59. Напрями включення науково-технологічного потенціалу України до світових науково-технічних зв'язків.

Наявні вітчизняні і зарубіжні оцінки показують, що в Україні існують всі основні передумови для ширшого залучення науково-технічного потенціалу країни до міжна­родних науково-технічних відносин. Традиційно найголов­нішими складовими національного науково-технічного потенціалу вважаються: наявність висококваліфікованих на­уковців та інженерно-технічних працівників, розгалужена мережа науково-технічних організацій та установ з відпо­відним матеріально-технічним рівнем.

Загалом в Україні діє 1388 наукових установ, які займа­ються НДДКР. Серед них 295 науково-дослідних інститу­тів і понад 103 їхні філіали, 143 вузи, 443 проектно-конст­рукторські, проектно-технологічні та проектні організації, 97 конструкторських бюро на самостійному балансі та інші організації й установи. Питома вага кількості спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, зайнятих у народному, господарстві України, в загальній чисельності її населення протягом останніх майже 20 років була вищою, ніж у цілому в масштабах колишнього Союзу.

Як свідчить практика, найефективніша організаційна форма поєднання окремих ланок ланцюга «наука — вироб­ництво» і максимального використання на цій основі по­тенційних можливостей національного науково-технічного потенціалу — міжгалузеві науково-технічні комплекси (МНТК). Серед них найкрупнішим в Україні і відомим за її межами є Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона, де лише за останні роки розроблено 56 дослідних зразків, 21 установчу та 11 перших промислових серій. Понад по­ловину розробок уже впроваджено в практику, а цикл ство­рення і виготовлення зразків зварювального устаткування вдалося скоротити до 3,5 року. При цьому частка держбюджету в загальній сумі фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт становить приблизно 51 %, а решта фінансується замовниками, в тому числі й зарубіжними, на основі прямих зв'язків. Звичайно, подібні міжгалузеві науково-технічні комплекси, а також створювані в Україні останнім часом різно­манітні прототипи підприємств венчурного бізнесу, інші високомобільні форми органічного взаємозв'язку науки і виробництва можуть бути в перспективі безпосередньо адаптовані до різних сучасних форм науково-технічного співробітництва країн світу без будь-яких суттєвих ускладнень. Однак розраховувати на можливість перетворення України на рівноправного науково-технічного партнера найрозвину­тіших країн світу в найближчі роки було б передчасно. І ось чому.

З одного боку, ефективність науково-технічних дослід­жень і розробок визначається масштабами їхнього своєчасного впровадження в масове виробництво. Проте саме ця ланка єдиного комплексу «наука — виробництво» в Ук­раїні, як і в усьому колишньому СРСР, була й залишаєть­ся традиційно найслабкішою. З іншого—технологічний рівень виробництва, у свою чергу, справляє активний зво­ротний вплив на параметри й рівень самих наукових дослід­жень і розробок через їхнє матеріально-технічне забезпе­чення.

Щодо наявного технологічного рівня виробництва в Україні, то, за даними Держкомстату республіки, питома вага продукції, освоєної виробництвом 10 і більше років тому, становить понад 20 %, тобто більш як п'ята частина виробництва відстає приблизно на одне покоління. Частка устаткування зі строком експлуатації до 10 років дорівнює май­же 64 %, а використовуваного 20 і більше років—понад 10%.

Цілком ясно, що за існуючого стану справ для досягнення світового технологічного рівня виробництва Україні буде потрібно до кількох десятків років, що може визначити нашу технологічну відсталість на тривалий строк. Саме тому Україна сьогодні, в період активного переходу до ринкових відносин, досить гостро відчуває потребу не стільки в експорті своїх науково-технічних досягнень, скільки в активній технологічній допомозі з боку розвинутих країн. Крім того, нині незаперечним є той факт, що навіть країни з розвинутою економікою і могутнім сучасним науково-технічним потенціалом практично не в змозі самостійно забезпечити успішний розвиток усього широкого фронту науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Що стосується України, то, якщо зважити на відносно низьку ефективність і культуру виробництва, нераціональну його структуру, значне поширення застарілих технологій, очевидною стає неможливість самотужки здійснити кардиналь­не науково-технічне переозброєння виробництва на сучасній технологічній базі. Це надзвичайно складне й актуальне для нашої держави завдання може бути успішно вирі­шене в більш-менш реальні строки лише за умови широкого залучення сучасних світових науково-технічних досягнень та інноваційних можливостей найрозвинутіших країн світу, активної участі національного науково-технічного потенці­алу в міжнародних науково-технічних зв'язках.

У цілому ж слід зазначити, що стимулювання активної творчої праці науковців та інженерно-технічних працівни­ків, активізація інноваційної діяльності державних, колек­тивних та приватних структур, початок конверсії військово­го виробництва в перспективі створять всі необхідні умови для більшої відкритості науково-технічного потенціалу Ук­раїни новітнім світовий процесам у цій галузі людської ді­яльності і в кінцевому підсумку обов'язково приведуть до ширшого залучення нашої країни до міжнародних науково-технічних і світогосподарських відносин.