Внутрішні рівнини

Ця природна країна розташована в меридіональному прогині між Бразильським нагір'ям, Андами, Амазонією та Патагонією. Вистелена на поверхні продуктами руйнування сусідніх підняттів, вона має рівнинний рельєф, лише в двох місцях порушується невисокими височинами. Значна протяжність по широті (від 10° до 39° пд. ш.) визначає наявність у цій країні різних ландшафтних зон. Внаслідок рівнинності поверхні зміна зон відбувається послідовно та закономірно: з півночі на південь в субекваторіальному і тропічному поясах і зі сходу на захід – в субтропічному, подібно до субтропічних зон Внутрішніх рівнин Північної Америки. Спектр ландшафтних зон Внутрішніх рівнин Південної Америки (вологі савани і саванові ліси, рідколісся, савани і прерії, сухі степи) слід відносити до перехідного типу від східноприокеанічного до внутрішньоматерикового з наростанням континентальних рис на захід.

Найпівнічніша, болівійська частина Внутрішніх рівнин (до 17° пд. ш.) – Рівнини Маморе – майже вся дренується системами Бені й Маморе, що належать до басейну Амазонки. Екваторіальні повітряні маси, які приходять з Амазонії (з жовтня по травень), приносять рясні опади (до 2000 мм на рік), що викликають бурхливі літні повноводдя на численних річках і повені на плоских алювіальних рівнинах. У межиріччях Бені – Маморе (Льянос Мохос) і Маморе – Гуапоре утворюються «внутрішні моря» розливів, площею до 120 тис. км². Подекуди там височать острівці терра фірма (твердої землі) з пальмами кузі (Orbignia phalerata), винної бурити (Mauritia vinifera) та ін.. Тропічне повітря зимового сезону володіє порівняно великою вологоємністю. Дощі взимку, хоча і різко зменшуються, проте не припиняються зовсім. Суглинні, часто заболочені червоні латеритні ґрунти характеризуються слабкою водовіддачею і довго зберігають вологу, тому посушливий сезон на рівнинах Маморе впливає слабше, ніж на лежачих в більш низьких широтах Льянос Оріноко. У зв'язку з цим у високотравних саванах і саваннових лісах рівнин Маморе взимку зеленіють не тільки дерева, але й трави.

Значно сильніше в порівнянні з Льянос знижуються взимку температури: зазвичай до 20 – 22°С, при вторгненнях з півдня холодних повітряних мас (фріаженс) навіть до 10 – 15°С. Рівнини Маморе дуже важко доступні. Вони використовуються переважно в якості зимових пасовищ для великої рогатої худоби.

На південному сході рівнин Маморе з'являються окремі височини висотою 500 – 600 м, що переходять під 18° пд. ш. в групу масивів, які умовно можна назвати Центральної височиною (найвища точка – гора Чочи, висотою 1425 м). Тут виходять на поверхню давні кристалічні породи. Центральна височина, що знаходиться на шляху вологих повітряних потоків з Амазонії, конденсує значну кількість вологи. Вона глибоко й інтенсивно розчленована ерозією річок, її масиви і ущелини, які врізаються в них, вбрані в густі ліси, що відрізняються від амазонських гілей лише великою кількістю листопадних видів.

Розташована на схід від Центральної височини западина верхнього Парагваю – Пантанал (у перекладі з іспанської – болотиста місцевість) представляє справжній ландшафт-амфібію. Депресія Пантаналу дуже молода і дуже глибока – її абсолютна висота всього 50 – 70 м. Продовжуючи занурюватися, вона нарощує потужну товщу озерно-річкових наносів, збирає води, що стікають з високих обривів Бразильського нагір'я, обрамляючих її, намагається перехопити водотоки у Тапажоса , Арагуаі та Парани і, можливо, вже перехопила в Гуапоре. Досить плоска поверхня перетворюється в суцільне озеро-болото під час рясних літніх злив. Навіть у сухий сезон в савані Пантаналу зберігається багато боліт.

У центрі материка, між 18° і 30° пд. ш., простягаються рівнини Гран-Чако. Літній дощовий сезон області пов'язаний з приходом повітряних мас з півночі, які засмоктуються в баричну депресію – (1009 мб, мінімум для всього материка), яка виникає над сильно нагрітими рівнинами (середня температура січня 28 – 29°С, максимум – 47°С). У східній частині Чако випадає до 1200 мм опадів на рік, на південь і захід кількість опадів зменшується до 800 і 500 мм, причому переважну частину опадів дають літні зливи. Зимовий сезон – дуже сухий і прохолодний (середня температура липня 12° – 15°С), під час вторгнення з півдня холодних вітрів памперос можуть бути навіть заморозки.

Річки, що зароджуються в Андах, під час дощів перетворюються в бурхливі потоки. Більшість їх вичерпується в піщано-галечникових конусах виносу, порослих ксерофітно-суккулетною рослинністю типу монте (акації, мімози і кактуси). У зниженнях утворюється великий передгірний пояс боліт та солоних озер. Друга полоса боліт простягається вздовж річки Парагвай. Лише Пількомайо, Ріо-Бермехо (Теуко) і Ріо-Саладо доносять до Парагваю свої води, перетинаючи центральну частину Чако і блукаючи в широких долинах з гайками воскової пальми карнауба (Copernicia cerifera). Однак і ці річки в посуху різко міліють, а Ріо-Саладо («Солона річка») перетворюється на ланцюжок солоних озер і боліт.

Піщані плоскі межиріччя майже позбавлені не тільки поверхневого стоку, але і прісних ґрунтових вод. Тут, на коричнево-червоних слабогумусних і солонцюватих ґрунтах розвиваються тропічні рідколісся, точніше криволісся – головне багатство Чако. Найбільш цінні в них кебрачо (Schinopsis Lozentzii і Aspidosperma quebracho) з дуже твердою деревиною, що містять в корі до 25% кращого дубителя – танніну; поблизу річок ліси кебрачо вже майже знищені. Характерні також гуаякан (Caesalpinia melanocarpa) з щільною чорною деревиною та бобами-дубітелями, альгарробо (Prosopis juliflora) і чаньяр (Gourliaea decorticans) з їстівними плодами, кактуси і пляшко подібні сукуленти (Chorisia ventricosa).

Нестача прісної води вкрай ускладнює освоєння Чако. Внаслідок слабкої заселеності на рівнинах збереглося ще багато диких тварин. На сухому заході – гризуни, броненосці, пума, страуси, змії, на низинному і заболоченому сході – тапіри, пекарі, носухи, видри, нутрії (болотний бобер), водосвинки, болотний олень. До цих пір одним з основних занять індіанців є полювання. Південь Чако стає важливим районом плантаційного поливного бавовництва; в передгір'ях Анд розвивається нафтовидобувна промисловість.

Між Параною і Уругваєм лежить Межиріччя (27° – 34 ° пд. ш.). Північна частина Межиріччя є продовженням заболочених низин, які простягаються уздовж Парагваю. Постійні або тимчасові болота й болотні озера розділені береговими валами давніх русел блукаючої Парани, закріпленими кокосовою пальмою ятаі (Cocos Jatai).

Центр і південь Межиріччя представлені добре дренованою, злегка горбистою рівниною, складеною пісковиками, прикритими мергелями. Водотоки швидко розмивають мергелистий покрив і прорізають в пісковиках крутосхильні долини. Ерозійні процеси діють безперервно протягом усього року. Ця частина Межиріччя має постійно-вологий субтропічний клімат з опадами понад 1000 мм на рік. Літо жарке (24 – 27°С), зима м'яка (10 – 16°), з раптовими похолоданнями (до -5°С) під час холодних вітрів памперос. Чорно-кольорові ґрунти свідчать про наявність зони своєрідних субтропічних саван. У дуже світлих лісах з мімоз, акацій та страусового дерева (Propsopis nandubay) характерний густий трав'янистий покрив. У них пасуться стада великої рогатої худоби.

Справжні субтропічні прерії знаходяться на крайньому південному сході Внутрішніх рівнин, у Пампі (між річками Ріо-Саладо і Ріо-Колорадо, до 64° зх. д.). Хоча, природна рослинність (пампас) не збереглася. Пампа – основна сільськогосподарська область Аргентини, де зосереджені близько 85% посівів пшениці (у центрі) та кукурудзи (на північному заході), понад 60% поголів'я худоби (на південному сході та півдні) й посіви льону (на північному сході).

У зв'язку зі значним освоєнням Пампи дуже сильно порушений покрив червоно-чорних ґрунтів, що розвиваються на лесових субстратах. Більшість тварин, які колись у достатку населяли Пампу, зникли зовсім (лами-гуанако, ягуар, страуси) або сильно винищені (пампаський олень, нутрія); вціліли пума, пампаська кішка, дрібні броненосці, багато гризунів, у тому числі туко-туко та родич шиншили – віскача, що завдають великої шкоди посівам.

Вегетація в Пампі можлива протягом майже всього року. Середня температура липня 7 – 9°С, січня 22 – 24°С, опади випадають рівномірно, складаючи в сумі 1000 – 1200 мм за рік. Оскільки зволоження пов’язане в основному з циклонічними дощами, кількість опадів сильно коливається від року до року. Іноді два-три роки поспіль стоїть сильна засуха або ллють рясні дощі. У зв'язку з подібними кліматичними умовами необхідні великі меліоративні роботи. Поверхня Пампи дуже плоска, основні нерівності рельєфу утворені береговими уступами – барранкос Парани і суфозійними блюдцями. Дренаж і поверхневий стік в Пампі вкрай затруднені. Ґрунти відрізняються великою водоутримуючою здатністю. Сильні вітри та інсоляція викликають інтенсивне випаровування, також зменшують стік. Так як поверхневих водотоків дуже мало, в господарстві широко використовуються підґрунтові води, що знаходяться на глибині 30 – 150 м.

У західній, більш континентальній частині Пампи, де річок немає зовсім, поширені навіть дюни, що приходять в рух в сухі роки. Опади тут зменшуються до 400 – 600 мм і випадають влітку, амплітуди температур збільшуються, морози бувають до -10°С, пампаси змінюється сухими степами на сіро-коричневих ґрунтах.

Єдине, що порушує монотонність Пампи – це піднімаючі на півдні останцеві Сьєрри: Сьєрра-дель-Танділь, висотою до 500 м і Сьєрра-де-ла-Вентана – до 1243 м. Ці гірсько-лісові «острова» є важливими «постачальниками» будівельного каменю і поверхневих водотоків.

На заході Пампи, утворюючи кордон з напівпустельною країною Пампінських Сьєрр і Прекордильєр, піднімаються брилові Сьеррас-де-Кордова.