Київська Русь (iх–хiii ст.)
План лекції:
Утворення Київської Русі.
Суспільно-політичний розвиток Київської Русі в період розквіту
Давньоруська державність в умовах феодальної роздробленості.
Галицько-Волинське князівство.
Монголо-татарська навала та її роль у занепаді суспільно-політичного життя на Русі.
Київська Русь – це перша держава східних слов’ян, що існувала понад три з половиною століття. В своєму розвитку пройшла три етапи: формування, розквіту і феодальної роздробленості. Основним джерелом вивчення історії Київської Русі є давньоруські літописи: «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи. Літописання на Русі почалося трохи раніше, ніж у сусідніх народів – приблизно у Х–ХІ ст. «Повість минулих літ» – найдавніше вітчизняне письмове першоджерело – почали складати у 30-ті роки ХІ ст. В ньому наведено чимало легенд, неточних дат, недостовірної інформації. Але у поєднанні з археологічними та іноземними джерелами, літописи створюють добрий ґрунт для вивчення давньоруської історію
Утворення Київської Русі
Існує дві теорії походження Київської Русі: норманська і антинорманська. Сутність норманської теорії полягає в тому, що Давньоруську державу створили варяги, які дали їй норманське ім’я «Русь». Авторами цієї теорії стали німецькі вчені Байєр, Міллер та Шлецер, які у 30–60 роки ХVIII ст. працювали у Санкт-Петербурзькій Академії Наук. Спираючись на розповідь «Повісті минулих літ» про запрошення ільменськими слов’янами у 862 році варягів на княжіння у Новгородську землю і прибуття Рюрика з братами та на згадки скандинавських джерел про існування варязького племені русь, вони зробили висновок, що Київську Русь створили варяги. Справа набула розголосу і політичного забарвлення. Імператриця Єлизавета Петрівна доручила ад’юнкту хімії М. Ломоносову написати правдиву історію. Росії. Ломоносов відкинув організуючу роль варягів у створенні Давньоруської держави, обґрунтував місцеве походження слова «русь» (від річки Рось, що на Київщині, або від сарматів-роксоланів), спробував навіть спростувати варязьке походження Рюрика. Фактично Ломоносов став засновником наукової історичної школи, що базувалась на антинорманській теорії та відстоювала ідею утворення держави внаслідок природного розвитку слов’ян.
Суперечка між норманістами й антинорманістами не згасла й сьогодні. Однак, абсолютна більшість українських істориків схиляється до природно-історичного походження Київської Русі. На її користь свідчить той факт, що у ІХ ст. східні слов’яни створили об’єктивні передумови для формування держави. Вони пройшли тривалий шлях удосконалення знарядь праці й способів господарювання, суспільного розподілу праці, накопичення коштів у окремих осіб і вийшли на етап розвитку торгівлі, появи грошей, виникнення міст, як центрів ремесла і торгівлі. У східнослов’янському суспільстві відбувалися процеси класоутворення й формування військово-політичної еліти, яка не займалася продуктивною працею, а виконувала функції публічної влади. Варяги, що прибували в слов’янські землі з півночі, власної державності не мали і тому не могли створити її без необхідного ґрунту. Історія норманських завоювань свідчить, що вони не сформували ніякої держави в Ісландії, чи Гренландії, де для цього не існувало ніяких передумов. А в Англії, Нормандії та Сицилії варяги, як і на Русі, зіграли роль каталізатора у природному процесі державотворення.
Питання, чиє ім’я носить держава, або етнос, взагалі не суттєве. Болгарське царство створило у VII ст. тюркське плем’я болгар, що розчинилося у слов’янстві і зникло. Королівство Прусія носило ім’я знищеного хрестоносцями балтського племені прусів. Лівійська Арабська Джамахірія зберегла назву давньої римської провінції...
Таким чином, з варягами, чи без них, слов’яни створили би свою державу, можливо трохи пізніше і під іншим іменем, бо стояли на переддержавному ступені соціально-економічного та політичного розвитку.
Перший період в історії Київської Русі – період становлення державності – охоплює ІХ – Х століття. У істориків немає єдності стосовно точної дати утворення держави. Деякі вважають, що вона існувала вже на початку ІХ ст. «Повість минулих літ» називає іншу дату – 882 р. В цьому році новгородський князь Олег на прізвисько Віщий здійснив похід по Волхову і Дніпру на південь, захопив Київ і об’єднав під своєю владою два найбільших східнослов’янських політичних центри – Новгородську і Київську землі, що мали давні державні традиції. Цим було покладено початок існуванню Київської Русі – могутньої східнослов’янської імперії з центром у Києві. Київ був обраний столицею завдяки своєму вигідному геополітичному становищу. Він межував із степом і був найпівденнішим містом на головному комунікаційному шляху Східної Європи – «шляху із варяг у греки». Тут формувалися торговельні каравани, що вирушали до Візантії. Сюди ж привозили свої товари хозари і греки.
Засновником великокняжої династії вважається новгородський князь Рюрик, варяг за походженням. Під керівництвом його нащадків формувалася, розквітала і занепадала Давньоруська держава. Першими князями Київської Русі були Олег (882–912), Ігор (912–945), Ольга (945–964), Святослав (964–972). Головними напрямками їхньої діяльності були:
формування території держави, шляхом захоплення земель сусідніх племен;
опанування важливого комунікаційного шляху Східної Європи – Дніпрово-волховського шляху;
накопичення коштів на державне будівництво;
боротьба за міжнародне визнання Русі.
Стрижнем, навколо якого формувалася Київська Русь, був торговельний шлях «із варяг у греки». Західна Двіна, Неман, Ловать, Волхов і Дніпро з притоками утворювали єдину водну систему, яка зв’язала між собою населення неосяжних лісових і лісостепових просторів, а також «цивілізований» світ середземномор’я (в першу чергу Візантію) з молодими «варварськими» державами і протодержавними об’єднаннями Східної, Середньої та Північної Європи. Хутро й раби, що були головними статтями східноєвропейського експорту, створили ґрунт для стійких економічних зв’язків. Крім того, постачалася й інша продукція – віск, мед, шкіра. В умовах величезних рідко заселених територій збирати все це можна було тільки місцевими силами. За цю справу і взялися нащадки Рюрика. А в результаті їхньої діяльності була створена найбільша й наймогутніша держава Східної Європи – Київська Русь.
Формування Київської Русі відбувалося за відносно сприятливих умов. Протягом багатьох століть на державотворчі процеси в Середньому Подніпров’ї негативно впливав такий геополітичний чинник, як сусідство з великим євразійським степом. По ньому, як по своєрідному коридору в Північне Причорномор’я хвилями приходили орди кочовиків із Азії, змінюючи одна одну. Не змінювалася тільки ворожнеча між представниками різних цивілізацій: кочовиків-скотарів і осілого землеробського населення Подніпров’я. У VII ст. в нижній течії Волги утворилася велика торгівельна держава Хозарський каганат. Протягом VIII–IХ ст. вона відігравала роль щита на шляху кочовиків. Азійські орди розбивалися об цю державу. Якщо вони і потрапляли в причорноморські степи, то невеликими групами, які не становили серйозної загрози для східних слов’ян аж до середини Х ст. Щоправда, Хозарський каганат і сам проводив активну експансіоністську політику. Принаймні частина східнослов’янських земель сплачували хозарам данину, що певною мірою сприяло їхній консолідації перед зовнішньою загрозою.
Олег Віщий, який об’єднав Новгородську й Київську землі та опанував більшу частину шляху «із варяг у греки», заклав необхідний ґрунт для подальшої розбудови державності. Під час його правління влада Києва поширилася не тільки на полян та ільменських словен, а й на древлян, сіверян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, чудь і мерю. В завойованих землях він ставив своїх намісників, або залишав старих вождів, що не чинили опору, укріплював вже існуючі городи і будував нові. Усі новоприєднані племена обкладалися даниною. Її щорічно збирав князь із своєю дружиною під час полюддя. Зібрану данину звозили до Києва, де формувався караван до Візантії – центру світової торгівлі. Гроші, отримані від продажу товару поверталися на Русь і використовувалися на різні державні потреби: будівництво і укріплення городів, утримання дружини, урядовців, слуг та інше. Греки на той час контролювали всю середземноморську і чорноморську торгівлю. Вони бачили в русах серйозних конкурентів і опиралися їхній торговій експансії. В наслідок загострення міждержавних стосунків Олег здійснив два успішних походи на Константинополь – у 907 та у 711 роках. Зміст укладених договорів свідчив, не тільки про перемогу Києва, а і про загальноруський інтерес до торгівлі з Візантією. За угодою 907 р. греки сплачували велику контрибуцію та окрему данину на цілу низку руських городів від Києва до Полоцька й Ростова. Були врегульовані умови та норми збуту руських товарів. Угода 911 р. регламентувала взаємовідносини між громадянами двох держав та можливості служби дружинників у грецькому війську.
Досягнення Олега у внутрішній і зовнішній політиці були значними, але не тривкими. Його наступнику князю Ігорю довелося знов стверджувати владу Києва над древлянами й уличами. Повстання древлян у 945 р. говорить про те, що землі хоч і визнавали владу київського князя, але залишалися досить сильними, щоб протистояти їй у випадку зловживання.
Ігор першим зробив спробу опанувати гирло Дніпра й таким чином взяти під контроль увесь шлях «із варяг у греки». До цього на чорноморському узбережжі панували греки. За його правління руси почали зимувати у Дніпровому лимані. Постійні поселення були створені на Білобережжі та на острові Березань. Однак, остаточно закріпитися тут Ігорю не вдалось. Почалися конфлікти з кримськими греками, а у 941 р. дійшло до війни з Візантією.
Протистояння Києва і Константинополя мало давні традиції та перемінний успіх. Але головна тенденція в розвитку міждержавних відносин відбивала перевагу молодого хижака, яким була Київська Русь. Візантія намагалася зупинити її чужими руками. Коли на початку Х ст. в причорноморських степах з’явилися печеніги, вона за допомогою великих грошей та подарунків спрямувала їхню агресію проти Русі. У 915 р. печеніги вперше напали на Київ. У наступні роки вони грабували торговельні каравани на Дніпрі, ускладнюючи цю важливу державну справу і здійснювали напади на прикордонні руські землі. Роль Візантії в ситуації, що склалася, була для київського князя очевидною. Намагаючись її зламати, Ігор здійснив два походи на Константинополь: у 941 та 944 роках. Обидва закінчилися невдало. Підписаний у 944 р. мирний договір був невигідний для Київської Русі з усіх боків. Він не тільки обмежив права руських купців у Константинополі, а й забороняв колонізацію Чорного моря навколо гирла Дніпра. Це означало, що вихід у море із дніпрово-волховського шляху знов опинився під повним контролем греків.
Наступницею Ігоря на київському престолі стала його дружина Ольга – перша і остання жінка-глава Давньоруської держава, перша правителька-християнка, перша правителька-реформатор. Вона відрізнялася від інших князів IХ–Х ст. тим, що у внутрішній і зовнішній політиці віддавала перевагу мирним, а не воєнним методам.
Своє правління Ольга почала з того, що жорстоко покарала древлян за вбивство свого чоловіка, який намагався вдруге поспіль стягти з них данину. А після цього реформувала систему оподаткування: були визначені розмір данини і місце її здачі – погости. У 947 р. Ольга здійснила похід на північ шляхом «із варяг у греки», під час якого підтвердила свою владу, своє право збирати данину на величезній території Київської Русі і закріпила його адміністративною системою погостів.
Зовнішні проблеми держави Ольга прагнула розв’язати дипломатичним шляхом. У 955 р. вона на чолі посольства відвідала Константинополь. Її прийняли як представницю другорядної держави, але в хрещенні не відмовили. Хрещеним батьком княгині став імператор Костянтин Багрянородний. За середньовічною традицією це означало встановлення васальної залежності. Однак, повернувшись до Києва, Ольга рішуче відкинула всі домагання греків на зверхність. Прийняття християнства Ольгою та поширення його на Русі заклало ґрунт під суцільну християнізацію східних слов’ян.
У 964 р. великим київським князем став син Ольги та Ігоря Святослав – варяг за вдачею із слов’янським іменем та козацькою зовнішністю (тогочасні джерела вказують, що він носив широкі шаровари, сережку в вусі й «оселедець» на голові). Більшу частину дорослого життя він провів у походах, розв’язуючи найважливіші проблеми розбудови Давньоруської державності.
Серйозним економічним конкурентом Київської Русі залишався Хозарський каганат, який контролював Волзький комунікаційний шлях, що поєднував прибалтійський та прикаспійський регіони. Усунення конкуренції стало важливою державною справою, яку взявся вирішити Святослав. Під час походів 964–966 років він наніс такий міцний удар по Волзькій Булгарії та Хозарському каганату, після якого останній ніколи вже не оправився. Тоді ж були підкорені та обкладені даниною в’ятичі та кавказькі племена ясів і косогів.
Знищення Хозарського каганату докорінно змінило ситуацію в регіоні та мало далекосяжні наслідки:
значення Волзького торгового шляху різко впало, у результаті чого ще більше зросла роль Дніпрового шляху, який контролювався Києвом;
під контролем Києва опинився й сухопутний караванний шлях через Дон на Захід, внаслідок захоплення Святославом хозарської фортеці Саркел, що мала ключове значення;
значно зросли впливи Київської Русі у Криму й Приазов’ї;
був відкритий прохід у причорноморські степи войовничим ордам печенігів, які створили велику загрозу південним кордонам Русі.
Святослава традиційно характеризують як князя-воїна. Але, очевидно, він був і хорошим політиком, оскільки правильно розумів, куди треба наносити удари, щоб це найбільше відповідало інтересам держави. Відразу після волзьких походів він повернув на пониззя Дунаю. Тут також перехрещувалися важливі торгівельні шляхи. Покоривши 80 болгарських міст, Святослав осів в Переяславці й навіть збирався перенести туди столицю Київської Русі. Занепокоєна таким розвитком подій Візантія виступила на боці Болгарії та розбила руські дружини у вирішальному бою. У 971 р. був укладений мирний договір між Візантією та Руссю. Він підтверджував безпеку Херсонесу (Корсуня) та відмову від болгарських завоювань Святослава. Але вихід із Дніпра у Чорне море віднині був відкритий для Русі.
Таким чином, Давньоруська держава була створена у IХ–Х ст. в результаті об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва. Початок державотворчому процесу було покладено об’єднанням двох найзначніших центрів давньоруської державності – Київського та Новгородського. Зусиллями перших великих князів була сформована територія Київської Русі, її населення обкладено даниною, яка шляхом «із варяг у греки» надходила до Києва й потім організовано продавалася в Константинополі. Виручені кошти йшли на задоволення потреб знаті й будівництво держави. Оволодіння Києвом головним комунікаційним шляхом Східної Європи заклало міцний ґрунт для швидкого економічного і політичного піднесення Київської Русі.