28. Формування партії есерів і анархістів на території України 19-20 століття.

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; популярна назва - есери) - українська політична партія. Як всеукраїнська політична організація УПСР організувалась у квітні 1917 року внаслідок об'єднання окремих гуртків і груп есерів, котрі існували в Україні з 1905 року. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; популярна назва - есери) - українська політична партія. Як всеукраїнська політична організація УПСР організувалась у квітні 1917 року внаслідок об'єднання окремих гуртків і груп есерів, котрі існували в Україні з 1905 року. До керівництва партії входила переважно студентська молодь, зокрема, М.Ковалевський, Л.Ковалів, В.Залізняк, О.Севрюк, П.Христюк, М.Шраг. Тісно співпрацював з партією М.Грушевський. У програмі УПСР поєднувались національні інтереси з ідеями ліберального народництва. Партія з перших кроків діяльності висувала ідею національно-територіальної автономії України, стояла на грунті безкласовості української нації, націоналізації великих земельних володінь, популяризувала принципи дрібноселянського господарювання. У соціальній стратегії орієнтувалася на селянство та солдатські маси. Визначальним питанням революційних перетворень партія вважала національне питання, а своєю кінцевою метою ставила завдання побудови Української незалежної самостійної держави. У своїй діяльності серед селянства спиралась на "Селянську спілку", що забезпечило їй належне організаційне зміцнення і відповідну соціальну базу. У листопаді 1917 року в рядах партії налічувалось 75 тис. чол. Друковані органи: щотижнева газета "Народна воля" і тижневик "Боротьба".

Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 року у Петрограді УПСР вживала енергійних заходів, аби не допустити в Україні зміцнення позицій Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. У перший період Української Народної Республіки партія мала більшість в Українській Центральній Раді, члени УПСР входили до складу Генерального Секретаріату УЦР-УНР та Ради Народних Міністрів УНР. В урядах В.Винниченка есери керували роботою секретарств: продовольчих справ (М.Стасюк, М.Ковалевський), шляхів (В.Голубович), пошт і телеграфу (М.Шаповал), П.Христюк обіймав посаду генерального писаря. У січні-квітні 1918 року головою Ради Народних Міністрів УНР був український есер В.Голубович і більшість міністерств у ній очолювали члени УПСР.

У період Гетьманату на IV з'їзді 13-16 травня 1918 року партія розкололась на праве і ліве крило.

Анархістські організації.

На території України поширилися переважно російські ідеологічні течії анархізму: анархо-комунізм,анархо-синдикалізм,анархо-індивідуалізм тощо. Жодна із цих течій не мала українського характеру, залишаючись явищем, імпортованим із Росії Лише на межі ХІХ – ХХ століть почалося організаційне оформлення анархізму в Україні.

На початку ХХ століття виникають організації, котрі розвивали ідеологію анархізму. Серед них "Союз бідних хліборобів" – один із ідейних попередників махновського руху. Деякі ідеї "Союзу" лягли в основу махновської iдеологiї.

У період першої російської революції 1905-1907 років спостерігалася досить значна активізація анархістів в Україні. Однак унаслідок культивування анархізму переважно в зросiйщених містах його ідеологічний характер залишався проросійським. Відтак він, по суті, був позбавлений належного зв'язку з українськими суспільно-політичними традиціями.

У цілому, ідеологія анархізму в Україні та ідеологія махновського руху зокрема мала синтетичний характер. Політична програма руху остаточно була оформлена в Декларації Революційної повстанської армії України (жовтень 1919 року), у якій викладалась своєрідна програма перебудови українського суспільства. Вона передбачала втілення досить суперечливих ідеологічних концепцій анархізму, махновщини зокрема. З одного боку, анархо-махновську ідеологію слід віднести до вияву некласичного анархізму ХХ століття, а з іншого – вона стала одним із найбільш ліворадикальних проявів українського політичного спектру та альтернативою державницькій течії національного відродження.

Махновський рух, як й український анархізм у цілому, знаходився під значним впливом російських ідеологів цього напряму. Останні використали сприятливий український ґрунт для реалізації власних амбіцій. При цьому український народ укотре став жертвою експансії та своєрідного соціально-політичного експерименту. Особливою мірою значним революційним підйомом народних мас скористалися більшовики. Вони спочатку використали армію Махна у власних військово-тактичних цілях, а відтак жорстоко розправилися з її залишками. Також необхідно зауважити досить виразну тотожність ідеологій анархізму та більшовизму, насамперед завдяки їхньому утопічному характеру, ігноруванню моральних і духовних цінностей, а також – прав і гідності особи. У цьому контексті важливо в подальшому більш ґрунтовно проаналізувати сутність комуністичної ідеології та її взаємовплив із ідеологією анархізму.

29. Українська соціал-демократія як ідейно-політична течія зародилася у 70-90-х рр. XIX ст. у Галичині. Так, у 80-х рр. XIX ст. тут у складі Австрійської соціал-демократичної партії виникають перші українські осередки соціал-демократії. У 1890 р. зусиллями І. Франка та М. Павлика на ідейних засадах соціал-демократії було створено Українську радикальну партію (УРП), а у 1899 р. – Українську соціал-демократичну партію (УСДП). В 1900 р. на Наддніпрянській Україні виникає РУП – Революційна українська партія (з 1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія)

В грудні 1905 р. за ініціативою діячів РУП - М.Порша, В.Винниченка, Д.Антоновича, С.Петлюри був скликаний II з'їзд партії, на якому РУП була реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Услід за російськими соціал-демократами українські соціал-демократичні діячі бойкотували вибори до І Державної думи.

Цілком логічною була пропозиція керівників УСДРП об'єднатися з РСДРП за умови внесення до програми РСДРП пункту про автономію України.

Більшовики і меншовики. Антагоністичні течії в російському соціал-демократичному русі. Більшовизм догматично відтворював гасло К Маркса про встановлення диктатури пролетаріату насильницьким, революційним шляхом. Меншовизм був російським різновидом європейської соціал-демократії, яка, піддаючи ревізії з кін. XIX ст. політичну платформу Маркса, відмовилася від його революційних гасел і прагнула захищати інтереси людей найманої праці в рамках закону й парламентаризму. Творець більшовизму В. Ульянов-Ленін у сер. 1900 р. виїхав за кордон і налагодив випуск загальноросійської соціал-демократичної газети «Искра».

Тим часом у країні розгортався революційний рух. Навесні 1902 р. селянські заворушення в Полтавській і Харківській губерніях переросли у повстання, спрямовані проти поміщиків і місцевої адміністрації. Влітку 1903 р. робітничий рух на Півдні Росії набув форми загального політичного страйку.

У липні — серпні 1903 р. в Брюсселі й Лондоні відбувся II з'їзд РСДРП. Основна частина делегатів дотримувалася платформи, яку пропагувала «Искра». Найважливішими її елементами були тези про диктатуру пролетаріату і про побудову партії на засадах т. зв. «демократичного централізму». На практиці це означало жорстку підпорядкованість місцевих комітетів центральному керівництву. Ленін негативно ставився до демократичної побудови соціал-демократичних партій Західної Європи й розглядав створювану РСДРП як інструмент завоювання політичної влади і здійснення диктатури від імені робітничого класу.

Не згодні з платформою «Искры» соціал-демократи («економісти», бундівці) залишили з'їзд і тим забезпечили іскрівцям абсолютну перевагу серед депутатів. Однак самі іскрівці розкололися на «твердих» і «м'яких». Лінія розколу проходила у питаннях організаційної побудови партії. Прибічники Леніна, тобто «тверді» іскрівці, обстоювали необхідність створення централізованої партії «нового типу». Вони вважали, що тільки організація професійних революціонерів, яка підтримує у своїх лавах залізну дисципліну й постійно очищається від інакомислячих, може бути ефективним інструментом боротьби проти царизму.

Вибори центральних органів партії закріпили перемогу ленінців, яких відтоді почали називати більшовиками. Відповідно «м'яких» іскрівців пойменували меншовиками.

Після з'їзду відбулося розмежування на фракції більшовиків і меншовиків у місцевих організаціях РСДРП. Більшовицька фракція виявилася чисельнішою в Катеринославському, Миколаївському та Одеському комітетах. Навпаки, у Харківському й Київському, а також у Союзі гірничозаводських робітників було більше меншовиків. У міру того, як розвивалася революція, шляхи більшовиків і меншовиків дедалі відчутніше розходилися.