1. Пізнання як предмет філософського аналізу
Філософія, на відміну від інших історичних типів світо-гляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функ-цію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові - уявлен-ню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу - свідомий по-шук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пі-знавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідо-мості загалом, модель світу не просто постулюється, задаєть-ся на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, пе-реконання в правомірності певної точки зору. А це пов'яза-но з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що по-стає як пошук істини.
Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз проце-су пізнання в контексті певних меж і можливостей у від-ношенні «людина-світ». Філософське питання «що є іс-тина?» стосується передусім не конкретних аспектів пі-знавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спро-можності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігаєть-ся його структура із структурою мислення про нього, а як-що збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитан-ня від самого початку існування філософії є наслідком роз-в'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом сут-тєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знан-ні не обов'язково визначається присутністю розвинутої те-орії пізнання як особливого розділу філософії. Так, примі-ром, у давньогрецькій філософії (VIII ст) були сформульо-вані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологіч-ному вимірі. Диференціація філософського знання влас-тива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).
2. Сутність пізнання у філософській традиції
Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльнос-ті людини, процесом осягнення навколишнього світу, отри-мання й нагромадження знань. А знання - це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знан-ня відрізняються одне від одного як процес і результат. Про-цес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат досліджен-ня. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єк-том, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає пи-тання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» - запитує І. Кант. Протисто-яння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пі-знання певну парадоксальність, що призводить до виник-нення різноманітних концепцій пізнання.
Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула дина-мічного розвитку в XVII-XVIII ст., постаючи в різних кон-цепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та екс-периментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які ви-вчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «ін-шої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи ро-зуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об'єктивною.
Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:
«Шлях павука» - здобуття істини із чистої свідо-мості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість міркувань.
«Шлях мурахи» - вузький емпіризм, збір роз'єдна-них фактів без їх концептуального узагальнення.
«Шлях бджоли» - єднання обох шляхів, здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.
Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню. Він вважав справжнім зна-ряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, індукцію - сформований ним емпіричний метод пізнання. На його думку, саме адекватність розуму природним речам є головною метою наукового пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією». Цікаве надбання Ф. Беко-на - виявлення та дослідження глобальних помилок пі-знання («ідолів», «примар» розуму). Важливим засобом їх подолання він вважав надійний метод, принципи якого по-винні бути законами буття. Метод - органон (інструмент, знаряддя) пізнання, його необхідно постійно пристосовува-ти до предмета науки, але не навпаки.
Отже, емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло.
Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуа-лізм». Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний мате-ріал, який надають інші п'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.
Поняття «сенсуалізм» вживається для характеристи-ки представників ранньої філософії, а саме - тих, які на-давали почуттям перевагу над розумом. Після Ф. Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції поча-ли використовувати поняття «емпіризм», який виник на хвилі зростаючого природознавства.
До раціоналістів у гносеології належать учені, які став-лять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна вста-новити лише на основі строгого логічного аналізу.,
Вся філософія та гносеологія Декарта охоплена пере-конанням у безмежності людського розуму, у надзвичай-ній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сут-ності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної куль-тури, потрібний чистий «будівельний майдан», тобто спочатку слід «розчистити ґрунт» від традиційної культу-ри. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів - це не порожній скептицизм, а дещо конс-труктивне, всезагальне та універсальне.
Після того як сумнів розчистить ґрунт для нової раціо-нальної культури, до справи залучається «архітектор», тоб-то метод. За його допомогою і перед судом розуму постають всі загальноприйняті істини. Саме чистий розум спромож-ний, на думку Декарта, перевірити ґрунтовність їх претен-зій репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброє-ний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, мо-же досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься істинним методом. Такий метод є су-купністю простих і точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.
Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все достовірне знання способів досліджен-ня, які ефективно застосовуються в математиці (в геомет-рії). Це означає необхідність дотримуватися чіткого й про-зорого мислення, розкладати кожну проблему на її скла-дові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи прогалин у логічному ланцю-гу дослідження.
Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлю-вався позитивно, так і традиційній схоластизованій фор-мальній логіці, яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне очистити її від шкідливих і непотрібних схола-стичних нашарувань та доповнити тим важливим, що до-помогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засо-бом Декарт вважав інтуїцію.