7. Міжнародні відносини. Укладення союзного договору з Московським царством

Із самого початку повстання проти Речі Посполитої Б. Хмельницький розумів, що для успішної боротьби з державною машиною йому необхідна допомога іншої держави. Події, що розгорнулися в 1648–1653 рр., підтвердили це: усі найбільші битви повстанці вигравали за підтримки кримських татар і програвали; коли союзники зраджували.

Протягом усієї Визвольної війни Хмельницький проводив активну зовнішню політику, з метою заручатися політичною підтримкою й одержати військову допомогу в важкій боротьбі з Польщею. Великого вибору в нього не було. Спочатку головними союзниками козаків були Османська імперія та її васал Кримське ханство. Але, по-перше, вони були зацікавлені не в посиленні України, а в ослабленні Польщі, тому й підтримували ту сторону, що обіцяла їм максимальні вигоди. По-друге, союз з турками й татарами не користувався популярністю серед населення краю, що бачило в них іновірців, грабіжників і своїх споконвічних ворогів. Україна дорого заплатила за спробу реалізації цього союзу прикордонними боями, розореними містами та селами й тисячами викрадених у рабство українців.

Більш привабливою уявлялася підтримка східного сусіда – православної Московії. Перші контакти з нею почалися вже з середини 1648 р., продовжувалися протягом усієї війни й особливо активізувалися в 1653 р. Однак Олексій Михайлович не поспішав задовольнити прохання гетьмана про прийняття під своє верховенство Війська Запорізького, хоча це й відповідало інтересам Московського царства. Союз з Україною означав для нього скасування мирного договору і початок війни з Річчю Посполитою. А цар війни не хотів.

Протягом Визвольної війни українського народу Московія надала йому різну політичну й економічну підтримку. В 1650 р. Земський собор заборонив вивіз російського хліба у Польщу й Литву та збільшив вивіз на Україну, була введена безмитна прикордонна торгівля з нею. Але такого роду допомоги Україні було недостатньо.

Українське питання після довгих коливань і обговорень було остаточно вирішено у Москві Земським собором 1 жовтня 1653 р. Собор звільнив царя від присяги на мир з Польщею й «присудив» його прийняти під свою руку «гетьмана Богдана Хмельницького і усе Військо Запорізьке з містами і з землями».

31 грудня у м. Переяслав прибуло московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним, а 6 січня – Хмельницький та численні представники старшини. В ході переговорів козаки запропонували боярам присягнути українському народові від імені свого царя, як це робив польський король. Посли відмовилися, тому що самодержець не присягає своїм підданим, і це ледве було не зірвало укладання договору. Але, після деяких коливань, старшина була змушена повірити обіцянкам, і цілувала хрест на вірність царю в однобічному порядку.

8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася всенародна Рада. На ній були присутні представники всіх класів і верств українського населення. З чотирьох запропонованих гетьманом кандидатур (турецький султан, кримський хан, польський король і московський цар) сюзереном був обраний єдиновірний московський цар.

Після Переяславської ради посольство поїхало приймати присягу усього Війська Запорізького. Їх зустрічали по-різному, тому що ставлення до союзу з Москвою було неоднозначним. Частина старшини й вищого духовенства на чолі з київським митрополитом союз не прийняла і присягати відмовилася. Але козацька чернь, селяни й міщани здебільшого підтримали рішення Переяславської ради, сподіваючись на зміни на краще.

Для остаточного оформлення договору в Москву було відправлене посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним. Посли привезли з собою аккредитаційну грамоту й прохання Б. Хмельницького до царя, що складалося з 23 пунктів і одержало назву «Березневі статті».

Домовленості між Україною та Росією не були оформлені єдиним документом. Умови взаємин між ними були зафіксовані у протоколі московських переговорів, відредагованих гетьманських «статтях» і відповідях на них, а також у Жалуваних грамотах царя. Збереглися лише копії цих документів і ті, очевидно, частково фальсифіковані. Названі документи поєднують під умовною назвою «Переяславський договір». Відповідно до нього Україна одержала право на власний адміністративний устрій та управління, законодавство й судовий устрій, право зносин з іноземними державами за винятком Польщі й Туреччини. Був визначений козацький реєстр у 60 тисяч. Були підтверджені права й вольності міст і станів (козацтва, української шляхти і пізніше – православного духівництва). Цар гарантував Україні військовий захист від Польщі та Туреччини й обіцяв навесні 1654 р. надіслати свої війська.

За змістом договір являв собою традиційний для того часу військовий союз сильної та слабкої держави в формі протекторату з елементами особистої унії. Договір не знищував, а лише трохи обмежував суверенітет України. Він відновлявся з кожним новим гетьманом.

Історики й політики за всіх часів по-різному оцінювали Переяславський договір, але усі визнавали його величезний вплив на подальший розвиток України та Росії. Відтепер долі двох народів були зв'язані на століття. Московське царство почало перетворюватися у велику імперію. Під зверхністю Москвою частина України протягом декількох десятиліть жила в умовах широкої державної автономії. На її території було знищено релігійне та національне гноблення, послаблено соціально-економічне.

Московсько-український договір мав і негативні наслідки. Він не заклав основу для примирення. Війна спалахнула з новою силою, все більш набуваючи рис громадянської війни. В результаті Україна розкололася на двох частин. На Правобережжі були відновлені шляхетський лад і польське право. А Лівобережжя було відірвано від передової європейської культури.

Таким чином, Переяславський договір не можна оцінити однозначно, але позитивного для українського народу в ньому, безумовно, містилося більше. Крім того, навряд чи правомірно наступні лиха народу зв'язувати з 1654 р. Дійсно, протягом ХVІІІ ст. Україна поступово втратила всі завойовані в ході Визвольної війни права й свободи і перетворилася на звичайну російську провінцію, але це відбувалося під впливом зовсім інших подій.

Таким чином, українське козацтво сформувалося в ХV–ХVІ ст. на прикордонних українських землях у результаті складного переплетіння соціально-економічних, геополітичних і культурних факторів. У процесі розвитку воно перетерпіло серйозні зміни: з маргінальної верстви перетворилося в численний і впливовий стан, з яким змушена була рахуватися держава і яке стало суспільним ідеалом для широких народних мас. Основним джерелом його поповнення було селянство. Центром осередку й оплотом козацтва була Запорізька Січ.

Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. ознаменувалися рядом казацько-селянських повстань. Вони спалахували стихійно, носили локальний характер і не мали інших цілей, крім помсти за нанесені образи. Непослідовність дій доповнювалася протиріччями у козацькому середовищі: заможна верхівка в критичні моменти схилялася до компромісу з владою, а рядові козаки – до рішучої боротьби. Всі повстання були придушені, але кожне наступне демонструвало зростання сил, військового досвіду повстанців, зміцнення зв'язків зі справою соціально-економічного й національно-релігійного визволення народу.

Найбільше повстання, що вилилося в Визвольну війну українського народу (1648–1654 рр.), очолив Б. Хмельницький. Одержавши ряд великих перемог у перший рік війни, козаки змели польсько-шляхетський лад і почали будівництво української козацької держави. Однак повстанцям не вистачило сил для захисту своїх завоювань. Вони змушені були шукати підтримку ззовні. У січні–березні 1654 р. гетьман Війська Запорізького Б. Хмельницький уклав союзний договір з московським царем Олексієм Михайловичем. За цим договором Україна одержала від Росії військову допомогу для продовження боротьби з Річчю Посполитою й зберегла свій адміністративно-політичний та соціально-економічний устрій. Але 1654 р. не тільки не вирішив багато старих протиріч, а й виявив нові. Тому війна на Україні розгорнулася з новою силою.