Арабську гірничодобувну компанію, Арабський фонд соціально–економічного розвитку Африки і інш.
Питання інтеграції займають певне, більше або менше місце в роботі і в рішеннях арабських нарад у верхах. Так, виконуючи рішення десятої наради, що відбулася в листопаді 1979 р., АСЕР розробила наступні документи: "Стратегію спільних арабських економічних дій", "Хартію національних економічних дій", "Єдина угода про використання арабського капіталу в арабських державах", "Документ про десятиріччя спільного арабського розвитку".
Таким чином, з точки зору розробки ідей, їх документального і юридичного оформлення інтеграційні проекти в арабському світі мають більше прихильників, ніж противників. А як йде справа з практичною реалізацією?
Одним з прикладів здійснення на практиці ідей інтеграції арабських країн є інтеграційні процеси в країнах арабського Магрибу, до якого відносяться Алжір, Лівія, Марокко, Туніс і Маврітанія. У Магрибі існує цілий ряд як важливих передумов для інтеграції п'яти країн, так і серйозних перешкод на шляху її розвитку. Алжирський і лівійський газ міг би стати джерелом дешевої енергії для всіх п'яти країн Магрибу. Нафта Лівії і Алжиру могла б послужити для забезпечення Магрибу з надлишком нафтопродуктами і виробами нафтохімія.
Країни Магрибу в перспективі могли б спеціалізувати своє машинобудування і металургію, що забезпечило б їм значний економічний ефект і дозволило б ліквідувати нерентабельність більшості нині існуючих оборонних підприємств.
Потрібно відмітити, що політичні і державні діячі країн Магрибу усвідомлюють переваги інтеграції і спеціалізації. Реальним свідченням цього з'явилося створення і діяльність так званого Постійного консультативного комітету країн Магрибу (ПККМ) в 60–е роки. Рішення про установу ПККМ було прийняте у вересні 1964 р. в Тунісі на Першій конференції міністрів економіки Алжиру, Лівії, Марокко і Туніса. Відтоді такі конференції стали вищою міжмагрибською інстанцією.
У 60–хив першій половині 70–х рр. була створена ціла система національних магрибских установ і інститутів як в рамках ПККМ, так і поза ним.
Загальними недоліками, властивими діяльності майже всіх межмагрибских відомств і організацій, була недостача кадрів, досвіду і коштів для розробки докладних технико–економічних обгрунтувань своїх рекомендацій і пропозицій.
У лютому 1989 р. керівники Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко і Туніса парафували договір про створення Союзу арабського Магрибу (САМ), а в березні того ж року він був ратифікований парламентами цих країн. У документі підкреслювалося, що нова регіональна політико–економічна організація створена для розвитку всебічних братських зв'язків, досягнення загального прогресу і процвітання, захисту прав членів САМ, зміцнення світу, проведення загальної політичної лінії в різних сферах, гарантії свободи пересування людей, товарів і капіталів в рамках кордонів країн–учасниць.
Таким чином, САМ покликаний активізувати регіональну співпрацю, зокрема в області промисловості, використовуючи вказану вище взаємодоповнюваність вхідних в нього країн, сприяти подоланню їх соціально–економічної відсталості.
Тенденції до інтеграції отримали певне організаційне вираження і в субрегіоні Персидської затоки. У 1972 р. Бахрейн і Катар уклали угоду про заснування спільного економічного комітету, до якого рік опісля приєдналися ОАЕ і Оман. У рамках комітету була розроблена угода про створення морської компанії арабських країн Персидської затоки, яка і була встановлена в 1976 р.
У тому ж році на основі рішень нарад міністрів промисловості була заснована Організація держав Персидської затоки по промислових інвестиціях. Її основна функція полягає у вивченні економічної і технічної доцільності створення спільних компаній країнами субрегіону. При сприянні цієї організації була створена, зокрема, спільна компанія по виробництву алюмінію в Бахрейні.
Новим чинником, що додатково підштовхнув країни Персидської затоки як до військово–політичної, так і до економічної інтеграції, була ірано-іракська війна, що вибухнула у вересні 1980р. У лютому 1981 р. була утворена Рада співпраці арабських держав Персидської затоки (РСАДПЗ), а в листопаді того ж року країни–учасниці (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар і Оман) затвердили єдину економічну угоду. У преамбулі угоди підкреслено, що його учасники домовилися про координацію політики в області промисловості, фінансів, торгівлі, митного законодавства і інш. Стаття 10 передбачає координацію планів економічного співробітництва з метою досягнення економічної інтеграції. У ст. 11 мова йде про зобов'язання учасників по координації політики в області нафтової промисловості.
Вступ в силу цієї угоди дав могутній поштовх економічним зв'язкам як на багатосторонній, так і на двосторонній основі. У березні 1993 р. про розробку першого п'ятирічного плану економічної інтеграції країн–членів РСАДПЗ повідомив генеральний секретар Ради. Цей план спрямований передусім на те, щоб урізноманітнити джерела прибутків країн–учасниць, мобілізувати ресурси на будівництво багатогалузевої економічної бази з розвиненою індустрією і сільським господарством. Важливе місце в плані буде відведено забезпеченню населення країн–учасниць продовольством. У жовтні того ж року була утворена організація по інвестиціях держав Персидської затоки з капіталом 2 млрд. доларів для здійснення фінансових операцій за рубежем і в країнах–членах РСАДПЗ. Її капітал розділений порівну між країнами–членами по 350 млн. доларів.
Тенденції до інтеграції тим часом охоплюють все нові райони арабського світу. У лютому 1989 р. фактично одночасно з освітою САМ була створена згадувана вище Рада арабської співпраці (РАС), в яку увійшли Єгипет, Йорданія, Ірак і ЙАР. Однак на відміну від САМ і РСАДПЗ Рада арабської співпраці, згідно із заявами його засновників, не ставить перед собою ніяких політичних і військових задач, а створений лише з метою посилення взаємних економічних зв'язків. Країни–члени РАС підкреслюють при цьому, що їх союз відкритий для вступу в нього інших арабських країн, в тому числі і членів регіональних організацій.
Таким чином, три вказані угрупування (САМ, РСАДПЗ і РАС) на рубежі 80–х і 90–х років об'єднали в своїх рядах 15 держав, або велику частину арабського світу. Рухомі переважно інтересами по підйому і розвитку національної економіки, по подоланню її відсталості, ці держави, об'єднуючись в регіональні угрупування, попутно прагнуть вирішувати політичні і міждержавні питання.
Певні результати інтеграційні тенденції вже принесли арабським країнам, зокрема в області створення спільних компаній в самих різних галузях, в тому числі і в області промисловості. Разом з тим доводиться констатувати, що великих досягнень, що кардинально міняють ситуацію, інтеграційні тенденції арабським країнам поки не дали. Ці тенденції не переросли по вказаних причинах в стійкі процеси на плановій основі. Приклад Магрибу початку 70–х років продемонстрував, що досить політичного потрясіння у вигляді регіонального військового конфлікту, щоб інтеграційні структури, що насилу створювалися протягом тривалого часу, відразу ж розсипалися. У Персидській затоці, навпаки, військовий конфлікт з Іраном стимулював економічну інтеграцію.
Разом з тим потрібно відмітити, що після агресії Іраку і захоплення ним Кувейту в серпні 1990 р. розколеним виявився не тільки РАС, але і весь арабський світ по військово–політичних причинах на дві протистоячі один одному угрупування. Після розгрому іракського агресора діяльність всіх функціональних органів РСАДПЗ поновилася і активізувалася.
72. Особливості координації господарської взаємодії країн Південної Азії (саарк).
СААРК - міжнародна організація семи держав - сусідів (Індія, Пакистан, Бангладеш, Непал, Шрі-Ланка, Бутан і Мальдівська Республіка). Створена в 1985 в Даккі на зустрічі глав держав і урядів країн - учасниць. Основна метаСААРК - сприяння економічному і культурному розвитку, соціальному прогресу народів Південної Азії шляхом багатосторонньоїспівпраціі кооперації її членів на основі рівноправності і невтручанняувнутрішні справи один одного. Почали реалізовуватися першіспільніпроекти.
У рамках СААРК на щорічній основі проводяться зустрічі глав держав і урядів, а також міністрів закордонних справ країн – членів. На цих зустрічах була прийнята декларація, підтверджуюча прагнення її учасників підтримуватимир, стабільність, дружні відносини і сприяти прогресу в регіоні на основі суворої прихильності принципамООН іРуху неприєднання, підписані угода прозаснуваннярегіонального продовольчого фонду і конвенція по боротьбі з тероризмом.
Країни - члени СААРК вітали досягнення СРСР і СШАпринциповоїдомовленості про укладення договору по ракетах середньої і меншої дальності, висловили надію, що він стане передвісником радикального скорочення стратегічних озброєнь і недопущенняперенесеннягонки озброєнь в космос,виступилиза найшвидшийвисновоквсеосяжних домовленостей про заборону ядерних випробувань.
Комплексна програма дій(Integrale Programm of Action) займає центральне місце в діяльності СААРК. Вона охоплює 12 галузей співробітництва: сільське господарство, комунікації, освіта і культура, охорона навколишнього середовища, охорона здоров'я і народонаселення, запобігання незаконного обороту наркотиків і зловживання наркотиками, розвиток сільських районів, наука і техніка, туризм, транспорт, участь у процесах розвитку. «Програма скасування візового режиму» (SAARC Visa Exemption Scheme).
Асоціації регіонального співробітництва країн Південної Азії (СААРК) існує вже більш 16 років. Однак до останнього часу діяльність цієї регіональної організації, що поєднує 7 держав, спрямована на сприяння економічному розвитку регіону, була вкрай пасивною.
На сьогоднішній день Шрі-Ланка головує в СААРК. Від позиції Пакистану й Індії залежить - бути чи не бути асоціації. Дотепер замість 15 відбулося лише 10 саммітів глав держав і урядів країн-учасниць. 11-й повинний був зібратися в Катманду в листопаду 1999 року, але був відстрочений через державний переворот у Пакистані, і ця відстрочка продовжується дотепер.
Така ж доля спіткала створену у рамках СААРК Раду міністрів. Разом з тим у Делі до необхідності такого регіонального угруповання, як СААРК, відносяться з тим же розумінням, що і 15 років тому. Не хто інший, як Індія, у грудні минулого року виступила ініціатором створення регіонального об'єднання "Південноазіатського співтовариства" (ЮАС) своєрідного аналога ЄС із завданням "відродити саарківський процес".
Потенціалдля аналогічного європейському процесу в Південній Азії, по оцінці фахівців, існує, але з деякими обмежуючими факторами. Так, природних ресурсів більш ніж достатньо. Запаси природного газу в Бангладеш, сучасні гідроенергетичні ресурси Непалу і Бутану, Індія і Пакистан з їхнім вугіллям, залізною рудою, бокситами, іншою мінеральною сировиною, ланкійські запаси дорогоцінного і напівкоштовного каміння.
Проте, внутрірегіональні торгівля й економічне співробітництво знаходяться, по суті справи, у зародковому стані. Частка внутрішньої торгівлі країн-членів СААРК складає лише 4,3% від загального обсягу торгівлі регіону. Між учасниками угруповання вкрай мало двосторонніх торгово-економічних угод. Ще менше договорів про взаємні тарифні пільги, спрощення митних процедур, взаєморозрахунків.
На самміті в Коломбо в липні 1998 року в підсумковий документ була внесено - Зона вільної торгівлі Південної Азії (САФТА) і навіть проголошена рішучість створити її до 2001 року.
Хоча рух до цього було розпочато ще в середині 90-х років. Причому дуже предметний. У рамках асоціації в грудні 1995 року була підписана Угода щодо торговий преференцій у Південній Азії. Вона покривала в цілому 226 товарних груп. Індія, як найбільший учасник угруповання, зобов'язалася знизити тарифи в межах від 10 до 100 % на 106 з них. Другий раунд торгових переговорів у листопаду 1996 року теж вселив оптимізм у прихильників південноазіатського "загального ринку". Однак потім у силу вступила політика, а точніше – загострення індійсько-пакистанського конфлікту навколо Кашміру і процес зупинився.
Про певні спільні інтереси Індії і Пакистану може йтися і в рамках Асоціації регіонального співробітництва країн Південної Азії (СААРК), адже ще в липні 1995 р. Індія в односторонньому порядку надала Пакистану статус сприяння в торгівлі. За оцінками експертів контрабандний обсяг торгівлі між двома країнами складає до 2 - 3 млрд. дол. на рік. Однак у 1987 р. створення зони вільної торгівлі у регіоні до 2001 року видається малоймовірним, адже Індія стурбована можливим негативним впливом Пакистану на її відносини з рештою країн регіону, а Пакистан занепокоєний гегемонією в регіоні розвиненішої індійської економіки, що може підірвати позиції пакистанських виробників на внутрішньому ринку.
