Питання 1. Загальна характеристика правової епістемології. Категорія істини як центральна категорія правової епістемології

Проблема істини була предметом ретельного дослі­дження ще у Стародавній Греції. Платону належить така характеристика істини: "... той, хто говорить про речі від­повідно до того, якими вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, — помиляється...". Слід підкрес­лити, що тут істина розглядається як характеристика го­воріння (речення), а не висловлювання. За часів Платона поняття про істину привертало увагу радше під кутом зору юридичної та політичної практики, під кутом зору мистец­тва дискутувати, сперечатися, ораторської практики.

Цю позицію прийняв і Арістотель, щоправда, дещо змістивши акцент. У трактаті "Топіка" він аналізував мето­дику побудови софізмів, із допомогою яких можна пере­могти опонента в дискусії, а також способи, що дозволя­ють надати максимальної вірогідності тій чи тій тезі, виве­деній із загального досвіду. Арістотель показував, що со­фісти використовують тут звернення до думок народу, а також до думок учених. Він радив у процесі суперечки зіставляти різні думки, виводити з них наслідки та аналі­зувати ці останні. Одначе всі ці операції, на його думку, не в змозі зробити тези достовірними. Через це він дійшов висновку, що досвід не може служити останньою інстан­цією для виправдання вищих засновків науки — істина встановлюється лише через безпосереднє споглядання її розумом.

Рівночасно Арістотель схилявся до думки, що умогляд­но спостережені загальні принципи знання потенційно знаходяться в розумі як можливість бути виявленими. Для реалізації цієї можливості необхідно зібрати факти, спря­мувати на них мислення і в такий спосіб викликати процес розумового споглядання вищих істин, або засновків науки. Головною формою вираження результатів такого дослі­дження Арістотель уважав судження існування. Саме до них належить його положення про істину: "...казати про суще, що його нема, а про не-суще, що воно є, — означає казати хибне; а казати, що суще є і не-суще не є, — означає казати істинне".

Уявлення про істину змінювалися відповідно до зміни історичних форм ставлення людини до світу. Серед істо­ричних форм — незаслужено забуте нині вчення про под­війну істину, що привертало найпильнішу увагу під час по­ширення філософії Арістотеля у християнській та араб­ській науці, в епоху Відродження. Ми маємо на увазі вчен­ня про поділ філософських і богословських істин, згідно з яким істинне у філософії може бути хибним у теології й навпаки. У цілому концепція подвійної істини відіграла роль істотного чинника у розвитку раціоналізму. Цікаво, що в цій концепції виразно проявляється зв'язок істини як логічної характеристики знання з істинністю як характе­ристикою духовного світу людини.

Вчення про істину протягом подальшого розвитку фі­лософії аж до німецької класичної філософії мало пере­важно споглядальний характер. Це розумове усвідомлення істини зазнавало дедалі більшої формалізації в межах тра­диційної логіки. Кант виявляв розумові підстави формаль­но-логічного усвідомлення істини. Зіткнувшися з антиномічністю розуму, він, кінець кінцем прийшов до агности­цизму.

Принципово нове визначення істини дав Г.-В.-Ф. Гегель. Він зумів подолати обмеженість метафізичного підходу і піднятися до розуміння істини як процесу. Крім того, істи­на у нього виступала також як система чистих визначень мислення. А втім, гегелівська істина — це характеристика діяльності спекулятивного розуму, і в цьому аспекті вона не позбавлена певної містифікації. В його концепції не Істина існує для історії_га історія для істини, людина для цієї останньої — лише засіб її реалізації.

Синтезуючою історичною формою ставлення людини до світу є творчо-перетворювальне ставлення. Воно є ви­значальним у діалектико-матеріалістичній концепції істи­ни, згідно з якою істина є системно здійснюваний процес осягнення світу у формах наукового знання в процесі практичної діяльності.

Діалектичний матеріалізм виходив з тієї ролі, яку відіг­рає істина в діяльності людини. І тут складається така кар­тина. Навіть якщо ми розглядаємо істину в суто гносеоло­гічному плані, з позиції пізнавального процесу, то необхід­но врахувати те, що істина — це ідеал, на досягнення якого спрямована ця діяльність. Істина є сутнісним мотивом нау­кового пошуку, його призначення полягає саме у сходжен­ні до істини від багатоманітності видимості, розрізнених явищ, у переході від випадкового до фундаментального, від безпосередніх чуттєвих даних до усвідомлення та обгрун­тованих концептуальних утворень. Основне завдання нау­ки — виявити закони, відповідно до яких змінюються та розвиваються об'єкти.

Коли дослідникові таланить побачити в тій чи тій формі природну закономірність, ця ідея стає діючою метою. Саме прагнення до істини наповнюється конкретним змістом, бо дослідник має тепер на увазі не істину взагалі, а цілком певну істину, яка чекає на своє розгортання і доведення. Крім того, ця ідея дозволяє організувати науковий пошук, визначити його напрямок, пов'язати між собою ще розріз­нені відомості.

ВИСНОВКИ З ПИТАНЯ 1

Підбиваючи підсумки викладеного вище, можна виріз­нити такі основні логічні етапи історичного розвитку ро­зуміння істинності знання. У Платона визначення істини органічно пов'язане з риторичною формою (говоріння, ре­чення, а не висловлювання). Арістотель уперше пов'язав істину з чистою, власне логічною формою її виразу (су­дженням існування). Наступний етап розуміння істини по­лягав у її конкретизації у вигляді подвійної істини, вчення про яку піднесло поняття істини до рівня філософської категорії. У межах класичної німецької філософії істина набула найбільш зрілої форми свого виразу — форми ідеї як сутнісного компонента об'єктивно-ідеалістичної філо­софської системи. Діалектико-матеріалістична філософія поєднала ідею з чуттєво-предметною діяльністю і вбачає істинність у цілепокладанні, конкретних світоглядних на­становах, переконаннях.