Внутрішні води
Річки. Особливості конфігурації, горизонтального розчленування, рельєфу і клімату Південної Америки сприятливі для формування великих річкових систем. На долю Південної Америки припадає 20% (7450 км3/год) загального обсягу стоку всіх річок суходолу земної кулі, а по шару стоку (414 мм) вона стоїть на першому місці. У найбільш широкій частині материка розташована величезна екваторіальна низовина Амазонії і пологий схил Бразильського нагір'я. Високі гірські ланцюги простягаються лише на крайньому заході континенту. Ці особливості обумовлюють вкрай нерівномірний розподіл стоку між басейнами Тихого і Атлантичного океанів. На схід, до Атлантичного океану відкриваються великі, зазвичай добре зволожені низовини і рівнини, в яких спрямовується стік із сусідніх нагір’їв. Загальна площа стоку до Атлантики становить 15646 тис. км2. Позаандійському Сходу належить і найпотужніша в світі річкова система Амазонки. У Тихий океан не впадає жодна велика річка, і стік в нього здійснюється з площі майже в 12 разів меншої – з 1344 тис. км2.
Головним міжокеанським вододілом служать Анди. Більш сильніше зволоження східних схилів Північних Анд визначає приуроченість тут вододілу до Західної Кордильєри. У Центральних Андах, в зв'язку з посушливістю і замкнутістю міжандійського нагір’я, басейн Тихого океану відділений від басейну Атлантичного широкою областю внутрішнього стоку. У Субтропічних Андах безстічна область виклинюється і міжокеанський вододіл знову проходить по Головній Кордильєрі. У Патагонських Андах особливо рясно зрошуються західні схили, внаслідок чого (а також історії розвитку і геоморфологічних особливостей) лінія головного вододілу пересувається на схід, на моренні гряди в патагонських передгір'ях і таким чином, стік деяких районів західної Патагонії належить Тихому океану.
Зазначеними основними гідрографічними факторами, особливостями літології, ґрунтів і рослинності обумовлені і розміри річного стоку в різних областях Південної Америки (рис. 9). Найбільш великий стік (висота шару вище 150 см) в Андах південного Чилі, де надмірне зволоження в умовах прохолодного океанічного клімату поєднується з крутизною схилів, складених щільними кристалічними породами. При тій же кількості опадів більше випаровування, посилена транспірація густої рослинності та мала водовіддача кори вивітрювання знижують річний стік з прибережних схилів Гвіанського нагір'я і Анд Колумбії до 80 – 120 см. Ті ж причини зменшують стік східного схилу Бразильського нагір'я до 40 – 80 і Західної Амазонії до 60 – 90 см. В останній, крім того, зниженню стоку сприяє рівнинність її поверхні. На інших територіях екваторіально-тропічного сходу у зв'язку з високою випаровуваність і меншою кількістю опадів стік зменшується до 40 – 60 см. У Гран-Чако (клімат волого-посушливий з недостатнім зволоженням) і на північному сході Бразильського нагір'я (непостостійно-посушливий клімат з вкрай мізерним зволоженням) стік падає до 10 – 20 см, і навіть до 1 – 2 см. Так само малі показники річного стоку Пампи (10 – 20 см), що лежить в області субтропічного помірно-вологого клімату, де посушливий період відсутній, пояснюються малою водовіддачею лесовидних і глинистих ґрунтів, а також високою випаровуваністю і значною транспірацією природним і культурним трав'янистим покривом.
Рис.9. Річний стік (за М.І. Львовичем)
У найменш сприятливих умовах стоку знаходяться пустельні тихоокеанські схили і замкнуті улоговинні нагір'я тропічних Анд, депресії Прекордильєр і напівпустельні плато Патагонії (менше 5 см, в Атакама до 10 – 15 мм). По суті, майже всі ці території мають лише періодичний поверхневий стік і позбавлені стоку в океан. На області внутрішнього стоку в Південній Америці припадає 5,5% площі. Вони утворюють витягнутий пояс від затоки Гуаякіль до південної Пампи, що перетинає Анди під 24 – 29° пд. ш.
Більшість річок Південної Америки мають переважно дощове джерело живлення. На внутрішніх рівнинах до дощового живлення приєднується ґрунтове, переважаюче у річок в західній пустельній частині Центральних Анд. Снігове живлення відіграє значну роль лише у річок західної і південної Патагонії, а льодовикове – південних Анд, особливо на крайньому південному заході. Однак в кожному конкретному випадку річки (наприклад, в середньому Чилі) можуть на окремих ділянках мати різні джерела живлення, що обумовлює дуже складний їх режим.
Більшість південноамериканських річок належить до екваторіального і субекваторіально-тропічному типу режиму. До екваторіального типу відносяться багато приток верхньої Амазонки. Вони характеризуються дощовим живленням, повноводністю та порівняно рівномірними витратами протягом усього року.
Амазонка має більш складним режимом. Амазонська низовина збирає стік з усіх навколишніх основних височин Південної Америки і лежить між 3° пн. ш, і 5° пд. ш., тобто в рясно зволожуваній області. Цим і пояснюється, що Амазонка найповноводніша у світі річка, тому що середні витрати біля гирла 120 тис. м3/сек, максимальні близько 200 тис. м3/сек (головний витік має назву Маніготе-Апурімак-Ене-Тамбо), мінімальні – 63 тис. м3/сек, річний стік – 3160 км3. Дана річка посідає перше місце за розміром басейну – 7050 тис. км2. По довжині, якщо за витік приймати річку Мараньйон, Амазонка (5500 км) поступається Нілу і Міссісіпі-Міссурі. Але якщо за витік взяти річку Укаялі (2652 км), то довжина Амазонки (6573 км) майже рівновелика Нілу (6671 км). На відміну від останнього у Амазонки безліч повноводних приток; 17 з них мають довжину від 1500 до 3500 км, більше сотні приток судноплавні. Коливання витрати Амазонки залежать головним чином від режиму її величезних субекваторіальних і тропічних приток, особливо більш довгих правих, що беруть початок під 20° пд. ш. Найвищого рівня в середній течії (підйом на 12 – 15 м) її води досягають у травні – червні, коли встигає дійти паводковий стік з Бразильського нагір'я, встановлюється дощовий період в басейні лівих приток і починають надходити талі снігові води з Північних Анд. Розливи поширюються на десятки та навіть сотні кілометрів завширшки (ширина русла у Манауса в межень 5 км).
Потужні гідроенергетичні ресурси системи Амазонки майже не використовуються, та річки басейну є лише транспортними шляхами. (посмотреть в ин-нете новую информацию про ГЕС,сучасне використання ресурсів ріки амазонка )
Великі притоки Амазонки і більшість річок півночі й сходу Південної Америки (Магдалена, Оріноко, Парана-Парагвай, Сан-Франсиску та ін.) належать до субекваторіально-тропічного типу. Вони живляться в основному за рахунок сезонних (переважно літніх) дощів, з чим і пов'язані їхні вкрай нерівномірні витрати (бурхливі літні повені та різкий зимовий спад). Найбільша з цих річок і друга в Південній Америці по довжині (4400 км) і площею басейну (4250 тис. км2) – річка Парана володіє найбільш складним режимом. Літній підйом рівня у верхів'ях змінюється осіннім в нижній течії у зв’язку з циклонічними дощами в субтропіках і застоєм паводкових вод в западині Парагваю. Осінній максимум витрат характерний і для річок циклонічних районів південної частини Бразильського нагір'я і сходу Пампи, але взагалі коливання рівня цих річок незначні, тому що опади випадають там рівномірно протягом року. Пізньовесняний і річний максимум, обумовлені таненням снігів і льодовиків в Андах, які властиві річкам Патагонії і субтропічного Чилі, крім того, в останньому спостерігається підйом і від зимових дощів. Порівняно рівномірними витратами при великій повноводності володіють річки північної і південної окраїн Тихоокеанського басейну і, навпаки, періодичною або навіть епізодичною течією – річки пустельного Заходу.
Гідроенергетичні ресурси Південної Америки досить значні – приблизно 55 млн. квт. Це обумовлено великою повноводністю багатьох річок, крутим падінням в Андах і на нагір’ях, великою кількістю порогів та водоспадів (у тому числі знаменитий водоспад Ігуасу, загальною висотою близько 80 м). Однак поки гідроресурси використовуються слабо.
Озера. Великими озерами Південна Америка багата лише в південній частині Анд, де розташовані кінцеві льодовикові озера (Науель-Уапі,Буенос-Айрес та ін.) У Центральних Андах в тектонічній депресії лежить найбільш високогірне з великих озер світу – озеро Тітікака (висота – 3812 м, глибина до 270 м, площа – 8300 км2), пов’язане річкою Десагуадеро з більш низьким і дрібним залишковим озером Поопо. Ряд реліктових озер в різній стадії заболочування і засолонення, а також величезних солончаків (наприклад, Уюні, Салінас-Грандес та ін.) є і в інших районах Центральних Анд і в області Прекордильєр. Широко поширені поємні озера, озера-стариці в долинах великих річок і лагунові озера на Карибському і Атлантичному узбережжях на північ від Ла-Плати (найбільші озеро-лагуна Маракайбо, Лагоа-Мірін та Патус).