Галицько-Волинське князівство
Галицько-Волинське князівство, як важливий політичний центр сформувався у 1199 р. на південно-західній околиці Київської Русі. Але задовго до цього тут існувала державність у традиційних для східного слов’янства формах. Заселенню й розвитку територій, які за часів Володимира та Ярослава увійшли до складу Русі, сприяли хороші природні умови, безпека, торговельні шляхи до Західної Європи та поклади солі у Галичині. Спочатку тут існувало два окремих невеликих князівства: Галицьке та Волинське.
Початок Галицької державності поклали рішення Любецького з’їзду, які закріпили городи Перемишль, Звенігород і Теребівль за онуками Ярослава Мудрого – князями-ізгоями Васильком, Володарем та Рюриком Ростиславичами. Брати правили дружно, охороняли свої землі від Польщі, Угорщини, половців. В єдине ціле князівство об’єднав син Володаря Володимирко (1124–1153). Він ще більше розширив державу й боронив її від ворогів, заснував нову столицю у місті Галичі на Дністрі. Вищого розвитку князівство досягло за правління його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187). Він відсунув південний кордон аж до гирла Дунаю, водив полки на половців, брав участь у боротьбі за Київ і здобув там певний вплив. Внутрішню стабільність влади підривали бояри, які втручалися не тільки у політичне, а й особисте життя князя. Ще більш жорстокий характер набуло протистояння з боярами князя Володимира Ярославича (1187–1199). Він був вигнаний боярами з Галича й звернувся по допомогу до угорського короля. Той відвоював втрачений престол, але залишив його за собою. Невдоволене угорською окупацією боярство об’єдналося з Володимиром і вигнало іноземців. Володимир правив у Галицькому князівстві до смерті. Він був останнім у роді Ростиславичів.
Нова доба для регіону почалася з вокняжінням у Володимирі Волинському правнука В. Мономаха Романа Мстиславича, який повернувся сюди із Новгорода після смерті батька. У 1188 р. галицькі бояри, вигнавши свого князі, запросили до себе Романа. Роман прийшов, але його політика не задовольнила бояр і він змушений був повернутися у свою отчину на Волинь. Тільки після смерті галицького князя Володимира Роман знов оволодів Галичем.
У результаті об’єднання Галицького й Волинського князівств у 1199 р. була створена нова могутня Галицько-Волинська держава. Вона проіснувала майже півтора століття. На думку істориків, що належать до школи М. Грушевського, вона стала єдиною повноправною спадкоємицею Київської Русі. І не тільки тому, що підхопила й розвинула державні традиції Києва, а й стала осередком, куди у ХІІ – першій половині ХІІІ ст. мігрувало населення Київського, Чернігівського, Переяславського князівств, рятуючись у передгір’ях Карпат спочатку від половецької, а потім від монголо-татарської агресії.
Правління Романа було коротким, але блискучим. Вогнем і мечем він приборкав свавільних галицьких бояр і таким чином навів лад у державі. Розширив її кордони за рахунок литовських земель. Був активним учасником загальноруських справ: воював з половцями, боровся за Київ, здобув його й посадив там свого намісника. Роман вів активну зовнішню політику. Застосовуючи дипломатичні й воєнні заходи він установив добросусідські відносини з Польщею, Угорщиною, Візантією. Папа Римський обіцяв йому королівську корону в обмін на церковну унію. Однак нічого з цього не вийшло. У 1205 р. князь втрутився у польські політичні чвари й загинув на чужині, залишивши двох малолітніх синів – Василька та Данила. Романова удова намагалася зберегти престол для дітей, проте змушена була тікати за кордон. Період з 1205 по 1245 рр. був в історії Галицько-Волинського князівства одним із найскладніших. Він характеризується жорсткою боротьбою за владу. В ній брали участь Рюрик Ростиславич Київський, Ольговичі Чернігівські, Ігоревичі Сіверські, галицькі бояри, польський король Лешик, угорський король Андрій, законні нащадки Романа та інші.
Попервах галицькі бояри запросили до себе правити сіверських князів. Ігоревичі князювали кілька років, спробували приборкати свавільне боярство й поплатилися за це життям. У 1213 р. один із провідників галицької аристократії Володислав Кормильчич проголосив себе князем. Це була нечувана справа. Проти нього виступили угорці й поляки. Вони перемогли й посадили на галицький стіл угорського королевича Коломана (1214–1219). А коли іноземне панування стало нестерпним, галичани знайшли собі іншого князя – Мстислава Удалого. Це був талановитий політичний і військовий діяч, однак повністю звільнити Галичину від окупантів він не зміг.
На Волині ситуація склалася інакше. Волинські бояри визнавали свою династію. Коли Данило Романович у 1214 р. почав збирати батьківську спадщину, він знайшов підтримку волинян. За кілька років він відвоював отчину й, спираючись на волинську дружину, захопив Галичину. У 1238 р. Данило взяв Галич, а у 1245 р. остаточно розбив опозицію бояр та іноземців.
Відновлену Галицько-Волинську державу очолив Данило Романович. Він сидів у Галичі, а Володимир віддав брату Васильку. Правили брати дружно, але важко. Особливо важко було Данилові. Протистояння з боярами не припинялося. Князь шукав собі підтримку в інших верствах населення – спирався на міщан. Він ставив нові городи й заселяв їх німцями, поляками та іншими іноземцями. Міста швидко зростали та ставали центрами ремесла й торгівлі, підпорою князя в боротьбі з боярством. Другою підпорою князя стала дружина, створена із селян. Однак, повністю підкорити бояр йому так і не вдалося.
Зовнішня політика Данила мала наступальний характер. Він здобув великий вплив у польських землях. Розширив територію своєї держави на заході аж до Вісли. На півночі воював з ятвягами й литвою. Перших обклав даниною, а у других відібрав Новогрудок, Слонім та деякі інші городи. Данило цікавився й більш віддаленими країнами Центральної Європи – боровся за австрійський престол для свого сина Романа, звертався до Папи Римського з ініціативою організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Великим випробуванням для Галицько-Волинського князівства стала монголо-татарська навала у 1242 р. Але держава вийшла із нього зі значно меншими втратами, ніж східні та південні давньоруські землі. Залежність від Золотої Орди встановилася мінімальна.
Справу батька по розбудові державності продовжив його син Лев (1264–1301). А на Волині княжив Володимир Василькович (1270–1289). У цьому тандемі Лев відігравав роль лідера. Володимир був мирним князем. Він багато будував (у т. ч. церков), читав і писав. Він зібрав велику бібліотеку, опікувався літописанням. З його смертю припинилося написання Галицько-Волинського літопису, який є головним вітчизняним історичним джерелом ХІІІ століття.
Лев отримав у спадщину велику державу, яка не мала політичних суперників у регіоні. Він підтримував стосунки з усіма сусідніми країнами: Угорщиною, Польщею, Чехією, Литвою, Німецьким орденом. Він закріпив батьківські завоювання на півночі й заході, а на півдні підкорив частину Закарпаття. За його правління кордони держави розширилися як ніколи. У середині країни Лев, очевидно, забезпечив певну політичну стабільність – літопис нічого не розповідає про боротьбу з боярами.
Наступним князем Галицько-Волинського князівства став Юрій Льво- вич (1301–1315). На відміну від попередників він віддавав перевагу не війнам, а мирній дипломатії. І хоча держава зазнала деяких територіальних втрат (поляки відвоювали Люблін), вона залишалася однією з найвпливовіших у Східній Європі. Юрій прийняв на себе титул короля Русі й утворив у 1303 р. галицьку митрополію.
Мир та стабільність сприяли подальшому розквіту Галицько-Волинської держави й у період правління Андрія та Лева Юрійовичів (1315–1223). Вони були останніми у роді Романовичів. Після їх загибелі влада перейшла до рук Юрія-Болеслава – Романовича по материнській лінії. Поляк за походженням, новий князь боронив інтереси держави, навіть коли вони суперечили інтересам Польщі. В середині князівства, очевидно, знов почала піднімати голову боярська опозиція. Юрій стимулював розвиток міст і спирався на міщан, серед яких було чимало іноземців. Чутки, що він збирається повернутися у католицьку віру остаточно загострили стосунки з боярами. У 1340 р. Юрія отруїли.
Смерть останнього галицько-волинського князя відкрила шлях для втручання у внутрішні справи князівства сусідніх держав. Унаслідок тривалої боротьби Литва захопила Волинь, а Польща – Галичину.
Політичний устрій Галицько-Волинської держави був подібний до того, що мала більшість давньоруських князівств. За формою правління це була монархія з елементами боярської олігархії. Влада в ній належала князю із роду Романовичів. У 1253 р. Данило Романович прийняв титул «короля Русі». Таким же титулом користувався Юрій Львович. Влада передавалася у спадщину від батька до старшого сина. Галицько-волинські правителі мали такі атрибути влади, як корона, герб, державна печатка, прапор. З початку ХІV ст. на гербі зображувався золотий лев на синьому щиті. Зображення лева містилося також на печатці та на прапорі.
Князь здійснював усі функції державної влади – законодавчу, виконавчу, судову. Найбільш сильні князі прагнули володарювати самодержавно, без обмежень. Однак, це мало кому вдавалося. Поряд з князем, за традицією, існувала боярська рада. У Галицько-Волинській державі боярська рада була дуже впливовим інститутом, влада якого в окремі часи перевищувала княжу. Особливо це стосувалося Галичини. Політична роль місцевого боярства виросла на міцному економічному ґрунті. Великі галицькі феодали вже у ХІІ ст. володіли значними земельними угіддями на правах вотчини. Іншими джерелами збагачення цього стану були соляні промисли, якими вони володіли, та прибутки з торгівлі (через Галичину проходили важливі торгівельні шляхи у Західну Європу та Візантію). Бояри були економічно незалежними від князя, а іноді навіть багатшими за нього. Крім того, вони мали власні дружини й могли самі захистити свої інтереси і від іноземців, і від свого князя. При цьому, державний інтерес завжди поступався становому, боярському. Великий вплив боярства на державну владу за відсутності у нього державних пріоритетів називають боярською олігархією. Поряд з князем і боярською радою владні повноваження мали князівські з’їзди. Вони скликалися за необхідністю. А вічева традиція в галицьких та волинських містах у ХІІІ – ХІV ст. фактично вже відмерла.
Безпосереднє управління державою князь здійснював за допомогою урядовців, яких призначали із числа великих бояр. Для організації оборони в кожну землю призначався тисяцький. Княжим двором управляли двірський та сідельничій. Хранителем державної печатки був печатник. Існували й інші посадові особи. За службу вони отримували від князя землі.
Територіальний устрій Галицько-Волинського князівства був такий, як у Київській Русі. Країна поділялася на низку менших князівств-земель, а ті – на волості. Землі очолювали князі, а волості – воєводи із бояр. Центром кожної адміністративної одиниці було місто-город. З початку ХІV ст. у Галицько-Волинській державі з’явилося магдебургське право, що забезпечувало містам самоврядування. Першим це право отримало місто Сянок у 1334 р.
У судівництві держави застосовувалася «Руська правда». Військо складалося із дружини й воїв (народного ополчення). Князь Данило запровадив загони іноземних найманців і набирав дружину переважно із дрібних бояр та селян.
Державна скарбниця (водночас була й княжою) поповнювалася за рахунок різних податків з населення, в основному натурального характеру, мита, зовнішньої торгівлі та торгівлі сіллю. Своїх грошей князі не карбували. Використовували традиційні руські гривні та іноземні монети.
Отже, у результаті об’єднання у 1199 р. Галицького й Волинського князівств народилася могутня держава. Вона перейняла державні традиції Київської Русі й стала новим політичним центром, до якого тяжіли південно-західні руські князівства у період феодальної роздробленості. Галицько-Волинське князівство включало тільки українські землі, тому вважається першою українською національною державою. В другій половині ХІІІ – першій половині ХІV ст. ця держава була однією з наймогутніших та найвпливовіших у Східній та Центральній Європі. Однак із усіх політичних спадкоємців Київської Русі вона виявилася найменш тривкою. У 40-ві роки ХІV ст. Галицько-Волинське князівство втратило незалежність, було розчленовано й опинилося у складі Литви та Польщі.
Монголо-татарська навала та її роль у занепаді