Центральні Анди
Між 5 – 28° пд. ш. лежать Центральні Анди – сама широка, складна і контрастна частина великої гірської системи. Вплив субтропічного антициклону обумовлює пустельність їх західного пояса, замкнутість внутрішніх районів – континентальність ландшафтів, навітряність північно-східних схилів – наявність вологої гірської гілеї. Молоді альпійські структури заходу зчленовані в них з палеозойськими сходу і, замість глибоких западин Північних Анд, у Центральних Андах простягаються великі плоскогір’я – пунас (або пуни), які є їх характерною особливістю. Наростання цих типових рис з півночі на південь відбувається поступово.
У Перуанських Андах, що лежать між 5° – 14°30' пд. ш., тобто в субекваторіальному поясі, вологі східні вітри приносять на навітряні схили понад 2000 мм опадів на рік. Вони досягають і західних хребтів, з 5000 м висоти покриваються вічними снігами і льодами. Саме тут, біля східних схилів Західної Кордильєри і її передових інтрузивних хребтів (серед них Кордильєра Бланка з горою Уаскаран – 6768 м), з льодовиків та карових озер беруть початок Мараньйон, витоки Уальягі й Укаялі. Всього 40 км відділяють ліві притоки Мараньйону від вод Тихого океану. В результаті недавніх потужних підняттів річки утворюються каньйони до 2 – 2,5 тис. м завглибшки то по лініях розломів, то в більш піддатливих породах, часто абсолютно не рахуючись зі структурою. Найглибше ерозійне розчленовування – відмінна риса Перуанських Анд. Найбільш розчленовані вони на сході, де ерозія сприяла виділенню субандійських ланцюгів (зона Східної Кордильєри), палеозойських структур Центральної Кордильєри, в тому числі південних Кордильєр – Короваю, Вільканота і Вількабамба (до 6264 м) – також із зледеніннями та загостреними гребенями. У західній, більш посушливій частині Перуанських Анд ще збереглися великі ділянки плоскогір'їв висотою 4300 – 4400 м, оброблені четвертинними льодовиками, і пологі заболочені западини із залишковими озерами.
На східних навітряних схилах повністю виражені висотні пояси гірської гілеї, причому в тьєрра темплада особливо поширені хінне дерево (види Cinchona) і кока (Erythroxylon coca). Поздовжні долини і підвітряні схили мають ксерофітну рослинність; землеробство потребує зрошення (рис. 16).
Рис. 16. Рослинність півночі Перуанських Анд (за А. Вебербауером)
Субекваторіальний тип клімату, не затушований впливом експозиції, чітко проявляється на міжандійських плоскогір'ях. Понад 90% опадів (з 800 – 900 мм на рік) випадає в літні місяці, на зиму ж припадає 5 – 7%. Середні температури (від 4° до 12°С) ще менш показові, ніж у Північних Андах. Добові амплітуди досягають 20°, ясна сонячна погода може за 5 – 10 хвилин змінитися сніжною бурею. Через тривалий період посухи вегетація протягом всього року неможлива. На більш вологих північних і східних перуанських плоскогір'ях переважає високогірний степ халка, що складається з пучкових злаків, на більш сухому південному заході починаються напівпустельні формації пуни. Вище 4800 м вони змінюються голими скелями і снігами.
Внутрішні плоскогір’я, континентальність і посушливість клімату найбільш яскраво виражені південніше, у власне Центральних Андах (до них включають нагір’я південного Перу, Болівії, північно-західної Аргентини та північно-східного Чилі). Вони лежать вже в тропічному поясі (14°30' – 28°) і настільки ізольовані, що мають внутрішньоматерикові ландшафти. Майже вся волога зі сходу перехоплюється високими східними хребтами (Кордильєрою Реаль висотою до 6550 м та ін.), що представляють собою палеозойські структури, знову підняті та пронизані інтрузіями в неогені. З них стікають річки систем Бені, Маморе, Пілкомайо і Ріо-Бермехо, які лише на південному сході розчленовують край центрально-андійської Пуни; до їх гребенів приурочене значне зледеніння і гляціальні форми рельєфу; їх схили ще вкриті лісами. Однак в нижньому поясі ці ліси представлені літньозеленими рідколіссями, тому що опади випадають там тільки з жовтня по квітень. Лише в тьєрра темплада, де волога конденсується і взимку, до 23 – 24° пд. ш. простягається дуже вузький пояс вічнозеленої гірської гілеї. Іноді він займає всього 200 м по вертикалі (зазвичай вище 3000 м), швидко змінюючись вологим гірським степом (паханаль). З висоти 4900 – 5000 м починаються вічні сніги. Західні схили палеозойських хребтів звернені до Пуни.
Пуна досягає в ширину до 550 км. Структура ее дещо різноманітна: сильно метаморфізовані палеозойські блоки на сході підняті, на заході – знижені під потужні третинні континентальні відкладення та перекриті вулканічним, алювіальним та уламковим матеріалом. Західна частина являє собою позбавлену зовнішнього стоку плоску рівнину – Альтіплано, яка в плейстоцені була дном озера довжиною 400 км. Воно збирало талі води льодовиків, які частково покривали навіть Пуни. Нині від нього збереглися лише реліктові озера (в тому числі Поопо глибиною всього 3 м) або величезні солончаки (саларес), наприклад Салар-де-Уюни площею 10 тис. км2. Значно вищий був рівень і тектонічного озера Тітікака (глибина до 270 м). подібні западини із солончаками є і в південній частині Пуни. На заході та на півдні над нею піднімаються до 6000 м та вище конуси вулканів або глибові хребти із слідами льодовикової обробки. В даний час в Пуні панують пустельні геоморфологічні процеси.
На північному сході та на сході за літній період випадає достатня кількість опадів, щоб підтримувати степову рослинність типу халка (особливо на давньому алювію) (рис. 17). Однак, за три зимових місяці і тут випадає всього 2 – 4% із річної кількості в 500 – 900 мм.
Вся західна і південна Пуна (Пуна Атакама) є високогірною пустелею (50 – 150 мм опадів на рік). Сильні вітри, здіймають на висоту до 300 м пил і пісок, добові коливання температур в 25 – 30°С (при середніх місячних від 3° до 10°С), відносна вологість часто менше 30%, розрідженість повітря, велика кількість ультрафіолетових променів – такі кліматичні умови в Пуні.
Ґрунтовий покрив майже не розвинений. Дуже розріджений рослинний покрив відрізняється різкою ксероморфністю: пучки жорстких злаків (ковила ічу – Stipa ichu, вівсяниця – Festuca orthophylla, куничник та ін.) сланкі, опушені, колючі рослини, в тому числі щільні подушки льярети (Azorella multifida), кактуси, а на півдні – коряві вічнозелені – чагарники тола (види Lepidophyllum), за якими найбільш пустельний тип рослинності отримав назву тола.
Як і в Перуанських Андах, халка використовується під зернові (пшениця і кукурудза визрівають на висотах до 3900 м), бобових, низки місцевих культур і особливо картоплі, які має тут один з центрів видової різноманітності; пуна служить пасовищем для лам, мулів та овець, тола – майже безжиттєва. Її уникають навіть дикі тварини, досить численні в більш північних районах: дикі види лам гуанако і вігонь (вікунья), реліктовий очковий ведмідь, азарова лисиця (агуарача), на півночі дуже багата і орнітофауна, зокрема водоплавні; майже винищена через своє цінне хутро шиншилла (чин-чилья).
Рис. 17. Клімато-геоботанічне районування Центральних Анд (за А. Троллем)
Пустельним є і західне обрамлення Пуни – 3ахідна Кордильєра. На півдні Перу в ній знову спостерігається дуже інтенсивний вулканізм. Тільки на території Чилі, включаючи Пуну Атакама, в Центральних Андах налічують понад 800 вулканів. У Перу майже всі конуси одягнені сніговими шапками (виділяються згаслі вулкани Коропуна – 6613 м і Ампато – 6300 м, активний Місті – 5842 м). Південніше тільки найвищі вулкани покриті вічними снігами, наприклад, Льюльяйльяко – 6723 м і Антофалья – 6300 м (діючі), Сахама – 6780 м, Охос-дель-Саладо – 6885 м (згаслі) та ін.. Нижче снігів конуси майже оголені. Лише на західному схилі Кордильєри на висоті 2500 – 3500 м з'являється пояс колючих ксерофітних чагарників. Ще нижче він зникає і починається берегова пустеля. На півночі вона займає тільки низинне узбережжя (пустеля Сечура), на широті Ліми – захоплює західні схили Анд до 1600 – 1800 м, до 17° пд. ш. піднімається до 2300 м, а між 20 – 27°, по суті, зливається з пустелями Пуни. Таким чином, пустельний пояс включає і Берегову Кордильєру (висотою до 3200 м), і ділянки терас, піднятих до 500 м, і подовжню тектонічну западину, і схили Західної Кордильєри.
На рівнинних ділянках хвилястими пасмами рухаються дюни і бархани (меданос). У ряді місць піски майже хоронять сточені інтрузивні гребені Берегової Кордильєри, подекуди зберігаючи плоскі денудовані поверхні. Схили Західної Кордильєри зриті глибокими, здебільшого сухими ущелинами (кебрадас) – свідками плювіального періоду. Влітку часом по них проносяться бурхливі потоки, породжувані зливами або таненням снігів у високогір'ї. У Перу лише 10 річок з 52 доносять свої води до океану, а в Чилі впродовж 1000 км тільки Лоа перетинає пустелю. Зазвичай водотоки вичерпуються у величезних конусах виносу або пісках рівнин. Місця високого стояння ґрунтових вод відзначені ксерофітними чагарничками. На більш вологих окраїнах уздовж періодичних водотоків ростуть акації, верби, зустрічаються зарості очеретів, в яких знаходять притулок агуарача і пума. Тут же розташовуються зрошувані оазиси з плантаціями цукрової тростини, бавовнику, кока, а в передгір'ях – клаптики посівів зернових і люцерни. Там, де немає водотоків, можна зустріти лише колючі кактуси, а з тварин – броненосця, черепах і ящірок.
У багатьох місцях дощі трапляються один раз за 10 – 20 років; навіть на висоті 2500 м випадає всього 100 – 150 мм в рік. Коефіцієнт зволоження в самі «вологі» місяці звичайно не перевищує 3. На узбережжі відносна вологість повітря виключно велика – в середньому 82 – 83%, а температури під впливом Перуанської течії на 2 – 4° нижче середньої широтної і на 5 – 6° нижче, ніж на сході. Взимку і навесні небо затягнуте щільними шаруватими хмарами (середня місячна хмарність 83 – 87%). У цей час відбувається неповна точкова конденсація вологи у вигляді дрібної мряки (гаруа) або туманів. Це єдине джерело вологи настільки характерне для берегових пустель, що їх клімат називають «кліматом гаруа». Саме гаруа викликають до життя своєрідну тимчасову формацію прибережної рослинності – лома (множ. ломас) з ефемерів, епіфітів, бульбових і цибулинних рослин; ломас під час гаруа служать навіть пасовищами.
Наслідком пустельного клімату є поклади чилійської селітри, що утворилася від усихання колишніх озер в Подовжній долині. Холодні води Перуанської течії зумовлюють велику кількість планктону пов'язану з ним багатство іхтіофауни (сардини, анчоуси, морські окуні та ін.), яке в свою чергу обумовлює чергу, наявність величезних пташиних базарів. В умовах пустельного клімату пташиний кал (гуано) накопичується, утворюючи товщу до 30 м потужності. До отримання синтетичного азоту гуано, як і селітра, служило найважливішим предметом експорту Чилі. Зараз головним багатством берегової пустелі є найбільші родовища мідних руд. Не менше значення мають поклади кольорових і рідкісних металів у центрально-андійських високогір’ях, на висоті 4300 – 4700 м. Природні умови праці в гірничодобувній промисловості Центральних Анд одні з найважчих у світі.