Масові, групові та індивідуальні форми виховної роботи

Форми організації виховання поділяють на масові, групові (гурткові), індивідуальні.

67. Організаційні форми виховної роботи

Форми виховної роботи - це системне утворення, в якому системотворчим чинникам виступає заздалегідь поставлена виховна ціль, а як складові компоненти - методи, засоби, зміст, що взаємодіючи, породжують ту емерджентну (системну) властивість, яка, виражаючи результативність конкретного виховного закладу, засвідчує педагогічну майстерність його організаторів.

За кількістю учасників їх поділяють на індивідуальні, мікрогрупові, групові (колективні), масові.

За місцем проведення - на класні, позакласні, позашкільні.

За складністю організації - на прості та комплексні.

За цільовою спрямованістю - на інформаційні, традиційні, народні форми дозвілля, сучасні форми культурно-дозвільної діяльності, специфічні форми сфери туризму, специфічні форми сфери спорту.

За засобами виразності - на вербальні, наочні, художньо-видовищні.

68.Визначте вимоги до проведення спостереження як методу педагогічного дослідження

Спостереження — це цілеспрямоване, тривале сприйняття дослідником педагогічних явищ і процесів у природних умовах з метою накопичення фактів, подальшого їх аналізу.

Спостереження включає в себе в якості елементів: спостерігача (суб'єкта), об'єкт спостереження і засоби спостереження. В якості останніх у розвинених формах спостереження використовуються різні спеціально створені прилади, що виступають як продовження і посилення органів чуття людини, а також використовувані як знаряддя впливу на об'єкт ( що перетворює спостереження на складову частину експериментальної діяльності).

Основні методологічні вимоги до спостереження наступні:

1. активність ( не споглядання об'єкта, а пошук і фіксація дослідником потрібного ракурсу його бачення)

2. цілеспрямованість ( увага повинна фіксуватися тільки на явищах, що цікавлять)

3. планомірність і навмисність ( проходження за певним планом або сценарієм)

4. системність (ведення за певною системою для багаторазового сприйняття об'єкта в заданих режимах)

Відкрите і приховане спостереження: специфіка

За формою взаємовідносин вченого з випробуваними фахівці виділяють:

♦ приховане спостереження;

♦ відкрите спостереження.

Коли учасники спостереження не здогадуються про присутність дослідника, то говорять про приховане спостереження. Воно дозволяє мінімізувати коригуючий вплив спостерігача. Цим приховане спостереження відрізняється від відкритого, в якому дослідник повідомляє учасників про свої наміри.

69. Класно-урочна форма навчання в її історичному розвитку.Вимоги до сучасного уроку в школі.

Класно-урочна система навчання — це така організація навчального процесу, при якій учні групуються по класах і основною формою навчання є урок.

Зміст навчання в кожному класі визначається навчальними планами і програмами. Уроки проводяться за розкладом, складеним на основі навчального плану. Навчальні приміщення в школі називаються класними кімнатами, навчальними кабінетами, лабораторіями, майстернями, агроділянками.

Класно-урочна система є найважливішим винаходом у дидактиці. Вона здолала довгий і складний шлях, прийшовши на зміну індивідуальному навчанню, яке широко застосовувалося в школах стародавнього світу і середньовіччя.

Творцем класно-урочної системи справедливо вважають Яна Амоса Коменського, який перевірив, удосконалив і використовував її основні принципи при організації шкіл у Чехії і Польщі.

Класно-урочна система має в школах України такі організаційні ознаки:

1. Комплектування класів у межах єдиного віку та чисельності згідно з Положеннями про загальноосвітню середню школу та інші навчально-виховні заклади.

2. Основною формою організації навчального процесу є урок.

3. До уроків додаються інші форми навчання в класі.

4. Відвідування уроків школярами є обов'язковим.

5. Навчальний рік поділяється на семестри, між якими є канікули.

Ці організаційні ознаки потрібно сприймати як фундамент організації всієї діяльності школи, а класно-урочну систему як одну із започаткованих людством ознак культури не тільки в освіті, а й в науці.

70. Умови оптимального вибору і ефективного застосування методів виховання

У процесі виховання не може бути стандартних ситуацій і стандартних підходів до застосування способів виховного впливу. Тут педагогіка повинна бути творчою, мистецькою. Тому слушною і нині залишається думка А.С. Макаренка: "...Я переконаний, що ніякого засобу не можна розглядати відокремлено від системи. Ніякого засобу взагалі, хоч би який ми взяли, не можна визнати ні добрим, ні поганим, якщо ми розглядатимемо його окремо від інших засобів, від цілої системи, від цілого комплексу впливів".

У підході до використання методів виховання не можна давати якихось рецептів. З цього приводу К.Д. Ушинський писав: "Ми не кажемо педагогам — робіть так чи інакше, але кажемо їм: вивчайте закони психічних явищ, якими ви хочете керувати, і робіть, керуючись цими законами і тими обставинами, в яких ви хочете їх застосувати. Не тільки обставини ці без краю різноманітні, але й самі вдачі вихованців не схожі одна на одну. Чи можна ж при такій різноманітності обставин виховання й виховуваних індивідуумів зумовлювати які-не-будь загальні виховні рецепти?".

Коли до польського педагога Я. Корчака зверталися за порадою, як виховувати дітей, він відповідав: "Я не знаю і не можу знати, як невідомі мені батьки в невідомих для мене умовах можуть виховувати невідому мені дитину".

Та все ж варто зважати на певні педагогічні умови використання методів виховання. Зокрема:

• залежність вибору методів від мети і завдань виховання;

• урахування вікових особливостей вихованців;

• урахування індивідуальних особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку вихованців;

• урахування соціального середовища, в якому розвивається особистість;

• наявність і дієвість засобів виховного впливу;

• рівень сформованості професіоналізму педагога.

71. Про учнів якого шкільного віку говорив В. Сухомлинський, коли писав, що «їх треба не тільки виховувати, але й у значно більшій ступені залучити до процесу самовиховання»?

Самовиховання – це цілеспрямована свідома, систематична діяльність особистості з метою вироблення в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних рис й усунення негативних.

Головною метою самовиховання на сучасному етапі є досягнення вихованцем згоди із самим собою, пошуку смислу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних можливостей та активне самоутвердження у суспільному житті. 

Потреба у самовихованні та можливість його реального здійснення виникають на певному, досить значному рівні розвитку особистості. За даними психолого-педагогічних досліджень, здатність до самовиховання вперше з’являється в учнів підліткового віку, що зумовлюється особливостями дітей на більш ранніх вікових етапах – у дошкільному та молодшому шкільному віці, що є необхідною підготовчою основою, яка залежно від її суті може мати різний вплив на самовиховання особистості у наступні вікові періоди. Важливою умовою виховання є вироблення в дитини з ранніх років здатності до самостійної духовної діяльності, прагнення вдосконалювати самого себе.

Усвідомлене самовиховання здійснюється в трьох основних напрямках:

- розвиток моральних і емоціонально-вольових рис і якостей;

- вдосконалення розумових здібностей і процесів;

- фізичне загартування і зміцнення свого здоров'я.

Самовиховання — це вищий етап виховного процесу, процес цілеспрямованої роботи над розвитком і самовдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості.

У середніх класах (VII-VIII кл.) зміст і форми самовиховання повинні будуватися зовсім по-іншому. Підлітковий вік — найскладніший і для самої дитини, і для тих, хто її виховує. Вплив дорослих на неї швидко зменшується, а вплив товаришів стає часто вирішальним для вироблення стилю власної поведінки, оформлення зовнішності, лексикону, звичок. Тому дітей потрібно зацікавити можливістю роботи над собою "по-дорослому", заняттями з прикладної психології, вечорами "Твої можливості, людино", "Мої загадки", "Який я є, яким я стану" тощо.

Пізніше можна починати заняття самопізнання, використати твори про себе, відвертий аналіз позитивних сторін і недоліків у колі друзів, класні збори "Поговоримо про кожного". Поступово самовиховання може стати захоплюючою справою.

У старшому шкільному віці (ІХ - ХІ кл.) самовиховання будується на розумінні учнями інтелектуальної та моральної значущості роботи над собою як провідної перспективи життєдіяльності. Спроби "зробити себе самому" за сучасних умов нерідко стоять вище за шкільну освіту, націлюють на самовиховання за обдуманою життєвою програмою.

Педагоги, класний керівник повинні консультувати кожного учня, рекомендувати художню і психологічну літературу, тактовно підказувати аутотренінг, розуміння самостримування і самопримусу.

72. Типи уроків та їх структура.

У педагогічній літературі зустрічаються різні класифікації типів уроків: за змістом; за дидактичними цілями; за місцем уроку в системі уроків. Усвідомлення типу уроку полегшує побудову його структури. Структура уроку — це його склад елементів або етапів, їх послідовність і зв'язок.

Є такі типи уроків:

Урок засвоєння нових знань. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних знань, умінь і навичок, повідомлення теми, мети, завдань уроку; мотивація навчання школярів; сприймання і усвідомлення учнями фактичного матеріалу; узагальнення і систематизація знань; підсумки уроку; повідомлення домашнього завдання.

Урок формування умінь, навичок. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних знань, умінь, навичок; повідомлення учням теми, мети, завдань і мотивація навчання; вивчення нового матеріалу, вступні, мотиваційні, пізнавальні вправи; первинне застосування учнями знань (пробні вправи); самостійне застосування учнями знань у стандартних ситуаціях (тренувальні вправи за зразком, інструкцією, завданням); творче перенесення знань і навичок у нові ситуації (творчі вправи); підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

Урок повторення і закріплення. Структура уроку: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних знань, умінь, навичок; повідомлення теми, мети, завдань уроку і мотивація учіння школярів, самостійне виконання учнями завдань під контролем і за допомогою вчителя; звіт учнів про роботу, одержані результати; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

Узагальнюючий урок. Структура уроку: повідомлення теми, мети, завдань уроку та мотивація навчання школярів; відтворення та узагальнення понять і засвоєння відповідної їм

системи знань; узагальнення та систематизація основних теоретичних положень, ідей науки; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

Контрольний урок.

Комбінований урок. Структура уроку: перевірка домашнього завдання; перевірка знань учнів; повідомлення теми, мети, завдань уроку і мотивація навчання школярів; сприймання і усвідомлення учнями нового матеріалу; осмислення, узагальнення і систематизація знань; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

Найбільш доцільною є така структура сучасного уроку:

1. Учитель у вступній бесіді намагається викликати інтерес до теми.

2. Учитель пояснює практичне значення матеріалу, що вивчається.

3. Учитель звертає увагу учнів на ті чи інші аспекти теми.

4. Учитель просить учнів, працюючи над текстом підручника чи іншого джерела знань, знайти відповіді на запитання, які він заздалегідь підготував.

5. Самостійна робота учнів, потім їхні відповіді на запитання, обмін думками, дискусії, які сприяють засвоєнню на уроці нового матеріалу.

6. Творче домашнє завдання за інтересами учнів з метою

поглиблення отриманих на уроці знань: читання рекомендованих книг, розв'язування додаткових задач за темою; написання рефератів, творів, інших письмових робіт; дослідницькі, практичні роботи.

Позаурочні форми навчання

У навчально-виховному процесі сучасного загальноосвітнього закладу крім уроку використовують і позаурочні форми: семінари, практикуми, факультативи, екскурсії, індивідуальні або групові додаткові заняття, предметні гуртки, домашню роботу.

С е м і н а р с ь к е з а н я т т я – це обговорення класним колективом підготовлених учнями доповідей, повідомлень, головних питань з основного розділу. Семінари сприяють формуванню вміння самостійно засвоювати знання, аналізувати, синтезувати, абстрагувати, конкретизувати, узагальнювати, розвивають увагу, мислення, інтерес до навчального предмета.

П р а к т и к у м – це форма організації навчального процесу, за якою учні самостійно виконують практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знання, вміння та навички.

Ф а к у л ь т а т и в (від латинського facultatis – „не обов’язковий“) – навчальний курс, не обов’язковий для відвідування. Ці заняття впровадженні у шкільну практику як форма диференційованого навчання. Для факультативів розроблені варіанти програм, навчальні посібники.

Е к с к у р с і я (від латинського excursio – „прогулянка”) – це форма організації педагогічного процесу, що спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через їх безпосереднє сприймання. Її тривалість – 45-90 хв.

Д о д а т к о в і г р у п о в і т а і н д и в і д у а л ь н і з а н я т т я проводять у після урочний час або в групі продовженого дня. Їх призначення –компенсування відставання окремих учнів.

Д о м а ш н я р о б о т а – це самостійне виконання учнями навчальних завдань після уроків. Домашні завдання – це не лише виучування поясненого на уроці, виконання вправ, розв’язання завдань. Вони передбачають і самостійне вивчення нового матеріалу. Для того, щоб підвищити їх ефективність, учні повинні бути уважними і спостережливими, уміти запам’ятовувати, користуватися мислительними операціями, цінувати і розподіляти час, фіксувати прочитане, писати твори.

73. Зміст, форми, методи і засоби екологічного виховання

Екологія (гр. еікоз — оселя + логія) — розділ біолої Ті, який вивчає стосунки тварин, рослин, мікроорганізмів, людей між со­бою і з оточуючим ириродпим середовищем. Останніми деся­тиріччями почала розвиватись соціальна екологія, яка займаєть­ся питанням стосунків лВДдиии 3 природним середовищем у всьому його розмаїтті.

Екологічне виховання передбачає озброєння людини знан­нями в царині екології і формування в неї моральної відпові­дальності за збереження природного довкілля і розумного спів­існування з ним.

Система екологічного виховання не може бу ти якимось епі­зодом в житті людини. Адже це невід'ємна частина її культу­ри. Тому впродовж всього життя особистості мас відбуватися процес становлення й удосконалення культури життя людини в природному середовищі, аби дотримуватися рівноваги і на­уково доцільних вимог єимбіозу.

Основні напрямки екологічного виховання: система життє­діяльності сім'ї, виховний вплив дитячих дошкільних вихов­них закладів, діяльність загальноосвітньої школи та поза­шкільних виховних закладі^ навчання у професійних освітніх закладах, професійна діяльність людини, вплив засобів масової інформації та ін.

У процесі екологічного виховання молена використовувати різні форми: екскурсії, бесіди, ігри, уроки, практичну природо­охоронну діяльність, конференції, диспути, колективні творчі справи та ін.

Для формування екологічної культури педагоги використо­вують розмаїття доступних засобів: усна народна творчість, при­родне середовище, кінофілЬМи, науково-популярна література, телевізійні програми та ін.

Методи:         Формувати екологічно орієнтовані стосунки і цінності, спрямованні на подолання конфліктів між людиною і навколишнім середовищем;

        Сприяти,щоб засвоєнні знання і моральні принципи поведінки, що до навколишнього середовища ставали переконанням особистості;

        Розвивати почуття особистої відповідальності за стан навколишнього середовища на національному і глобальному рівні;

        Розкривати учням у доступній формі сутність сучасних проблем екології та її актуальність для людства;

        Розвивати вміння приймати відповідальні рішення з питань охорони навколишнього середовища і діяти відповідно до них ;

        Залучати школярів до практичної діяльності під час розв’язання проблем навколишнього середовища місцевого значення;

74. Наведіть конкретний приклад впливу на дитину біологічних і соціальних факторів

Біологічні фактори - сукупність природних чинників, яківпливають на Індивідуальний розвиток людини як біологічного організму, зумовлюючи її спадкові особливості.

Після народження дитина потрапляє у середовище людей - соціум, який активно впливає на її розвиток.

Соціальні фактори - сукупність чинників, вироблених суспільним розвитком людства, які детермінують поведінку людини як суспільної істоти.

75. Місце і роль аналізу і оцінки знань, умінь і навичок учнів у системі навчального процесу.Види контролю знань, умінь і начичок.

Аналіз і оцінювання знань, умінь та навичок учнів — невід'ємний структурний компонент навчального процесу.

Важливу роль у цьому процесі відіграє психологічний аспект: кожна людина, передусім школяр, очікує, щоб її діяльність була оцінена. Це важливий стимул для подальшої наполегливої праці школяра, утвердження його статусу в колективі..

Система аналізу й оцінювання знань, умінь та навичок учнів передбачає виконання таких основних функцій:

навчальної,

діагностичної,

стимулювальної,

виховної.

Навчальна функція полягає у забезпеченні зворотного зв'язку як передумови підтримання дієвості й ефективності процесу навчання, в якому беруть участь два суб'єкти — учитель і учні.

Діагностична функція передбачає виявлення прогалин у знаннях учнів.

Стимулювальна функція зумовлена психологічними особливостями людини, які проявляються у бажанні особистості отримати оцінку результатів своєї діяльності, зокрема навчальної.

Виховна функція полягає у впливі аналізу й оцінки навчальної діяльності на формування в учнів низки соціально-психологічних якостей: організованості, дисциплінованості, відповідальності, сумлінності, працьовитості, дбайливості, охайності, наполегливості тощо,

Залежно від дидактичної мети використовують такі види контролю за навчальною роботою учнів: попередній, поточний, повторний, тематичний, періодичний, підсумковий, комплексний.

Попередній контроль має діагностичний характер.

Поточний контроль передбачає перевірку якості засвоєння знань у процесі вивчення конкретних тем.

Повторний контроль спрямований на створення умов для формування умінь і навичок.

Тематичний контроль пов'язаний із перевіркою знань, умінь та навичок у межах розділу чи теми конкретної навчальної дисципліни.

Періодичний контроль має на меті встановити, яким обсягом знань володіють учні з тих чи інших проблем.

Підсумковий контроль спрямований на з'ясування рівня засвоєння учнями навчального матеріалу в кінці навчального року або по завершенні вивчення навчальної дисципліни. Його проводять у формі заліку, іспиту.

Комплексний контроль передбачає перевірку рівня засвоєння знань з кількох суміжних дисциплін. Наприклад, можна з'ясувати рівень знань учнів з історії, літератури, народознавства.

76. ЗАВДАННЯ ЗМІСТ ФОРМИ І МЕТОДИ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ

Правове виховання має такі завдання:

— озброєння молодих людей знаннями законів, систематичне інформування їх про актуальні питання права;

— формування правової свідомості як сукупності правових уявлень, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення особистості до вимог законів, регулюють її поведінку в конкретній правовій ситуації;

— прищеплення учням поваги до держави і права;

— вироблення навичок і звичок законослухняності як результату свідомого ставлення до громадянського обов'язку;

— формування в учнів нетерпимості до правопорушень, злочинності, намагання брати посильну участь у боротьбі з ними, здатності протистояти негативним впливам;

— подолання у правовій свідомості помилкових уявлень, що сформувалися під впливом негативних суспільних явищ.

Зміст правового виховання визначають особливості права як нормативно-регулятивного явища, його суспільні функції та значення для управління суспільством

Що стосується класифікації форм правового виховання населення, то серед них виділяють такі основні, як правова освіта (навчання); правова пропаганда; правова просвіта; правова агітація; форми правомірної соціально-активної діяльності; правова пропаганда як діяльність з поширення правових знань; правозастосовча практика у процесі виконання службових обов'язків; індивідуальна правовиховна робота; самовиховання та самоосвіта.

Метод правового виховання — це сукупність способів і прийомів правовиховного впливу, які забезпечують реалізацію та досягнення мети виховання.

До методів правового виховання належать: переконання, покарання, наочність, позитивний приклад, розв'язання юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, наслідування тощо.

77. Назвіть соціальні фактори формування особистості учня. Чи завжди соціальні умови життя ведуть до формування бажаних якостей особистості учня?

Соціальні чинники. Дитина розвивається як особистість під впливом навколишнього середовища. Навколишнє середовище сприяє розвитку і формуванню дитини найбільш ефективно, якщо вона добре побудована і в ній панують гуманні відносини, створені умови соціального захисту дитини.

У поняття «середовище» входить складна система зовнішніх обставин, необхідних для життя і розвитку людського індивіда. До цих обставин відносяться як природні, так і суспільні умови його життя.

У взаємодії особистості і середовища треба враховувати два вирішальні моменти: 1) характер впливу обставин життя, розкритих особистістю; 2) активність особистості, що впливає на обставини з метою підкорення їх своїм потребам і інтересам.

Далі, не все, що оточує дитину, є дійсною середовищем його розвитку. Для кожної дитини складається неповторна і суто індивідуальна ситуація розвитку, яку ми називаємо середовищем найближчого оточення.

Середа найближчого оточення, або мікросередовище, - це частина соціального середовища, що складається з таких елементів, як сім'я, школа, друзі, однолітки, близькі люди і т.д. У навколишньому середовищі дитини є явища позитивні і негативні, прогресивні й консервативні. Особистість формується, не тільки засвоюючи вплив навколишнього середовища, але і чинячи опір йому. У зв'язку з цим виникає потрібна соціально-педагогічна проблема: виховуючи у дитини готовність до правильного вирішення внутрішніх конфліктів, протистояти зовнішнім негативним впливам, необхідно регулювати і коригувати, тих хто піддається контролю впливу середовища.

Умови розвитку впливають або не впливають на формування особистості в залежності від того, в якому відношенні до них ставиться сама дитина, як складаються його особисті відносини в цих умовах. Встановлено, наприклад, якщо дитина користується повагою серед товаришів, якщо йому довіряють відповідальні доручення, це сприяє розвитку у нього впевненості в собі, активності, товариськості, і навпаки.

78. Методи контролю знань, yмiнь та навичок.

Основні методи контролю знань, умiнь i навичок учнiв:

· усна перевiрка, письмо­ва перевiрка,

· графiчна перевiрка,

· практична перевiрка,

· тестова перевiрка.

Дещо умовно до методiв перевiрки можна вiднести спостереження.

Усна перевірка поки що займає провiдне мiсце в школах та вищих навчальних закладах. Техніка усної перевiрки полягає в тому, що учитель пропонує учням певнi запитання, учнi ма­ють дати на них вiдповiдi, використовуючи усне мовлення. Цей метод сприяє розвитку в учнiв умiння мислити, грамотно ви­словлювати думки в логiчнiй послiдовностi, розвивати культуру усного мовлення. Використання цього методу вимагає вiд учи­теля значних зусиль i майстерностi, потрiбно: грамотно форму­лювати запитання, спонукаючи учнiв до активного мислення, будувати систему запитань у певнiй логiчнiй послiдовностi, уваж­но слухати вiдповiдi учнiв, враховувати iндивiдуальнi особли­востi школярiв. Проте цей метод не позбавлений недолiкiв: він призводить до неефективного використання часу на уроцi.

Письмова перевірка порiвняно з усною бiльш ефективна, ос­кiльки вci учнi класу отримують завдання для пiдготовки пись­мових вiдповiдей на них. Це сприяє пiдвищенню самостiйної пiзнавальної дiяльностi учнiв, формуванню культури писемно­го мовлення, ефективностi використання навчального часу.

Графiчна nepeвіркa спрямована, на виявлення вмiнь i нави­чок учнiв у процесi виконання рiзних видiв графiчних робiт з рiзних дисциплiн навчального плану. Це робота з контурними картами, побудова таблиць, схем, графiкiв, дiаграм та ін. Такий метод набув широкого використання у середнiх i особливо у старших класах, оскiльки спрямований на узагальнення знань, систематизацiю певних процесiв, технологiй. Все це сприяє пiдви­щенню самостiйностi учнiв у процесi учiння, оволодiння мето­дами навчальної дiяльностi.

Практична перевірка тісно пов'язана iз залученням учнiв до конкретної практичної дiяльностi, пiд час якої перевiряють­ся вмiння учнiв застосовувати знання на практицi, а також рiвень сформованостi вмiнь i навичок. Логiчно така перевiрка випли­ває iз сутності процесу пiзнання, в якому практика має спону­кальну i контролюючу роль.

Тестова nepeвірка швидко набуває свого поширення. Сутнiсть цього методу полягає у визначеннi завдань (запитань), до яких поданi альтернативнi вiдповiдi. Учень має обрати правильну вiдповiдь, аргументувати свiй вибiр. Можуть бути завдання для конструювання вiдповiдi. Тестова перевiрка може здiйснюва­тися машинним i безмашинним способом.

Оцінка – це процес порівняння ступеня засвоєння учнями знань, навичок і вмінь з еталонними уявленнями, описами в навчальних програмах, порадниках та інших нормативних документах.Виставляються оцінки під час перевірки знань, навичок і вмінь учнів.

Позитивний дидактичний досвід свідчить, що під час оцінки знань учнів слід враховувати:  1) обсяг володіння поняттями, фактами, науковою проблематикою, основними теоріями, законами, закономірностями й методологією навчального предмета, ступінь їх систематизації та узагальнення, що передбачає:  – пізнання і визначення понять, розуміння їх обсягу та розкриття змісту, знаходження ієрархічних та інших зв'язків і залежностей між ними;  – виокремлення значущих наукових проблем, усвідомлення їхньої глибини та визначення необхідності розв'язання;  – знання законів, закономірностей, концепцій і вільне володіння методикою узагальнення, систематизації та обгрунтування;  2) якість засвоєння учнями методологічної і теоретичної основ навчального предмета, що передбачає:  – аргументованість, послідовність, впевненість і самостійність викладу своїх знань;  – методологічну обгрунтованість мислення;  3) дієвість знань, наявність простих умінь, їх застосування під час вирішення практичних завдань, що передбачає:  – конкретне визначення основних напрямів застосування знань у практичній діяльності;  – змістовну характеристику методів, процедур і методики дій щодо використання теоретичних і практичних знань тощо.

Таким чином, знання мають бути глибокими, міцними, систематизованими, оперативними та усвідомленими, а їхній рівень може бути репродуктивним, реконструктивним, евристичним та творчим.

79.Концепція національного виховання.

Ця концепція, як і концепція гуманітарної освіти, є елементом нової ідеології освіти, яка повинна працювати на процес державотворення, ста­новлення народу України як політичної нації.

Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвит­ку, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави.

Національний характер ви­ховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності.

Інтегруючою основою національної системи виховання є спільність історико-географічного походження, мови, культури і традицій, усвідом­лення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з цих чин­ників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадянина-патріота. Науково обґрунтоване, належним чи­ном організоване виховання відображає духовний поступ народу, процес збереження й збагачення його культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему вихов­них завдань, що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а й для всього суспільства в цілому:

— забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів;

— відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації на «усередне­ного» вихованця;

— формування національної свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту дер­жави , готовності її захищати;

— виховання правової культури: поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу;

— формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови;

— виховання духовної культури особистості та створення умов для ви­роблення нею власної світоглядної позиції;

— утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справед­ливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчинностей;

— культивування кращих рис української ментальності — працелюб­ності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою, толерант­ності, поваги до жінки, любові до рідної землі;

— формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємництва та ініціативи, підготовка дітей до життя в умовах ринко­вих відносин;

— забезпечення повноцінного розвитку дітей і молоді, охорона й зміцнення їх фізичного, психічного та духовного здоров'я;

— формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування сус­пільних стосунків;

— забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток есте­тичних потреб і почуттів;

— вироблення екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії її відносин з природою;

— прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадянською відповідаль­ністю;

— спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.

Принципи національного виховання

— культуровідповідність виховання — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними та прогресивними родинно-побутовими і релігійними традиціями, з народним мистецтвом, традиціями і культура­ми інших народів світу, забезпечення духовної єдності, наступності та спад­коємності поколінь, зв'язок виховання з життям;

— активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді, по­єднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів, ут­вердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення;

— демократизація виховання — розвиток різноманітних форм співро­бітництва і встановлення довір'я між вихователями і вихованцями, повага до суверенітету особистості дитини, розуміння її запитів та інтересів;

81. У навчально-виховному процесі сучасної школи, крім уроку використовують позаурочні форми: семінари, практикуми, факультативи, екскурсії, індивідуальні або групові додаткові заняття, предметні гуртки, домашню навчальну роботу.

   Семінарські заняття — обговорення класним колективом підготовлених учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу (чи кількох розділів).    Семінари сприяють формуванню вміння самостійно засвоювати знання, аналізувати, синтезувати, абстрагувати, конкретизувати, узагальнювати, розвивають увагу, мислення, інтерес до навчального предмета. Проводять їх здебільшого у старших класах. У них беруть участь всі учні класу. Семінари складаються з двох взаємопов'язаних ланок — самостійного вивчення учнями матеріалу та обговорення результатів їх самостійної пізнавальної діяльності.    Учитель заздалегідь визначає тему, мету і завдання семінару, формулює основні та додаткові питання, розподіляє завдання між учнями з урахуванням їх індивідуальних можливостей, добирає літературу, проводить групові й індивідуальні консультації, перевіряє конспекти. Результати самостійної роботи учні подають у вигляді плану чи тез виступу, конспекту основних джерел, доповіді чи реферату. Обговорення відбувається у формі розгорнутої бесіди (переважно евристичної), повідомлення, коментованого читання першоджерел чи доповідей.    Заняття розпочинається вступним словом учителя, в якому він нагадує завдання семінару, порядок його проведення, рекомендує, на що необхідно звертати увагу, що слід записати в робочий зошит.   

   Практикум — форма навчального процесу, за якою учні самостійно виконують практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знання, навички й уміння.

   Проводять їх із предметів фізико-математичного і природничо-біологічного циклів після вивчення великих розділів курсу.    Під час практикуму узагальнюють і систематизують теоретичні знання, дбаючи про їх практичне застосування, оволодіння елементами дослідницької діяльності.    Проведенню практикуму передують уроки-повторення, узагальнення та систематизації матеріалу. На практикум відводять 10—15 год. навчального часу протягом 2—3 тижнів (наприкінці півріччя або року). Для зручності їх проведення учнів поділяють на групи. На початку практикуму викладач проводить інструктивне заняття, потім повідомляє тему, мету і завдання, актуалізує опорні знання, навички і вміння учнів. Добір необхідного обладнання і матеріалів, складання плану роботи відбувається теж під керівництвом учителя. Учні самостійно виконують завдання, роблячи певні розрахунки й обчислення, креслення, проводячи спостереження, розв'язуючи геометричні задачі тощо. Практикум завершується обговоренням і теоретичним обґрунтуванням одержаних результатів.

Факультативні заняття

   Факультатив (лат. facultatis — необов'язковий) — навчальний курс, не обов'язковий для відвідування.

   Факультативні заняття впроваджено в шкільну практику як форму диференційованого навчання. Для факультативів розроблено варіанти програм, навчальні посібники.    Факультативи доручають, як правило, найдосвідченішим педагогам. Можливе запрошення для ведення факультативів фахівців з вищих навчальних закладів, наукових інститутів.

   Навчальна екскурсія (лат. excursio — прогулянка) — форма організації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє їх сприймання.

   Екскурсія є складною формою навчально-виховної роботи, триває 45—90 хв. Вона відкриває можливості для комплексного використання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити практичну значимість знань, сприяє ознайомленню учнів з досягненнями науки, є ефективним засобом виховання учнів, зокрема їх емоційної сфери.    Екскурсії поділяють: за змістом (виробничі, біологічні, історичні, географічні, краєзнавчі, мистецькі); за часом (короткотермінові, тривалі); за черговістю під час навчального процесу: попередні, або вступні (на початку вивчення теми, розділу програми), супровідні, або проміжні (в процесі вивчення навчального матеріалу), заключні, або завершальні (наприкінці вивчення теми, розділу), за відношенням до навчальних програм (програмні та позапрограмні).

   Предметні гуртки — науково-освітні гуртки, організовані з метою розширення й поглиблення знань учнів з різних предметів навчального плану школи й розвитку в них інтересу до відповідних галузей науки, художньої літератури й мистецтва, техніки тощо.

   Вони посідають важливе місце серед позаурочних форм навчання. Створюють їх у школі відповідно до навчальних предметів (математичні, фізичні, хімічні, літературні та ін.), керують ними учителі на громадських засадах. Предметні гуртки беруть участь у проведенні масових виховних заходів у школі: готують і проводять тематичні вечори, конкурси, олімпіади, тижні та місячники знань, випускають стінну, радіогазету, альманахи.    До різних видів практичної діяльності прилучають дітей технічні гуртки. У них є можливість проводити певну профорієнтаційну роботу з учнями і виховувати в них любов до праці. Фізичному розвитку дітей сприяють організовані в школах різноманітні спортивні секції (волейбольна, футбольна, легкої атлетики, гімнастична тощо), їх мета — досягнення високих результатів і перемог у спортивних змаганнях водночас із зміцненням здоров'я та загальним фізичним розвитком дітей. Учнів поділяють на вікові групи, перед кожною з яких ставлять свої навчально-виховні завдання.

   Домашня робота — самостійне виконання учнями навчальних завдань після уроків.

   Їх виконують не тільки вдома, а й у школі, зокрема, в групах подовженого дня. Тому її ще називають самопідготовкою. Необхідність домашніх завдань зумовлена тим, що знання, навички й уміння засвоюються не відразу, а через періодичне повторення. Крім того, лише в домашній роботі учень може якнайкраще виявити, випробувати свої можливості, набути уміння самостійно вчитися, переборювати труднощі.    Домашні завдання — це не лише виучування поясненого на уроці, виконання вправ, розв'язання задач тощо. Вони передбачають і самостійне вивчення нового матеріалу, особливо в середніх і старших класах. Для того, щоб домашня навчальна робота була ефективною, учні повинні бути уважними і спостережливими, вміти запам'ятовувати, користуватися мисленнєвими операціями, цінувати і розподіляти час, фіксувати прочитане, побачене, почуте (тези, конспект, реферат, анотацію, рецензію та ін.), писати твори, виготовляти наочні посібники та ін.    Домашня навчальна робота учнів вимагає передусім чіткого і правильного нормування. Перевантаження шкодить фізичному і розумовому розвитку школярів, негативно впливає на їх навчання і виховання. Визначаючи обсяг домашньої роботи, виходять із загальних положень щодо терміну її виконання: 1 клас — до 1 год.; 2—3 класи — до 1,5 год.; 4—5 класи — до 2 год.; 6—7 класи —до 2,5 год.; 8 клас — до 3 год.; 9—12 класи — до 4 год. Цей обсяг не повинен перевищувати третини від того, що зроблено на уроці у 1—7 класах і половини — у 8—12 класах. Напередодні вихідних і святкових днів домашніх завдань учням не задають.    Олімпіади, конкурси, виставки учнівських робіт стимулюють навчально-пізнавальну діяльність учнів, розвивають творчі здібності і бажання позмагатися у вивченні шкільних предметів, у технічному моделюванні.

Консультації, заліки, екзамени — це теж позаурочні форми навчання, крім того, вони ще виконують контролюючі функції.

82. Шляхи підвищення ефективності процесу виховання

Підвищення результативності виховного процесу, подолання в ньому формалізму завжди були актуальними питаннями. Досягненню цього сприяють уникнення безсистемності, усунення заорганізованості учнівського життя безліччю непотрібних заходів.

Типовими проявами формалізму у виховному процесі є: - дроблення виховного процесу, тобто однобічно-аналітичний підхід до планування, здійснення й оцінювання виховної роботи, що суперечить цілісності реального процесу розвитку людини й колективу. Виховна робота часто планується, здійснюється й оцінюється як сума окремих заходів;

- гонитва за кількістю виховних впливів, що суперечить характеру реального процесу розвитку людини і колективу, який визначається передусім якістю виховання;

- однобічність трактування впливу, яка суперечить багатостороннім виявам реальної людини і колективу. Так, бесіду, доручення тощо нерідко розглядають як засіб лише морального або естетичного виховання, хоча насправді вони є комплексними методами виховання;

- відсталість форм виховного, впливу, традиційний, консервативний підхід до виховної роботи, який суперечить динамічному розвитку особистості та колективу;

- невиразність виховного впливу, відсутність індивідуально-диференційованих форм, тобто однобічний підхід до виховної роботи, її планування, здійснення, оцінювання, що суперечить реальному процесові розвитку людини і колективу, в якому органічно поєднуються загальне, окреме (групове) та індивідуальне;

- зовні показний характер виховної роботи, що суперечить характеру внутрішнього розвитку людини і колективу, тобто виховання має охоплювати відкриті та приховані впливи на особистість, що формується. їх метою є розвиток внутрішніх установок особистості;

- незавершеність, неповнота виховних впливів, тобто їх однобічно навчальний характер, зведення виховної роботи до заходів для вихованців. За такого підходу учень розглядається тільки як об'єкт впливу, а стосунки між ним і наставником є суб'єкт-об'єктними, хоч мають бути суб'єкт-суб'єктними, коли особистість старшого, більш досвідченого не піднімається над особистістю молодшого, менш досвідченого, не сковує ЇЇ своїм авторитетом, тобто спілкування і діяльність їх відбуваються на паритетній основі.

Удосконалення виховного процесу в школі передбачає:

1. Організацію виховних центрів: створення музеїв, тематичне оформлення рекреацій. Як стверджував В. Сухомлинський, у школі і стіни повинні говорити. Така інформаційно-образна насиченість шкільних приміщень не тільки збагачує учнів знаннями, які виходять за межі навчальних програм, а й має відчутний виховний вплив на них.

2. Органічне поєднання завдань, вирішуваних школою, з потребами довкілля. Це передусім організація допомоги школярів населенню в охороні та примноженні багатств природи, у вирішенні проблем виробництва, орієнтації учнів на вибір потрібної для їх міста чи села професії.

3. Створення в школі морально-психологічного клімату поваги до знань. Школа має пропагувати серед учнів думку, що в цивілізованому суспільстві людині вигідно бути вихованою і освіченою. Це потрібно й суспільству. Тому виховний процес має долати тимчасове явище неповаги деяких учнів до вихованості й освіченості.

4. Підбір раціонального змісту виховання відповідно до його мети і рівня вихованості колективу й окремих учнів. Школа повинна відчувати, який напрям змісту виховання треба посилити на певному етапі виховної роботи. На початку XXI ст. в Україні такої уваги потребують питання морального і правового виховання, підготовка учнівської молоді до життя та діяльності в ринкових умовах, виховання несприйнятливості до негативних явищ життя тощо.

5. Розумне співвідношення між інформаційними методами впливу на учнів і залученням їх до різних видів діяльності. Це зумовлено превалюванням у школі словесних методів виховання, які дають змогу формувати погляди і переконання учнів, але не забезпечують вироблення відповідних навичок і звичок поведінки. Цим зумовлений розрив між свідомістю і поведінкою деяких школярів, подоланню якого сприяє залучення їх до різноманітних видів діяльності.

6. Своєчасне здійснення виховних заходів, акцентування уваги на профілактиці негативних явищ в учнівському середовищі. Нерідко деякі виховні заходи проводять лише після того, як у школі стався неприємний випадок. Але, як відомо, виховання повинне бути профілактичним, запобігати негативним явищам.

7. Використання різноманітних форм і методів виховного впливу, які б відповідали віку учнів, спонукали їх до активності, ініціативи й самостійності в підготовці та проведенні виховних заходів.

8. Підвищення емоційності виховних заходів. Ця вимога ґрунтується на твердженні психологів, що знання засвоюються швидше і стають поглядами й переконаннями за небайдужості до них учня, емоційного переживання у процесі їх засвоєння.

9. Створення умов для розвитку самостійності та ініціативи учнів, їх самоврядування, самоосвіти та самовиховання.

10. Подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів. Підготовка учнів до життя в демократичному суспільстві потребує відмови від командного стилю у взаємодії з ними. Школа має бути взірцем демократизації українського суспільства, а учні за період перебування в ній повинні набути досвіду відносин на демократичних засадах.

Особливу увагу школа повинна приділити подоланню атеїзму, звички терпіти національне приниження, зневажливого ставлення до власної культури та мови, а також лихослів'я, злодійства, алкоголізму, хабарництва, апатії та байдужості, взаємної підозрілості, некерованості сексуальних потягів та ін.

Народна педагогіка про критерії вихованості:

Оцінюй людину за її вчинки.

На дерево дивись, як родить, а на людину - як робить. Говорить вздовж, а живе впоперек.

Народна педагогіка про самовиховання:

Не лінись рано вставати та замолоду більше знати. Доки не впріти, доти не вміти. Людей питай, а свій розум май. Хто рано встає, тому Бог дає.