Атлаські гори

Атлаські гори є однією з областей Середземномор’я. Це система хребтів середньої висоти 1200 - 1500 м, витягнутих майже на 2000 км в напрямку, близькому до широтного, і складно розгалужених. Північні ланцюги гір – хребти Ер-Ріф і Телль-Атлас створені неогеновою складчастістю. У будові іншої частини Атласу приймають участь герцинські структури, роздроблені задовго до початку третинного складкоутворення і залучені в нові тектонічні рухи на початку палеогену. Цими рухами в герцинському цоколі були створені геоантиклінальні хребти, розділені овалами опускань окремих брил, вираженими в рельєфі високими міжгірними плато.

Атлаські гори піднімаються на кордоні Середземномор'я і Сахари, тому мають багато природних особливостей, властивих як середземноморським, так і пустельним тропічним ландшафтам.

Існування середземноморських ландшафтів значною мірою зумовлено орографією, оскільки поза гірських хребтів Атласу Сахара майже впритул підступає до узбережжя Лівії та Єгипту. Однак типові ландшафти Середземномор'я розвинені у вузькій прибережній смузі шириною не більше 150 км, в якій гірські ланцюги затримують вологі вітри з Атлантичного океану і Середземного моря.

З цих причин в Атлаських горах виділяються два різко відмінних між собою райони: північний з середземноморськими ландшафтами і південний – передсахарський напівпустельний. Північний район включає хребти Ер-Риф, Телль-Атлас і вузьку смугу прибережної низовини. Ер-Риф – складний гірський хребет, в якому, крім складчастих структур, передбачається наявність насувів і покривів. Гори сильно розчленовані ерозією і найбільш підняті в центральній частині. Крутими вапняковими обривами вони падають на північ, їх південні сланцеві схили більш пологі і прорізані широкими долинами річок.

Телль-Атлас починається східніше долини уеда Шеліфф короткими хребтами північно-східного простягання, утворюють три паралельні берегу ланцюги. У прибережних хребтах в Алжирі в ядрах антиклінальних складок з-під осадового покриву оголюються давні кристалічні породи, що складають найбільш високо піднятий і розчленований масив Джурджур (2308 м). В інших місцях гори складені складчасто-осадовими товщами, і їх ерозійно-скульптурний рельєф залежить від різної щільності порід. Щільні доломітизовані вапняки складають гострі скелясті вершини; мергелю і глини розмиваються густою яружною мережею; в чистих вапняках широко розвинений карст.

Ще в четвертинному періоді північні хребти Атласу були пов’язані з Бетськими Кордильєрами і Сицилією. Утворення Гібралтарської і Туніської проток відбулося внаслідок опускань ділянок суходолу по лініях скидів, що визначають контури багатьох відрізків середземноморського узбережжя Африки. Тривалі коливальні рухи, сейсмічність суходолу та прилеглих ділянок морського дна вказують на незакінченість тектонічного розвитку Атлаських гір і, в першу чергу, їх прибережної смуги. Узбережжя Алжиру і Тунісу місцями відчуває підняття, місцями опускання, внаслідок чого підвищені ділянки чергуються з низинними. Прибережні тераси майже не виражені.

Кліматичні особливості Атлаських гір були прекрасно охарактеризовані ще А. І. Воєйковим, який виділяв в них два типи клімату: клімат Телль, що охоплює північне узбережжя і прибережні хребти, типово середземноморський, і клімат плоскогір'їв, характерний для передсахарської напівпустельної області.

В області середземноморського клімату взимку панує морське повітря помірних широт і розвивається циклогенез на лінії полярного фронту. Дощі йдуть з листопада по травень, максимум опадів приходиться на грудень – січень (на час, коли полярний фронт над Середземним морем найбільш зміщений на південь). Найбільша кількість опадів (головним чином випадають зливовими дощами) відмічається для масиву Джурджур і Рифського Атласу (до 800 мм). Середні температури зимових місяців коливаються від 10°С до 13°С, проте майже щороку бувають короткочасні похолодання, що викликаються вторгненням континентального помірного повітря в тилу циклонів. Похолодання супроводжуються випаданням снігу в горах та іноді на узбережжі.

Влітку область заповнює морське тропічне повітря, що приходить з північно-західними, північними і північно-східними вітрами по периферії Азорського максимуму. Спадні струми повітря виключають можливість випадання опадів, тому в цей час стоїть суха погода. Через велику інсоляцію температури літніх місяців досягають 26° - 28°С і лише на березі приборкується бризами. Іноді з Сахари прориваються гарячі й сухі вітри (сироко), що підвищують температуру до 50°С і різко знижують відносну вологість повітря.

Річки мають в основному дощове живлення, і лише ті з них, які стікають з Марокканського високогір'я і масиву Джурджур, додатково отримують снігове живлення. Найбільші річки (уед Шеліфф, довжина близько 700 км і уед Мулуя) не пересихають протягом року, хоча витрати їх різко коливаються по сезонах. Взимку витрата води в Шеліффі досягає 1400 м³/сек, влітку падає до 4 м³/сек. У нижніх течіях річок багато води розбирається на зрошення. Для цієї мети використовуються також підземні води, що залягають на великих глибинах, що виключає можливість їх засолення.

Прибережна рівнина і нижні частини гірських схилів до висоти 400 - 500 м вкриті заростями ксерофітних чагарників (маквіс) з мирта (Myrtus communis), дроку (Genista retamoides), рокитника (Cytisus triflorus), ладанника (Cistus salvifolius), олеандра (Nerium oleander), суничних і оливкових дерев; останні здавна культивуються у всіх Атлаських країнах і в дикому вигляді зараз майже не зустрічаються. Під маквісами формуються коричневі ґрунти, що володіють високою природною родючістю і дають хороші врожаї при умовні літнього зрошення. Ландшафт маквісу дуже змінений людиною: більша частина узбережжя, а також прилеглі передгірні райони розорані та зайняті під різні сільськогосподарські культури (виноградники, цитрусові, фруктові дерева, посіви пшениці, ячменю, вівса).

В горах до 1200 - 1300 м ростуть ліси з вічнозеленого коркового дуба (Quercus suber). Вони віддають перевагу коричневим вилуженим ґрунтам на вулканічних та інших кристалічних материнських породах або ж на пісковиках. Розріджений підлісок і другий ярус утворюють в них суничне дерево, ладанник, дрок, рокитник; стовбури дерев обвиває плющ.

З 1200 м з'являються змішані ліси, під якими розвиваються гірничо-лісові бурі ґрунти. До складу цих лісів входять вічнозелені дуби (кам'яний дуб – Q. ilex), дуби з обпадаючим листям (лузітанський дуб – Q. lusitanica) і хвойні, головним чином атласький кедр (Cedrus atlantica). Змішані ліси закінчуються на висоті близько 1800 - 2000 м. Верхній лісовий пояс (до 2000 - 2300 м, місцями до 3000 м) утворюють хвойні ліси з атласького кедра, який добре переносить холод, рясні дощі і навіть снігопади. У нижній ярус і підлісок входять бореальні види дерев – клен, каштан, дике грушеве дерево, а також тис, гостролист і барбарис, дикий виноград, ліана ломонос.

Верхня межа лісу утворена здебільшого викривленими і низькорослими ялівцями (Juniperus thurifera). На вершинах, на голих кам'янистих розсипах в западинах зустрічаються плями гірсько-степової рослинності, серед якої арктоєвропейські види (крупка, перстач, костриця) змішуються з середземноморськими гірсько-степовими видами. Підвітряні схили Телль-Атласу покриті лісами з алеппської сосни з підліском з берберської туї (Callirtis quadrivalvis), розрідженими чагарниковими заростями ялівцю, рідколіссями з кам'яного дуба з підліском з алеппської сосни (Pinus halepensis).

На південь від Ер-Ріфу і Телль-Атласу рельєф Атлаських гір складніший. На заході, за вузькою приатлантичною акумулятивною рівниною східчасто піднімається Марокканська Мезета, що примикає до найбільш піднесеного району всієї гірської системи – Марокканського високогір'я, обмеженому зі сходу тектонічної депресією середньої течії уеда Мулуі. Марокканське високогір'я утворюють хребти Високого і Середнього Атласу. Високий Атлас складають докембрійські кристалічні породи; хребти його, прорізані безліччю річкових долин, мають зубчасті вершини і зберігають сліди четвертинного зледеніння – цирки, трогові долини і моренні гряди. Підняття Високого Атласу більш ніж на 3500 м, що відбувалося в кінці неогену і на початку четвертинного періоду, супроводжувалося розломами і вулканізмом: Джебель-Тубкаль (4165 м), найвища точка Атлаських гір і Джебель-Сірва між Високим Атласом і Анти-Атласом – найбільш високі з наявних тут вже зруйнованих вулканів.

На схід від Високого Атласу піднімається Середній Атлас. У його східній половині переважають високі паралельні антиклінальні складки, розділені широкими синклінальними долинами. Західну частину заповнюють вапнякові сильно закарстовані плато, розбиті скидами, уздовж яких піднімаються невисокі згаслі вулканічні конуси.

За Середнім Атласом починаються великі улоговини Високих плато, розділені пологими підняттями, які знівельовані давньою ерозією та сучасною денудацією. На східній окраїні Атлаських гір Високі плато звужуються і розділяються короткими брилові хребтами і масивами з простяганням, близьким до меридіонального. З півдня Високі плато обмежують хребти Сахарського Атласу і Анти-Атласу, що потопають в кам'янистих осипах, що розділені вузькими безводними ущелинами. Лущення шаруватих порід під впливом фізичного вивітрювання надає багатьом вершинам округлої форми. Тільки на вершинах гір, що уловлюють вологу, є острівці ерозійного рельєфу. Уздовж південного схилу Сахарського Атласу проходить тектонічна межа між Атласькими горами і Сахаро-Аравійською плитою, наступна вздовж Сахарського флексурного виступу, місцями розбитого скидами. Землетруси вздовж цієї лінії (останнє катастрофічне Агадірське в 1960 р.) свідчать про триваючі рухи земної кори.

Клімат внутрішніх районів Атлаських гір характеризується значними сезонними амплітудами температур і сухістю. Взимку над охолодженими хребтами і западинами формується місцевий антициклон з континентальним повітрям помірних широт. Значно (до 8 ° – 5 °С) опускаються середні місячні температури, а в замкнутих западинах вони часто падають нижче нуля (абсолютний мінімум сягає -17°). Різко падають температури високо в горах: у Високому Атласі (на висоті більше 3000 м) був відзначений абсолютний мінімум -20°С. Вершини гір покриваються снігом, на Високому і Середньому Атласі він лежить більше 5 місяців.

Влітку погода жарка і суха. Середні температури майже такі ж, як на узбережжі, але, коли дме сироко – південний жаркий вітер пустелі, вони піднімаються до 50°С і більше.

Майже скрізь на Високих плато стік спрямований до обширних солончакових знижень – шотт. Найбільш великі шотти – Шотт-еш-Шерги та Шотт-ель-Ходна. Направлені до них ваді несуть воду тільки епізодично. Русла ваді врізані неглибоко і вистелені грубими алювіальними наносами. Навколо шотт стеляться хвилясті рівнини, засипані кам'янистими уламками, в багатьох місцях вапнякові й кременисті кори бронюють поверхню.

На Високих плато ростуть ксерофітні дернині злаки і рідкісні чагарники та дерева, що утворюють формацію напівпустельної рослинності. Вона більш зімкнута на заході, в Марокко, і більш розріджена на сході, в Тунісі. Основний фон складають кілька видів ковили, полин (Artemisia herba albae), а також дрік. Найбільш розповсюдження вид ковили – альфа (Stipa tenacissima), висотою до 1 м. Із волокон його жорсткого листя виготовляють канати, грубу тканину і дорогі сорти паперу. В даний час природні запаси альфи дуже зменшилися і її розводять на спеціальних плантаціях.

У Марокко серед злаків зростає низькоросла пальма хамеропс і арганське дерево – релікт макаронезійської флори (Argania sideroxylon); в Тунісі зустрічаються гаї хвойних дерев і камедної акації (А. raddiana). Всюди поширений чагарник ююба (Zizyphus lotus та Z. jujuba). Злаки переважають над чагарниками в центральних і південних, найбільш сухих районах, які отримують менше 350 мм опадів на рік. Чагарники і низькорослі дерева зустрічаються в місцях кращого зволоження, де часто утворюють густі зарості типу гариги, під якими на карбонатній корі вивітрювання розвиваються ґрунти терра-росса. Галофіти (геттаф – Atriplex halimus) оточують шотт і займають численні дрібні западини Внутрішніх плато, де, як правило, формуються солончакові ґрунти. Хребти Анти-Атласу і Сахарського Атласу, що утворюють гірський бар'єр з Сахарою, мають вже типово пустельні ландшафти. Тільки на верхніх частинах північних гірських схилів та на вершинах, які збирають невелику кількість опадів, зустрічаються рідкісні гаї алеппської сосни, берберської туї, кам'яного дуба (в Сахарському Атласі) і ялівцю (в Анти-Атласі).

61) Ефіопське нагір’я має вигляд важкодоступного гірського масиву з високими і крутими схилами, що різко здіймаються над оточуючими його рівнинами. Фундамент масиву складений давніми кристалічними породами, які зверху перекриті шаром базальтової лави потужністю понад 2000 м, немовби цукровою глазур’ю на торті. Глибокі ерозійно-тектонічні долини прорізають його у всіх напрямках, відокремлюючи масиви з плоскими вершинами. Плоскі останцеві базальтові масиви, що схожі на величезні столи, отримали назву “амби”. Від півострова Сомалі Ефіопське нагір’я відділене Абіссінським грабеном, дно якого зайнято численними безстічними солоними озерами (Стефанія, Чамо, Абая та ін.). Улоговини на його дні зайняті численними безстічними солоними озерами. По краях і на дні грабена піднімаються високі вулкани, поширені фумароли (виходи гарячих – до 900⁰С – вулканічних газів і парів із тріщин в кратері або біля кратера вулкану) і гарячі джерела.

Ефіопське нагір’я майже повністю лежить в межах одного субекваторіального кліматичного поясу, проте кліматичні відмінності його окремих районів надзвичайно великі. Влітку південно-східні схили нагір’я знаходяться під впливом багатого на опади індійського мусону (понад 1000 мм на рік), південно-західні – сильно зволожуються атлантичним гвінейським мусоном. Північні схили знаходяться під впливом тропічних повітряних мас і опадів не отримують. Взимку весь регіон знаходиться під дією сухих північно-східних пасатів.

З нагір’я стікають великі річки північно-східної Африки: Голубий Ніл, Атбара, Собат тощо. В одній з улоговин розміщується велике тектонічно-вулканічне озеро Тана.

На нагір’ї чітко простежується висотна кліматична і відповідно ландшафтна поясність. Всього виділяють три пояси: колла, война-дега і дега. Перший пояс колла (жаркий) піднімається до висоти 2000 м. Середні місячні температури не опускаються тут нижче 20⁰С. Навітряні схили зайняті вічнозеленими лісами і плантаціями кавового дерева, підвітряні – колючими чагарниками. Плоскогірні простори зайняті саванами. Другий пояс война-дега (помірний) піднімається від 2000 до 3000 м. Середньомісячні температури влітку не опускаються нижче +16⁰С, взимку – нижче +13⁰С, хоча трапляються і короткочасні (на декілька годин) падіння температур нижче 0⁰С, які супроводжуються снігопадами. Схили гір зайняті лісами із дереподібного ялівця, а на плато панують величезні сікімори, зонтичні акації, дики оливи і канделяброподібні молочаї. Третій пояс дега (холодний) займає висоти понад 3000 м і характеризується низькими температурами протягом всього року і сильними вітрами. Його нижня межа є верхньою межею поширення лісу. Суворий клімат поясу витримують лише низькорослі трави і окремі пригнічені деревця.

Улоговина Афар, що із північного сходу примикає до Ефіопського нагір’я, закрита від Червоного моря хребтом Данакіль і є областю поширення напівпустель. Тут знаходиться найглибша за глибиною депресія в Африці – улоговина Ассаль з висотою – 155 м. Улоговина Афар – одне із найжаркіших місць на земній кулі. Влітку середні температури тут стійко тримаються на позначці біля +35⁰С. Взимку, коли випадають невеликі опади, температури знижуються до +25⁰С. Постійних водотоків немає, русла тимчасових водотоків сухі. Нечисленні озера мають солону воду. Рослинність складається із заростей терену, молочаїв і мімоз, що ростуть на сіроземних засолених грунтах.

Півострів Сомалі, що із сходу примикає до Ефіопського нагір’я являє собою східчасте плато, що плавно знижується на південний схід і закінчується прибережною Сомалійською низовиною. Клімат півострова відрізняється сухістю, хоча він далеко вдається в Індійський океан. Літній Індійський мусон проходить півострів стороною, а південно-східний пасат не зупиняється над півостровом і віддає свою вологу навітряним схилам Ефіопського нагір’я. Зимовий пасат дме з Аравії і опадів також не приносить. В цілому півострів отримує від 250 до 500 мм опадів на рік. Рослинність змінюється від узбережжя до схилів Ефіопського нагір’я по мірі збільшення зволоження. На узбережжі вона представлена акацієвою напівпустелею, на внутрішніх плато – пустельними саванами, на передгірних просторах з’являються типові савани з високим і густим злаковим покривом, а на схилах – ліси із деревоподібного ялівця.

62-

63) З півдня до западини Афар і Абіссінського нагір'я приєднуються структурно-ступінчасті плато півострова Сомалі. Структурні ступені вироблені в мезозойських і третинних породах і знижуються від гористого краю Абіссінського нагір'я (гора Какка – 4190 м) до акумулятивної прибережної низовини. На півострові Сомалі не вистачає вологи, незважаючи на те, що він далеко видається в Індійський океан. Суданські мусони не досягають Сомалі, так як на їх шляху піднімається бар'єр Абіссінського нагір'я. Абіссінська гілка річного індійського мусону також мало виділяє опадів на рівнинному і жаркому Сомалі, а зимовий мусон з Аравії взагалі вкрай сухий. До того ж взимку уздовж узбережжя Сомалі проходить холодна течія, що утворюється завдяки цьому мусону. В цілому велика частина півострова отримує близько 250 – 500 мм опадів у рік.

Наростаюча до узбережжя сухість клімату визначає широкий розвиток акацієвих напівпустель на узбережжі та пустельних саван на внутрішніх плато, що перетинаються лише двома постійними річками Джуба і Вебі-Шебелі. У долинах цих річок зосереджена найбільш густа деревна рослинність з фікусів, акацій, молочайних, яка утворює своєрідні галерейні рідколісся. На північний захід, до Абіссінського нагір'я, поверхня Сомалі підвищується, разом з тим зростає і кількість річних опадів (понад 1000 мм). На плоскогірних просторах з'являються типові савани з високим і густим злаковим покривом, а по схилах – ліси з деревовидних ялівців.

64) Східно-Африканське плоскогір’я - на території Кенії, Уганди, Руанди, Бурунді, Танзанії, Замбії, Малаві. Протяжність з півночі напівдень близько 1750 км, ширина близько 1400 км. Розташоване між Ефіопським нагір'ям і півн. краєм оз. Ньяса. На заході і півдні обмежена горами і западинами, на сході - прибережними рівнинами Індійського океану. Розбите системою розломів, що становлять частину Східно-Афріканського рифту. Більшу частину плоскогір'я складають кристалічні і метаморфічні породи докембрію, є покриви четвертинних лав і туфів. Характерні висока сейсмічність і сучасний вулканізм. Родовища кам'яного вугілля, поліметалевих руд, дорогоцінних і виробних каменів, алмазів. Високі рівнини зі середньою висотою від 500 до 1500 м, над якими підносяться останцеві гори. На заході гори Рувензорі з піком Маргеріта (5109 м), Вірунга з-понад 400 дрібними і 8 великими вулканами. З них діючі Ньямлагіра (3058 м) і Ньїрагонго (3470 м). Південніше - плосковершинні гори Мітумба (3305 м). На північному сході конуси погаслих вулканів Елгон (4221 м) і Кенія (5199 м), а в центрі - кратерного нагір'я з гігантського Кальдера Нгоронгоро (заповідник фауни і флори). Найбільший вулканічний масив з діючим вулканом Міру (4566 м) і головною вершиною Африки - згаслим вулканом Кіліманджаро (5895 м). Ряд великих і дрібних озер (Вікторія, Едуард, Танганьїка, Рудольф та ін.) Сучасні льодовики на вулканах Кіліманджаро і Кенія і в масиві Рувензорі. Клімат екваторіальний і субекваторіальний, сезонно-вологий, жаркий. Річна кількість опадів до 2000-3000 мм і більше, у глибоких долинах сухо. На плоскогір'ї беруть початок найбільші ріки Африки - Ніл, Конго, Замбезі. Переважають субекваторіальні ліси, саванні рідколісся і чагарники. В горах субальпійські та альпійські луки. Нац. парки Вірунга, Серенгеті, безліч більш дрібних; численні заповідники.Мадагаскар – єдиний великий острів біля берегів Африки і один з найбільших островів Землі. Його площа становить 590 тис. км². На північ і схід від Мадагаскару розташовано безліч дрібних островів (Комори, Маскаренські та ін.).

Острів Мадагаскар, який входив разом з материками південної півкулі до складу древньої Гондвани, є частиною Африканської плити, яка відокремилися від материка в мезозої. На заході плато поступово опускається до широкої горбистої низовини узбережжя Мозамбікської протоки. Вона утворена крейдовими і кайнозойськими морськими відкладеннями, і її будова схожа з будовою Мозамбікської низовини материка. Покривають узбережжі четвертинні піски зібрані в ряди високих дюн, смуга яких переривається дельтами найбільших річок.

Тому структура, рельєф, кліматичні умови острова мають багато спільного з сусідніми областями материка, в той час як органічний світ характеризується своєрідністю, пов'язаним з давнім острівним становищем.

Обриси острова прості, берегова лінія розчленована слабо, особливо на сході. Західне і північно-західне узбережжя порізані дрібними бухтами, зручними для судноплавства, але на підступах до них багато коралових рифів.

Рельєф Мадагаскару асиметричний. На сході з півночі на південь простяглося велике високе Центральне плато, яке широкими пологими ступенями знижується на захід. Центральне плато складається з кристалічних порід – гнейсів, гранітів і сланців. Його поверхня – це древній пенеплен з висотами 1700-2000 м, на якому виступають окремі височини і вулканічні вершини, вкриті лавами; найвища з них – Марумукутру (2876 м) – піднімається на півночі острова. Вулканічна діяльність в області Мадагаскару не затихла і до теперішнього часу. Більшість дрібних островів, розташованих біля його берегів, являють собою згаслі вулкани. У групі Коморських островів височіє діючий вулкан Картала.

На Центральному плато багато депресій, частково зайнятих озерами і болотами.

З викопних багатств Мадагаскару найбільшу цінність мають поклади графіту, які розробляються в кристалічних сланцях. У цих же породах знайдені великі запаси золота. З гранітами пов'язані родовища руд нікелю, міді, свинцю, радіоактивних металів і різних дорогоцінних каменів. У деяких місцях в латеритній корі вивітрювання кристалічних порід залягають боксити і різні залізисті сполуки.

Клімат Мадагаскару тропічний, протягом усього року спекотний на низовинах і помірний на високих плато. Основну масу опадів на більшу частину острова приносять південно-східні пасати і північно-східні мусони з Індійського океану. На східному узбережжі і на схилах плато, збоку океану, дощі випадають рівномірно протягом всіх сезонів і кількість опадів досягає 3000 мм на рік.

Якщо схід острова страждає від надлишку вологи, то захід і особливо південний захід відчувають її нестачу. На західних схилах плато буває тривалий сухий період і кількість опадів коливається від 500 до 1000 мм; на крайньому південному заході, недоступному для вологих повітряних течій, опадів випадає менше на 400 мм на рік і середня температура найспекотнішого місяця досягає 33 °С.

Найдовші ріки Мадагаскару починаються на Центральному плато і впадають в Мозамбікську протоку. Рівнинні і спокійні ділянки течії чергуються з порожистими місцями. Нерівномірність режиму перешкоджає судноплавству, так як деякі річки протягом сухого періоду майже повністю пересихають.

65) Південно-Африканське плоскогір'я

Південно-Африканське плоскогір'я лежить по обидві сторони від Південного тропіка.

У рельєфі і структурі плоскогір'я виділяється система внутрішніх синекліз і їхніх виступів, що оточують, архейсько-протерозойський фундамент. Синеклізам - відповідають високі акумулятивні рівнини, заповнені алювіальними відкладами, частково заболочені. На півночі виділяється улоговина верхньої Замбезі, південніше — улоговина, зайнята великою материковою дельтою Окаванго, і періодично затоплювана водою улоговина Макарікарі, ще південніше — Калахарі.

Виступи фундаменту, що оточують внутрішню частину плоскогір'я, утворюють систему цокольних плато і височин, що поступово підвищуються до окраїн, досягаючи висоти 1200—2500 м і більше. У їхньому рельєфі переважають рівні поверхні пенепленів з окремо виступаючими ділянками острівних гір. Особливо великої ширини плато досягають на сході і півдні. На північ від ріки Лімпопо виділяється плато Матабеле, ні південь — Високий Велд і Верхнє Кару. На заході піднімаються плато Каокофелд, Дамараленд, Великий Намакваленд і ін. На півночі кільце підняттів замикають височини, що служать вододілами між Замбезі і Конго.

На заході і північному сході високі плато Південної Африки складені докембрійськими кристалічними породами; на південному сході і півдні кристалічний фундамент опущений і схований під могутньою товщею (кілька тисяч метрів) лагунних осадів пермо-тріасового віку, відомою під назвою формації карру. Місцями всі ці породи прорвані лавами кінця палеозою — початку мезозою, що утворюють окремі масиви (наприклад, на південно-сході масив Басуто висотою до 3000 м).

Високі плато, поступово піднімаючи від внутрішніх частин до окраїни, закінчуються на сході, півдні і заході круто обривається Великим Уступом. Його зовнішні схили глибоко розчленовані ерозією. Найвища частина Уступу — Драконові гори, вершина яких Табана-Нтленьяна (3482 м) – найвища в Південній Африці.

Між нижньою течією рік Замбезі і Лімпопо, біля підніжжя Великого Уступу, лежить велика Мозамбікська рівнина (лагунове узбережжям, що осушилася тільки в антропогені і складена могутньою серією осадових відкладів).

Великий Уступ продовжується на крайньому півдні материка, утворюючи хребти Нювефелдберге і Роххефелдберге. Розташована біля їхнього підніжжя западина Велике Кару відокремлює від Південно-Африканського плоскогір'я  хребти Капської гірської системи. Повернувши на північ, Уступ тягнеться уздовж усієї західної окраїни Південної Африки, обриваючись до порівняно неширокої приатлантичної рівнинни. Ділянка цієї рівнини між ріками Кунене і Оранжева називається пустелею Наміб.

У Південній Африці зосереджена значна частина найважливіших мінеральних ресурсів материка. Крім великих запасів кам'яного вугілля, що містяться у відкладеннях формації Кару, є багато корисних копалин, пов'язаних своїм походженням із кристалічними і вулканічними породами платформи. Це — мідні, залізні, олов'яні, свинцеві і цинкові руди, родовища золота, розповсюджені по всьому Південно-Африканському плоскогір'ю, як розсипні, так і жильні. Особливим багатством відрізняється родовище Вітватерсранд, де золото залягає в товщах на -палеозойських конгломератів. У Південній Африці зосереджена також велика частина родовищ африканських алмазів, що поширені як  корінним заляганням, так і у виді розсипів.

Південно-Африканське плоскогір'я — це область високих температур і порівняно бідних опадів, де переважають степові, напівпустельні і пустельні ландшафти.

Уся східна окраїна Південної Африки зазнає впливу від південно-східного пасату, що приносить з боку Індійського океану вологе тропічне повітря, нагріте над теплою Мозамбікською течією. У літню пору зона впливу пасату переміщається далеко на південь і охоплює усі плато і рівнини, звернені до Індійського океану. Особливо велика кількість опадів випадає на східних схилах гір: у басейні нижньої Замбезі — більш 1500 мм, на схилах Драконових гір — більш 1000 мм. Найбільш часті і рясні дощі йдуть з листопада по квітень. У зимові місяці південної півкулі кількість опадів різко знижується, тому що область впливу пасатів переміщається до півночі і східна окраїна Південної Африки попадає під вплив сухих вітрів, що дують з боку континенту.

Літній максимум опадів зберігається і у внутрішніх частинах плоскогір'я, але річні суми їх у напрямку до заходу поступово знижуються. Переваливши через окраїнні гори, повітря пасатів у межах внутрішні плато й улоговин зазнає опускання і не дає дощів. В улоговинах Замбезі і Калахарі опадів випадає менш 300 мм у рік, але ніде ці суми не знижуються нижче 125 мм. На заході Калахарі, де утворюється фронт між індійським і атлантичним пасатом, кількість опадів зростає до 300— 400 мм, а на узбережжі Атлантичного океану знову різко знижується.

Сама посушлива частина Південної Африки — берегова пустеля Наміб. Узбережжя Атлантичного океану недоступне для вологих повітряних мас, принесених з Індійського океану, але воно є під впливом східної периферії Атлантичного максимуму, посилюваного могутньою холодною Бенгальською течією. Це вплив виявляється в постійних вітрах з Атлантичного океану, що приносять насичене вологою і відносно холодне повітря, що прогрівається над поверхнею материка, майже зовсім не віддаючи вологи, що міститься в ньому. В цій частині Південної Африки панують умови майже бездощової пустелі, але з помірними і сталими протягом року температурами.

Для Південної Африки характерні часті і значні річні коливання температур, за винятком прибережних низовин, температура зменшується із значною абсолютною висотою, а на заході позначається також вплив холодної течії. Тому навіть на  сильно прогрітому плато й в улоговинах у літню пору температура майже ніколи не піднімається вище +40°С. На більшій частині плоскогір'я літні денні температури рідко перевищують + 20°С, а в багатьох місцях вони бувають і більш низькими. Середня температура самого жаркого місяця в гирлі річки Оранжевої не піднімається вище +15°С.

Нестача опадів на більшій частині Південної Африки відбивається на особливостях її водяної мережі. Рік з постійним водотоком дуже мало, судноплавна лише Замбезі. Усі постійні водотоки починаються на окраїнних плато, головним чином на півночі і сході. Режим їх цілком залежить від дощів. Майже на всіх ріках багато водоспадів і порожистих ділянок.

Крім Замбезі, однією з найбільших рік Африки, найбільш великі ріки Південно-Африканського плоскогір'я - Оранжева і Лімпопо. З них більш повноводна Лімпопо, що збирає свої води з плато Матабеле і Високого Велда. Однак і на цій ріці нерівномірність режиму і порожистість перешкоджають судноплавству. Оранжева, що впадає в Атлантичний океан, порівняно багатоводна і дуже порожиста у верхній течії, у середній течії, протікаючи в посушливих районах, вона сильно міліє. Швидко наступаючі дощові паводки часто перетворюють цю ріку в бурхливий нездоланний потік. Північніше Оранжевої в Атлантичний океан не впадає жодна значна ріка. В Індійський океан з окраїнних гір стікають тільки невеликі водотоки.

Майже уся внутрішня частина має стік в улоговини із солоними чи озерами болотами. Велика частина рукавів цього району не має постійних водотоків, і вони іноді весь рік залишаються сухими.

Великі розміри Південно-Африканського плоскогір'я, розходження в рельєфі і кількості опадів створюють розмаїтість типів ґрунтів і рослинності. У складі флори поєднуються елементи, що прийшли з інших материків південної півкулі, з елементами тропічної флори північної півкулі і місцевої, Капської флори.

На північній і східній окраїнах плоскогір'я, де випадає найбільша кількість опадів, переважають паркові ліси. Вологі тропічні ліси з ліанами і пальмами поширені головним чином уздовж рік у виді галерейних лісів, на східних окраїнних гірських масивах. На рівнинах і високих плато півночі і сходу переважають розріджені ліси, що складаються із самшиту, червоного бука і капустяної пальми, на коричнево-червоних тропічних ґрунтах. У деяких місцях ліси чергуються із саваною, де серед густих трав, як і в північній півкулі, піднімаються гігантські баобаби, акації і пальми. На висоті більш 1000 м ліси змінюються заростями колючих чагарників і покривом з високих злаків, ще вище поширені типові альпійські луки. Така зміна рослинності особливо добре виражена на схилах Драконових гір.

Велика частина плоскогір'я покрита ксерофітною рослинністю. В внутрішніх районах величезні площі зайняті чагарниками і сухими степами, що різко змінюють свій вигляд під час вологого і сухого сезонів.

На виположених схилах східних плато, повернених усередину континенту, опадів випадає ще, досить багато, там переважає безлісна місцевість з густим покривом з високих трав. Такий ландшафт у Південній Африці називають «велдом». Зелений трав'яний покрив велда і влітку й узимку служить прекрасним кормом худобі. Ґрунти велда сприятливі для землеробства, і значні території використовуються під посіви кукурудзи.

В міру просування на схід кількість опадів зменшується і рослинність приймає усе більш ксерофітний вигляд. Вона складається з різних цибулинних, котрі зеленіють і розцвітають тільки під час короткого періоду дощів, низькорослих колючих акацій, численних видів алое. У Калахарі є зовсім кам'янисті ділянки з рідко зростаючими рослинами. Дуже характерні для Калахарі дикі кавуни, батоги яких покривають великі площі. Тут є, мабуть, усі відомі культурні види кавунів. При великому недоліку вологи кавуни з їхніми запасами води рятують від спраги людей і тварин.

Ще бідніша рослинність пустелі Наміб, де зустрічаються тільки окремі екземпляри вельвічій, що закріплюються на пісках могутніми коренями, і низькорослі колючі чагарники.

Береги пересихаючих озер,  болота в западинах Калахарі та верхньої течії Замбезі покриті більш вологолюбною рослинністю, що служить притулком для диких тварин.

Південно-Африканське плоскогір'я з властивою йому великою розмаїтістю ландшафтів має дуже багату фауну. У багатьох районах полювання і рибальство — дотепер головне заняття місцевого і стороннього населення. Але з приходом європейців число диких тварин помітно скоротилося і багато видів їх майже зовсім зникли. Особливо скоротилася кількість травоїдних — антилоп, зебр і жирафів, сильно винищені також хижаки. Майже зовсім зникли леви, леопарди, дикі кішки і собаки, частіше зустрічаються гієни і шакали. Сильно скоротилося також число слонів, великих чорних буйволів, майже не залишилося носорогів.