Питання 2 Пізнавальні процеси у правотворчості

Юриспруденція як наука вивчає правову реаль­ність — діяльність людей, яка потребує право­вого регулювання, юридичну форму відносин у суспільстві. Юридичні проблеми трансформуються в пізнавальні, а по­тім здійснюється теоретичне опанування відповідних соці­альних явищ. До сутнісної основи права долучається вся система просторово-часових характеристик правової дій­сності, його соціальна та історична обумовленість, його реальні зв'язки, залежності, взаємодії всіх правових чин­ників не лише між собою, а й з тими економічними, полі­тичними, культурними, моральними і психологічними факторами, котрі складають середовище життєдіяльності права.

Можливість застосування категорії істини до положень правової науки у більшості дослідників не викликає сумні­вів. Взагалі, якщо брати процес юридичного пізнання абстрактно, поза безпосереднім зв'язком з юридичною практи­кою, то він мало чим відрізняється від аналогічного проце­су в будь-якій іншій науці. Значно цікавішим є питання про те, чи можна (і якщо можна, то в якій формі) застосувати категорію істини в галузі правотворчості та реалізації юри­дичних законів.

Правотворчість — діяльність зі створення юридичних норм, в яких і знаходить вираження право, оскільки воно має нормативний характер. Щодо самого поняття норми права у нас віддається перевага підходові, виробленому юристами романо-германської правової сім'ї. Він спира­ється на уявлення про право як інструмент розвитку сус­пільства і приводить до висновку, що норма права — дер­жавна вказівка на міру можливої, належної, забороненої або схвалюваної діяльності громадян, органів та організа­цій через установлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Вона має загальний характер. Іншого підходу дотримуються юристи Англії та деяких Скандинавських країн. На їхню думку, право є головно правом судової практики, його мета полягає в негайному відновленні ста­тус-кво, а не в установленні основ соціального порядку. Норми англійського права — це положення, які беруться з основної частини рішень, винесених вищими судовими інстанціями Англії. Така норма тісно пов'язана з обстави­нами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, щодо якої це рішення було ухвале­не¹. Як можна оцінити норми права у ракурсі істинності й хибності? Це питання потребує ретельного дослідження. Питання про співвідношення істини та юридичної норми вже давно є предметом ґрунтовного обговорення у праві, а також у філософії та логіці. Деякі фахівці вважають, що між ними нема зв'язку. Основні їх аргументи зводяться до такого.

Норма права як інструмент регулювання суспіль­них відносин є владним розпорядженням держави, це во­льовий імператив, веління, команда. Саме владне розпоря­дження, за яким в остаточному підсумку стоїть можливість застосування державного примусу, надає нормі права юри­дичного характеру. Вона фіксує не суще, а належне, відоб­ражає не дійсність, а лише суб'єктивний стан законотворчого органу, виражає його ставлення до регульованої ді­яльності. Тому її можна оцінювати лише в термінах ефек­тивності, корисності, але не істинності, можна розглядати лише як прескриптивне положення (наказ), а не як дес­криптивне судження (опис). Справді, якщо визначати пра­во тільки функціонально, виключно як засіб досягнення певної мети, то проблеми істинності правових норм не ви­никає зовсім.

Інші дослідники, навпаки, вважають, що юридична нор­ма має об'єктивний зміст. Вони спираються на такі мірку­вання. Завдання норм права полягає в організації діяльнос­ті суспільства відповідно до реальних умов, лише тоді мож­на досягти мети, тому норми права мають певний об'єктив­ний зміст. Вольовий імператив повинен мати відповідні об'єктивні підстави. Якщо вважати, що норма права нічого не твердить відносно дійсності, а тільки наказує діяти пев­ним чином, то залишається незрозумілим, чому існує сама можливість наказувати. Неможливо відображати належне, не відображаючи суще, — адже вони органічно пов'язані одне з одним. У діалектиці взаємних переходів належного і сущого — ядро виникнення і розвитку правових норм. Юридичні норми — результат пізнання законодавцем об'­єктивної реальності. Вони мають не лише прескриптивний, а й дескриптивний зміст. Крім того, заперечення істиннісного підходу до змісту юридичних норм призводить до непереборного розриву між правотворчістю і застосуван­ням норм права, до дисфункції механізму правового регу­лювання.

Розгляньмо тепер питання про те, в яких аспектах нор­ми права можуть відповідати дійсності, бути істинними.

Насамперед необхідно звернути увагу на прескриптив­ний аспект юридичних норм. Самоорганізація суспільства як загальносоціологічне явище має конкретно-історичний характер, тобто її цілі та зміст, принципи й механізми ви­значаються особливостями певного етапу суспільного роз­витку. Через це такий засіб регламентації процесу соціаль­ної самоорганізації, як право, відповідає специфічним ри­сам кожної конкретної історичної епохи. У самому процесі життєдіяльності суспільства природним чином із необхід­ністю виникають певні норми поведінки людей, які дозво­ляють задовольняти їх домагання та одночасно забезпечи­ти функціонування і розвиток суспільства в цілому. Суспільство спонтанно виробляє їх як засіб саморозвитку. Ці передюридичні правила, які найчастіше мають характер моральних норм, утілюються потім у позитивному праві, завдяки чому можуть реалізуватися на практиці значно ефективніше. Звісно, кожний закон виникає з правосвідо­мості людей, що стоять при владі.

Одначе тут цілком доречно навести думку Маркса про те, що, оскільки "точка зору законодавця — точка зору необхідності", законодавець "повинен дивитись на себе, як на дослідника природи. Він не робить законів, він не вина­ходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих по­зитивних законах внутрішні закони духовних відносин". На його думку, юридичний закон є "... загальним і справж­нім виразником правової природи речей. Правова природа речей не може через це пристосовуватись до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватись до неї". Маркс уважав, що право виникає та існує в самих суспільних від­носинах до і поза його визнанням законодавчою владою. Так, він зазначав, що спершу з'являється товарний обіг, а лише потім із нього розвивається відповідний правовий по­рядок. Вже у нерозвиненій міновій торгівлі особи, які об­мінюються, мовчки визнають себе рівноправними учасни­ками відносин обміну. "Це фактичне відношення, яке вини­кає тільки завдяки самому обмінові і в обміні, дістає пізні­ше правову форму у вигляді договору і т. д.".

В іншому випадку, розглядаючи процес обміну між то­варовласниками, Маркс підкреслював: "Це юридичне від­ношення..., в якому відбивається економічне відношення. Зміст цього юридичного, або вольового, відношення даний самим економічним відношенням". Отже, і в цьому випад­ку констатується можливість існування юридичних відносин без законодавчого регулювання процесу обміну між товаровласниками.

Крім прескриптивного змісту, норма права має також дескриптивний. Перший слід визнати домінуючим, оскіль­ки норма є насамперед засобом досягнення певної мети. Проте і другий (дескриптивний її зміст) не слід нехтувати. Право відображає у своїх формалізованих нормативних положеннях світ дуже складних людських відносин над­звичайно широкого діапазону — від глибинних шарів жит­тя до найпрозаїчніших, побутових питань.

Створюючи юридичну норму, правотворчий орган має спиратися на глибоке дослідження правової дійсності, тоб­то правового аспекту соціальних процесів. Наприклад, од­ним із таких процесів у сучасному суспільстві, який має дуже важливе значення під кутом зору правового регулю­вання соціальних відносин, є урбанізація. "Концентрація населення, — зазначив В. І. Шакун, — призводить до ус­кладнення взаємин між людьми, примножує кількість неба­жаних контактів, що, зрештою, призводить до скоєння правопорушень". Глибокий аналіз правової реальності (особливо правопорушень) необхідний для визначення меж і можливостей застосування правових заходів у боротьбі з антигромадськими явищами.

Взагалі такий аналіз є основою вдосконалення соціаль­них норм і практики їх застосування, дальшого зміцнення системи соціального контролю, послідовної реалізації засобів морального і правового виховання, соціальної профілактики та відповідальності, гармонізації відносин у суспільстві.

У цілому можна сказати, що юридична норма є істин­ною тією мірою, якою вона відображає соціальну, насам­перед правову, реальність, якою мірою вона відповідає оп­тимальному способові гармонізації суспільних відносин.

А втім, це — лише один аспект істиннісної оцінки нор­ми права. Є. В. Васьковський пропонував назвати його внутрішньою істинністю. Зовнішньою істинністю правової норми, на його погляд, слід вважати юридично правильний порядок її прийняття та оформлення.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2

Отже, застосування категорії істини до норми права і можливе і потрібне. Можна сказати, що метою законо­творчої діяльності держави є встановлення істинних юри­дичних норм.

Але взагалі сенс права полягає не просто у виробленні певних норм, а в регламентації з їх допомогою суспільного життя. Варто підкреслити, що юристи проблему істини об­говорюють найчастіше у зв'язку з процесом реалізації юридичних норм, і насамперед із правозастосовною діяль­ністю державних органів і посадових осіб.

ПИТАННЯ 3