Патагонія

Ступінчасті плато Патагонії відрізняються напівпустельними ландшафтами, переважанням процесів фізичного вивітрювання і еолово-структурних форм мезорельєфу, транзитним характером маловодної річкової мережі та значним ендемізмом фауни, пов'язаним з особливостями палеогеографічного розвитку країни.

Патагонія – орографічно обумовлена напівпустеля. Якби не було Анд, які перехоплюють майже всю вологу, що переноситься західними вітрами, її клімат мало відрізнявся б від клімату Англії або західної Франції, які лежать в тих же широтах. Річна сума опадів у Патагонії дорівнює 120 – 200 мм. Тільки на крайньому півдні та поблизу Анд вона збільшується до 400 – 500 мм. Середні показники температури (12 – 20°С – січня і 2 – 8°С – липня) мало характерні. Влітку можуть бути раптові похолодання, навіть заморозки, взимку – тридцятиградусні морози можуть змінюватися відлигою. І в будь-який час року дмуть сильні вітри.

Континентальні риси клімату Патагонії обумовлюють інтенсивність фізичного вивітрювання, якому сприяють також тектонічні та діалогічні особливості. Консолідована платформ Патагонії піддавалася диференційованим підняттям і опусканням, розколам з виливами базальтів, у багатьох місцях «бронюючими» плато. Кристалічна основа прикрита здебільшого горизонтальною товщею мезозойсько-третинних пісковиків, строкатих глин і мілководних патагонських моласс (на сході), які легко піддаються руйнуванню. З кінця пліоцену Патагонія відчуває загальне підняття, яке визначило глибоке врізання зароджених в Андах водотоків та значну висоту (до 2000 м) плоскогір'я. Від четвертинного зледеніння на ньому залишився моренний і флювіогляціальний чохол. Дефляція і корозія виробляють в депресіях еолові улоговини, перетворюють структурні й тектонічні уступи в фантастичні скульптури; вітер видуває дрібні частинки з флювіогляціальних наносів, залишаючи на поверхні характерний галечниковий покрив і нагромаджуючи піщані пагорби.

Рівнинні межиріччя, як правило, позбавлені зовнішнього стоку. Невеликі атмосферні опади застоюються в озерцях (на кристалічних породах) і болотах (на глинах) або просочуються вглиб (в піщаниках).

Транзитні річки перетинають плато в глибоких (до 300 м) і широких каньйонах, майже не отримуючи приток. Вони живляться в основному талими водами андійських снігів та льодовиків, в зв'язку з чим повінь на них спостерігається пізньою весною. Широкі днища каньйонів, захищені від вітрів, з терасами, покритими злаково-лучною рослинністю, є єдиними ділянками, придатними для землеробства.

На великих просторах плато формуються малопотужні скелетні сіроземи і бурі пустельні ґрунти. Рослини повинні пристосовуватись до сильних вітрів, нестачі вологи, різких коливань температури, відсутності щорічного сніжного покриву. Переважають подушкоподібні та сланкі форми, з яскраво вираженою ксероморфністю, майже відсутні дерев'янисті форми і в той же час рясні чагарникові. Серед рідкісних дернин злаків з жорсткими листям хаотично ростуть колючі та кострубаті кущики харільї (Llarrea divaricata), щільні подушки болакса (Bolax glebaria) і азорелли (види Аzоrella).

Більш зімкнутий злаковий покрив з «царицею трав» – аргентинським мятликом (Poa argentina var. Gynerium argenteum) розвинений на краще зволоженому, більш низькому і теплому півночі (в депресії Ріо-Негро – Ріо-Колорадо) і, особливо, на заході, в поздовжній передандійській ложбіне. Обумовлена тектонікою, оброблена льодовиками, зосередивши потім талі льодовикові води, вона виконана флювіогляціальними і озерно-алювіальними відкладеннями. На них в умовах помірковано-континентального клімату (річна сума опадів – 500 – 600 мм) під злаковими степами формуються алювіальні і каштанові ґрунти. У передандійській улоговині лежать зазвичай і краї кінцевих льодовикових озер, що живлять Патагонські річки. Характерною рисою передгірної смуги є падаючі з Анд фени (сондас), що викликають раптові відлиги, сніготанення та зимові паводки.

Не дивно, що Патагонія – основний вівчарський район Аргентини.

Серед ендемічних представників фауни Патагонії треба відзначити вонючку, лисицеподібну Магелланову собаку (кульпео) і страуса Дарвіна – південний вид нанду. Як і в Пампі, характерні гризуни (мара, туко-туко та ін.), пампаська кішка, пума і броненосці.

Важливим багатством цієї суворої країни є досить крупні родовища нафти в межиріччі Неукен-Лімай (Пласа-Уінкуль), біля затоки Сан-Хорхе (Комодоро-Рівадавія) і по обидві сторони Магелланової протоки (в Чилі).

Анди

Як зазначалося, Анди є найдовшою гірською системою Землі (9000 км). Вони були створені в основному альпійським гороутворенням, триваючим там і до цього часу. В утворенні їх складчасто-брилових структур велику роль відіграли розломи, вулканізм, сучасні підняття; по активності вулканічних явищ з ними можна порівняти лише ланцюги Південно-Східної Азії. Андам властиві й гляціальні риси, обумовлені як давнім, так і сучасним зледенінням. Простираючись меридіонально, Анди розташовуються в шести поясах: екваторіальному, двох субекваторіальних, тропічному, субтропічному і помірному. На них краще всього на Землі можна простежити взаємозв'язки між широтною зональності та висотною поясністю.

Орографічний план Анд значно складніший, ніж у Кордильєр Північної Америки. Із даної схеми (див. рис. 13) можна зробити висновок, що Берегова Кордильєра представлена не по всій довжині системи. Орографічно майже безперервною є Західна Кордильєра, яка утворена в крейдяний і третинний час та складена в основному мезозойською еффузивною «андійською» товщею, в Центральних Андах іноді названа Приморською, в Чилійсько-Аргентинських – Головною, а на півдні – Патагонською.

Рис. 13. Орографічна схема Кордильєр Канади (за Путнаму)

Далі на схід підносяться хребти, що мають давні палеозойські та навіть докембрійські ядра, вдруге підняті в неогені. Вони представлені Центральною Кордильєрою Колумбії, Східною Кордильєрою Еквадору (з відокремленими від неї скидами східними масивами) та Центральною Кордильєрою північного Перу (на схід від Мараньйон). В південному Перу до цього поясу відносяться Кордильєри Вількабамба, Вільканота і Каравая в Болівії – Кордильєра Реаль і Центральна Кордильєра, у північно-західній Аргентині – Східна Кордильєра, а в Чилійсько-Аргентинських Андах – Передова (Фронталь).

На півночі Анд виділяється ще Східна Кордильєра Колумбії, яка роздвоюється на Сьєрра-де-Періха і Кордильєра-де-Меріда охоплюють западину Маракайбо. Вони подібні за структурою з попередньою зоною, відрізняючись лише тим, що в крейдяний час були глибоко занурені та знаходилися в геосинклінальних умовах. На північному сході вони переходять в молоді складчасті ланцюги Карибських Анд, а на північному заході від Сьєрри-де-Періха відокремлений давнім горстовим масивом Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта.

Основні споруди Анд обрамлені зі сходу, особливо в Перу, Болівії та в північно-західній Аргентині (до Тукуман), молодими і невисокими хребтами Субандійських Кордильєр, які на картах Атласу Світу показані як Східна Кордильєра північного Перу і Східна Кордильєра Болівії.

Невизначеність назв Центральна і Східна Кордильєра на картах, схемах і в літературі частково пояснюється тим, що в одних випадках (в Колумбії) на схід від Центральної Кордильєри ще є хребти, що носять назву Східна Кордильєра, а в інших (Аргентина) – палеозойський ланцюг виявляється крайньою східною або на схід від неї (Еквадор, Болівія) піднімаються лише невисокі окремі ланки.

У зв'язку з ще недостатньою вивченістю Анд і несталими поглядами на їх структурно-орографічну схему найменування «Центральна» і «Східна» Кордильєра треба залишити за твердо установленими Центральною та Східною Кордильєрою Колумбії, Східною Кордильєрою Еквадору та Центральною Кордильєрою північного Перу. У подальшому тексті по можливості наводяться й інші найменування для полегшення користування картами.

Як видно на схемі, поєднання основних морфоструктурних зон на окремих відрізках Анд різне. У Карибських Андах – два вузьких одновікових хребта, в Північно-Західних – розбіжне на північ віяло трьох різних Кордильєр з додаванням Берегової і масиву Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта. В Еквадорі вся система, що складається з двох головних хребтів, звужується до 100 км. У поперечному профілі Центральних Анд шириною до 750 км простежуються всі тісно стислі структури. На Чилійсько-Аргентинському відрізку залишаються тільки Берегова і Головна Кордильєри з розділяючою їх Подовжньою долиною Чилі й з приєднаними зі сходу Прекордильєрами, а в Патагонських – виклинюються і ці останні давні структури.

Відмінності у висоті, ширині, розчленовуванні, звичайно, відбиваються на характері широтної зональності та прояві висотної поясності. Положення Анд на західній окраїні Південної Америки визначає відмінності в їх природі та на меридіональних відрізках; західні схили мають західноприокеанічний характер ландшафтів, високі, замкнуті міжгірні плато Центральних Анд – внутрішньоматерикових, а на східних схилах виражені на значному протязі закономірності, притаманні східноприокеанічним ландшафтам. Кожному широтному географічному поясу, кожній меридіональній смузі властивий свій спектр висотних поясів. Однак глибоке тектоніко-ерозійне розчленування Анд, експозиція схилів викликають часом різкі контрасти в ландшафтах навітряних і підвітряних схилів навіть на одному хребті. Тим не менш, є деякі загальні закономірності, які властиві крупним відрізкам Анд. До них відносяться структура висотної поясності східних схилів в низьких широтах, положення снігової лінії на всьому протязі Анд і наявність величезного пустельного пояса на Заході.

Східні схили Анд від Кордильєри-де-Меріда до 17 – 18° пд. ш. лежать в низьких широтах, отримують значну кількість сонячного тепла і вологи, і на них можуть розвиватися гірські ліси. На сході Анд найменш однорідний нижній пояс – тьєрра кальєнте. Рельєф передгірної та низькогірної смуги дуже різноманітний: Східна Кордильєра Колумбії круто обривається на сході, перед Східною Кордильєрою Еквадору височіють окремі масиви, а в Центральних Андах – один за іншим простягаються субандійські невеликі хребти. У постійно-вологому екваторіальному поясі розходження в рельєфі не викликають змін в гірській гілеї. Посилення конденсації вологи на гірських схилах обумовлює просування вологих лісів і в більш високі широти, в Центральних Андах вони межують із саванами Маморе. Ще південніше, в Юнгас Болівії, де вже виражений тривалий посушливий період, навіть на навітряних схилах з'являються мезофітні ліси, поздовжні долини та схили, що лежать в «дощовій тіні», відрізняються посушливістю, ксерофітним характером рослинності та менш розвиненим, щебенистим покривом червоно-бурих ґрунтів. Відповідно, господарське використання цих земель різне. У важкодоступних вологих гілеях індійськими племенами ведеться лише споживче землеробство і частково лісорозробки. У тьєрра кальєнте Колумбії, Венесуели і Центральних Анд при сприятливих умовах зволоження культивуються какао, цукрова тростина і банани, а в більш посушливих районах, на пористих ґрунтах – бавовник і кока. Крім того, саме до субандійського поясу приурочені родовища нафти.

Тьєрра темплада відрізняється великою одноманітністю і більшою протяжністю лісового поясу по широті внаслідок зниження температур і максимальної конденсації вологи на цих висотах (від 1000 – 1500 м до 2000 – 2800 м). Гірська Гілея простягається від Сьєрри-де-Періха до 23 – 24° пд. ш., тобто на 10 – 12° більше, ніж вологі ліси тьєрра кальєнте. У рельєфі цього поясу переважають круті схили і вузькі ущелини, річки мають бурхливу течію, дуже інтенсивні процеси схилового змиву. Для пологих ділянок характерні плантації кави (зокрема, в Венесуелі та Колумбії), а також кукурудза.

Лісовий пояс тьєрри фріа найкраще виражений в екваторіальних широтах. На північ і особливо на південь збільшуються амплітуди температур, зменшуються опади і верхня межа лісів знижується до 2800 м, в Болівії навіть до 1700 м, і під 22 – 24° пд. ш. лісовий пояс виклинюється. Ці ліси туманів (нефелогілея) одягають найбільш круті схили і слабо освоєні людиною.

У пояс тьєрра фріа входять міжандійські плато. У зв'язку з їх ізольованістю і значною площею кордону зональних ландшафтних типів приблизно збігаються з кордонами географічних поясів. Розташований на хребтах пояс парамос (тьєрра елада) зазвичай піднятий над міжгірськими басейнами на висоту від 3000 – 3400 м до 4500 м. Низькі температури повітря підвищують зволоження і згладжують в ньому сезонні розходження, внаслідок чого пояс парамос знову розтягується по широті (від північної Колумбії до південного Еквадору). Верхня частина поясу тьєрра елада представлена мохами, лишайниками, голими: скелями і, нарешті, вічними снігами.

Географічне положення Південної Америки в низьких широтах і посушливість західної частини Анд є мало сприятливими факторами для розвитку сучасного зледеніння в одній з найпотужніших гірських систем світу. В Андах Колумбії, Еквадору та північного Перу середні місячні температури на висоті 3000 м (в країнах помірного пояса це часто висота снігової лінії) рівні 10 – 12°С. Рясні опади, хоча і випадають тут зрідка у вигляді снігу, можуть підтримувати постійний сніговий покрив лише вище 4700 – 4800 м. Далі на південь, в Центральних Андах, зимові температури знижуються – на висоті 4000 м – мінімальні температури рівні -15°, -18°. У той же час літні і особливо весняні температури дуже високі, що характерно для континентального клімату. Крім того, положення в поясі субтропічного максимуму і орографічна замкнутість Центральних Анд обумовлюють крайню сухість повітря. Дуже велика також інсоляція та швидкість вітрів. Подібне поєднання кліматичних факторів не може сприяти розвитку зледеніння, і снігова межа в Пуні піднімається до 6000 – 6300 м. Сприятливі умови створюються в Чилійсько-Аргентинських Андах. Тут вони досягають більших висот, а збільшення на південь кількості опадів швидко знижує снігову лінію; з’являються долинні льодовики. Поєднання всіх факторів, що обумовлюють розвиток зледеніння, досягає свого оптимуму в Патагонських Андах. Вершини не перевершують 3000 – 4000 м, але в помірних широтах на такій висоті негативні температури спостерігаються протягом всього року. Постійні західні вітри приносять величезну кількість вологи, і гори покриваються потужними снігами і льодовиками, снігова лінія опускається до 1200 – 1000 м. По таблиці 1 можна простежити закономірності положення снігової лінії в Андах, звернувши увагу на її надзвичайно швидке падіння між 32 – 37° пд. ш.

Таблиця 1