Тема: Загальна характеристика вад звуковимови План

1. Загальні відомості про порушення звуковимови

2. Особливості будови і функції артикуляційного апарату

3. Вплив фонематичних процесів на формування мовлення дитини

1. Неправильна звуковимова, що дотепер іменується як недорікуватість, є одним з найчастіших проявів мовної патології; дефекти звуковимови зустрічаються майже при будь-якому порушенні мовлення, до того ж вони виявляються найбільш елементарними проявами всього мовленнєвого порушення і тому найбільше легко вловимими

. В даний час виникнення неправильної звуковимови може базуватися на основі як моторних, так і сенсорних порушень, центрального або периферичного характеру. Отже, необхідно враховувати: 1) зміни в будівлі артикуляційного апарата і різноманітні порушення іннервації м'язів, що беруть участь в артикуляції; 2) зниження периферичного слуху і порушення слухового сприйняття центрального характеру.

Неправильна вимова може спостерігатися у відношенні будь-якого звуку, практично ж вона найчастіше зустрічається в групах: свистячих — 22 %, тих що сичать — 24%, . р — 26 %, л — 10%, дзвінких — 4,5%, задньопіднебінних — 1 %, і — 1,5%. Зазначена закономірність у розподілі дефектів вимови зв'язана з більшою або меншою складністю артикуляційної роботи, необхідної для вимови цих звуків, і складністю їхнього звучання. Дефекти озвончення, зм'якшення, йотації і задньопіднебінних звуків спостерігаються значно рідше. Дефекти перекручування таких простих звуків, як м, н, п, т і особливо голосних, спостерігаються дуже рідко (при зниженні слуху і при гугнявості).

Отже, можна виділити сім основних видів неправильної звуковимови:

Порушення звуковимови з можливими проявами недорозвинення фонематичного сприймання найбільш поширені в дітей дошкільного віку та молодших школярів. Якщо такі вади не пов'язані з вадами слуху, ін­телектуального розвитку, порушенням рухової функції, з тяжким недорозвиненням у дитини лексичної й граматичної систем мовлення, їх визначають як дислалію.

Виділяють три групи дітей із дислалією.

До першої групи відносять дітей, у яких наявні лише вади звуковимови (фонетичні дефекти). Вони часто зумовлюються тимчасовим недорозвиненням диференціювань артикуляційних рухів і положень органів мовлення.

До другої-дітей, у яких вади звуковимови ускладнюються недорозвиненням фонематичних процесів (фонетико-фонематичні дефекти). Діти цієї групи плутають і замінюють звуки, що може позначитись на успішності при навчанні.

До третьої-діти, у яких вади звуковимови й звукосприймання поєднуються із вторинним недорозвиненням лексичної й граматичної систем мовлення.

Вади звуковимови й звукосприймання можуть мати як первинний, так і вторинний характер, тоді як недорозвинення лексичної й граматичної систем, вади читання, письма при дислалії є завжди вторинними порушеннями.

Вади вимови фонем досить різноманітні, тому виникає потреба в їх класифікації. Більшість авторів класифікує їх за природою, механізмами, ступенем вираженості та характером порушення.

За природою дислалія переважно функціональна вада. При такій формі відсутні відхилення в будові артикуляційного апарату. Причини цих вад можуть бути соціальні (наслідування мовлення оточуючих, обмеженість повноцінного мовленнєвого спілкування, хиби виховання) й біологічні (соматична й фізична слабкість, затримка фізичного розвитку).

Органічна (механічна) дислалія обумовлюється переважно вадами будови периферичного апарату.

За механізмами визначають сенсорну, моторну й сенсо-моторну дислалію. Сенсорна дислалія пов'я­зана з особливостями формування механізмів звуко­вого образу (прийому, контролю), моторна — рухового.

Ступінь вираженості вад вимови фонем визнача­ється за кількістю порушених у вимові артикуляційних груп фонем. При простій (мономорфній) дислалії по­рушена вимова фонем однієї артикуляційної групи; при складній (поліморфній) порушена вимова фонем кількох артикуляційних груп.

Не заперечуючи доцільності такого поділу, слід підкреслити, що в літературі й практиці є чимало прикладів розбіжності в оцінці вади за ступенем її вираженості. Це пояснюється тим, що в логопедичній літературі не дається перелік артикуляційних груп і фонем, які до них входять. Відсутні також і чіткі кри­терії їх визначення.

У пошуках критеріїв об'єднання фонем в артикуля­ційні групи ми прийшли до висновку, що найбільш продуктивним буде такий підхід, при якому врахову­ватимуться науково обгрунтовані дані фонетики про артикуляційні ознаки фонем, які є диференціальними, здатними служити для розрізнення лінгвістичних оди­ниць

Як відомо, в фонетиці визначають дві групи фонем: голосні й приголосні. Голосні класифікують за положенням язика , що змінюють фор­му ротової порожнини.

Визначають три основні озна­ки голосних: ряд, підняття, лабіалізацію. Ряд визнача­ється горизонтальними рухами язика, підняття — вер­тикальними, лабіалізація — рухами губ. Голосні роз­глядають як самостійні одиниці і в артикуляційні гру­пи не об'єднують.

Вимова приголосних не зводиться до роботи одного-двох органів, а складається з одночасних дій, що виконуються різними органами. Класифікуючи приго­лосні звуки враховують, як правило, п'ять ознак:

- активний мовний орган (місце творення пере­пони)

- спосіб творення перепони;

- робота голосових складок;

- участь середньої частини спинки язика;

- участь м'якого піднебіння.

Місце і спосіб створення перепони є основними (кон­ститутивними) ознаками, а решта — корелятивними.

Критеріями об'єднання приголосних фонем в одну артикуляційну групу, продуктивну для логопедичної практики, ми обрали спільність двох основних артику­ляційних ознак: місце та спосіб творення перепони. Корелятивні ознаки при цьому служать для розрізнен­ня фонем у середині однієї групи.

При такому підході приголосні фонеми в україн­ській літературній мові об'єднують в 12 артикуляцій­них груп: п, б, м; т, т', д, д', н, н'; ;к, г'; х, г; ф, в; й; с, с', з, з'; ш, ж; ц, ц', дз, дз'; ч, дж; л, л'; р, р'.

Враховуючи ці дані, вади вимови фонем будь-якої однієї з наведених артикуляційних груп визначають як мономорфну дислалію, двох і більше — поліморф­ну дислалію.

Визнаючи характер (якість) вад вимови, виділяють чотири основні види: спотворена вимова, відсутність звуків, заміна і плутання їх. Поряд з такими назвами вад звуковимови використовують й інші, утворені від назв букв грецького алфавіту: (сигматизм, парасигматизм, ротацизм, параротацизм і т. д.). При цьому різ­ні автори виділяють до 20 і більше видів сигматизму та парасигматизму, ротацизму й параротацизму, пояс­нюючи це тим, що в кожному випадку ніби потрібний диференційований підхід до їх подолання. Насправді в методиці й на практиці існує метод проб і помилок. Одні логопеди користуються одним-двома «улюблени­ми» прийомами, інші відпрацьовують один за другим, витрачаючи на кожен з них багато часу й сил дитини.

2 Особливості будови і функції артикуляційного апарату.

Для оволодіння звуковимовою потрібно, щоб були розвинуті всі рецепторні системи (акустичні, кінесте­тичні, зорові), апарат, що сприймає, переробляє й збе­рігає інформацію, моторний апарат, що забезпечує артикуляцію, психічна діяльність (інтелект, пам'ять, увага тощо).

У ротовій по­рожнині містяться мовленеві органи: язик, зуби, альвеоли , м'яке й тверде піднебіння. Спереду ротова порожнина об­межена губами.

Найдіяльнішим органом мовного апарату є язик. На ньому виділяють кінчик, передню, середню і зад­ню частини та корінь язика. Слизові оболонки, що вкривають м'язи язика, на дні ротової порожнини ут­ворюють складку (вуздечку). Завдяки великій кіль­кості м'язів, розміщених у різних напрямах, язик може швидко й точно рухатись (вгору, вниз, вперед, назад), утворюючи потрібні звуки.

Звуки мовлення утворюються під час видиху. Повітря, що йде з легень, надходить у бронхи, потім — у тра­хею, гортань. У гортані проходить між голосовими зв'язками і, коли вони змикаються, зумовлює їх дри­жання.

У надставній трубі голос набуває певного за­барвлення. Органи артикуляції, постійно рухаючись, весь час змінюють форму й розмір ротової порожни­ни. Завдяки цьому утворюються різні звуки мовлення

Кожний звук характеризується певним положенням органів артикуляції та голосових зв'язок. Правильна будова органів мовлення є запорукою успішного оволодіння звуковимовою.

Але в деяких дітей є ті чи інші відхилення в будові мовленневого апарату. Досвід роботи свідчить, що вади вимови не обо­в'язково зумовлюються відхиленнями в будові. Проте в процесі корекційної роботи їх не можна ігнору­вати.

На оволодіння правильною звуковимовою можуть впливати відхилення в будові верхньої щелепи, зуб­них рядів, піднебіння та язика.

Досить поширеними дефектами щелеп є прогнатія (збільшення й виступ уперед верхньої щелепи) і прогенія (аналогічна вада нижньої щелепи). На форму­вання звуковимови здебільшого впливають прогнатія й прогенія, ускладнені вадами прикусу, що характе­ризуються деформацією зубних рядів. При глибоко­му прикусі верхні різці перекривають нижні або нав­паки. Це обмежує рухи нижньої щелепи, може позна­чатися на акті жування й артикуляції.

Відкритий прикус характеризується відсутністю зімкнення між зубами. Якщо щілина утворюється у фронтальній ділянці — це відкритий передній при­кус. Утворення щілини між бічними зубами після їх зімкнення називається відкритим бічним прикусом.

Трапляються випадки звуження щелеп (здебіль­шого верхньої щелепи), що проявляється в зменшен­ні відстані між бічними зубами, надмірному збли­женні фронтальних зубів або виступі їх вперед. Інко­ли звуження проявляється в асиметрії на певних ді­лянках зубного ряду.

Аномалії розвитку (розщеплен­ня) твердого і м'якого піднебіння, язичка характери­зуються утворенням щілин, через які повітря, що має потрапляти під час мовлення в ротову порожнину, надходить у носову. Голос і звуки мовлення набувають своєрідного носового тембру. Такі вади характерні для ринофонії і ринолалії.

Інші відхилення в будові піднебіння (високе, вузь­ке, куполоподібне, низьке, плоске) впливають на ви­мову тоді, коли вони доповнюються вадами в будові щелеп, прикусів, зубних рядів тощо.

Вади в будові язика, що характеризуються збіль­шенням чи зменшенням його розміру (макроглосія, мікроглосія), відсутність язика (аглосія) та дефекти губ трапляються рідко. Частіше бувають випадки уко­рочення вуздечки язика.

Якщо вада в будові артикуляційного апарату пе­решкоджає виробленню потрібних для правильної вимови того чи іншого звука положення органів артикуляції можуть з”явитись вади у вимові звуків. Логопед повинен передбачити негативний вплив тієї чиіншої вади в будові мовного апарату на вимову пев­ного звука, щоб вибрати правильний для такого ви­падку спосіб корекції вади вимови. У тяжких випад­ках потрібні консультація лікаря-ортодонта і відпо­відне лікування.

Досвід роботи показує, що вади звуковимови по­ширені в дітей з правильною будовою периферичного артикуляційного апарату так само, як і в дітей з ва­дами в будові артикуляційного апарату. Іноді, маю­чи значні вади в будові щелеп, язика, дитина оволоді­ває правильною вимовою всіх звуків. Треба пам'ята­ти про великі компенсаторні можливості дитини. Чіт­кі, диференційовані рухи, потрібні для відтворення окремих елементів артикуляції, здебільшого можна виробити на основі усвідомлення дитиною умов і спосо­бів організації мовленнєвих рухів, способів дій.