24. Історичні особливості розвитку капіталізму в Україні в складі Російської імперії. Специфіка соціально-політичних передумов формування новітніх партій.

24а) Ліквідація кріпацтва внаслідок селянської реформи 1861р стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної.

Хоча реформу було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Так, в Україні в 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. - 5301.

На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57 % видобутку залізної руди в Росії.

У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість.

Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товарний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Протягом 1863-1902 рр. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі.

Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, обсягами виробництва цукру.

Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.

24б) Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, і власне, поява таких організацій у Галичині надихали східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь.

На початку XX ст українці Російської імперії значно активізували свою участь у політичній діяльності, свідченням чого стало формування українських партій. Вони виникли і змогли поширити свої ідеї внаслідок наявності відповідних соціально-економічних, політичних і організаційних передумов. Поява українських національних політичних партій була прискорена національним гнітом і соціальним напруженням, яке на початку XX ст. вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократичної революції. Новостворені парти так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню могутню силу для здійснення своїх партійно-програмних вимог.

За політичною і соціально-економічною спрямованістю, стратегією і тактикою українські партії Наддніпрянщини можна поділити на ліворадикальні та ліберально-демократичні.

25. Микола Міхновський — український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник українського націоналізму, ідеолог і лідер самостійної течії українського руху кінця XIX — початку XX ст., автор славнозвісної брошури “Самостійна Україна”, один з організаторів українського війська, борець за незалежність України. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП), лідер Української народної Партії, співорганізатор Української Демократичної хліборобської партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.

Основні ідеї своїх промов на Шевченківських урочистостях 1900 р. в Полтаві та Харкові М. Міхновський виклав у брошурі «Самостійна Україна». Вона була першим виданням РУП, котре газета «Искра» назвала «дико шовіністичною брошурою». Його заходами створено товариство Полуботківців, яке планувало зайти в Київ, захопити владу і передати її Центральній Раді. Відмовлявся від посад які йому пропонували, навіть від міністра внутрішніх справ, тому що працював не для чинів, а для самостійності України.

Шукаючи причин невдач українських визвольних змагань 1917-21 років, націоналісти протиставляли в українській революції маси, що стихійно прагнули власної держави, слабому проводові. Критика поодиноких помилок і невдач тієї доби переросла в націоналістів у заперечення демократичних і соціялі стичних принципів, що були визначальні в національно-визвольному русі другої половини 19 -- початку 20 століття та в новітньому українському державному будівництві. Гуманістичні і демократичні традиції дорєволюційного українства націоналізм утотожнкхвав з «провансальством», тобто з національною неповноцінністю. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових, революційних способів дії, що дорівнювали б ворогам у безоглядності й рішучості.

Нацоналісти проголошували себе послідовниками «ідеалістичного» світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріялістинної філософії марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на науковій основі, націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. Замість об'єктивного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міти й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви хрови (сипання пам'яткових могил, крутянські річниці тощо).