Давньоруська державність в умовах феодальної роздробленості
Незворотня дезинтеграція Київської Русі почалася у 30-ті роки ХII ст. після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава. Завершився період роздробленості у ХIV–ХV ст., але задовго до цього на початку 40-х років ХIII ст. незалежність давньоруських князівств була знищена монголо-татарською навалою. Протягом ХII – початку ХIII ст. відбувався занепад старого київського центру, Русь розпалася на кілька десятків окремих князівств, часто ворогуючих між собою, а на окраїнах держави виростали нові політичні центри: Новгородський, Володимиро-Суздальський та Галицько-Волинський.
Давньоруська державність створювалася й розвивалася на величезній рідко заселеній території. Між землями не було міцних економічних зв’язків, оскільки панувало натуральне господарство. Культурні зв’язки тільки почали формуватися з поширенням християнства. За таких умов зберігати політичну владу над усією територією країни завжди було дуже важко. Фактично єдність держави трималася на воєнній силі Рюриковичів, які виступали єдиним фронтом, та на візантійській торгівлі, що становила загальноруський інтерес.
Соціально-економічні передумови феодальної роздробленості формувалися протягом ХI ст. Процес осідання феодалів на землю (особливо князів) і економічне піднесення регіонів об’єктивно вело до зменшення їхньої залежності від київського князя. Удільним князям і боярам вистачало коштів, отриманих від зовнішньої торгівлі та господарювання на землі. Вони мали власні дружини й могли власними силами захищати свої землі від ворогів.
Протягом тривалого часу єдність Давньоруської держави зберігала династія Рюриковичів. Але вона з ХI ст. швидко збільшувалася й дробилася. Зростала кількість претендентів на київський престол і удільні князівства, загострювалася боротьба між ними. Міжусобиці були відомі на Русі ще з часів Володимира Великого, який здобув владу силою, знищивши братів. Таким саме шляхом здобув престол його син Ярослав Мудрий. Щоб запобігти продовженню цієї традиції, Ярослав регламентував порядок успадкування влади. За родовим принципом влада повинна була передаватися старшому в роді. Ще за життя він посадив своїх синів по городах у залежності від старшинства й значення міст. Після смерті великого князя владу мав отримати наступний по старшинству брат. Таким чином усі мали шанс дістати київський стіл. Якщо ж хтось умирав, не дійшовши до Києва, його уділ переходив до рук великого князя, а діти ставали ізгоями. Ярославів закон порушили вже його сини, вигнавши старшого брата Ізяслава із стольного града. А основна боротьба розгорнулася, коли князі-ізгої почали відвойовувати батьківські уділи. З 70-х років міжусобиці на Русі майже не припинялися. Вони підривали економіку та єдність держави, авторитет великого князя тощо. Щоб припинити їх князі зібралися у 1097 р. у м. Любечі й закріпили удільні князівства у спадкову власність тих, хто там княжив, наділили землею князів-ізгоїв тощо. Рішення Любецького з’їзду створили правовий ґрунт для феодальної роздробленості. Відтепер київський князь не мав права розпоряджатися уділами, які стали вотчиною інших Рюриковичів. Там почали формуватися місцеві великокняжі династії. Однак, до 30-х років ХII ст. київський князь ще контролював більшу частину території і основні центри держави. І майже усі визнавали його старшинство у роді. Усе йшло до того, що Київщина стане вотчиною старшої гілки Мономаховичів. Але нащадки Мстислава Володимировича не змогли утримати Київ у своїх руках.
Ще однією важливою причиною дезинтеграції Київської Русі став занепад дніпрового шляху, який протягом IХ–ХI ст. об’єднував більшість регіонів держави спільним інтересом до візантійської торгівлі. Однак, з другої половини ХI ст. користуватися цим шляхом стало небезпечно – на торговельні транспорти у нижній течії Дніпра постійно нападали половці. Проте, головною проблемою все ж були не кочовики, а занепад Візантії, який почався також у другій половині ХI ст. та переорієнтація світових торговельних шляхів на Середнє Середземномор’я. Неухильне скорочення торгівлі з Константинополем негативно вплинуло на економічне й політичне становище Києва та всієї Русі. Були розірвані внутрішні зв’язки між землями, що забезпечували постачання експортних товарів. Міста, що піднялися на цій торгівлі, втратили своє загальноруське значення й почали занепадати. Ці процеси відбувалися до початку ХIII ст.
Особливо важкими для Києва були наслідки згортання торгівлі з Візантією – слабшали не тільки його економічні засади, а й політичний вплив. Після смерті Мстислава Володимировича від Києва почали відділятися окремі землі: на початку 30-х років ХІІ ст. відокремився Новгород, за ним – багата й культурна Волинь, у 50-ті роки – Турово-Пінське князівство, що розташовувалося у неприступних лісах і болотах, потім – Володимиро-Суздальський край. Останніми “пішли” Смоленськ і Чернігів. Формально київські князі ще називалися великими й вважалися старшими у роді, але фактично їхня влада не поширювалася за межі Київської землі. Утім, не зважаючи на все це київський престол не утратив своєї привабливості до монголо-татарської навали. Найчастіше його виборювали Мстиславичі Київські, Ольговичі Чернігівські, Ростиславичі Смоленські та Мономаховичі Володимиро-Суздальські. Протягом 1146–1246 рр. 24 князя правили у Києві 47 разів. Бувало за рік влада змінювалася по 7 разів, бувало на престолі сиділо 2 князя одночасно. А у 1239–1240 рр. у місті взагалі не було власного князя й оборону проти монголо-татар очолював воєвода Дмитро, поставлений князем Данилом Галицьким. Не маючи власної династії, Київ зазнавав значних втрат від усобиць. Особливо постраждав він під час захоплення його Андрієм Боголюбським у 1169 р.
Територію Київського князівства чітко визначити важко. Безпосередню владу великий князь мав над Києвом і пригородками. В інших значних містах сиділи менші князі, залежні від київського. Державний устрій тут залишався традиційним. Але значно збільшилася роль віче. Воно не тільки запрошувало на княжіння одних Рюриковичів і виступало проти інших, а й укладало з князями ряд. Жоден з цих договорів не зберігся. Лише деякі фрагменти з них відомі, завдяки літописним переказам. Так, у 1146 р. кияни поставили князю Ігорю умову судити самому, а не передоручати тіунам.
В період феодальної роздробленості Київ продовжував залишатися символом цілісності Давньоруської держави. Цьому сприяла традиція і православна церква. Ідеєю єдності проникнута одна із найдавніших пам’яток давньоруської культури «Слово о полку Ігоревім». Населення окремих князівств продовжувало називати себе у першу чергу русинами, русью, руськими й лише у другу – чернігівцями, суздальцями, новгородцями, галичанами. Можливо через це більшість удільних князів захопивши Київ, починали рішучу боротьбу за об’єднання усіх земель навколо нього. Найпомітнішими політичними постатями на київському престолі періоду роздробленості були Ярополк Володимирович (1132–1139), Всеволод Ольгович (1139–1146), Ізяслав Мстиславич (1158–1167), Святослав Всеволодович (1177–1194). На певний час їм удалося стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію, об’єднати сили земель для відбиття половецької загрози, але зупинити процес дробління держави було неможливо.
Разом з Київщиною до старого державного центру належали Переяславське та Чернігівське князівства. На цих землях відбувався процес формування українського етносу. Переяславське князівство виділилося із Київського за часів Ярослава Мудрого й певний час служило останньою сходинкою до великокняжого престолу. Воно політично відокремилося від Києва у період правління Гліба (сина Юрія Долгорукого) та його сина Володимировича. Володимир Глібович уславився як відважний борець з половцями. Коли він помер у 1187 р. літопис відмітив, що «за ним Україна много постона». Це була найдавніша письмова згадка назви «Україна».
Переяславщина була найпівденнішим князівством, що межувало зі степом. Тому головною проблемою його була боротьба проти половців. Для цього потрібні були сильні керівники. Очевидно це стало однією із причин орієнтації на володимиро-суздальську династію, а не на київську, чи чернігівську. Боротьба з половцями йшла зі змінним успіхом. Але під ударами кочовиків переяславська державність занепадала: територія зменшувалася, населення відступало в безпечніші райони північного заходу й сходу. До початку монголо-татарських завоювань Переяславське князівство фактично припинило своє існування.
Чернігівське князівство було закріплене у спадкове володіння за онуками Ярослава Мудрого – т. зв. Святославовичами (частіше цю гілку Рюриковичів називали Ольговичами, на честь одного із Святославовичів – Олега) Любецьким з’їздом у 1097 р. До 1139 р. чернігівські князі визнавали старшинство київських, але після смерті Ярополка Володимировича, захопили київський престол на 7 років. Після цього відносини між Києвом і Черніговом завжди були ворожими. Головними містами князівства були Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, а також Курськ, Брянськ, Трубчевськ, Вщиж. Основними напрямками політики чернігівських князів була боротьба за Київ та боротьба з половцями. Закріпитися в стольному граді їм так і не вдалося, як не вдалося перемогти кочовиків. Сил одного князівства для перемоги грізного ворога не вистачало, а об’єднатися й виступити разом князі не змогли. Про один із епізодів боротьби з половцями – про похід у степ сіверського князя Ігоря (1185 р.)розповідало «Слово о полку Ігоревім».
Державний устрій та порядок успадкування влади у Чернігівському князівстві був такий самий, як у Київській Русі періоду розквіту. Тому його спіткала аналогічна доля: у міру розростання династії воно почало дробитися на дрібні уділи.
Таким чином, головною тенденцією розвитку князівств центрального Подніпров’я – Київського, Переяславського, Чернігівського – став економічний та політичний занепад. Здебільшого це відносилося до Києва. В умовах феодальної роздробленості ослаблення центральної влади призвело до того, що на околицях Давньоруської держави почали формуватися нові політичні центри, до яких тяжіли прилеглі землі. Такими центрами стали Новгородська, Володимиро-Суздальська та Галицько-Волинська Русь. Кожна з них мала власний, відмінний від інших економічний та політичний ґрунт для державотворення, що й спричинило різні результати.
Новгородське князівство одним із перших відділилося від Києва (у 1125 р. новгородці самі запросили до себе князя, а невдовзі обрали й архієпископа – владику) й почали жити самостійно. Цьому сприяло його специфічне геополітичне становище: старі державні традиції та інші, ніж у Києва економічні орієнтації – на Балтійську торгівлю.
З часів об’єднання з Києвом Новгород не мав власних князів. Усі, кого присилали сюди із столиці лише чекали свого часу повернутися назад. Тому влада у Новгороді фактично належала місцевій аристократії – боярам, які мали великі земельні угіддя й збагачувалися за рахунок торгівлі, яку вели головним чином з Ганзейським союзом, але не гребували й торгівлею з Візантією та іншими країнами. Новгород контролював величезну територію та продовжував її розширювати на схід за допомогою торгової експансії.
У Новгородській Русі склався самобутній політичний устрій з нетиповою для давньоруської державної традиції формою правління – боярською республікою. Верховна влада у державі належала вічу. У разі необхідності церковний дзвін скликав на центральну площу Новгорода усіх вільних громадян (чоловіків) міста й пригородків. Віче запрошувало й проганяло князів, обирало інших урядовців, вирішувало питання, вирішувало питання війни й миру, політичних союзів та розв’язувало інші державні й суспільні проблеми. Керувати вічем – органом безпосередньої демократії було непросто, але боярська верхівка навчилася цьому, зосередивши у своїх руках виконавчу владу.
Вища виконавча влада у Новгороді належала міській раді – госпóді, до складу якої входили найзаможніші бояри. Спочатку господу очолював князь, а потім владика. Господа не тільки управляла державою, вона виробляла основні напрямки державної політики, вирішувала коли скликати віче та які питання на ньому обговорювати, заздалегідь готуючи ґрунт для прийняття запропонованих нею рішень.
Вищими посадовими особами в Новгороді були князь, владика, посадник і тисяцький. Не маючи власної правлячої династії, новгородці запрошували до себе князів із різних земель. На князя покладалися функції головнокомандувача й верховного судді. Мав він і деякі управлінські функції. Але повної влади навіть у цих питання князь не мав. У воєнних справах йому допомагав тисяцький, у цивільних – посадник. Князь завжди залишався чужинцем, оскільки йому заборонялося набувати землю у власність. За службу він отримував мисливські й земельні угіддя у тимчасове користування. А коли «Господин Великий Новгород» розривав з князем угоду, той, не маючи коріння, без опору залишав республіку. Найвидатнішим новгородським князем був Олександр Невський.
Важливу роль у республіці відігравав глава новгородської єпархії – владика. Спираючись на церковний авторитет і величезні багатства він очолював роботу господи. Він єдиний міг виступати арбітром, коли на віче виникали суперечки між боярами й чернь.. Його печаткою скріплювалися міжнародні договори й, крім того, владика контролював церковну скарбницю, яка водночас була і державною.
Посадник і тисяцький – місцеві помічники князя. Посадник обирався із бояр і опікувався цивільними, управлінськими справами. Тисяцький обирався із народу й очолював військове ополчення. Обидва входили до складу господи, навіть після того, як залишали посаду.
Основною проблемою, що підривала засади державного й суспільного життя Новгородської республіки, була постійна боротьба між боярськими родами з одного боку та боярами й черню з другого. Саме ці протиріччя і призвели до загибелі держави у 1478 році.
З усіх прямих політичних спадкоємців давньоруської державності Новгородська Русь найдовше зберігала незалежність. Існував реальний історичний шанс для формування новгородського етносу. Але цього не сталося. Новгород став складовою частиною Московського князівства.
Східні околиці Київської Русі до кінця ХІ ст. були важкодоступним слабко розвиненим краєм. Здебільшого тут проживали фінські племена весь, меря і мурома, які городи не ставили й державних об’єднань не мали. Слов’янських поселень тут було мало. Центри давньоруської державності – Ростов і Суздаль були слабкими. У 1097 р. територія між Окою та Волгою, т. зв. залеський край, була передана в уділ Володимиру Мономаху й він почав облаштовувати її для свого молодшого сина Юрія. Мономах поставив на р. Клязьма город, назвавши його на свою честь Володимиром. Через кілька десятиліть город став столицею нового державного центру – Володимиро-Суздальського князівства.
Основним багатством у середні віки були земля та люди, що її обробляли. Землі тут вистачало, а людей князь закликав із різних давньоруських князівств, обіцяючи землю. Переселенці йшли спочатку головним чином із Новгородщини та Смоленщини. А з середини ХІІ ст. були прокладені шляхи «скрізь в’ятичі» й переселенці посунули з південних князівств. Вони принесли сюди свої імена, якими називали новпобудовані городи (Галич, Звенігород, Переяслав, Стародуб), пісні й билини з незнаною для цих місць тематикою про світлих київських князів та боротьбу зі Степом. Мігранти посилили тут слов’янський елемент, прискорили асиміляцію фінських племені поклали початок формуванню великоруського етносу.
Специфіка новоколонізованого краю полягала у тому, що князі від початку виступали абсолютними господарями. Вони володіли землею й мали військову дружину. Від них переселенці отримували землю й захист, з ними радилися й їм підкорялися. Все це обумовлювало відмінну від Києва форму правління. Володимиро-Суздальська Русь була монархією з ознаками самодержавства. Князю належала вся повнота влади, яка передавалася у спадщину за родовим принципом. Бояри здебільшого були прибульцями й землю отримували за службу князю. Доки вони не укорінилися, протистояти княжій владі не могли. Боярська рада існувала. Вона складалася із старших дружинників і попервах мала невеликий вплив на князя. Віче на Володимиро-Суздальщині не мало історичного коріння. Виняток становили Ростов і Суздаль, але й тут вічева традиція поступово відмирала.
Нове князівство піднімалося у сприятливих умовах внутрішньої та зовнішньої стабільності. Жвавих торговельних шляхів через його територію не проходило. Основою економіки було сільське господарство та лісові промисли. Земля була хоч і не така, як на Київщині, але доволі плодюча. Вирощеного хлібу вистачало і для власних потреб, і для торгівлі з північними сусідами. На межі ХІІ–ХІІІ ст. князівство стало основним постачальником хліба у Новгород, що дозволяло йому впливати на політику республіки.
Найвидатнішими князями Володимиро-Суздальської держави були Юрій Долгорукий (? – 1157), Андрій Боголюбський (1157–1175), Всеволод Велике Гніздо (1176–1212). На період останнього припадає період розквіту князівства. Всеволод впливав на Новгород, розпоряджався Києвом, у нього шукали підтримки галичани. Після його смерті почалися усобиці між синами й дробління земель. У такому стані Володимиро-Суздальщина стала легкою здобиччю татар. І лише через століття князівства регіону почали потроху підніматися та об’єднуватися навколо нового центру – Москви.
Отже, у результаті природного розвитку феодалізму на початку ХІІ ст. у Київській Русі склалися економічні й політичні передумови піднесення та відокремлення регіонів від Києва. Під впливом несприятливих обставин (міжусобна боротьба князів, скорочення торгівлі з Візантією, половецька агресія) Київський державний центр поступово занепадав разом з князівствами центрального Подніпров’я. Одночасно на північній, північно-східній та південно-західній околицях піднялися три нових політичних центри: Новгородське, Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства. Вони стали спадкоємцями давньоруської державності на кілька наступних століть.