Міністерство внутрішніх справ україни
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін юридичного факультету
лекція
з дисципліни «Логіка»
Тема №4.
«Основні закони логіки. Методологічні основи наукового пізнання»
Дніпропетровськ – 2015
РОЗРОБНИК:
Наріжний Ю.О., доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін юридичного факультету, кандидат філософських наук, доцент.
РЕЦЕНЗЕНТИ:
Карпова С.Г., доцент кафедри філософії ДНУ ім. О. Гончара, кандидат філософських наук
Кузьменко В.В., завідувач кафедри філософії та політології ДДУ ВС, доктор філософських наук
Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін __ серпня 2015 р., протокол №__.Рецензенти: доктор філософських наук Кузьменко В.В., профессор ДДУ ВС
ПЛАН ЛЕКЦІЇ
Форми наукового пізнання.
Методологічні основи наукового пізнання.
Основні закони логіки.
Рекомендована література
Жеребкін В.Є. Логіка.-К., 2004.-С. 222-236.
Пілюшенко В.Л., Шкрабак І.В., Славенко Е.І. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення.-К., 2004.-С. 7-82.
Титов В.Д. Логіка.-К., 2005.-С. 173-192.
Тофтул М.Г. Логіка.-К., 2002.-С. 255-268.
Мета лекції
Ознайомити майбутніх юристів з формами і методами наукового пізнання.
ВСТУП
Як основна форма людського пізнання наука в наш час стає дедалі вагомішим і суттєвішим складником тієї реальності, яка нас оточує і в якій нам так чи інакше потрібно орієнтуватися, жити і діяти. Тому важливо мати чітке уявлення про те, що таке наука, як вона побудована і як розвивається. Наука становить сутність людського знання. Безпосередня мета науки – це опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі відкритих нею законів, інакше кажучи, теоретичне відображення дійсності з метою використання в практичній діяльності людей. Говорячи про знання, мають на увазі вищий рівень інформації, що функціонує в суспільстві. Знання – найвищий засіб перетворення дійсності.
Ключові поняття: ідея, проблема, гіпотеза, версія, концепція, теорія, метод, методологія.
І питання
ФОРМИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ
Вдповідно до своєї природи пізнання поділяють на індивідуальне пізнання, наукове пізнання і філософське пізнання.
Індивідуальне пізнаннявідбувається і реалізується у вигляді повсякденної діяльності, що складає основу досвіду кожної людини. Воно має наступні особливості:
має дослідний (емпіричний) характер;
відноситься до випадкового, поверхневого, одиничного (до форми, а не до змісту предметів);
ніколи не піднімається до рівня узагальнень, котрі дають уявлення щодо принципів і законів буття;
не має власного понятійного апарату, теорій;
не може бути повноцінно перевірене практикою;
не транслюється від покоління до покоління;
має вузьку дослідну базу;
має короткі часові параметри існування;
спирається лише на можливості сприйняття конкретної людини;
має своїм інструментом життєвий досвід, життєву логіку.
Наукає формою духовної діяльності людей, спрямованою на виробництво знань. Вона має на меті осягнення істини і відкриття об’єктивних законів на підставі узагальнення реальних фактів і їх взаємозв’язку. Наука є одночасно і процесом, і результатом виробництва знань. Безпосередньою межею і вищою цінністю наукового пізнання є об’єктивна істина, яка може бути осягнута раціональними засобами і методами після безпосереднього споглядання.
Наукове пізнання– це цілісна система, що розвивається, яка містить складну структуру. Критерієм для структурування наукового знання можуть бути: 1) об’єкт і предмет пізнання; 2) суб’єкт пізнання; 3) методи пізнання.
У науковому пізнанні розрізняють два рівні – емпіричний і теоретичний.
На емпіричному рівні здійснюється спостереження об’єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення і зв’язки між окремими явищами. Об’єкт відображається з боку його зовнішніх зв’язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв’язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як з безпосереднього досвіду, так і з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання.
На теоретичному рівні – створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні і необхідні зв’язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Об’єкт відображається з боку його внутрішніх зв’язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб’єкт у процесі мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, тобто здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується раціональністю. Змістом теоретичного пізнання є систематизація фактів (знань). Завданням теоретичного рівня пізнання є відображення сутності в самих предметах і явищах.
Наукове пізнаннямає наступні особливості:
охоплює загальне і закономірне;
проникає в сутність предметів і процесів;
намагається виявити загальні принципи;
це систематичне, організоване знання;
це знання всього людства, а не однієї людини;
це знання транслюється від покоління до покоління, змінюється і розвивається;
це система знань, перевірена науковими теоріями і практикою;
базується на методології і спеціальних методах;
це понятійне, логічно струнке знання;
реалізується в діяльності такого соціального інституту, як наука.
Філософське пізнання, як і наукове, є систематичним, організованим, орієнтованим на сутність. Воно формулює загальні універсальні закономірності, котрі базуються на даних науки і є знанням світоглядним. Філософські висновки мають значення не для конкретних наукових досліджень, а для вирішення принципових проблем формулювання цінностей пізнавального процесу, його глобальних парадигм, методології як вчення про методи наукового пізнання. Зазвичай філософське пізнання набуває вирішального значення на перехрестях розвитку науки, коли наука змушена вирішувати для себе принципові питання пізнавальності світу, тобто філософські питання.
В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми і засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
Ідея (від грець. idea – видимий образ) – це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея одночасно є і формою осягнення мисленням явищ об’єктивної дійсності, і усвідомленням мети пізнання. Кожна конкретна ідея відображає окрему тенденцію (спрямованість) розвитку дійсності. Ідея в науковому пізнанні наступні функції: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) пошук нових шляхів і принципів вирішення проблем. Як приклади ідей можна навести ідеї щодо матеріальності світу, комуністична ідея тощо. Втім, ідея, яка щойно виникла, ще не є конкретним знанням. Конктретним знанням вона стає лише тоді, коли перетворюється на теорію.
Проблема (від грець. problema – задача) – це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. В широкому розумінні проблема – складне теоретичне або практичне завдання, що потребує вивчення або вирішення; в науці – суперечлива ситуація у поясненні певних явищ або процесів. З точки зору філософії проблема – це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечливість між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні.
Проблема – це або окреме запитання, або комплекс взаємозалежних запитань, що виникають у процесі пізнання чи практичної діяльності.
Постановка проблеми– це вихід із сфери вже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Той стан пізнання, що потребує переходу від старого знання до нового, називають проблемною ситуацією.
Проблемна ситуація– це такий стан справ, коли немає необхідного розв’язання проблеми, коли треба відмовитися від використання звичних, стандартних методів і звернутися до нових пізнавальних засобів і прийомів.
Проблеми поділяються на практичні і теоретичні (наукові). Практичні проблеми мають соціальний, моральний, економічний тощо зміст: “Як розкрити даний злочин?”, “Де взяти кошти на реалізацію даного проекту?” і т.ін. Наукові проблеми поділяються на предметні і процедурні. Наприклад, проблема, виражена питальним реченням “Скільки об’єктів складають множину планет?”, є предметною, а проблема “Якими засобами визначити кількість планет?” – процедурною. Предметних проблем також два види: емпіричні і концептуальні. До емпіричних проблем належать пошук даних і конструювання приладів. Концептуальні проблеми пов’язані із інтерпретацією даних, формулюванням гіпотез і виведенням наслідків. Множина процедурних проблем складається з методологічних і оцінних. Перші з них стосуються організації дослідження, а другі – із оцінкою емпіричних даних і отримання наслідків. В наукових дослідженнях часто зустрічаються комплексні проблеми. Комплексна проблема це сукупність проблем, об’єднаних однією метою.
Поняття проблеми тісно пов’язано із поняттям завдання, але не будь-якого, а завдання нестандартного, для розв’язання якого ще немає методологічного інструментарію. Наприклад, кваліфікація певних дій як протиправних є стандартним завданням, а завдання визначення поняття “організована злочинність” – нестандартне. Розв’язання цієї проблеми може призвести до змін у законодавстві.
В науковому дослідженні важливе значення мають пізнавальні завдання, що виникають під час вирішення наукових проблем.
Емпіричні завданняспрямовані на виявлення, точний опис, докладне вивчення різних факторів досліджуваних процесів та явищ. У наукових дослідженнях вони можуть вирішуватися за допомогою спостереження та експерименту.
Теоретичні завданняспрямовані на виявлення та вивчення причин, зв’язків, залежностей, що дають змогу встановити поведінку об’єкта, визначити його структуру, характеристику на основі розроблених наукою принципів і методів пізнання. Теоретичні пізнавальні завдання під час підготовки і проведення дослідження формулюють так, щоб їх можна було перевірити емпірично.
Складником наукової проблеми є тема наукового дослідження. У результаті досліджень за темою отримують відповіді на певну низку наукових питань, що охоплюють частину проблеми. Узагальнення результатів виконання комплексу тем у рамках деякої проблеми може дати рішення наукової проблеми в цілому.
Невеликі наукові завдання, що належать до конкретної теми наукового дослідження є науковими питаннями.
Гіпотеза (від грець. hipothesis – припущення) – це форма наукового пізнання, за допомогою якої формується один із можливих варіантів вирішення проблеми. Сутність гіпотетичного способу пізнання полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення. Гіпотеза має наступні стадії: 1) вивчення обставин досліджуваного явища; 2) формулювання гіпотези; 3) виведення з гіпотези наслідків; 4) перевірка цих наслідків на практиці; 5) висновок про істинність або хибність гіпотези. Критерієм істиності гіпотези є практика. Доведена практикою гіпотеза стає теорією.
Розрізняють гіпотези загальні й часткові.
Загальна гіпотеза– це припущення, котре охоплює проблему в цілому.
Часткова гіпотеза– припущення, котре пояснює окремий бік проблеми.
Так, гіпотеза про походження планет є загальною гіпотезою, а гіпотеза про походження якоїсь однієї планети – частковою гіпотезою.
Також існують гіпотези наукові і робочі.
Наукова гіпотезапояснює закономірність розвитку явищ природи і суспільства. Такими є гіпотеза про походження сонячної системи або гіпотеза про походження життя на землі.
Робоча гіпотезаявляє собою тимчасовий здогадний варіант, яким користуються будуючи гіпотези. У ході дослідження робоча гіпотеза може стати науковою.
В судовому пізнанні гіпотези іменуються версіями (від лат. versio – оборот). Однак версія не є специфічно юридичним терміном, ним користуються і в інших галузях пізнання. В судочинстві версією називається одне з можливих припущень, які пояснюють злочинну подію в цілому або окрему її обставину. Логічна структура версії така ж, як і логічна структура гіпотези. Висуваючи і доводячи версії, керуються не тільки логічними законами, а й законами юридичними. Версії бувають загальними і частковими. Загальні версії пояснюють злочинну подію у цілому (що скоєно, ким скоєно), а часкові версії – окрему обставину злочинної події. Версії висуваються як на початку розслідування, так і в будь-який інший момент слідства. Всі версії по справі проводяться паралельно.
Перевірка як гіпотез, так і версій складається з наступних моментів: 1) дедуктивного виведення наслідків з висунутого припущення; 2) зіставлення наслідків із дійсністю (перевірки їх на практиці); 3) логічного доведення істинності або хибності висунутого припущення. Доведення гіпотези-версії може здійснюватися і прямо і непрямо водночас. Пряме доведення відбувається шляхом виведення із припущення наслідків і перевірки їх у дійсності. Непряме доведення гіпотези-версії проводиться шляхом спростування всіх висунутих припущень, окрім одного, котре й визнається істинним. Якщо наслідків висунутого припущення у ході перевірки не виявлено, то така гіпотеза-версія вважається спростованою.
Теорія (від грець. theoreia – погляд на речі) – найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономіності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою.
Наукова теорія є системою знань, що дозволяють пояснити виникнення і функціонування матеріальних та ідеальних предметів і явищ, а також прогнозувати їх розвиток. Її положення піддаються логічній експериментальній і широкій практичній перевірці. Стрижнем теорії є певна ідея, яка конкретизується в певних принципах, законах і категоріях.
Дуже часто терміном “теорія” позначаються наукові дисципліни або їхні розділи (наприклад, теорія держави і права, теорія управління, теорія аргументації тощо). Загалом кожну конкретну науку утворює сукупність певних теорій.
Треба зауважити, що соціально-історичні і гуманітарні теорії, у тому числі і правничі, не відповідають усім вимогам, що висуваються до природничо-наукових та математичних теорій, тому їх часто називають концепціями, тобто системами понять – концептів.
Концепція (від лат. conceptio – розуміння) – це спосіб розуміння якихось явищ, тлумачення певних наукових положень або конструктивний принцип у їх висвітленні. Концепція не може бути втіленою в логічну систему наукових понять. Вона лише обгрунтовує основну ідею певного наукового положення.
Концепт (від лат. conceptus – думка, поняття) – це смислове значення речі, зміст поняття. Наприклад: “Місяць – природний супутник Землі”.
Концептуальний аппарат теорії складається з вихідних (фундаментальних) понять і похідних понять. Похідні поняття вводяться в теорію за допомогою визначень. Відповідно розрізняють вихідні і похідні принципи. До вихідних принципів належать фундаментальні аксіоми певної наукової дисципліни. Похідними принципами є аксіоми, отримані в результаті доказу вихідних принципів.
До основних функцій теорії відносять опис, пояснення і прогнозування.
Критеріями ефективності теорії є її відносна простота, точність формулювання її гіпотез, кількість та якість стратегій, яка вона пропонує для наступних досліджень.
Критеріями правильності теорії є незалежність асіом (коли аксіома не виводиться з інших аксіом теорії), несуперечливість і повнота теорії.
У сучасному науковому пізнанні виділяють три основних види наукових досліджень: фундаментальні дослідження, цілеспрямовані дослідження і прикладні дослідження.
Фундаментальні дослідженняспрямовані на відкриття нових явищ і законів, пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання. Іхньою метою є розширення наукового знання суспільства.
Цілеспрямовані дослідженнямають справу з уже сформульованими таоретичними проблемами, критичним дослідженням раніше запропонованих рішень, емпіричною перевіркою визнаних наукою законів, теорій і гіпотез. Метою цього виду дослідження є розмежування теоретичних і гіпотетичних знань.
Прикладні дослідженняспрямовані на визначення способів використання законів природи для створення нових і вдосконалення існуючих способів і засобів людської діяльності. Метою цих досліджень є встановлення того, як можна використовувати в практичній діяльності наукові знаня, отримані в результаті фундаментальних досліджень.
У результаті фундаментальних і прикладних досліджень утворюється нова наукова інформація. Процес переведення цієї інформації у форму, придатну для впровадження у практику, називають розробкою.