5. Мистецтво як важлива складова духовної культури. Класифікація видів мистецтва. Характеристика мистецьких стилів великих культурно-історичних епох

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Вона формує внутрішній світ людини, сприяє її розвитку, як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного.

Існує досить багато визначень поняття „мистецтво”, кожне з котрих по-своєму висвітлює його призначення й сутнісні риси. Одним із них є наступне: мистецтво – це специфічний вид людської діяльності, що відображає навколишню дійсність і людську свідомість у художніх образах та є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості, кожен з яких використовує власні виразові засоби. Художні виразові засоби окремих мистецтв зумовлені насамперед предметом відтворення та природою матеріалу, з яким працює митець. Найпоширенішою є класифікація видів мистецтва, в основу якої покладено художні засоби їх виразності. За цим критерієм виділяють такі основні види мистецтва:

1. Художня література.

2. Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія).

3. Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура).

4. Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого мистецтва та архітектура).

5. Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.).

6. Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення)

7. Хореографічне мистецтво (танец, пантоміма).

Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності й багатстві. Немає головних і другорядних видів мистецтва, кожен з них має свої особливості та переваги.

Ще одним ґрунтовним поняттям, необхідним для повноцінного аналізу твору мистецтва, виступає поняття „стиль”. Питання про визначення стилів загальнолюдської культури поставив свого часу американський культуролог Альфред Кребер. Вчений вважав, що стиль властивий усім великим культурам і їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль та спосіб життя. Визначають стиль епохи геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський науковець зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації. На його думку, стиль культури – це спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Згодом виокремилось поняття художнього стилю (або стилю мистецтва). Це більш вузьке поняття, оскільки воно стосується лише однієї, хоч і такої багатющої сфери духовної культури людства, як мистецтво. Стиль мистецтва – це структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомів художньої виразності.

Поняття „стиль” використовується для характеристики етапу в розвитку мистецтва різних художніх напрямів, індивідуальної манери художника. Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного моменту, який переживає суспільство. До деякої міри можна вважати стиль у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її „візитною карткою”. Наприклад, дивлячись на ту чи іншу пам’ятку архітектури, ми легко можемо пізнати не тільки естетичні уявлення, а й характер суспільних відносин, рівень розвитку того чи іншого суспільства.

Розрізняють мистецькі стилі цілих культурних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва знала 11 великих мистецьких стилів, що відповідали конкретним культурним епохам, а саме:

1. Візантійський стиль припадає на другу половину І тис. н.е. Сформувався у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси: урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, монументальність форм, фрескові розписи в інтер’єрі.

2. Романський стиль панував у Європі у Х − ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтер’єри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.

3. Готичний стиль припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси: висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстрер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру. У лініях готичних соборів, що стрімко злітали догори, втілювався релігійний порив служіння Богові. Вертикальність композицій, органічний зв’язок архітектури й скульптури, стрільчасті арки, продовгасті прорізні вікна, прикрашені різнокольоровими вітражами, – ось характерні ознаки готичної споруди, образно названої Віктором Гюго „кам’яною симфонією”. Найбільш відомою готичною спорудою став собор Паризької Богоматері (Нотр Дам де Парі).

4. Ренесанс (Відродження) припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник в Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм (людяність), світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення до античної культурної спадщини, акцентування уваги на людських почуттях, героїзмі, красоті, пропагування свободи думки та наукових досліджень. Це епоха створення великої кількості світських будівель, в яких перемагають „земні”, центрично організовані горизонталі, які приходять на зміну готичній вертикалі, епоха використання в живописі нових художніх засобів, акцентування уваги на зображенні людського тіла, пропагування ідей Гармонії та Краси.

Яскравими представниками цього часу були Л. да Вінчі (його твір “Мона Ліза” є одним із найкращих доби Ренесансу), Мікеланджело, Рафаель, Шекспір, Рембрант. Найважливіші досягнення ренесансної архітектури монументально втілені у творчості італійських архітекторів Ф. Брунеллескі, Д.  Браманте й А.  Палладіо. Пам’ятки Ренесансу в Україні представлені передусім у західній Україні (Кам’янець-Подільськ, Меджибож, “Чорна кам’яниця” у Львові).

5. Бароко (з фр. дивний, чудернацький, вибагливий) припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Зародився в Італії. Стиль пов’язаний із дворянсько-церковною культурою зрілого абсолютизму, що тяжів до урочистого “великого стилю”. Бароко покликане прославляти знать і церкву, монархічну систему правління. Охопивши всі види мистецтва, найбільш могутньо він проявився в архітектурі та образотворчому мистецтві. Величавість і стриманість Відродження, гармонійні об’єми змінюються динамізмом форм, асиметрією, перенасиченням декоративних мотивів. Будуються нові типи палаців, грандіозні садово-паркові ансамблі. Інтер’єр барокової церкви як місце пишного театралізованого обряду католицької церкви демонструє синтез усіх видів мистецтва.

Основні риси: контрастність, динамічність образів, яскравість кольорів, афектація, прагнення величі і пишності, нестримана розкіш, пафос, надмірний декор, асиметрія конструкцій, поєднання реальності й ілюзії. Головними архітектурними елементами є декоративні фронтони, портали, брами, переладовані важкими пілястрами, орнаментика.

6. Рококо (фр. rocaille – декор. мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої пол. ХVІІІ ст. Поширилось у добу кризи абсолютизму. Характерною рисою є відхід від життя у світ фантазій, панування граційного, вибагливого орнаментального ритму, насиченість деталями, легкість, ніжність, ажурність, химерність форм, розкішність інтер’єрів. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.

7. Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст., що повернувся до античної спадщини як до норми та ідеального зразка. Виник в Італії, але найбільшого розквіту досяг у Франції у часи найвищого підйому абсолютизму. Це так званий “міський стиль” (проявився у будівництві палаців і громадських будівель). Він базувався на ідеях філософії раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, прагнув до піднесених героїчних і моральних ідеалів, до суворої організованості логічних, ясних і гармонійних образів. У архітектурі проявився через такі риси: чіткість та геометричність правильних форм (прямокутник, циліндр, куб), урівноваженість композиції, логічність планування, максимальна простота і лаконічність, поєднання стіни з ордером, стриманість декорування (бідність), використання колонних портиків, простих карнизів, сходинок. Класицизм у архітектурі вимагав математично вивірених рівновагою об’ємів, статичності, що створювала б відчуття надійності та спокою. У Києві зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету ім. Шевченка, в Полтаві – архітектурний ансамбль навколо Корпусного парку.

8. Ампір (від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ ст., що завершив розвиток класицизму. Стиль склався у Франції у добу імперії Наполеона І. Характерна особливість – звернення до традицій імператорського Риму, давньогрецької архаїки, Стародавнього Єгипту. Основні риси: масивні, підкреслено монументальні форми, багатий декор, що мали служити втіленню ідей державної могутності й військової сили, квадратове заложення з квадратовою вежею, простота, холодність, гладкість понурих стін. Цей стиль найбільше проявився в міській архітектурі. Приклади: будівля старого Арсеналу, Контрактовий дім, “Аскольдова могила” в Києві, головний корпус ПолтНТУ імені Юрія Кондратюка та ін.

З кожною новою епохою відбувалося ускладнення стилів, що було пов’язане зі зростанням взаємодії різних шкіл, національних традицій, індивідуальних манер. Уже на межі ХVІІІ−ХІХ ст. розглядати історію мистецтв як зміну стилів стало проблематично, адже розвиток мистецтва не вкладався в рамки зміни одного стилю іншим. Наприкінці Нового часу народжується стиль „еклектика”, який дозволяв використовувати всі елементи традиційних стилів.

9. Еклектизм – механічне поєднання різнородних, інколи протилежних стилістичних елементів. Термін уведений ще давніми греками, де еклектизм осуджувався. Як стильовий напрям еклектизм поширився в архітектурі і художній промисловості у ХІХ ст. Цей стиль демонструє відсутність апріорної, упередженої, наперед заданої позиції. Прикраси в будь-якому стилі залучаються до конструкції потім, незалежно від характеру і задуму самої споруди.

10. Модерн (фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., який прийшов на зміну еклектизму. Модерн пов’язаний із розчаруванням інтелігенції у моральних критеріях, протестом проти пануючого прагматизму і позитивізму, розгубленістю перед соціальними катаклізмами, бажанням покращити світ за допомогою мистецтва. Розвиткові модерну сприяло зближення мистецтва і промисловості. Модерну притаманне використання нових техніко-конструкційних засобів і вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих споруд. Модерн став виявом так званого бунту проти академізму в мистецтві.

11. Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Цей стиль протиставляв себе традиціоналізму в якості єдиного „мистецтва сучасності” або „мистецтва майбутнього”. Характерними рисами модернізму є: відсутність єдиного стабільного стилістичного начала (модернізм неможливо визначити як стиль у мистецтві – це, скоріше, сукупність стильових напрямів); елітарний характер культури; відмова в мистецтві від реалізму, спроба проникнути в потаємне, невидиме; пропагуванняі філософії неокантіанства, феноменології, інтуїтивізму, фрейдизму. В межах модернізму виникли різні течії й напрями (експресіонізм, кубізм, дадаїзм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм, футуризм та ін.), нові форми та жанри мистецтва, пов’язані з використанням техніки (цифрова фотографія, електронна музика, комп’ютерна графіка), набули популярності масові художні видовища, отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв.