Бразильське нагір'я
Бразильське нагір'я складає основне ядро східної частини материка між 4 – 10° і 35° пд. ш.. Воно чітко обмежене береговою лінією на сході, скидний краєм піщаникових сьєрр – на заході, течією ріки Уругвай – на південному заході, Ла-Платою – на півдні та лише на півночі та північному заході воно поступово зливається з Амазонією. Розташоване в межах декількох географічних зон нагір'я має ряд спільних рис, пов'язаних в основному з морфоструктурами та історією розвитку, що дозволяє об'єднати його в єдину природну країну.
Майже все нагір'я зазнало тривалого континентального періоду розвитку, який призвів до панування денудаційних процесів, останцевих форм і поверхонь вирівнювання, епігенетичному закладенню сучасної річкової мережі, формуванню потужної кори вивітрювання і відносно стародавніх типів рослинності. Не тільки на рельєфі, але і на всьому природному комплексі відбилися новітні вертикальні рухи. Їх вплив проявляється у вигляді порогів у руслі спокійної рівнинної річки та в рясному зволоженні масивів, що піднялися назустріч вітрам з океану.
У сучасній морфоструктурі нагір'я можна помітити певну «зональність». Крайня східна «зона» представлена високо піднятою (до 2900 м) і розчленованою скидами і ерозією Приатлантичною антеклізою. Уздовж її східного краю, біля підніжжя скидних берегових сьєрр простягаються ділянки молодої низовини, які заходять клинами в долини річок, і піднімаються окремі острівні вершини «цукрових голів». Західний край Приатлантичної антеклізи складений моноклінально осадовими пластами, має куестовий рельєф, створений вибірковою денудацією. Центральну «зону» утворюють синеклізи Парани-Паранаіби, що з'єднуються тектонічної западиною Сан-Франсіску. У цій «зоні» переважає рівнинний рельєф, на півночі – східчасто-ерозійний. У західній «зоні», на внутрішньому (східному) дещо піднятому краї широко поширені плосковершинні острівні масиви з пісковиків (шапади), а західний, опущений край представлений м’якохвилястим пенепленом на кристалічній основі.
Більшій частині нагір'я, за винятком сходу і південного сходу, властивий сезонно-вологий клімат. Береговий обрив перехоплює основну масу вологи, принесеної пасатами з океану. Північний схід нагір’я знаходиться в дощової тіні й дуже нерегулярно захоплюється екваторіальним повітрям, яке зазвичай обтікає його з заходу. Положистий нахил нагір'я на північ сприятливий (крім північного сходу) для проникнення далеко всередину вологих повітряних мас з Амазонії. Навіть у центральних частинах нагір'я випадає 1500 – 2000 мм опадів у рік. Лише 5% цієї річної суми припадає на 5 зимових місяців, коли встановлюються високий тиск і тривала посуха. Це типовий клімат субекваторіальних мусонів.
Глибокий прогин синеклізи Парани і занурення масиву на південь обумовлюють проникнення влітку на південь екваторіальних повітряних мас по западині Токантінс на рівнини Парани, а взимку – поширення на північ повітря помірних широт, що викликає фронтальні опади. У підсумку на півдні нагір'я дощі йдуть цілий рік. На високих південних плоскогір'ях вторгнення полярних повітряних мас призводять до щорічних заморозків і зміщення на північ, аж до тропіка, межі субтропічного клімату.
Сучасна річкова мережа в значній мірі успадкована з міоценової поверхні. Проекція гідромережі з піщаникового покриву на кристалічний пенеплен або базальтово-діабазові плато призвела до крайньої нечіткості вододілів та невідповідності сучасної гідромережі існуючій орографії. Такі, наприклад, епігенетичні прориви через берегові сьєрри річки Сан-Франсіску та інших річок Атлантичного схилу. Річкова мережа дуже густа, але більшість річкових долин і поздовжні профілі річок вироблені погано, русла мають багато порогів та водоспадів, що є наслідком накладеності гідромережі, новітніх рухів і літологічних контрастів. Це створює величезні запаси слабо використовуваної гідроенергії, але вкрай обмежує можливості судноплавства.
Усі ріки Бразильського нагір'я відносяться до дощового (частково ґрунтового) типу живлення; накопичення зимових запасів вологи у вигляді снігу відсутній. Тому особливо різко в режимі річок виражений зимовий спад витрати та літні паводки. Типовим представником такого режиму є Сан-Франсиску – третя за довжиною (близько 2900 км) річка Південної Америки, яка повністю належить Бразильському нагір’ю. До кінця літніх злив вода піднімається в ній на 6 – 7 м і затоплює заплаву, шириною до 20 км; спад відбувається протягом одного місяця. У нижній течії вона утворює водоспади Паулу-Афонсу, загальною висотою в 84 м, одні з небагатьох, енергія яких у Бразилії використовується.
Сезонно-вологий клімат, особливості рельєфу, літології, розвитку протягом останніх етапів геологічної історії, діяльність людини визначили характер розподілу типів ґрунтів та рослинності та їх значні регіональні відмінності. Загальні закономірності зводяться до переважання червонокольорових латеритних ґрунтів з сезонним ритмом ґрунтових процесів і наявності широкого центрального пояса саван і ксерофітних рідколісь, обрамлених окраїнними лісовими поясами.
Екологічні умови відкритих жарких територій сприяють достатку наземних видів тварин, які часто мають захисне сіро-жовто-червонувате забарвлення: червона носуха, жовтувато-червоний гривистий вовк, темно-бура куниця тайра, червоний спицерогий олень, броненосці, червоно-бурий страус нанду і гризун пака; деякі гризуни живуть під землею (бразильський туко-туко), деякі ховаються в прирічкових заростях (водосвинка) разом з болотним оленем і тапіром. З галерейних лісів виходить ночами на полювання за термітами великий мурахоїд. Значно менше в порівнянні з гілеями мавп, змій і земноводних, зате надзвичайно багата фауна птахів та комах, особливо метеликів, мурашок і ос.
Природно, що на величезній площі Бразильського нагір'я є внутрішні відмінності та виділяється ряд регіонів, що володіють своєрідними ландшафтними особливостями.
Лісові плоскогір'я північного схилу мають перехідний тип ландшафтів між низинними гілеями Амазонії та літньовологими саванновими височинами центральної частини Бразильського нагір'я. Північна окраїна нагір'я одна з найменш вивчених і освоєних територій Південної Америки. Злегка хвиляста поверхня пенеплена поступово підвищується на південь до 300 – 350 м і подекуди урізноманітнюється пологими підняттями або невеликими плосковершинними піщаниковими останцями (шападами), що піднімаються на 100 – 150 м над поверхнею кристалічної основи. Річки, які течуть по кристалічному ложу, рясніють порогами (кашуейрос), численними на Тапажос і Шингу; долини слабо врізані, широкі (до 15 – 20 км). Протягом 2,5 – 3 місяців опади майже не випадають (5 – 15 мм в місяць), у той час як середні температури ще дорівнюють 25 – 29°С.
У напрямку на південь в лісах все більше збільшуються домішки видів, що скидають листя на час засухи, а на пористих шападах вологолюби повністю поступаються місцем ксерофітним рідколіссям. На осадових породах низинного північного сходу з рясними виходами ґрунтових вод поширені розріджені пальмові ліси (винна пальма бурити – Mauritia vinifera, воскова карнауба – Copernicia cerifera, бабасу – Orbignia speciosa та ін.)
Саванні нагір'я Центру представляють область найбільш типового і яскравого прояву сезонного ритму в розвитку природи. У той же час це область різноманітної геологічної будови і рельєфу. Тривала денудація і енергійний сезонний змив у ряді місць (наприклад, на плато Гояс) розкрили давні пенеплени на кристалічних породах цоколя. Над їх поверхнею піднімаються конусоподібні вершини і масиви (заввишки 700 – 800 м), приурочені до виходів щільних кварцитів. У східній, більш високій частині денудаційні поверхні висотою 1000 – 1100 м розбиті скидами і розколами. Крім того, ерозія відпрепарувала моноклінальні кварцитові гребені «бразілід», оформивши рельєф аппалачського типу (Сьєрра-ду-Еспіньясу з горою Ітамбе – 2033 м). На заході Центру вціліли обширні ділянки піщаникових покривів, які створюють плосковершинні та крутосхильні останці, або шапади.
Шапади поглинають і літні дощові води, і вологу зимових туманів, але майже позбавлені поверхневого стоку. У піщаникових товщах і зароджуються витоки Тапажос, Шингу, Парагваю з інтенсивною ерозією. Другим важливим гідрографічним вузлом є гористий схід, де беруть початок Паранаіба, Сан-Франсиску, Досі, Ріу-Гранді та їх численні притоки. У режимі всіх річок чітко виражений зимовий мінімум витрати.
Дощі бувають лише влітку, коли за один місяць випадає 300 – 350 мм. Кількість опадів у літній час в 2 – 4 рази перевищує можливе випаровування, незважаючи на високі середні місячні температури (23 – 27°С). Надмірне зволоження і зливовий характер дощів викликають енергійний площинний змив, підвищення рівня річок, спадні струми ґрунтових розчинів, активне розкладання органічних залишків та мінеральних сполук, винос дрібнозему.
Взимку, коли опади припиняються, а температури тримаються в межах 22 – 24°С, у верхніх горизонтах червоних латеритних ґрунтів утворюється панцир (канга), що погіршує водний режим ґрунтів. Гумусованість цих ґрунтів невелика (1 – 6%) і різко знижується (до 1%) після знищення природної рослинності та оранки. Сильна посуха і формування канги не дають можливості вирости мезофітам. Переважають ксерофітні чагарникові савани кампос серрадос з дернин жорстких злаків та окремих дерев та кущів: чапарро (Curatella americana), кажу з вітамінними плодами (Anacardium occidentalis), кактусів та ін.. На схилах при кращому зволоженні дренуванні, в умовах руйнування латеритних кір з'являються мезофітні змішані ліси. Долини річок із затоплюваними під час повеней заплавами і високим стоянням ґрунтових вод на терасах – відзначені галерейними пальмовими лісами. Основним заняттям сільських жителів відкритих саван є екстенсивне скотарство і споживче перекладне землеробство.
Північний схід нагір'я відрізняється різкою посушливістю, яка зумовлює своєрідність ґрунтово-рослинного покриву, поверхневих вод і, навіть, рельєфу цієї частини країни.
На узбережжі річна сума опадів ще перевищує 1000 мм, у внутрішніх районах падає до 300 мм. Опади випадають дуже нерівномірно і зазвичай у вигляді декількох бурхливих злив. З 100 років 50 характеризувалися або страшною посухою або надзвичайними повенями. Середні місячні температури 20 – 28°С.
Протягом більшої частини року випаровуваність у багато разів перевищує кількість атмосферних опадів. В умовах сухості та високих температур енергійно протікають процеси вивітрювання, продукти якого під час літніх злив зносяться в пониження, оголюючи більш давні породи чи залізисті кори. Над пенепленом і тут піднімаються конусоподібні кристалічні острівні гори і плосковершинні гребені – свідки давніх рівнів денудації в значно вологих умовах. У найбільш посушливих районах зустрічаються гряди пісків, які розвіваються, ячеи видування та інші еолові форми. Більшість водотоків мають лише епізодичну течію.
Ґрунтовий покрив розвинений дуже слабо: скелетні ґрунти потужністю до 0,5 м ледве прикривають корінні породи. Основними типами є червоно-бурі (у центрі) та коричнево-червоні ґрунти з лужною або нейтральною реакцією, незначним вмістом гумусу і дуже низькою родючістю. Латеритні кори часто являють собою голі в результаті ерозії та дефляції ілювіальні горизонти. Оголенню кір сприяють випалювання деревної рослинності та випас худоби.
До виключно несприятливих ґрунтово-кліматичних умов пристосовуються рослини каатинги. Дерева і чагарники в ній набувають максимально виражену ксерофільність або сукулентність, злаковий покрив майже зникає. Рідколісся, висотою до 8 – 10 м, утворені ендемічними видами дерев з сімейства анакардіїєвих, пляшко подібними деревами з сімейства баобабових з роздутими стовбурами – «водосховищами» (Cavanillesia arborea та Chorisia crispiflora), чагарниковими «каатингейра» (види Caesalpinia), мімози та іншими представниками бобових і особливо кактусами (шик-шик – Pilocereus gouneilli, опунції – Opuntia inamoena, O. palmadora та ін.). Поширення каатинги приблизно збігається з ізогієтою 650 мм. Галерейні ліси в долинах великих річок складаються з воскових пальм карнауба і бабасу, олійної пальми ойтісіка та ін.. Лісові масиви зустрічаються також на навітряних схилах і біля виходів ґрунтових вод.
Основною галуззю господарства в сертанах – глибинних районах каатинги – є розведення кіз і овець. На більш вологих околицях вирощується бавовник.
Природні риси Гірського Сходу і Приатлантичної низовини визначаються, в основному, контактом на східній окраїні материка високого гірського бар'єра і теплого океану при пасатній та циклонічній циркуляції атмосфери. Схили берегових сьєрр конденсують вологу, принесену південно-східним пасатом на півночі (в осінньо-зимовий період), північно-східним – на південь від 15° пд. ш. (влітку) і зимовими фронтальними циклонами, що доходять іноді до крайньої півночі. У підсумку за рік на півночі випадає 1000 – 1500 мм, на півдні – до 4500 мм. Середні ж місячні температури на узбережжі від 25 – 28°С на півночі до 20 – 26°С на півдні, відносна вологість 76 – 82%.
У цих умовах кора вивітрювання досягає 80 м потужності. Латеритні товщі, ступінчастий характер східних брил, перехресні тріщини, крутопадаючі гнейси в умовах переважання зносу над накопиченням сприяють утворенню останцевих вершин, відомих під назвою «цукрових голів», зі схилами до 35 – 38°. Між ними і на схід від них розташовані бідні ґрунтовими водами і рослинністю пліоценові тераси – табулейрош і алювіальні заболочені низовини – баішадас, облямовані піщаними береговими валами з ксерофільною формацією рестінга. Уздовж берегів і в гирлах річок характерні мангрові.
Рис. 11. Геоморфоструктурна схема Гірського Сходу та Півдня Бразильського нагір’я (за П. Джемсом)
На захід від берегової смуги встають уступи скидних сьєрр, що безпосередньо переходять у внутрішній пенеплен (як власне Берегова сьєрра, або Сьєрра-ду-Мар), або утворюють брилові куліси, розділені глибокими грабенами (Сьєрра-да-Мантікейра і долина Параіби) (рис. 11). На всіх масивах, включаючи і «цукрові голови», яскраво виражені давні поверхні вирівнювання, що зазнали нещодавнього підняття. Останні в поєднанні з рясним зволоженням зумовили «молодість» гідромережі та інтенсивність регресійної ерозії: деякі берегові річки вже обезголовили водотоки західного схилу (наприклад, Параіба захопила витоки Тієте).
Уступи сьєрр одягнені волого-тропічними лісами – «мато атлантико», які характерні для східних піднесених окраїн всіх материків (Індокитай, Мозамбік, Австралія і т. п.). У них формуються гірські опідзолені латеритні ґрунти. На високих сьєеррах добре виражена висотна поясність. До висоти 600 м ліси сильно вирубані під плантації бавовнику, цукрового очерету, какао та інших тропічних культур. Все ж ще зустрічаються вічнозелені гіганти з цінною деревиною: пау бразіл – (Caesalpinia echinata), рожеве палісандрове дерево – жакаранда (Machaerium mimosaefolia), пальми та ін. У поясі 600 – 1200 м, де схили крутіші , більше опадів, нижче температури, панують деревоподібні папороті та бамбуки. У верхньому лісовому поясі (межа 2100 – 2200 м) переважають листопадні (на холодний період), а вище 2400 м (середня температура липня 6 – 7°С, мінімальна до -20°С) – плями торфовищ і болота. Підвітряні схили Гірського Сходу покриті змішаними, сезонно-вологими лісами з домішкою листопадних (на час посухи).
Для південної частини нагір'я в цілому характерні три морфоструктури: кристалічне горбисте нагір'я на сході, осадові рівнини в центрі та лавове Плато Парани на заході. Східні пенеплени утворені двома куполами антекліз. Прикриваюча їхні західні схили палеозойська товща утворює внутрішні рівнини так званої «периферичної депресії». Виборча денудація видалила більш піддатливі породи та відпрепарувала у вигляді куест щільні пісковики. Із заходу рівнини обмежені різким уступом «куести Ботукату», які є східним краєм лавового плато.
На рівнинах верхньої Парани, що тягнуться між 18° – 24°пд. ш., клімат ще тропічний, сезонно-вологий. Однак сухий сезон тут виражений не різко, а річна сума опадів майже повсюдно дорівнює 1500 мм. Лише внутрішні рівнини, що лежать в дощовій тіні, отримують близько 1000 мм. До того ж піщані різновиди світло-червоних ґрунтів внутрішніх рівнин жадібно поглинають вологу, тому до них приурочені бездеревні та чагарникові савани (кампос лімпос і кампос сьєррадос), пасовища, а на зрошуваних землях бавовник. Кристалічні й лавові плато сприятливі для формування багатих гумусом (до 12%) лілово-червоних ґрунтів «терра тоша» – кращих для кавового куща – та густих сезонно-вологих лісів. Літологічні відмінності та неотектонічні рухи обумовили велику кількість порогів та водоспадів як на самій Парані, так і на її притоках. Перед гирлом Тієте (на якій 56 порогів) Парана утворює водоспад Урабупанга, висотою 12 м, а під 24° пд. ш. – Сєті-Кедас, або Гуайра, 17 м висоти.
Південніше, в області Субтропічного нагір'я, між 24° – 30° пд. ш., поверхня відрізняється значним розчленуванням: кристалічні масиви до 1500 м висоти змінюються куестами, широкими долинами або ущелинами прориву, врізаними в трап меандрами і базальтовими уступами (Серра-Жерал). Тут також багато водоспадів, серед яких один із найвідоміших у світі – Ігуасу, 80 м висоти, розташований в гирлі однойменної притоки Парани. До 24° пд. ш. регулярно доходять повітряні маси помірних широт, що викликають випадіння зимових циклонічних дощів (зникає сухий сезон) і зниження температур в червні – липні до -4°С (середня місячна 12 – 13°С), тобто формування на плато постійно-вологого субтропічного клімату. Теплолюбні тропічні ліси відступають на схили берегових серр або в западину Парани (Місьонес), а на нагір'ї з'являються типові для субтропіків вічнозелені змішані (листяно-хвойні) ліси – пінерайа (рис. 12). Вони отримали свою назву від «сосни Парани» – бразильської араукарії (Araucaria brasiliensis) з хорошою стройовою деревиною. У підліску характерний один з видів падуба – «парагвайський чай», або «йерба-мате» (Ilex paraguaiensis), з листя якого готується основний напій у низці країн Південної Америки.
На крайньому півдні нагір'я (Субтропічні рівнини Уругваю) переважають низинні рівнини, так як південний край Бразильського щита занурюється тут до синеклізи Ла-Плати. Лише невисокі (200 – 300 м) кристалічні гряди в центрі (Кучілья-Гранде) і уступи лавового плато на заході (Кучілья-де-Аедо) порушують рівнинність; «периферична депресія» зайнята долиною річки Жакуі. Східний край антеклізи занурений під четвертинні наноси, і на його місці розстеляється низовини з лагунами (величезні озера-лагуни Патус і Мірін та ін.), від членованими від океану.
Рис. 12. Геоботанічний профіль через Субтропічне нагір’я та Гран-Чако (за К. Троллем)
Над рівнинною територією взимку вільно переміщаються циклони полярних фронтів, а влітку приходять мусонні вологі вітри з океану. Рясні та рівномірні опади (1000 – 1400 мм), висока відносна вологість (65 – 80%), значна хмарність, і досить рівний річний хід температур (10 – 24°С) вказують на океанічність клімату.
Протягом року річки крайнього півдня залишаються повноводними. У морфології долин ще позначається приналежність їх до структур нагір'я: навіть велика річка Уругвай (довжина 1650 км, площа басейну 360 тис. км2, витрата 22 тис. м3/сек) має безліч порогів і крутий скелястий лівий берег (до естуарію).
Умови зволоження і радіації цілком сприятливі для формування деревної рослинності. До цих пір ще немає задовільного пояснення її відсутності в субтропіках на східній окраїні материка. Переважають тут прерії, або бездеревні савани кампос лімпос. Від наших лугових степів вони відрізняються головним чином відсутністю періоду зимового спокою, деякими місцевими видами рослин (портулак, вербени, пасльонові та ін.) і формаціями вічнозелених та листопадних чагарників й дерев (мімозові, миртові, лаврові) в галерейних лісах і на височинах. Для східного узбережжя і піщаних берегових валів вздовж річки Уругвай характерні гаї пальми ятаі (Cocos jatai). Субтропічні червонувато-чорні ґрунти цілком придатні для землеробства. Проте тривала моноспеціалізація Уругваю на тваринництві призвела до розвитку ерозії ґрунтів та до поширенню бур’янів в трав'яному покриві.