаров , Білозерський , Куліш.

Група 2 : революціонери : Шевченко, Гулак.

Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. "Братчики" збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

22. Малоросійська політика російського царизму XVІІІ–ХІХ ст. та формування української нації.

В 1708 році з ініціативи московського уряду новим гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський (хоча формально він був обраний на старшинській Раді в Глухові). За діями гетьмана наглядав призначений Петром І боярин Андрій Ізмайлов. В 1722 році був виданий указ про створення на Україні так званої Першої Малоросійської колегії. В її безпосередні функції входили: нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних стар-шин, дозвіл на видачу ними розпоряджень з управління краєм тощо. Такі кроки Росії всіляко обмежували автономію України.

Після смерті І. Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов’язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722–1723 рр.). Полуботок здійснював заходи щодо консолідації старшини, реформаторські дії в галузі судочинства, енергійно протистояв діяльності Малоросійської колегії. За таку позицію, відверте протистояння цареві гетьман потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724 р.). На Полуботкові і його однодумцях завершився розгром української автономістичної старшини.

На початку 30-х років ХVIIІ ст. до влади в Росії прийшли цариця Анна та її фаворит Бірон, які скористались смертю гетьмана Д. Апостола, щоб повернутись до петровської політики. В цей період управління Україною доручили Правлінню гетьманського уряду (фактично було відновлено Малоросійську колегію), до діяльності якого додавалась таємна інструкція. За нею голові Правління гетьманського уряду князю Шаховському доручалось дбати про русифікацію української старшини, не допускаючи її зближення з іноземцями. Російська влада знову почала втручатися у внутрішні справи України, нищити місцеве самоуправління.

Після смерті імператриці Анни (1740 р.) російський престол зайняла дочка Петра І Єлизавета. Вона була одружена з простим козаком з Козельця (на Чернігівщині) Олексою Розумовським. Звернення української старшини до Єлизавети про відновлення гетьманства були задоволені. Новообраним гетьманом став брат Олекси Розумовського Кирило. За час свого гетьманування (1750–1764 рр.) завдяки впливу при дворі і прихильності імператриці Кирило Розумовський зумів розширити автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, реформував торгівлю і судочинство. Розумовський зумів повернути під свою владу Київ і Запоріжжя, вивести з України царські війська, відновити Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив на основі збірника законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», який був завершений в 1743 році.

Довершила нищення української державності російська імператриця Катерина II, яка продовжила антиукраїнську імперську політику Петра І. Остаточне знищення української державності не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягнений в часі і складався з цілого ряду взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:

1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) – скасовано митний кордон між Україною і Росією;

1764 р. – ліквідовано Гетьманат як систему управління Україною, влада передавалася до ІІ Малоросійської колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;

1765 р. – ліквідовано слобідські козацькі полки (їх було 5) і замість них створено регулярні гусарські полки;

1775 р. – знищена Запорозька Січ;

1781 р. – скасовано адміністративний поділ Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією;

1783 р. – скасовано козацькі полки Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні регулярні полки під управою російських офіцерів;

1783 р. – заборонено вільний перехід українських селян з місця на місце і таким чином введено кріпосне право;

1785 р. – українська старшина урівнювалася в правах з російським дворянством;

1786 р. – проведена секуляризація (тобто конфіскація) монастирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскільки саме монастирі були осередками культури в Україні;

30-ті рр. XIX ст. – припинення дії місцевого права в Україні та перехід виключно до загальноросійських законів.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес нищення української державності, яка після Б. Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю.

23. Поділ Польщі між Росією й Австро-Угорщиною та специфіка етнічного, соціального й економічного розвитку українців у складі двох імперій. Перетворення Галичини в осередок легалізації українського національно-визвольного руху.

23-а

Перший поділ Польщі було закріплено Петербурзькими конвенціями 1772р. між Росією та Австрією, а також між Росією та Прусією.

Відповідно цих документів Австрія отримувала Галичину, Прусія – Помор'я (за вийнятком Гданська) і частину Великої Польщі, Росія – українські та білоруські землі на схід від Західної Двіни та Дніпра, а також Латгалію.

Сейм 1773 р. був змушений ратифікувати дані угоди. В той же час на цьому і на наступних сеймах були схвалені рішення, направлені на внутрішню стабілізацію Польщі.

Була створена Постійна рада для здійснення функцій уряду в період між сеймами, встановлено перше в Європі міністерство освіти – Едукаційна комісія, видано ряд постанов з питань розвитку торгівлі і промисловості.

Чотирирічний сейм (1788–1792 рр.) 3 травня 1791 р. прийняв Конституцію Польщі, що зміцнювала центральну виконавчу владу.

Обраність короля змінювалася обраністю династії. При королі створювалася рада «Варти законів», що складалася з примасу та 5 міністрів, що призначалися королем.

Другий та третій поділи

Другий поділ Речі Посполитої став за цих умов неминучим.

12 січня 1793 р. між Росією та Прусією була підписана нова конвенція.

Росія отримувала українські та білоруські землі з містами Мінськ, Слуцьк, Пінськ, Житомир, Кам'янець-подільський. Прусія отримала частину Великої Польщі та Куявію, а також Гданьськ.

Сейм 1793 р. (останній в історії Речі Посполитої) був змушений ратифікувати домовленості з Росією та Прусією, закріплюючи результати Другого поділу.

Одночасно без обговорення була затверджена нова конституція, що фактично перетворювала Польщу на васала Російської імперії. Проте право "liberum veto" відновлено не було.

Поразка повстання привела до повної ліквідації Речі Посполитої.

3 січня 1795 р. була підписана конвенція про третій поділ Польщі між Росією та Австрією, а 24 жовтня подібна ж конвенція була укладена між Прусією та Росією.

До Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь. Австрія отримала малопольскі землі з містами Люблін та Краків, Прусія – частину Підляшшя і Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії.

23-б

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму.

Ознаками цього періоду були:

-розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму у сільське господарство;

-руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переведення селян

на місячну, що означало повну ліквідацію селянських господарств;

-занепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового перевороту й -завершення його у 60-80 рр. XIX століття.

У 1861р. ліквідоване кріпос. право – Росія, 1848 – Східна Галичина, 1849 – Пн.Буковина 1853-Закарп

У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі.

У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції Кирило-Мифодіївське братство

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам. характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту.

Активного розвитку капіталізм набув після реформ 1848р. Скасовується кріпацтво, розвивається фабрично-заводська промисловість,особливо нафтовидобувна та будуються залізниці.

23в) Галичина – осередок легалізації українського національно-визвольного руху

Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії.

Важливу роль відіграє гурток "Руська трійця" (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету перетворення української народної мови на мову літературну. Видаючи альманах "Русалка Дністровая", гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала переорієнтовуватись на народ. Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.

Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства.

На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.