Суспільно-політичний розвиток Київської Русі у період розквіту
Період політичного і соціально-економічного розквіту Давньоруської держави охоплював кінець Х – початок ХII ст. В цей час завдання, які розв’язували перші князі трансформувалися і відступили на другий план. Захоплення нових територій продовжувалося в значно менших розмірах. Повний контроль над дніпрово-волховським шляхом забезпечував економічне підґрунті для швидкого збагачення Києва, Новгорода, Смоленська, Чернігова та інших міст, що стояли на ньому, а також для зростання політичного впливу великих київських князів. Політичний і економічний потенціал, накопичений попередниками, дозволив князям періоду розквіту розширити державне будівництво за новими напрямками:
укріплення та охорона кордонів;
будівництво нових і облаштування старих городів;
будівництво шляхів, мостів;
удосконалення державного устрою;
формування законодавчої системи;
консолідація народу.
Найвидатнішими князями періоду розквіту були Володимир Великий (980–1015), Ярослав Мудрий (1019–1054), Володимир Мономах (1113–1125).
Святослав залишив після себе трьох синів. Два старших загинули в міжусобній боротьбі й на київський великокняжий стіл сів у 980 р. молодший Володимир. Він почав своє правління у традиційний спосіб – здійснив низку походів і підкорив землі дулібів, хорватів, тіверців, ятвягів, приборкав непокірних вятичів і радимичів. Цим він завершив формування території держави. Постійні напади печенігів на південні прикордонні міста й села змусили князя приділяти більше уваги питанням оборони. Він почав будувати систему укріплень на зразок візантійських. Над ріками Стугна, Десна, Трубеж і Сула була поставлена низка городів, сполучених земляними валами і огорожами. З цих баз легше було і відбивати напади. Цю справу продовжили наступники Володимира.
Активна зовнішня політика Києва мала значні позитивні результати. Були встановлені рівноправні добросусідські стосунки з католицькими Польщею та Чехією, мусульманською Булгарією, православною Візантією. Особливо тісними були відносини з останньою. Успішна торгівля з Візантією мала загальноруський інтерес. Вона народила й розвинула такі економічні зв’язки, які міцно об’єднували східних слов’ян у єдиному державному тілі. Але населення Київської Русі являло собою конгломерат механічно об’єднаних, не дуже дружніх, хоча й споріднених племен. Йому ще належало усвідомити свою спільність і закріпити її на духовному рівні.
Основу для консолідації східнослов’янських племен заклав Володимир Святославович, запровадивши в усій Київській Русі єдину державну релігію – християнство. За це він був прозваний Великим і Святим.
Хрещення Русі було обумовлено наявністю об’єктивних чинників:
міжнародна дискримінація – «цивілізовані» держави, що сповідували будь-яку із світових релігій, хоч і рахувалися з воєнною силою Русі, але відносилися до неї, як до другорядної варварської держави;
ідеологічний розкол суспільства – розрізненими племенами, що вклонялися різним богам і мали різні духовні цінності та ідеали, було важко управляти;
язичництво суперечило інтересам феодального стану, що формувався, оскільки проповідувало всезагальну рівність.
Нестор-літописець розповів легенду про вибір віри Володимиром, яка свідчить, що ніякого вибору й не було. Віру приймали завжди від великої держави. А поряд з Київською Руссю була тільки одна держава, гідна називатися великою – Візантія. Тому саме із Візантії прийшла на Русь нова віра – християнство східного обряду (після церковного розколу 1054 р. – православ’я).
Християнство у Київській Русі було відомо здавна. З часів Ігоря в Києві існувала церква Святого Іллі, а частина його дружини була християнською. Однак, поряд з християнськими існували церкви інших віросповідань. Володимир, вирішивши зробити християнство державною релігією, пішов нетрадиційним шляхом. Він силою примусив візантійських імператорів охрестити його й віддати йому в жони принцесу Анну.
Точна дата й місце хрещення Володимира невідомі. Роком хрещення Русі вважається 988 р., коли навертали у нову віру киян. Цей процес відбувався по всій країні в основному мирно (тільки у Новгороді довелось застосувати силу), але розтягнувся на століття. В результаті язичництво не викорінювалося повністю, – деякі його елементи органічно влилися у християнство, забезпечивши таким чином певну спадковість духовної культури.
Хрещення Київської Русі мало величезні наслідки.
По-перше, Русь отримала єдину державну ідеологію – систему цінностей, яка згодом об’єднала розрізнені племена. При цьому укріпилася влада великого князя – вона визнавалася такою, що йшла від бога.
По-друге, значно зріс міжнародний авторитет держави. Це найкраще проявилося у династичних шлюбах – дзеркалі міжнародних відносин Середньовіччя. Якщо Володимиру довелося здобувати собі дружину силою, то його син і онуки породичалися з правлячими династіями Польщі, Угорщини, Швеції, Норвегії, Англії, Франції, Священної Римської імперії.
По-третє, почався бурхливий розвиток культури. Центрами її стали церкви й монастирі, у яких відкривалися школи, бібліотеки, перекладалися й переписувалися книги, велося літописання. Будівництво церков сприяло розвитку архітектури та живопису. Всі культурні впливи від початку були візантійськими, але вони органічно вплелися у місцеву культурну традицію й народили самобутню давньоруську архітектуру, живопис, літературу вищого ґатунку.
По-четверте, разом з церквами на Русі з’явилося канонічне державне право, підтверджене статутами Володимира та Ярослава. Усі проступки й злочини проти віри підлягали відтепер не княжому, а церковному суду. Церква викорінювала не тільки язичницькі вірування, а й язичницькі звичаї у сімейному побуті: багатожонство, купівлю або умикання жінки та інше. Духовенство виступало проти найбільш грубих форм рабства. Таким чином, пом’якшувався суспільний побут слов’ян.
Усі ці зміни відбулися не в один день, а накопичувалися поступово. Однак, ще за життя Володимира Великого стало очевидним епохальне значення прийняття християнства, оскільки воно виявилося основним ідейно-політичним чинником , що забезпечив зміцнення й розквіт Давньоруської держави.
Посиленню влади Києва в державі сприяла реформа управління, проведена Володимиром. В усіх великих містах замість посадників-бояр (або племінних вождів) він посадив своїх синів. Виконуючи функції намісників великого князя, вони проводили на місцях ту політику, яку визначав батько. Лід відмітити також, що за правління Володимира княжа дружина майже позбулася варязького елементу. А ті варяги, що залишилися в оточенні князя, слов’янізувалися. Це свідчило про укорінення Рюриковичів і укріплення їх зв’язків з місцевим населення і місцевими (київськими) інтересами.
Справу Володимира продовжив його син Ярослав, який завоював київський престол у 4-річній міжусобиці. Перші 15 років він ділив владу з братом Мстиславом і безпосередньо керував половиною держави, що лежала праворуч від Дніпра. А з 1034 р. став одноосібним володарем Київської Русі. Він не захоплювався далекими походами, а вів переважно прикордонні війни: відвоював червенські городи, ходив на ятвягів, литву, чудь, печенігів. Далекі походи на Польщу й Візантію були здійснені з неясних причин і не мали значних наслідків. Головним досягненням воєнної політики Ярослава була перемога у 1036 р. давнього ворога Русі – печенігів. У результаті причорноморські степи назавжди звільнилися від цих кочовиків. Кордон держави відсунувся на південь до річки Рось, вздовж якої була побудована нова оборонна лінія, а прикордонна смуга заселена замиреними кочовиками – «чорними клобуками». Населення Київщини, Переяславщини, Чернігівщини отримало перепочинок в боротьбі зі степом. Щоправда, він виявився коротким – в 60-ті роки ХI ст. місце печенігів зайняли ще більш войовничі орди половців.
Ярослав Мудрий управляв державою за допомогою синів, яких він посадив намісниками в основних городах. Вся воєнно-політична еліта на той час була слов’янського походження. Варяги повністю втратили будь-яке значення.
Важливим внеском у зміцнення давньоруської державності стало започаткування кодифікованого права. Перша збірка законів – «Руська правда» була укладена у першій половині ХI ст. Вона включала норми звичаєвого права й тому не може розглядатися як результат законотворчої діяльності влади. Але вона стала основою правової системи, що почала формуватися з часів Ярослава.
Ярослав був прозваний Мудрим за політичні таланти, любов до знань і велику просвітницьку діяльність. Його з повним правом можна було б назвати й Будівником. Політична стабільність і накопичення завдяки грецькій торгівлі коштів дозволяли великому князю закладати багато нових городів і упорядковувати та прикрашати старі. Особливу увагу він приділяв столиці. Місто було розширене, оточене новою системою укріплень. Було побудовано кам’яний кафедральний собор Святої Софії, Києво-Печерська лавра, новий княжий двір та багато іншого. Київ вражав своєю красою і величчю іноземних гостей. Разом з ним розбудовувалася уся Русь.
Після смерті Ярослава на київському великокняжому столі майже 40 років по черзі сиділи його сини Ізяслав, Святослав, Всеволод. Вони продовжували законотворчу діяльність і розширили «Руську правду» з 17 до 43 статей., підтримували політичні та економічні стосунки з європейськими державами і Візантією.
Головна проблема, яку мали Ярославичі – це збереження єдності держави. Їхні діди й прадіди збирали руські землі та одноосібно управляли ними. А з другої половини ХI ст. почалася нескінченна боротьба між синами та онуками Ярослава за київський престол і за право володіти іншими землями. Родовий принцип успадкування влади був недосконалим і несправедливим щодо молодших представників династії. Святополк Ізяславович був останнім, хто посів на престол згідно цього принципу. Після його смерті кияни запросили на княжіння Володимира Мономаха. Той всупереч закону став великим київським князем, надовго закріпивши його за своїми нащадками.
Правління Володимира Мономаха (1113–1125) та його сина Мстислава (1125–1132) завершило період розквіту Київської Русі. Їм останнім вдавалося зберігати владу над більшою частиною давньоруських земель. Їхня влада спиралася на безумовний авторитет Мономаха у суспільстві, на розумну внутрішню політику і воєнну силу князя.
Володимир Мономах посів київський престол у 60 років. Він мав багатий досвід керівництва державою, оскільки допомагав батькові у вирішенні різноманітних державних справ. Він добре знався й на суспільних проблемах. Ставши великим князем, він прийняв кілька законів, які обмежували зловживання лихварів та захищали купців-банкрутів та селян-закупів.
Володимир прийшов у Київ із Переяслава. Це найпівденніше давньоруське князівство найбільше потерпало від агресивної політики степових кочовиків. Половецькі орди, що з’явилися в причорноморських степах у 60-ті роки ХI ст., стали головною проблемою Київської Русі. Вони не тільки руйнували, грабували міста й села південних князівств, уводили в полон і вбивали населення, а й постійно нападали на торгівельні каравани, що йшли по Дніпру до Царгорода. Взявши під контроль нижню течію Дніпра, вони створили серйозну загрозу зовнішньоекономічним інтересам держави, підривали її економічні засади. Тому боротьба зі степом мала загальноруський інтерес і стала другою найважливішою функцією держави.
Усі київські князі боролися з половцями. Але найбільше уславився на цьому терені Володимир Мономах. Він змінив тактику й замість того, щоб відганяти ворога від кордонів, організовував походи в глиб степу, на половецькі кочев’я. У 20–40-ві роки ХII ст. половці були вигнані «за Дон, за Волгу, за Яїк», як писав літописець.
Державний устрійКиївської Русі сформувався, в основному, ще у Х ст. і був відносно сталим. За формою правління це була типова ранньофеодальна монархія з елементами родового ладу. Верховна влада належала великому київському князю із роду Рюриковичів. Вона передавалася у спадщину від батька до сина, від старшого брата до молодшого, а іноді захоплювалася силою. Влада великого князя не була самодержавною. Особливо на етапі формування держави князь сильно залежав від дружини і мав рахуватися з нею. У ХI ст. ця залежність зменшилася, але повністю не зникла. Дружина була не просто військом. Вона складалася із двох частин: старшої та молодшої. Дружинником міг стати будь-хто. Молодша дружина (отроки, гріді) складалася із селян і навіть рабів. Вони були рядовими воїнами, а у мирний час – княжими слугами. Старша дружина – це військово-політична еліта суспільства (бояри, мужі), до якої відносилися родичі князя, варязька та місцева знать, або ті, хто добре проявив себе на службі князю. В основі взаємовідносин князя з дружиною лежав принцип васалітету. Із старшої дружини формувалася й великокняжа рада. Основною тенденцією розвитку державної влади в Київській Русі було зміцнення одноосібної влади князя і одночасне зменшення впливу дружини.
За територіальним устроємРусь була поліцентрічною державою. Сталого устрою з чіткою адміністративною системою вона не мала. Територія держави формувалася шляхом насильницького приєднання до Києва земель-князівств – племінних державних утворень древлян, сіверян, радимичів та інших, які протягом тривалого часу зберігали автономію. Поряд з землями існували волості. У центрі кожної такої землі, або волості стояв старший, або великий город – політичний, економічний та культурно-релігійний центр регіону. Місцеві князі, що сиділи по цих городах після підпорядкування Києву не всі й не відразу втратили владу. Тих, хто проявляв лояльність, залишали на місцях. Однак, вже з часів Олега Віщого у деякі важливі городи присилали великокняжих намісників. За Володимира Великого стало правилом призначати в основні городи синів та інших родичів великого князя. Намісники представляли на місцях центральну владу та опікувалися питаннями оборони, збирання данини й відправки її до Києва. Вони цілком залежали від князя, який розраховувався з ними частиною данини і прибутку від її продажу.
Залежність від київських князів, поширення християнства, культури, єдиного законодавства сприяло формуванню загальнодержавних інтересів і цінностей та культурно-політичному об’єднанню території. Однак, хоч значення місцевих центрів підупало, Київська Русь не перетворилася на унітарну державу. Новгород, Смоленськ, Полоцьк та деякі інші центри зберегли свої регіональні орієнтації й традиції суспільно-політичного життя. З другої половини ХI ст. стали проявлятися сепаратистські тенденції: удільні князі почали набирати силу, закріплюватися у своїх володіннях і виступати проти влади Києва.
Важливим елементом політичної системи Київської Русі було віче (народне зібрання) – орган місцевого самоврядування, що являв собою пережиток родового ладу. Сільські віче вирішували тільки проблеми свого села, а міські не обмежувалися міськими справами, а часто втручалися у велику політику. У міру посилення княжої влади віче почало поступово відмирати у більшості городів. А з ХII ст., коли влада Рюриковичів стала слабшати, а держава дробитися, роль віче у суспільно-політичному житті знов стало зростати.
На межі ХI–ХII ст., коли авторитета князя не вистачало для збереження єдності держави, народився новий колективний орган – з’їзд князів. Перший такий з’їзд відбувся у 1097 році в Любечі. Він закріпив вотчинний принцип володіння удільними князівствами. Наступні з’їзди відбилися у 1100 р. у Вітічеві та у 1103 р. біля Долобського озера. Вони збиралися нерегулярно, для розв’язання конкретних політичних питань. Тому органом влади, у повному розумінні цього слова, з’їзд так і не став.
Правова системазнаходилася у розвитку. Судочинство здійснювалося на основі «Руської правди», звичаєвого та церковного права. Судили князі, або призначені ними тіуни, церква, а в сільських общинах – віче.
Економічну основудержави становили податки з селян і городян у вигляді натуральної ренти. Відробіткова і грошова рента поширені не були. Важливою статтею державних прибутків була зовнішня торгівля. Основною грошовою одиницею була гривня-кун – срібний злиток, які у різні часи мали різні вагу і форму. Широко використовувалися іноземні монети. Свої монети протягом короткого часу били Володимир Великий, його сини Ярослав Мудрий та Святополк І, і, можливо, онук В’ячеслав Ярославич.
Суспільний ладКиївської Русі, як і державний, знаходився у розвитку. Класова структура в основному сформувалася у ХI–ХII ст. На цей процес впливав не тільки розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а й конкретні політичні умови.
Вищу сходинку в соціальній ієрархії середньовіччя займав клас феодалів-землевласників. У Київській Русі землею володіли князі, бояри й церква. На першому етапі становлення давньоруської державності власником усіх земель і її багатств виступала держава. Тому, всі, хто жили й працювали на землі сплачували данину державі у особі великого князя і його дружини. Феодальне землеволодіння у цей час розвинуто не було. Найбільший прибуток давала торгівля з Візантією. Тому дружина служила князю за частину данини, зібраної з населення. До того ж постійні воєнні походи надовго відривали від господарювання на землі й умови для нього були несприятливими – нестабільність території, зовнішня небезпека тощо. Навіть церкві до середини ХII ст. князі жалували не землю, а частину державного прибутку з певної території (десятину) й повинності з місцевого населення. З кінця Х ст. політичні умови змінилися: завершилася доба великих завоювань і князі перейшли до мирного державного будівництва. Була забезпечена стабільність державної території, накопичені багатства, які потребували вкладень у майбутнє. Старша дружина почала осідати на землю Цей процес відбувався повільно, але неухильно, оскільки з кінця ХI ст. іншого, окрім землі, надійного джерела прибутків не було.
Більшу частину населення Київської Русі становили селяни-общинники. Вони називалися смердами. Смерди були особисто вільними, що обумовлювалося відсутністю протягом тривалого часу розвинутого приватного феодального землеволодіння. Залежність від держави була економічною – вони сплачували їй натуральну данину.
Закупами називалися залежні селяни, що на відміну від смердів не мали власної землі і господарства. За право користуватися чужою землею і реманентом вони розплачувалися частиною врожаю. Були юридично повноправними. Могли стати повністю вільними, якщо розраховувалися за взяту купу. Іншою категорією залежних людей були рядовичі – ті, хто укладав ряд з князем, або боярином і працював на них.
У Київській Русі процвітало рабство. Тому існувала доволі численна верства рабів – холопів, або челяді. Рабами ставали за народженням, у разі полону, несплати боргів, одруження з невільником (чи невільницею). Їх купували й продавали. Вони були неправоздатними особами. Рабська праця використовувалася всюди: у сільському господарстві, у ремісництві, в обслуговуванні церковних і світських феодалів.
Давньоруська держава була вкрита мережею городів, у яких проживала велика кількість населення. Щоправда, більшість городів відрізнялася від сіл тільки наявністю укріплень. Тому в містах проживали різні верстви населення, у тому числі суто міські – ремісники і купці. Це були особисто вільні люди. У залежності від своєї заможності, вони ділилися на «луччих», «вятших» – багатих, або «чорних», «молодших» – бідних.
З прийняттям і поширенням християнства склався окремий стан «церковних людей». До нього належало чорне й біле духовенство та приписані до церкви холопи й «страдні люди». Всі вони жили й судилися за окремими церковними законами й підпорядковувалися київському митрополиту.
Окремою верствою населення були ізгої – люди, які опинилися за межами своєї соціальної групи. Ізгоями називали вигнаних із общини селян, або князів, зо з різних причин залишилися без уділу.
У цілому процес класоутворення у Київській Русі не завершився. Не був чітко визначений правовий статус соціальних груп. Не існувало юридичних обмежень для переходу із однієї групи в іншу. Смерд міг стати купцем, ремісником, закупом, рядовичем і навіть боярином.
Отже, з кінця Х до початку ХIII ст. Давньоруська держава переживала період політичного, економічного і культурного розвитку. Її зовнішня політика втратила наступальний, експансіоністський характер. Але натомість була досягнута внутрішня стабільність держави, завдяки законотворчій, реформаторській діяльності князів та іншим турботам про охорону і облаштування земель. Піднесенню державності і консолідації населення сприяло хрещення Київської Русі. Церква стала головним об’єднуючим чинником в Давньоруській державі. Зріс авторитет Києва на міжнародній арені. Зміцніла влада князя. Суспільство поділилося на відносно стійкі соціальні групи – стани.