Висновки з другого питання:

Таким чином, правила аргументації, це, перш за все, правила доведення. Вони стосуються тези, аргументів і демонстрації. Недотримання цих правил призводить як до помилок, так і до навмисних порушень. Допущені помилки і порушення в аргументації є підставами для спростування доводжуваних положень. Дотримання логічних правил аргументації забезпечує доказовість міркування в усіх галузях науки і практики.

Ііі питання

СУПЕРЕЧКА ЯК СПОСІБ ПІЗНАННЯ ІСТИНИ

Аргументація – складний логіко-психологічний процес. Відбувається цей процес при зіткненні різного роду протилежних думок. Таке зіткнення призводить до суперечки, як одного із способів пізнання істини.

Суперечка– будь-яке зіткнення несумісних думок, під час якого кожна сторона відстоює свою правоту.

В залежності від поставленої мети і мотивів, яку ставлять перед собою сторони, розрізряють такі суперечки: суперечка заради перевірки істини, суперечка заради переконання, суперечка заради перемоги, суперечка заради суперечки, суперечка-гра.

Всі види суперечечок, у свою чергу, поділяються на зосереджені і розосереджені.

Зосереджена суперечка– коли сторони впродовж усієї суперечки зосереджені на одній тезі.

Розосереджена суперечка– така, коли у ході суперечки переходять від однієї тези до другої, а від неї до третьої і т.д.

Суперечку можна вести у двох формах:

а) діалог, коли беруть участь дві особи (проста суперечка);

б) групова суперечка, коли беруть участь декілька осіб (складна суперечка).

Суперечки бувають усні і письмові.

Усні суперечки можуть вестись при слухачах (аудиторії) і без слухачів. Аудиторія виступає в суперечці третьою стороною. Інколи суперечка при аудиторії може перерости в суперечку заради аудиторії. Третьою стороною письмової суперечки є читацький загал.

Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них використовуюються, останні поділяють на дискусію, полеміку, диспут, дебати.

Дискусія (від лат. discussio – дослідження) – це заздалегідь сплановане публічне обговорення певного питання, яке може проводитися під керівництом її організатора. Проводиться на зборах, симпозіумах, конференціях, семінарах, у періодичних та наукових виданнях. Мета дискусії полягає в досягненні певного ступеню згоди і порозуміння між сторонами відносного обговорюваного питання, розв’язання певної проблеми.

Полеміка (від грець. polemikos – войовничий, ворожий) – це неорганізована публічна суперечка, яка найчастіше виникає спонтанно і має на меті не досягнення згоди, а перемогу над опонентом. Характеризується протистоянням, конфронтацією, протиборством сторін.

Диспут (від. лат. disputare – розмірковувати) – усна публічна суперечка, що виявляється в обговоренні наукового чи суспільно важливого питання із залученням широкого кола фахівців.

Дебати (від фр. debats – суперечка) – суперечка, що виявляється у формі обміну думками з приводу тих чи інших проблем, подій, заяв тощо. Сьогодні досить активно розвиваються теледебати за участю аудиторії та телеглядачів.

Взагалі, будь-яка суперечка може привести до бажаного результату, лише тоді, коли вона має логічну основу. Немає сенсу вести суперечку у випадку, коли між думками сторін відсутній логічний зв’язок. Тобто, коли думки (судження) є логічно незалежними, хоча й можуть бути одночасно істинними. “Я йому про Фому, а він мені – про Ярему”. Ведення суперечки має ряд правил. Порушення цих правил заводить суперечку у глухий кут.

Правила ведення суперечки

1. Будь-яка суперечка повинна мати свою тему, свій предмет.

2. Предмет суперечки має бути зрозумілим для її учасників.

3. Тема суперечки не повинна змінюватися протягом всього обговорення.

4. Суперечка має сенс лише при наявності розбіжностей в позиціях сторін.

5. Учасники суперечки мають дотримуватися логічних основ аргументації.

6. В суперечці мають бути дотримані моральні норми людського спілкування.

При веденні суперечки застосовуються різні прийоми. Ці прийоми бувають як коректними, так і некоректними.

Коректні прийоми:

1. ініціатива (вести суперечку по власному сценарію);

2. концентрація дій на найбільш слабку ланку аргументів супротивника, а не прагнути до спростування всіх її елементів;

3. спростування тверджень супротивника його власною зброєю (з прийнятих їм засновків треба вивести наслідки, що підкріплюють вашу тезу);

4. ефект несподіваності (притримати найважливішу і несподівану інформацію під кінець суперечки);

5. відтягування заперечення з метою виграти час на пошук відповіді шляхом повторного запитання або аргументів, або ухиляння від прямої відповіді;

6. приховання тези (спершу запускаються аргументи, які мають навести самого супротивника на вашу тезу );

7. взяти останнє слово (підбиваючи підсумки спору, можна подати його результати у вигідному для вас світлі).

Некоректні прийоми: 1) софізми (навмисні логічні помилки “пастки”); 2) парадокси (невирішувані суперечності, викликані неправильною постановкою запитання; міркування, яке доводить як істинність, так і хибність якого-небудь судження); 3) підміна тези; 4) використання хибних і недоведених аргументів; 5) аргумент до публіки; 6) аргумент до особи; 7) аргумент до авторитету; 8) аргумент до сили; 9) аргумент до здорового глузду; 10) аргумент до невігластва; 11) аргумент до жалю, 12) аргумент до користі, 13) аргумент до вірності.

У суперечці необхідно уникати двох крайнощів:

а) не триматися занадто уперто своїх позицій, якщо аргумент супротивника доказовий. Краще визнати свою помилку, ніж дорого поплатитись за неї;

б) не погоджуватись занадто швидко з аргументами, котрі здаються істинними. Успіх суперечки залежить від вміння “охоплювати всю суперечку”, утримувати в пам’яті загальну картину суперечки.

В суперечці пропонент, висунувши тезу, аргументує її згідно правил доведення. Опонент зазвичай користується операцією спростування. Кінцевою метою суперечки є, якщо не перемога одної із сторін, то компроміс між обома сторонами. В політиці, дипломатії, державницькій діяльності цінується консенсус – загальне порозуміння по усім спірним питанням.

Однак не кожний пропонент або опонент прагне досягти в суперечці істини. Дуже часто супротивні сторони виявляють нетерпимість одна до одної. Суперечці властиві певний ступінь гостроти та емоційності. Але в ході суперечки супротивники не повинні переходити на образи і приниження, будувати розрахунки, “як би болючіше вдарити”. Якщо супротивник вдається до некоректних прийомів або некоректної поведінки, слід “хапати його за руку”, вимагати від нього належної аргументації і тим завдати йому (особливо при аудиторії) відчутного удару, або не продовжувати суперечки за його сценарієм.

Запорукою успіху у будь-якій суперечці є володіння культурою суперечки. Оволодіння культурою суперечки є однією з головних ознак інтелігентності (від лат. intelligens – той хто розуміє, мислить) – людини, яка професійно займається складною розумовою творчою працею.