Правова практика як критерій правової істини

Ми розглянули питання про місце і роль кате­горії істини у праві. Тепер слід торкнутися практики як загального критерію істинності всякого знан­ня. Оскільки істина має об'єктивний характер, треба порів­няти її з об'єктом, що його вона відображає, аби встано­вити, що відображено свідомістю правильно, а що — ні. Цього можна досягти лише у процесі матеріальної дії на навколишній світ — на предмети природи і процеси сус­пільного життя.

Механізм дії практики як критерію істини має такий вигляд. Якщо зміни в об'єкті, зумовлені практичною дією на нього, виявляться тими, що їх ми передбачали, тобто ми досягнемо мети, то це означає, що вихідне розуміння було об'єктивно істинним. Якщо ми будемо виходити з неправильних уявлень про об'єкт, то не отримаємо на практиці тих результатів, на які розраховуємо, і наші погляди на об'єкт доведеться переглянути, визнавши, що вони частко­во або повністю були хибними.

При цьому, звісна річ, перевірку теорії за допомогою практики не можна розуміти як одиничний акт, що здій­снюється безпосередньо після формування теоретичного положення. Поставлена свідомістю перед практикою ідеальна мета вимагає розглядати предмет під певним ку­том зору і не здатна увібрати в себе повністю наявні уяв­лення про предмет. Отже, навіть повне здійснення постав­леного завдання зовсім не означає такого ж повного дове­дення істинності вихідного положення. Крім того, слід па­м'ятати: що загальнішою є теорія, то сильніше дається взнаки недостатність для її перевірки окремого акту прак­тики. Перевірка теорії практикою здійснюється не лише в наступній, але й у попередній практиці. Перевірка попе­редньою практикою здійснюється у процесі створення тео­ретичних уявлень, коли практика виступає і як джерело знань, і як їх критерій. Перевірка теорії з допомогою прак­тики являє собою процес, який значною мірою здійснюєть­ся вже під час створення нової теорії, коли кожний крок міркування перевіряється і підтверджується попередньою практикою.

Не можна обминути й питання про співвідношення практичної перевірки і перевірки логічної, яка здійснюєть­ся у процесі мислення. Якщо засновки, тобто наявні знан­ня, є істинними, і якщо міркування не містить логічних помилок, є коректним, то висновки повинні відповідати дійсності, бути істинними. На цій підставі інколи твердять про існування двох критеріїв істини — логічного і практич­ного. Правильні міркування (і математичні дії, що викорис­товуються в процесі дослідження) є, певна річ, необхідною умовою для того, щоб досягти істини, але цієї умови недостатньо, оскільки вона ще не гарантує істинності вис­новків. Якщо засновки (хоча б один із них) є неправильни­ми, то, виходячи з них, можна розвинути цілу систему помилкових уявлень, яка в логічному аспекті буде струн­кою і несуперечливою.

Закони логіки, її правила побудови міркувань склада­лися з часу становлення людини в її свідомості на основі та в процесі практики, неперервно проходячи в ній перевірку. Логічний критерій в остаточному підсумку випливає з практики, остання служить його підґрунтям. Тому можна сказати, що є лише один критерій істинності знання — практичний, оскільки тільки він дає остаточну відповідь на запитання про відповідність знання дійсному станові речей.

Розглядаючи практику як критерій правової істини, треба врахувати, що, на відміну від природознавства, соці­альне пізнання взагалі більшою мірою визначається не вза­ємодією суб'єкта пізнання з природою, а практикою фун­кціонування самого суспільства, підтримання нормальних соціальних відносин. Критерієм істини в галузі права є юридична практика. Істинність конкретної правової норми визначається репрезентативною саме для цієї державної вказівки юридичною практикою, динамічним її системним фрагментом, для якого характерні внутрішня єдність і до­статня багатоманітність зовнішніх зв'язків.

При цьому слід виходити з того, що критерієм істини служить не практика взагалі, а лише спеціально обрана суб'єктом і ним же інтерпретована практика. У критеріальній дотично до істинності правових положень, зокрема юридичних норм, діяльності суб'єкта, дуже істотним є від­бір практичного матеріалу для подальшої інтерпретації. Ще більш відповідальною є роль суб'єкта в об'єктивній інтерпретації відібраного соціально-правового практично­го матеріалу. Ясна річ, що в такому виді соціальної прак­тики, як юридична, не може не бути присутнім зіставлення її засобів і результатів із цілями самого суб'єкта перевірки. Тому взаємодія юридичної практики і пізнання у критері-альній діяльності завжди буде пов'язана зі значною част­кою відносності й недосконалості. Тільки об'єктивно-істо­ричний погляд на критеріальну юридичну діяльність роз­криває її природу, знімає проблематичність об'єктивного критерію істинності норми права. За такого погляду норми права співвідносяться з панівною в певний час тенденцією прогресивного розвитку людства і людини.

Прогресивна юридична практика — діяльність суспіль­ства, внаслідок якої демократично змінюються і функці­онують правові відносини та всебічно розвиваються суб'­єкти права. Для розкриття і подальшого застосування про­гресивної юридичної практики як критерію істинності норм права слід врахувати також її взаємодію з усією суспільно-історичною практикою. Прогресивна юридична практика акумулює в собі у перетвореному вигляді фак­тично всі види соціальної діяльності, виступаючи єдиним цілим як граничний критерій істинності норм права.

За справедливим зауваженням В. С. Нерсесянца, де­формоване ставлення теоретиків до практичного життя, яке склалось і зміцніло в радянській державі, значною мі­рою зумовлене тим, що теорія, відірвавшись од державно-правової практики, протягом довгих років мала справу з певною заздалегідь заданою, ідеально-нормативною, на­лежною "практикою"¹. Внаслідок цього, з одного боку, ре­альна практика була позбавлена справжнього теоретично­го усвідомлення та орієнтиру, з іншого — відбулося пере­творення на критерій "істини" замість дійсної історичної практики її апріорно "правильного", ідеалізованого двій­ника, який позбавив теорію пізнавального потенціалу, а істину — її дійсного змісту.

Тому Л. С. Явич мав підстави для такого твердження: "Істинність висновків юриспруденції не може встановлю­ватися на основі вузько прагматичного підходу, користі для даної хвилини і гаданої вигоди. Це особливо стосуєть­ся фундаментальних положень загальної теорії права, які є результатом високого ступеня узагальнення і перевіря­ються у своїй істинності великими масштабами і достатньо довгими строками суспільно-історичної практики". Така особливість практики як критерію істини, певне, є наслід­ком діалектичного зв'язку її (практики) з теорією.

Конкретна перевірка істинності норми права неможли­ва без правозастосування як особливого і в певному розу­мінні універсального способу реалізації юридичних норм. Безконфліктне, швидке, високоефективне застосування норми права є важливим свідченням його істинності. Якщо ж процес використання норми пов'язаний з різними труд­нощами, перешкодами, зупинками, то її зміст або форма (або і те, й те) неадекватно відображає предмет регуляції. Тут ідеться, насамперед, про перевірку істинності юри­дичних норм у розумінні забезпечення життєдіяльності суспільства.

Якщо ж вести мову про роль норм права у розвитку потенціалу людини, то в цій площині їхня істинність пере­віряється не лише правозастосовною практикою, а й усім соціальним життям, практикою функціонування самого суспільства та розвитку соціальних відносин. "Суспільні відносини, — писав Н. Неновський, — розвиваються (а не просто змінюються) лише тоді, коли в них дедалі пов­ніше розгортається і здійснюється людська сутність"¹. Сус­пільний прогрес виражається в тому, якою мірою людина вирізняється як визначальна продуктивна сила, чимраз повніше розкриваючи свої саме людські — духовні, творчі — властивості, якою мірою вона опановує як господар процес виробництва, постає над ним, виступаючи вже не стільки засобом, скільки метою виробництва.

Далі, істина відіграє надзвичайно важливу роль не лише у правотворчості, а й у правозастосовній діяльності, зок­рема в розслідуванні злочину. Можна сказати, що вона є метою цієї діяльності. Критерієм тут також виступає юри­дична практика. Правопорушення існують не ізольовано, не поза якоюсь практикою, а в ній самій, зачіпаючи різні її прояви, різні сфери людської діяльності (промисловість, сільське господарство, торгівлю, транспорт, зв'язок, уп­равління, охорону здоров'я, науку, саме правосуддя тощо). Звісно, для розв'язання пізнавальних задач і встановлення істини у кримінальній справі під час розслідування дово­диться звертатися до конкретних форм суспільної практи­ки. У вужчому розумінні критерієм істини в розслідуванні є практика кримінально-процесуальної діяльності, що ста­новить елемент усієї суспільної практики, зокрема практи­ка органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, судів, громадських організацій у сфері боротьби проти злочинності.