3. Сучасна регіональна демографічна політика у світі. Діяльність оон і інших міжнародних організацій в області народонаселення.

11 Липня відзначається Всесвітній день народонаселення, який з'явився у календарі оон у 1989 році.

Кожна країна має певну концепцію демографічної політики – систему визначень найважливіших цілей, задач і пріоритетів впливу на демографічний розвиток. У концепції формулюють найважливіші напрямки державної політики стосовно розвитку народонаселення до визначеного періоду. Концепція складає правовий та ідеологічний простір, у рамках якого можуть формуватися програмні документи з питань народжуваності і підтримки родини, здоров'я і тривалості життя, міграції та інших аспектів демографічного розвитку.

Особливості сучасної демографічної політики:

• зміна її пріоритетів з регулювання кількісного росту на удосконалення якісних характеристик населення – її головним об'єктом стає сім'я;

• вона носить адресно вибірковий характер, враховуючи специфічні інтереси окремих соціально-демографічних груп населення (молодь, особи похилого віку, жінки), а також етнічних, релігійних і т.д.

Післявоєнний розвиток демографічної політики (50-і – 60-і рр.) визначався багато в чому дискусіями навколо програм планування сім'ї в країнах третього світу і практичною діяльністю, пов'язаною з їх реалізацією. Соціально-політичною передумовою появи такого акценту в демографічній політиці була істотна зміна політичної карти світу, звільнення від колоніальної залежності десятків країн, що розвиваються, перш за все в Африці і Азії. Традиційно висока народжуваність у них, практично не регульована на рівні сім'ї, у поєднанні з смертністю, що знижується в результаті розвитку медицини і охорони здоров'я, породили феномен, що отримав назву «демографічний вибух». Швидке зростання населення виявилося серйозною проблемою для національних економік, що розвиваються, поступово набуваючи характеру глобальної проблеми.

У 50-х роках проблема демографічного регулювання отримала міжнародне визнання. Зниження народжуваності стало головною метою створеної в 1952 році в Бомбеї Міжнародної федерації планування сім'ї. В Індії, Латинській Америці, в Африці були створені регіональні демографічні центри ООН. Спираючись на вивчення досвіду діяльності цих центрів, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про населення і розвиток, в 1967 було створено спеціальний фонд ООН для заохочення діяльності в галузі народонаселення. На основі плідної узагальнюючої діяльності під егідою ООН у 1974 в Бухаресті був прийнятий Всесвітній план дій в галузі народонаселення, де проголошувалось суверенне право кожної держави проводити ту демографічну політику, яка відповідає її національним потребам. Разом із тим, національна політика щодо контролю над ростом народонаселення має бути спрямована на створення програм свідомого планування сім'ї та контролю над народжуваністю; одночасно кожна подружня пара повинна мати право приймати рішення стосовно внутрішніх сімейних питань народжуваності, мати доступ до інформації й відповідних засобів для вирішення власних демографічних проблем.

У колективній праці «Криза народонаселення і використання світових ресурсів» (Гаага, 1964 р.), що включав статті видних державних і суспільних діячів і вчених різних країн світу, для протистояння зростанню населення і зростаючому тиску населення на наявні ресурси пропонувалося проводити активну демографічну політику, ухвалювати на державному рівні рішення, пов'язані з регулюванням народжуваності.

Було усвідомлено, що вирішення демографічних проблем можливо лише при спільних зусиллях усієї світової спільноти. В значній мірі це сприяло створенню в 1969 році в рамках ООН спеціального Фонду ООН для діяльності в галузі народонаселення (ЮН ФПА) і проведення під його егідою трьох Всесвітніх конференцій з проблем народонаселення. Фонд уже на початку своєї діяльності розробив програму ООН в області народонаселення, яка охоплює понад 100 країн і включає біля 1400 проектів. Фонд Народонаселення ООН (ФН ООН) – одна з провідних агенцій системи Організації Об'єднаних Націй, яка надає допомогу країнам, що розвиваються, та країнам з перехідною економікою в галузі репродуктивного здоров'я та народонаселення. ФН ООН співпрацює з національними урядами, всіма організаціями системи ООН, банками розвитку, агенціями міжнародної допомоги, неурядовими організаціями та об'єднаннями громадян. ФН ООН працює через систему Резидент-Координаторів ООН і впроваджує всі відповідні рішення ООН.

Основні напрямки діяльності ФН ООН:

• забезпечення повної доступності до служб охорони репродуктивного здоров'я, включаючи знання та послуги з планування сім'ї, для будь-якої людини або подружжя;

• поширення інформації щодо проблем народонаселення для мобілізації матеріальних та політичних ресурсів на вирішення питань народонаселення і суспільного розвитку;

• підтримка національних стратегічних заходів в галузі народонаселення щодо гармонійного розвитку суспільства.

Фонд вже на початку своєї діяльності розробив програму ООН в області народонаселення , яка охопила понад 100 країн і включає біля 1400 проектів. За минулі роки тільки фінансова допомога Фонду на здійснення національних програм в галузі народонаселення перевищила 100 млн. доларів в рік, на міжнародні програми виділялося близько 56-60 млн. доларів щорічно.

Особлива роль належить Фонду з організації та проведення Всесвітніх конференцій з народонаселення, які відбулися в 1974 році в Бухаресті, в 1984 році в Мехіко та в 1994 році в Каїрі, на яких розглядалися гострі проблеми народонаселення, приймалися найважливіші програмні документи в цій галузі.

Відмінність цих конференцій від інших наукових та практичних форумів у тому, що вони проходили на високому урядовому рівні на відміну від попередніх конференцій з проблем народонаселення, на яких експерти виступали тільки від свого власного імені.

Одним із таких основних документів став Всесвітній план дій в галузі народонаселення, який прийняли в 1974 році в Бухаресті на 20 років.

У плані підкреслювалось, що основою для дійсного вирішення проблеми народонаселення є, перш за все, соціально-економічні перетворення. В 1984 році в Мехіко відбулася друга Міжнародна конференція з народонаселення, в якій приймали участь 147 країн проти 136 країн, які прийняли участь на конференції в 1974 році. На ній були підбиті підсумки Всесвітнього плану дій за 10 років в галузі народонаселення і прийняли Декларацію з проблем населення та розвитку, в якій була підтверджена важливість принципів та цілей прийнятого 10 років тому Плану дій та зроблені рекомендації з подальшого його виконання.

Міжнародна конференція з народонаселення та розвитку проходила з 5 по 13 вересня 1994 року в Каїрі. Конференція була скликана за підтримки Організації Об'єднаних Націй і організована секретаріатом, що складався з Відділу з питань народонаселення Департаменту аналізу економічної й соціальної інформації й політики ООН та ФН ООН.

Це була найбільша міжурядова конференція з питань народонаселення та розвитку, що коли-небудь проводилася. На ній були присутні 11 000 зареєстрованих учасників з урядів країн, спеціалізованих агенцій та організацій ООН, міжурядових та неурядових організацій та ЗМІ. Представники більш ніж 180 держав взяли участь у переговорах для розробки Програми Дій в галузі народонаселення й розвитку на наступні 20 років.

Програма Дій, яка була ухвалена 13 вересня 1994р., підтримує нову стратегію, що, в свою чергу, підкреслює зв’язок між народонаселенням і розвитком і більше зосереджується на потребах індивідуумів (жінок і чоловіків), аніж на досягненні загальних демографічних цілей. Програма Дій ґрунтується на Всесвітньому плані дій з питань народонаселення, який був прийнятий на Всесвітній конференції з питань народонаселення в Бухаресті в 1974 р., і рекомендаціях, прийнятих на Міжнародній конференції з народонаселення в Мехіко в 1984 р. Вона також ґрунтується на результатах Всесвітнього саміту щодо дітей (1990), Конференції ООН з питань навколишнього середовища й розвитку (1992), і Всесвітньої конференції з прав людини (1993). У свою чергу, головні акценти МКНР були підтверджені на Всесвітньому саміті з питань соціального розвитку та на 4-тій Всесвітній конференції в прав жінок, які проводилися у 1995 році.

Ключовим аспектом цього нового підходу є надання прав і більших можливостей жінкам через розширений доступ до навчання й медичного обслуговування, розвиток навичок та зайнятість, і через всебічне залучення жінок до політики — процесів прийняття рішень на всіх рівнях. Дійсно, одним з найбільших досягнень Каїрської конференції стало визнання необхідності надати жінкам більше прав на власний вибір, що є важливим саме по собі і як ключ до поліпшення якості життя для кожного.

Одна з першочергових цілей Програми Дій полягає в тому, щоб зробити планування родини загально доступним до 2015 року, що є частиною розширеного підходу до репродуктивного здоров'я і прав. Містить питання, що стосуються:

• освіти, особливо для дівчаток;

• зменшення материнської і дитячої смертності;

• населення;

• навколишнього середовища й сфери споживання;

• родини;

• внутрішньої й міжнародної міграції;

• запобігання й контролю розповсюдження ВІЛ/СНІД;

• технологій, наукових досліджень;

• партнерства з неурядовим сектором.

Програма Дій надає оцінку національних ресурсів і необхідної міжнародної допомоги та закликає уряди забезпечувати доступність цих ресурсів.

Наведені нижче цілі в чотирьох сферах на наступні 20 років викладені у Програмі Дій:

1 – Загальна освіта

Окрім досягнення мети про загальну початкову освіту в усіх країнах до 2015 року, країни гарантують якнайшвидше забезпечення можливостей доступу до середньої та вищої освіти для жінок та дівчаток, а також до професійно-технічної освіти та професійних курсів, беручи до уваги необхідність удосконалення рівня освіти.

2 – Зниження смертності дітей та немовлят

Країни повинні намагатися знизити рівень смертності немовлят та дітей віком до 5 років на 1/3, або на 50-70% на 1000 пологів до 2000 року, беручи до уваги особливості та ситуацію в кожній країні. До 2005 року країни з середнім показником рівня смертності повинні зменшити рівень смертності немовлят до 50 на 1000 пологів та дітей у віці до 5 років — до 60 на 1000 живих.

До 2015 року всі країни мають прагнути до зменшення смертності немовлят (менш ніж 35 на 1000 пологів) та дітей у віці до 5 років (менше 45 дітей на 1000 живих).

Країни, які досягнуть цих показників раніше, повинні намагатися зменшити смертність ще більше.

3 — Зниження материнської смертності

Країни мають прагнути до значного зменшення рівня материнської смертності до 2015 року: зменшення материнської смертності вдвічі з 1990 до 2000 року та ще вдвічі — до 2015 р.

Реалізація цих цілей для країн з різними показниками материнської смертності на 1990 р. буде дещо різнитися. Країни з середнім показником повинні зменшити показник смертності до менше, ніж 100 смертей на 1000 пологів, та до 2015 року — менше, ніж 60 смертей на 1000 пологів. Країни з найбільшим показником материнської смертності повинні досягнути зниження материнської смертності до 2005 року до 125 смертей на 100,000 пологів та до 2015 року – до 75 смертей на 100,000 пологів. Однак, всі країни повинні зменшити рівень захворювань та материнської смертності до такого рівня, щоб це вже не являло собою суспільну проблему охорони здоров’я.

Відмінність показників серед країн та географічних регіонів соціально-економічних та етнічних груп повинна бути скорочена.

4 – Доступ до послуг з репродуктивного та статевого здоров’я, включно з плануванням сім’ї

Всі країни повинні боротися, щоб зробити доступними послуги з репродуктивного здоров’я через загальну систему охорони здоров’я для всіх людей відповідного віку якнайшвидше, але не пізніше 2015 року. Охорона репродуктивного здоров’я в рамках загальної системи охорони здоров’я, серед іншого, включає:

• консультування з планування сім’ї, інформацію, освіту та послуги;

• освіту та послуги щодо передпологового догляду, безпечні пологи та післяпологовий догляд;

• належне лікування безпліддя;

• аборти як визначено в параграфі 8,25, включаючи запобігання абортів та керування наслідками аборту;

• лікування інфекцій органів репродуктивної системи;

• хвороб, що передаються статевим шляхом;

• інформацію, освіту й консультування відповідно щодо людської сексуальності, репродуктивного здоров'я та відповідального батьківства.

Мають завжди бути доступними для населення можливість скористатись послугами планування сім’ї, подальша діагностика та лікування ускладнень під час вагітності, пологів та абортів, безпліддя, інфекцій органів репродуктивної системи, раку молочної залози та органів репродуктивної системи, інфекцій, які передаються статевим шляхом, включаючи ВІЛ/СНІД.

Рішуче засудження згубних дій, таких як каліцтво жіночих статевих органів, має стати невід’ємним компонентом загальної системи охорони здоров’я, включаючи програми з охорони репродуктивного здоров’я.

Охорона репродуктивного здоров'я як сукупність профілактичних методів, прийомів і послуг, що впливають на здоров'я та благополуччя населення, визначена ВООЗ на глобальному рівні як пріоритетна галузь у відповідності до Резолюції Всесвітньої Асамблеї ООН з охорони здоров'я від 1995 р.

В Декларації Асамблеї Тисячоліття ООН – «Саміту Тисячоліття» (2000) значна увага приділяється збереженню репродуктивного здоров'я. Серед 40 цілей Тисячоліття три мають безпосереднє відношення до вирішення проблем охорони репродуктивного здоров'я – зменшення до 2015 р. на дві третини смертності дітей віком до п'яти років, материнської смертності на – три четвертини та обмеження поширення ВІЛ/СНІДу.

У все більшої кількості країн, що розвиваються, стурбованих високими темпами зростання населення, що ускладнюють економічний розвиток, з 60-х рр. отримує визнання і підтримку політика контролю народжуваності. До 1975 р. в 34 країнах Африки, Азії і Латинської Америки діяли державні програми, що базувалися на розповсюдженні практики планування сім'ї і орієнтовані на зниження народжуваності і скорочення темпів зростання населення.

Більшість країн, що розвиваються, намічали як офіційну мету скорочення загального коефіцієнта народжуваності з 35-45% в 1965-1970 рр. до 15-25% до 1985 р., наприклад: Індія — до 25% до 1984, Єгипет — до 24% до 1984 і тому подібне. Прийняті програми:

• припускали зниження народжуваності в результаті популяризації і розповсюдження практики обмеження подружжям дітородіння;

• включали санітарну освіту і консультування з питань планування сім'ї;

• включали забезпечення населення протизаплідними засобами;

• обґрунтовували пропаганду переваг малодітної сім'ї;

• передбачали стимулювання малодітності економічними і адміністративними заходами. Деякі країни (Індія, Малайзія, Непал, Пакистан і ін.) як один з методів обмеження величини сім'ї розглядали добровільну стерилізацію і забезпечували її проведення.

У багатьох країнах, що узяли офіційний курс на зниження народжуваності, програми планування сім'ї увійшли складовою частиною в національні плани економічного розвитку, тобто, по суті своїй, вони ширше за комплекс заходів по обмеженню народжуваності.

У 1969 р. XV сесія Комісії з народонаселення рекомендувала не обмежуватися тільки фінансуванням програм контролю над народжуваністю, а використовувати ці засоби для дослідження взаємодії соціально-економічного і демографічного розвитку.

Програми планування сім'ї підтримувалися і підтримуються різними спеціалізованими і регіональними установами ООН, а також рядом неурядових організацій: Міжнародною федерацією з планування сім'ї, Радою з народонаселення і ін. Низький культурно-освітній рівень населення і відсутність соціально-економічних стимулів до внутрісімейного обмеження дітородіння не завжди дозволяють успішно здійснювати програми планування сім'ї. Реалізація їх гальмується також браком фінансових і технічних коштів, недоліком кваліфікованих фахівців для служб планування сім'ї. У 70-х рр. у вирішення питань регулювання розмірів сім'ї як частині проблеми збереження здоров'я матери і дитини включився Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ спільно з ВООЗ.

Регіональні конференції з народонаселення в Мехіко (1970), Аккрі (1971), Токіо (1972), Бейруті (1973) і Каїрі (1994) підкреслили в своїх резолюціях, що політика народонаселення — складова частина політики і планування розвитку. У 1974 р. Комісія з народонаселення прийняла документ «Діяльність ООН в області народонаселення», в якому в число п'яти основних напрямів оперативної діяльності ООН увійшли політика у сфері народонаселення і програми планування сім'ї.

Прийнятий на Міжнародній конференції з народонаселення в Бухаресті (1974 р.) Всесвітній план дій в області народонаселення звернув увагу урядів на те, що політика народонаселення не замінює соціально-економічний розвиток, а є частиною його. План передбачав створення в кожній країні органу, що займається проблемами народонаселення, а також систематичною оцінкою ефективності політики народонаселення.

При підведенні підсумків реалізації Плану на Міжнародній конференції з народонаселення в Мехіко (1984 р.) був узагальнений досвід розробки політики в області народонаселення в різних країнах, проаналізовані тенденції, перспективи і цілі політики. У Рекомендаціях з подальшого здійснення Всесвітнього плану дій в області народонаселення (Мехіко, 1984), були намічені нові орієнтири в політиці народонаселення, зокрема, з досягнення певних рівнів тривалості життя і зниження смертності, причому диференційовано для розвинених країн та країн, що розвиваються.

Урядам було рекомендовано підтримувати планування сім'ї в межах програм охорони здоров'я матері і дитини шляхом:

• скорочення кількості пологів в дуже ранньому або пізньому віці матері;

• збільшення інтервалів між народженнями і зменшення числа народжень вищого порядку;

• виділення необхідних ресурсів на надання послуг в області планування сім'ї;

• покращення якості і підвищення ефективності послуг в області планування сім'ї;

• забезпечення можливості всім подружнім парам і окремим особам користуватися основним правом людини вільно і відповідально вирішувати питання про число своїх дітей і про частоту їх народження, а також мати доступ до необхідної для цього інформації, освіти і засобів.

Для того, щоб мати можливість отримувати і узагальнювати інформацію про демографічну політику різних країн світу, ООН проводить періодичні опити урядів з питань політики в області населення. Результати опитів були проаналізовані, систематизовані і лягли в основу спеціально створеного Банку даних про політику в області населення. Банк містить постійно поповнювану інформацію по 174 країнам.

Експерти Європейської Економічної Комісії в документах, підготовлених в 1990 р., відзначали необхідність розробки для всіх країн єдиної бази даних, що дозволяє здійснювати моніторинг політики населення, важливим напрямом якої виступає політика в області сім'ї і народжуваності. Виділялися наступні її розділи:

1. Фінансова допомога сім'ям:

- сімейна допомога;

- гранти на освіту;

- субсидії на житло, спеціальні цільові позики певним категоріям сімей;

- податкові пільги сім'ям з дітьми.

2. Політика допомоги жінкам в здійсненні їх подвійної ролі:

- відпустки матерям і батькам у зв'язку з народженням і вихованням дітей;

- спеціальні пільги жінкам в області зайнятості (робота вдома, неповний робочий час, гнучкий графік роботи і так далі);

- розвиток системи дошкільної освіти.

3. Політика допомоги самотнім батькам:

- особливі пільги в забезпеченні дитячими дошкільними установами;

- фінансова допомога.

4. Політика підвищення стабільності сімей:

- регулювання мінімального віку вступу до шлюбу;

- законодавче регулювання розлучень.

5. Політика планування сім'ї:

- забезпечення засобами контрацепції;

- політика в області абортів.

Дискусійним на Заході залишається питання про те, якими повинні бути розміри сімейної допомоги і інших пільг і компенсацій, щоб вони не послаблювали трудову мотивацію і не знижували ступінь участі батьків у суспільному виробництві, не підривали економічні функції заробітної плати, не перекладали на суспільство особисту відповідальність самих батьків за сім'ю і їх дітей.

Ідея світової політики, або як мінімум координації національних політик в області народонаселення не така вже фантастична, як вона може здатися на перший погляд. Проблеми народонаселення носять глобальний характер, так само як і екологічні і енергетичні проблеми, тому вирішення таких проблем цілком може і повинно бути знайдено на рівні ООН у формі компромісу і узгоджених стратегічних дій національних урядів і міжнародних організацій.

Якщо проблема світової політики населення — це все-таки поки проблема теоретична, швидше, проблема завтрашнього дня, то проблема тісної інтеграції політики населення і соціально-економічної політики — це проблема, вирішення якої шукають і національні уряди, і міжнародні організації.

За даними ООН, у 60% країн світу в даний час здійснюються заходи щодо регулювання процесів у галузі дітонародження. Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн:

• країни, які проводять політику обмеження росту населення. До них належать країни з багаточисленим населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х років XX ст. загальнонаціональні програми планування сім'ї почали здійснюватись у 128 країнах. Тут пільги надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової інформації та іншими шляхами.

«Політика однієї дитини» або «одна сім'я — одна дитина» — проголошена та здійснювана політичним режимом КНДР політика у галузі демографії Китаю щодо обмеження народжуваності, якої країна дотримується вже майже тридцять років. У Китаї запроваджено мінімальний вік для реєстрації шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для жінок. Сім'ї, що мають понад двох дітей, сплачують 10%-й податок на заробітну плату.

Китай — одна з найбільш густонаселених країн Земної кулі. Кожен п’ятий житель Землі є мешканцем Китаю.

Для природного руху населення Китаю за останні десятиліття характерні зниження коефіцієнтів народжуваності і смертності. Природний приріст населення знизився до 1,2 % на рік. Тепер щороку населення Китаю збільшується на 12-14 млн. чоловік. Економічно активне населення становить близько 700 млн. чоловік.

Розміщене населення нерівномірно. У східному Китаї на 1/5 території проживає 2/3 населення країни. Половина його зосереджена в приморських районах, західні та північно-західні райони країни з несприятливими природними умовами заселені все ще досить слабо. Протягом останніх десятиліть у результаті активізації економічного життя країни посилилися міграційні потоки робочої сили. Вони спрямовані з густозаселених районів Великої Китайської рівнини в провінції Північного, Північно-Східного, Північно-Західного і Південно-Східного Китаю. Зростає також сезонна і маятникова міграція в зонах міст-мільйонерів.

Тому в певних регіонах стала відчутною нестача робочої сили, в інших же — чималий відсоток безробіття. До 2020 на одного працівника припадатимуть 3—4 утриманці. До 2040 число китайців літнього віку сягне чверті мільярда й у 2—3 рази перевищить кількість мешканців країни, молодших за 20 років. Дисбаланс у віковому розподілі населення Китаю призводить до додаткових витрат держбюджету на пенсії, соціальне страхування та медобслуговування.

Фахівці підрахували, що обмеження народжуваності дозволило за період із кінця 1970-их років запобігти близько 400 мільйонам народжень. Провадження «політики однієї дитини» посилює дисбаланс населення за віком.

Влада Китаю офіційно оголосила, що має намір відмовитися від політики «одна сім'я — одна дитина» та про намір проведення досліджень щодо того, кому і де у країні можна народжувати більше дітей.

Значних успіхів у регулюванні числа народжень досягли також: Алжир, де коефіцієнт народжуваності знизився від 47% у 75-80-х роках до 29% ;Туніс – від 35 до 24%; Марокко – від 43 до 29% відповідно. В середньому, як бачимо, рівень народжуваності тут у два рази вищий ніж у розвинутих країнах Заходу.

• країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення. Це країни як з багаточисленим населенням (наприклад, Бразилія), так і малочисленим (Намібія), які мають високий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Японія).

• країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. Це країни з низьким (Болгарія, Чехія Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим приростом населення (Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.). Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15 — 20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.