Гвіанське нагір'я і низовина

Між прогинами Льянос Оріноко і Амазонії північна антекліза Південно-Американської платформи утворює величезний поріг Гвіанського нагір'я, висотою до 2700 м. Воно перехоплює вологу, принесену протягом всього року, особливо взимку і навесні, пасатами з Атлантики, а влітку сюди приходять екваторіальні повітряні маси. Вивітрювання і розмив в умовах жаркого і вологого клімату зруйнували мезозойський піщаний покрив і перетворили пенеплен кристалічної основи в дуже розчленоване горбисте нагір'я, що розбите численними скидами і, яке зазнало новітні підняття. Річки, спроектовані з осадового покриву, не встигли глибоко врізатися у тверді породи і відрізняються великою кількістю водоспадів та порогів.

У давніх породах нагір'я є найбільші поклади залізних руд (до 1,3 млрд. т, родовище Ель-Пао в хребті Сьєрра-Іматака та ін.), золота (Ель-Кальяо) і алмазів, а потужна кора вивітрювання має величезні запаси бокситів (¹/₃ видобутку інших країн дають Суринам та Гаяна) і руд марганцю (родовище Сьєрра-ду-Навіу в Бразилії є найбільшим у південній півкулі, з запасами понад 25 млн. т, за деякими даними до 80 млн. т).

Велика частина нагір'я лежить в зоні субекваторіальних мусонних лісів; у розподілі ґрунтово-рослинного покриву дуже велика роль експозиції схилів та літології.

Східна частина, розташована між 2 – 5° пн. ш. в безпосередній близькості до Атлантичного океану, отримує найбільшу кількість опадів – 2000 – 3500 мм на рік. Саме тут майже повністю змитий осадовий покрив і поверхня представлена хвилястим пенепленом або згладженими кристалічними хребтами, що досягають 900 – 1300 м висоти, та чергуються з широкими долинами-депресіями (наприклад, у верхів'ях Ріу-Бранку – Ессекібо) або тектонічними котловинами, розробленими ерозією. У режимі порожистих річок з’являється осінній мінімум витрати і зимово-весняний максимум, пов’язані з особливостями річного розподілу опадів.

Зимовий дощовий сезон обумовлений вологими пасатами з Азорського антициклону. Навесні опади посилюються за рахунок вологи екваторіального повітря, що насувається на дану територію, тому весна є найбільш дощовою порою року. В середині літа починає позначатися вплив південно-східних пасатів, що досягають найбільшої сили восени, коли кількість опадів різко падає (в Каєнне за вересень і жовтень випадає 64 мм опадів, а за квітень і травень – 1032 мм).

Розподіл опадів, ґрунтів та рослинності в значній ступені залежить від експозиції схилів. Підвітряні схили і рівнини, що лежать перед ними, є посушливими. У таких місцях формуються червоні піщані або піщано-глинисті латеритні ґрунти, бідні гумусом, і чагарникове рідколісся з чахлими деревцями чапарро (Curatella americana). Навпаки, навітряні схили височин покриті опідзоленими латеритними ґрунтами і вологими вічнозеленими лісами, подібними по складу до амазонської гілеї.

Гвіанська низовина має аналогічні кліматичні умови. Амплітуда середніх місячних температур (26 – 28°С) досить низька, опадів – понад 3000 мм, мінімум – восени. Контакт нагір'я з береговою низовиною відзначений серією невисоких водоспадів, які утворюють річки, спадаючи з кристалічного плоскогір'я. На низовині вони широко розливаються, залишають принесений з гір алювій, петляють в низьких берегах. Нарощується низовина і за рахунок наносів, принесених Гвіанською течією. Берегові вали підживлюють гирла дрібних річок (для великих річок характерні естуарії), посилюючи розливи і заболоченість низовини. За береговими валами з колонадами кокосових пальм лежать болотисті хащі ріжучих трав, у яких відвойовуються невеликі ділянки під посіви рису, плантації цукрового очерету і какао; плакорні простори покриті гілеями. Внутрішній край низовини, утворений стародавніми піщаними терасами, зайнятий сухою саваною.

Центральна частина нагір'я (між западинами Ессекібо і верхньої Оріноко) більш віддалена від океану і лежить в більш високих широтах. У ній найкраще збереглися залишки піщаного покриву, більш чітко виражені сухий і вологий періоди, різкіше – залежність ландшафтів від експозиції.

Найбільш своєрідний південний край нагір'я, де поширені вцілілі від ерозії пісковики, які горизонтально залягають на кристалічній основі. Вони утворюють витягнуті крутостінні і плосковершинні гряди (наприклад, хребет Сьєрра-Пакараіма, висотою 2200 – 2300 м над р. м. зі стрімкою південною стіною в 1500 м відносної висоти, або хребет Сьєрра-Паріма) або окремі останцеві масиви типу гори Рорайма – 2771 м, найвищої точки нагір'я та ін.. Різна опірність пісковиків і пронизуючих їх діабазів та кварцитів обумовлює химерні форми вивітрювання. Стрімкі червоні, білі або рожеві стіни підносяться над пологим кристалічним фундаментом, одягненим темною зеленню лісів. У верхньому поясі масивів рослини мають пригнічений вигляд у зв'язку з низькими температурами (10 – 12°С) і сильними вітрами. Вони представлені викривленими, здебільшого ендемічними вічнозеленими чагарниками. Вершинні плато, які майже завжди оповиті хмарами і туманами, зайняті кам'янистою напівпустелею з хаосами вивітрених брил.

Пористі тріщині пісковики, які поглинають рясну вологу, дають початок численним річкам, що зриваються з уступів водоспадами до 1 км висоти (водоспад Анхель – 1054 м – найвищий в світі). Піщаникові гряди і масиви зазвичай є одночасно і водо-розділами, і гідрографічними вузлами. Врізаючись нижче за течією в пісковики, річки пропилюють в них ущелини до 100 м глибини, все більш розчленовуючи і роз'єднуючи піщаникові останці. На кристалічних породах річки врізані слабо і часто перериваються порогами і водоспадами.

Рівнинні ділянки, які перебувають у «сухій тіні» північно-східного пасату, покриті саваною. На відкритих, злегка горбистих районах проростають недоторкані вологі субекваторіальні ліси, в яких проживають численні тапіри, пекарі, мавпи, мурахоїди та інші тварини південноамериканських гілей.

На зниженій (300 – 400 м) північній частині пенеплена піднімаються вже не піщаникові, а кристалічні вершини (до 1800 м), долини річок розширюються до 10 – 15 км, річища – до 2 – 3 км, але їх ступінчастий, порожистий поздовжній профіль зберігається аж до самого впадіння в Оріноко. Розливи річок припадають на літо. Зимовий посушливий період протягом 3 – 4 місяців обумовлює поширення на півночі нагір'я сезонно-вологих змішаних лісів.

Західна частина нагір'я, розташована між 2° пн. ш. і екватором, на захід від западини Оріноко – Ріу-Негру, знаходиться протягом всього року під впливом екваторіальних повітряних мас (опадів до 3000 мм в рік). У західних районах області і тут вціліли ділянки піщаникового покриву у вигляді плоских плато до 900 м абсолютної висоти. Вони розчленовані на окремі масиви, які єдиним фронтом обриваються на схід і утворюють денудаційно-скидний щабель. Вершинні поверхні плато майже позбавлені водотоків. Зате з крутих схилів масивів стікають численні притоки Какети, Ріу-Негру і Оріноко. Вони розмивають нижчий другий щабель, розкриваючи кристалічний фундамент і залишаючи останці з більш щільних порід. Ще на схід і нижче (на висоті 120 – 200 м) лежить третій, майже повністю кристалічний щабель. Екваторіальний тип клімату та невеликі висоти зумовили наявність гілейних лісів і потужних опідзолених латеритних ґрунтів навіть на піщаникових покривах. Дана ділянка вивчена і освоєна ще в дуже слабкому ступені.

Західна частина нагір'я спускається до западини Оріноко – Ріу-Негру, в якій лише структурі та морфології властиві «гвіанські» риси. Над низовиною, що розташовується на висоті 110 – 140 м, у вигляді «цукрових голів» встають ізольовані гранітні або діабазові вершини, які досягають 700 м абсолютної висоти. Вони утворюються в результаті інтенсивності хімічного вивітрювання і енергійного схилового змиву. Молодість прогину цієї западини підкреслюється неврегульованістю гідромережі: закінчені і незакінчені перехоплення річок (наприклад біфуркація Касікьяре), системи порогів серед заболочених низин і т. п. За характером клімату, ґрунтів та рослинності цю територію вже можна відносити до ландшафтів Амазонії.