5. Початок Визвольної війни. Хід воєнних дій

Визвольна війна українського народу, обумовлена всім ходом історичного розвитку, нерозривно зв'язана з ім'ям Богдана Хмельницького (1595–1657 р.). За походженням дрібний український шляхтич, Б. Хмельницький одержав хорошу освіту у львівському єзуїтському колегіумі. Військовий досвід здобув у численних походах козаків проти Османської імперії, Кримського ханства й Московського царства. В 1620 р. у Хотинській війні він утратив батька, що командував козацькою сотнею, а сам потрапив у полон до турків. Після двох років неволі Хмельницький повернувся на батьківський хутір Субботів, оженився й зажив статечним життям. У 1636 р. він здобув посаду писаря Війська Запорізького, а в 1646 р. – сотника Чигиринського козацького полку.

Спокійне й благополучне життя Б. Хмельницького порушив випадок, типовий для того часу. Скориставшись відсутністю хазяїна, польський шляхтич Д. Чаплинський розорив Субботів і поглумився над його родиною. Після повернення Хмельницький використав усі законні методи для відновлення справедливості та покарання винних, але навіть звернення до короля не принесло результатів.

Утративши всяку надію, Хмельницького вирішив помститися за нанесені образи самостійно й почав готувати повстання. Він згуртував навколо себе групу однодумців і домовився з кримським ханом про спільний виступ проти коронних військ. Про його діяльність стало відомо владі, і в грудні 1647 р. він був кинутий у в'язницю. Але у січні 1648 р. Б. Хмельницький втік на Січ, де був обраний гетьманом і підняв прапор збройної боротьби проти шляхти. Так почалася Визвольна війна українського народу, що докорінно змінила всю його подальшу історію.

За характером війна була антифеодальною та антикатолицькою, тобто визвольною, а, отже, справедливою та прогресивною з історичної точки зору.

Рушійні сили. У Визвольній війні взяли участь усі верстви українського населення: селяни, міщани, дрібна шляхта, православне духовенство. На чолі народу встало козацтво, що мало багатий військовий досвід і чудову організацію. Головна тягар боротьби ліг на плечі селянства – найбільш численного й пригнобленого класу.

Цілі війни змінювалися у міру зміни військово-політичної ситуації та суспільної психології. Спочатку повстання, як і всі попередні, було локальним і спрямованим проти сваволі шляхти. Але приєднання до нього широких народних мас змусило лідерів розширити коло визвольних гасел. Вже в 1648 р. після перших перемог Б. Хмельницький заявив про свій намір об'єднати під своєю булавою «усю Русь» (малися на увазі нинішні Білорусь й Україна), домогтися для неї широкої державної автономії та позбавитися польського гноблення.

Фактичним оголошенням війна стала вимога Хмельницького вивести з території Наддніпрянщини королівські війська й скасувати «Ординацію» 1638 р. Усвідомивши небезпеку ситуації, що склалася, польська влада почала мобілізацію ресурсів для придушення повстання. На утихомирення запорожців рушило два загони. Перший загін чисельністю в 6 тис. чоловік, у тому числі 2 тис. реєстрових козаків, очолив син коронного гетьмана Стефан Потоцький. Другий загін чисельністю 4–5 тис. чоловік, що складався з реєстровців і німецьких найманців, спускався по Дніпру. Його очолювали генеральний осавул Іван Барабаш та Ілліяш Караїмович. Слідом за ними виступили основні польські сили під керівництвом гетьманів Н. Потоцького й М. Калиновського.

Повсталі вийшли з Запоріжжя й рушили назустріч урядовим військам. 19 квітня вони зустрілися в урочищі Жовті Води з загоном С. Потоцького й потіснили його на невигідні позиції. В союзі з Хмельницьким воювала татарська кіннота. Крім того, до нього приєдналися реєстрові козаки з обох загонів. 5–6 травня польський авангард був розбитий.

Здобувши перемогу, Хмельницького повів повстанців на основні сили поляків, що укріпилися під Корсунем. Однак, не чекаючи вирішального бою, гетьмани Н. Потоцький та М. Калиновський, упевнені у значній кількісній перевазі супротивника, залишили вигідні позиції й почали відвід військ на Богуслав. На їхньому шляху козаки влаштували засідку, і 16 травня польсько-шляхетська армія, що потрапила у неї, була вщент розгромлена. Врятуватися удалося не багатьом, 8,5 тис. потрапили в татарський полон, у тому числі обидва гетьмани.

Після поразки під Жовтими Водами й Корсунем Річ Посполита опинилася у складній ситуації: вона втратила армію та полководців, скарбниця була порожня, в урядових колах не було єдності. На довершення цих неприємностей 10 травня вмер король, і в країні наступило безвладдя. Це могло бути використане для нанесення нищівного удару по Польщі й остаточному звільненні з під її влади, але повстанці не переслідували такої мети. І, якщо в Б. Хмельницького та його найближчого оточення вже почала визрівати ідея «визволення усієї Русі», то простим козакам загальнонаціональні інтереси були далекі, й вони відмовилися йти далі, «на волость». Гетьман змушений був відвести армію до Чигирина, що став його резиденцією.

Перемоги козаків надихнули на боротьбу зі шляхтою широкі народні маси. Повсюдно створювалися селянські загони. Деякі з них вливалися в армію Б. Хмельницького, інші діяли самостійно. Вогонь повстання охопив усю Україну. Головними об'єктами народної ненависті стали шляхта, католицьке духовенство та євреї. В лічені місяці був зметений польсько-шляхетський режим, убиті або вигнані усі скільки-небудь помітні його представники. Повсталі палили садиби, костьоли й монастирі, знищували документи про кріпосну залежність селян.

Шляхта, що втекла з України у Польщу не знайшла там підтримки, не одержала землі на «годівлю» й змушена була повернутися назад, щоб самостійно захищати свої інтереси.

Протягом літа 1648 р. обидві воюючі сторони готувалися до вирішального бою. Польському урядові вдалося зібрати величезну й добре озброєну армію, що складалася з 32 тис. шляхтичів, 8 тис. німецьких найманців і кількох десятків тисяч слуг. Армія Б. Хмельницького нараховувала близько 80 тисяч (козаки, селяни, міщани, дрібна шляхта), однак була погано озброєна й поступалася кількістю кінноти. В союзі з нею знову виступив 4-тисячний загін татар.

Польські й українські війська зустрілися 8 вересня 1648 р. під м. Пилявці на Поділлі. Поляки привезли з собою близько 100 тис. возів озброєння, одягу, посуду й інших предметів розкоші, що спочатку дуже злякало козаків. Але бій, що почався 11 вересня, показав реальне співвідношення сил. Після триденного бою польська армія була розгромлена. Її полководці в паніці утекли. Разом з перемогою козакам дісталися багаті трофеї.

Битва під Пилявцами відкрила Б. Хмельницькому шлях на захід. І в цей раз він не повернув назад. Не зустрівши опору, він підійшов до Львова, після нетривалої облоги взяв з городян викуп у 20 тис. злотих і пішов далі до польського міста Замостя. Але і цю фортецю брати штурмом не став, лише оточив її, чекаючи результатів виборів нового короля.

Королем Речі Посполитої став брат померлого Владислава IV Ян Казимир, чию кандидатуру підтримував гетьман. Одержавши від новообраного короля обіцянку розібратися й відновити справедливість, а також почати переговори з повсталими, Хмельницький повернув своє військо назад. Протягом багатьох століть історики намагаються пояснити цей вчинок і не можуть зрозуміти: чому, маючи міцну армію та всенародну підтримку, знаходячись на польській територій, український гетьман не зробив останній крок і не знищив Польщу?

23 грудня 1648 р. Хмельницький на чолі козацького війська урочисто вступив у Київ. У лютому 1649 р. у Переяславі почалися переговори з королівським комісаром – православним магнатом Адамом Кисілем. Сторони не знайшли взаєморозуміння у питанні про повернення селян у кріпацтво й домовилися лише про перемир'я до весни. В умовах зимових холодів вести воєнні дії ні поляки, ні українці були не в змозі. Позначилися загальна втома, відсутність необхідних запасів продовольства й фуражу. До того ж почалася епідемія чуми.

Досягнуте перемир'я обидві сторони використовували не для пошуків компромісу, а для підготовки до нової війни. У Польщі був оголошений збір шляхетського ополчення, запрошені іноземні найманці. Проти повстанців була кинута литовська армія під командуванням гетьмана Я. Радзивилла. Однак білоруське населення, об'єднавшися з загонами козаків, що підійшли, не пропустило її на Україну. Після запеклих боїв литовці відступили.

Б. Хмельницький також посилено готувався до війни. Він розсилав по країні універсали, у яких закликав народ вступати у свою армію для продовження боротьби зі шляхтою. Наприкінці травня він виступив з Чигирина назустріч шляхетському ополченню, очолюваному Яремою Вишневецьким.

30 червня 1649 р. козаки за підтримкою татарської кінноти атакували поляків, що укріпилися під Збаражем, і незабаром повністю оточили їхній табір. Запеклі бої продовжувалися протягом місяця. Становище обложених ставало усе більш безнадійним. Щоб запобігти трагедії, на допомогу їм поспішив сам король на чолі 30-тисячного війська. Довідавшись про це, Хмельницький зняв частину осаджуючих і повів їх назустріч королеві. 5 серпня біля міста Зборова він атакував поляків, що переправлялися через ріку. До вечора шляхетська армія була оточена, а наступного дня, у ході боїв, що відновилися, вона опинилася на грані розгрому. Але цього разу поляків врятували від поразки татари. Кримський хан Іслам-Гірей Ш, не зацікавлений у подальшому посиленні України, зрадив Хмельницького за обіцяну королем велику винагороду й право брати ясир на всьому шляху свого повернення до Криму.

Під погрозою перспективи вести війну з об'єднаними польсько-татарськими силами Хмельницький змушений був піти на переговори й 8 серпня 1649 р. у м. Зборові підписати мирний договір. Його умови передбачали збільшення козацького реєстру до 40 тисяч і повернення в попередні стани тих, хто не увійшов у нього; амністію всім учасникам повстання; передачу Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств під козацьке самоврядування і виведення звідтіля польських військ; збереження на козацькій території шляхетського режиму, але з рядом обмежень; повернення шляхті її маєтків; надання митрополитові місця в сенаті; обмеження в правах єзуїтів і євреїв; зобов'язання польської сторони на найближчому сеймі ліквідувати унію й повернути православній церкві всі її права і майно.

Підписанням Зборівського договору завершився перший етап Визвольної війни, для якого характерні загальний підйом і довіра до Б. Хмельницького, підкріплені блискучими військовими перемогами.

Однак, установлений мир не міг бути тривалим, тому що не влаштовував ні поляків, ні українців. Перші думали, що вони пішли на занадто великі поступки, другі ж уважали, що нічого не домоглися й продовжували виступати проти повернення шляхти та відновлення кріпацтва. Авторитет Б. Хмельницького похитнувся. Народний поговір поклав на нього відповідальність за учинений татарами погром. У лютому 1650 р. на Запоріжжі спалахнуло повстання і був обраний новий гетьман, але Хмельницькому вдалося зберегти булаву.

1650 р. був відносно спокійним. Козацькі сили були відвернені від внутрішніх проблем участю в молдавській кампанії, поляки готувалися до реваншу. З турецького полону повернулися обоє польських гетьмана й у грудні був оголошений збір усешляхетського ополчення. У лютому 1651 р. королівська армія вторглась на Брацлавщину. Воєнні дії відновилися і йшли зі змінним успіхом.

Найбільший і вирішальний бій Визвольної війни відбувся під Берестечком на Волині. Тут 18 червня 1651 р. зустрілися у смертельній сутичці 150-тисячна королівська та 100-тисячна козацька армії. На боці козаків виступав також 50-тисячний загін татарської кінноти на чолі з ханом Іслам-Гіреєм Ш. У результаті триденних боїв намітилася перевага убік повстанців. Однак, результат битви вирішило не військове мистецтво, а втеча союзників козаків – татар. Не утримавши лівий фланг (можливо навмисне), вони взяли в полон Б. Хмельницького, що спробував їх зупинити. Ослаблена, позбавлена командувача армія відступила на нові позиції й продовжила боротьбу з переважаючими силами супротивника. 30 червня, зазнавши великих втрат, вона з боями вирвалася з оточення й відійшла на Київщину.

Успіх поляків під Берестечком був підтриманий наступом з півночі литовських військ під керівництвом Я. Радзивилла. На початку вересня вони з'єдналися на Київщині. І хоча повстанці завдали їм ряд відчутних ударів, це не могло змінити ситуацію, в якій опинилися українці через значні людські й територіальні втрати. Крім того, в обох воюючих сторін почалися проблеми з продовольством і фуражем.

Б. Хмельницький змушений був знову погодитися на переговори. 18 вересня 1651 р. у м. Біла Церква був підписаний новий мирний договір. Відповідно до нього проголошувалася загальна амністія, реєстр скорочувався до 20 тисяч, козацька територія обмежувалася Київським воєводством, шляхта поверталася у свої маєтки, а гетьман (Хмельницький був визнаний довічним гетьманом) позбавлявся права зносин з іноземними державами. Питання про скасування церковної унії навіть не піднімався.

Такий мир і спроба його реалізації викликали новий вибух обурення й збройного опору, особливо на Наддніпрянщині, на Чернігівщині та Полтавщині. Хмельницький після короткого перепочинку знову очолив боротьбу українського народу проти гнобителів. У травні 1652 р. він разом з татарами завдав полякам великої поразки під горою Кийок на Винничині. Восени 1653 р. у битві під Жванцем удача знову було посміхнулася йому, але в черговий раз зрадили татари. У грудні активні бойові дії були припинені, хоча жодна зі сторін не домоглася перемоги. Польща все-таки розраховувала власними силами відновити порядок у країні й готувалася до рішучої сутички. Б. Хмельницькому, незважаючи на всенародну підтримку, потрібен був союзник в особі сильної, дружньої держави. Союз із Кримським ханством або Османською імперією, як показав досвід, був ненадійним і неприйнятним для народу. Тому гетьман активізував зовнішню політику, з метою здобуття сильного й вірного союзника.