Істина як мета правозастосовної діяльності

Розгляньмо тепер питання про те, якою мірою і в яких формах можна застосувати категорію істини до процесу реалізації права.

Найважливішим різновидом застосування права, який найповніше виражає його сутність, є, мабуть, розслідуван­ня злочинів. Слідчий, прокурор, суддя, інші представники держави, які провадять розслідування кримінальної спра­ви, не переслідують наукових цілей. Вони встановлюють об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину, а також інші об­ставини, які в сукупності визначають підстави і форму рі­шення, що його належить винести у справі. Іншими слова­ми, вони вирішують практичні задачі, пов'язані зі здійснен­ням правосуддя. Але сказане не означає, що в діяльності цих посадових осіб відсутні пізнавальні елементи. Гносео­логічна природа цих задач очевидна. Під час розслідування особи, що його провадять, здобувають певні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі роблять висновки, виносяться відповідні рішення. А. В. Наумов і О. С. Новиченко вважали, що "істина, виражена в судово­му вироку, має ті самі риси, що й будь-яке інше істинне знання, відрізняючись від останнього лише конкретним пізнання, і доказування, і в цьому розумінні судове дока­зування є "доказовим пізнанням". Завдання розслідування полягає в тому, щоб, наприклад, не лише сам слідчий во­лодів знанням про злочин, але щоб таке знання внаслідок проведеної слідчим роботи могли одержати суд, усі учас­ники процесу. Важливу роль тут відіграють технічні засоби і методи виявлення, фіксації та дослідження речових дока­зів, які складають саму сутність процесів доказування, зазначив В. С. Кузьмичов.

Регламентуючи дії слідчого, прокурора, судді, кримі­нально-процесуальний закон регулює і процес пізнання, його зміст і форму. Якщо фактичні дані встановлено з про­цесуальними порушеннями, то вони не можуть бути визна­ні доказами, їх не можна використовувати для аргумента­ції висновків у справі, які мають юридичне значення. Сис­тема норм кримінально-процесуального закону відобра­жає логіку пізнання у процесі розкриття злочину. Порушення логіки закону, відхилення від неї часто супро­воджується порушенням логіки пізнання.

Взагалі мета кримінально-процесуального закону поля­гає в тому, щоб створити всі необхідні умови для роз­в'язання суперечностей, які виникають під час розсліду­вання злочину, і отримання об'єктивної істини у справі. Для цього, по-перше, необхідно забезпечити безсторон­ність посадових осіб, які провадять розслідування справи і виносять щодо неї рішення, і, по-друге, строго формалізу­вати весь процес дослідження правопорушення, передба­чити таку процедуру виявлення і дослідження правопору­шення, яка була б обов'язковою для всіх учасників проце­суальних відносин, максимально гарантувала б від помилок у визначенні вини і винесенні вироку.

Зупинімося докладніше на деяких із цих принципів. Кримінально-процесуальний закон установлює, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зо­бов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи. Це ж стосується і оцінки доказів. Законодавець, вказуючи на об'єктивність розслідування, має на увазі неупередженість слідства і суду, їхню безсторонність під час збирання, дослідження й оцінці доказів, що забезпечу­ється неухильним виконанням передбачених законом пра­вил проведення розслідування, суворим дотриманням га­рантій прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому принципи повноти, всебічності та об'єктив­ності розслідування передбачають досягнення істини у кримінальній справі.

Одним із засобів забезпечення цієї безсторонності й посилення контролю за повнотою виявлення всіх обставин справи є поділ функцій органів і посадових осіб, які беруть участь у процесі виявлення правопорушення. Наприклад, кримінальну справу може бути порушено одним органом (прокуратурою), розслідувано іншим (міліцією), розгляну­то третім (судом), покарання реалізовано четвертим (уста­новою виконання покарань), а нагляд здійснено п'ятим (прокуратурою). Але такий чіткий поділ функцій здійсню­ється стосовно далеко не всіх правопорушень. Звісно, що складніша справа і що серйозніше покарання, то детальні­шою стає процедура. Так, якщо для накладення дисциплі­нарного стягнення, крім реєстрації (прийняття) повідом­лення про проступок, досить просто переконатися в тому, що такий факт справді мав місце, і дати йому належну оцінку (це робить та сама особа), то вчинення цивільного правопорушення вже передбачає низку функцій, здійсню­ваних різними особами, а кримінального злочину — ще більше. При цьому в більшості випадків у кримінально-процесуальній діяльності беруть участь різні органи й по­садові особи, які інколи дублюють ті самі функції (наприк­лад, збирання доказів).

Сприяє цьому і принцип змагальності та рівності сто­рін, який вимагає розмежування кримінально-процесуаль­них функцій, а також рівності прав сторін щодо пред'яв­лення доказів, участі в їх дослідженні та заявлення кло­потань.

Гласність як загальносоціальний демократичний прин­цип — це "... насамперед відкритість і публічність у діяль­ності державних структур як умова демократичного ухва­лення рішення, а також інформованість чи обізнаність гро­мадян про всі соціально значимі проблеми, що зачіпають їхні інтереси"¹. Гласність як принцип діяльності суду має істотне значення під кутом зору досягнення істини у справі.

Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинності (у цивільному процесі — презумп­ція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поши­рюється і на всі інші процесуальні відносини — і на дис­циплінарне, і на адміністративне розслідування. Власне, вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинності (добропорядності) знаходять своє вираження не лише пра­вові, а й моральні гуманістичні принципи. Повага до осо­бистості людини, навіть якщо вона порушила норми пове­дінки, а тим більш — до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), — це не лише принцип гуманізму, а й необхідна умова ефек­тивності заходів соціального контролю, що їх застосову­ють держава і суспільство.

Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочи­ну, повної доведеності фактичних обставин справи.

Злочин як вольовий акт поведінки людини в навколиш­ньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей і на матеріальних предметах. У дослідженні слідів першого роду широко використовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (мова про них піде далі). Ха­рактер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування об­ставин злочину зобов'язують використовувати у розсліду­ванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і способи, які розширю­ють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, про­курора, суду, гарантуючи за умови правильного їх вико­ристання об'єктивне встановлення фактів.

Істина у справі має бути конкретною. Іншими словами, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкрет­них умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру, способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, по­терпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства.

Встановлення істини у справі не зводиться лише до з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює та­кож правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.

Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне зна­чення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їх­ню соціальну суть. П. Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі влас­тивості вчинків людей, як правомірність або неправомір­ність. "Але без звернення до закону це не можна встано­вити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфіка­ції) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність".

Думка про те, що встановлення істини у справі поши­рюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретика­ми права, криміналістами і процесуалістами. Так, наприк­лад, А. В. Наумов та О. С. Новиченко писали: "Мабуть, буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встанов­ленням істини. Кваліфікація — це справжній, хоч і суб'єк­тивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини".

За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фак­тичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесен­ням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо супе­речить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ.

З кримінально-правової позиції знання та уявлення слідчого, прокурора і судді, що їх можна оцінювати з по­зицій істинності або хибності, складаються, насамперед, з уявлення про фактичні обставини справи. По-друге, треба звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Крім того, слід указати на уявлення про відношен­ня між фактичними ознаками діяння та ознаками, перед­баченими у кримінально-правовій нормі.

Процес кваліфікації злочину спирається на логічні ме­тоди. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не може бути застосований правильно, якщо факти у справі не встановлено або встановлено невірно. Юридичний висновок про фактичні обставини справи є іс­тинним, якщо він точно відображає події, які відбувались об'єктивно. Зазвичай він виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми.

При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У цьому випадку нас цікавить саме істинність розумін­ня юристом змісту правової норми, виконавець закону по­винен правильно розуміти її творця, зазначив М. Й. Коржанський. Необхідно уважно ставитися буквально до кож­ного вжитого в нормі права терміна, слова, щоби виключи­ти розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні зако­нів. Звісно, слід врахувати, що немає жодної норми в жод­ній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Тлумачення норми права — це не лише своєрідний, а й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою полег­шення практичним працівникам правоохоронних органів видаються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів. У юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, система­тичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний.

За логічного тлумачення норми права ми звернемо ува­гу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються, зрештою, на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення пра­вової норми починається з визнання того, що кожна нор­ма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єк­тивний зміст, що його необхідно точно зрозуміти.

Як теза, зазначив І. О. Ільїн, правова норма стоїть у ряді сенсів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та зако­ну несуперечності, а тому повинні розглядатися з позиції формальної логіки; необхідно розкрити, в чіткому і зрозу­мілому переліченні родових і видових ознак, кожне понят­тя, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється "саме собою": треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту.

Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уяв­леннях юриста про характер зв'язку між фактичними об­ставинами і кримінально-правовою нормою. Під кутом зо­ру логіки цей зв'язок — не що інше, як відношення між одиничним і загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання збігу ознак, які мають місце як у цій нормі, так і в конкретній події.

З погляду гносеології кримінально-правова кваліфіка­ція є неперервним коловим рухом від установлених (пізна­них) окремих фактів (що розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільно небезпечної події. Мета цього колового руху полягає в установленні тотож­ності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-пра­вової норми, тобто встановлення того, чи підпадають оз­наки діяння під ознаки норми і якими статтями Криміналь­ного кодексу передбачено ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правиль­но, ми можемо зробити висновок, що під час кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним.

В юридичному розумінні зв'язок між діянням та нор­мою відображає кримінальне правовідношення, яке виник­ло тоді, коли суб'єкт учинив кримінально-протиправне ді­яння. Думка юриста про це відношення виражається у дес­криптивному висловлюванні (умовиводі), наприклад: "А. умисно протиправно позбавив життя Б. — іншу люди­ну, отже, він вчинив убивство, передбачене такою статтею Кримінального кодексу". Звісно, на це висловлювання пов­ністю поширюються категорії істинності й хибності.

Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу відносно осіб, які порушили норму. Тому міра покарання є концент­рованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її було заподіяно суспільним відносинам, які охороня­ються правовою нормою, внаслідок спроби вчинити злочин.

Подібно до кваліфікації злочину, міра покарання тому самому злочинцеві може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри пока­рання можуть бути неоднаковими (в тій самій справі від­носно того самого підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Але за всіх відмінностей у підході різ­них учасників кримінального процесу до міри покарання істинним повинен бути лише один висновок, який відпові­дає характерові та ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину, особі винного та обставинам справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочин­ця, а й має на меті його виправлення, а також попереджен­ня злочинів з боку інших "нестійких" членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, своєю чергою, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх обставин, що пом'якшують і обтяжують провину, як під час визначення покарання і виявлення причин правопорушен­ня, так і в усьому процесі розслідування і судового розг­ляду справи. На необхідність такого врахування вказує низка статей Кримінально-процесуального кодексу.

Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, "... оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сфе­рах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Правовий стан осо­бистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відпо­відати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом"¹, — писав В. Г. Лихолоб.

Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, досягнення істини в цьому ас­пекті: соціально-демографічні ознаки особистості; мораль­но-психологічні якості; соціальні ролі — поведінка людини в різних сферах суспільного життя.

Кожний з цих елементів має важливе значення і під час розгляду конкретної справи, і для аналізу судової практи­ки та її узагальнення. Зокрема, до соціально-демографіч­них ознак відносять стать, вік, соціальне походження, рі­вень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлен­ня всіх цих ознак у кожній кримінальній справі. Узагаль­нення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи тими особливостями особистості та злочинністю. Соціально-демографічна ха­рактеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості та обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою в перевихованні злочинця.

"Морально-психологічна характеристика особи, — продовжував В. Г. Лихолоб, — відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною осо­бистістю і у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослі­дження багатьох вчених привели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її до­слідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло не-благополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку". Знання особистості підсудного гарантує від ба­гатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди вихо­див із того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує вине­сення законного та обгрунтованого вироку.

Отже, встановлення істини є однією з цілей розсліду­вання, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином.

У боротьбі проти злочинності, у зміцненні законності й правопорядку дедалі більшого значення набуває профілак­тична робота, зазначили А. Е. Жалінський та М. В. Костицький. Вона спирається на кримінологічну інформацію, себто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення та емпіричні дані, отримані чи оці­нені на основі теорії та методики кримінології. Він містить у собі відомості про злочинність і пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри. Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також позитивного досвіду, і запро­вадженні його у практику профілактичної роботи. Звісно, кримінологічна інформація повинна бути істинною.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання — починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства.

ПИТАННЯ 4