2. Запорізька Січ

Історія Запорізької Січі завжди привертала пильну увагу дослідників. Але й дотепер багато чого в ній залишається неясним, тому науковці так і не пристали до єдиної точки зору в питаннях про те, де саме формувалися перші козацькі загони, де й коли була заснована перша Запорізька Січ, чи можна хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Д. Вишневецького її засновником.

У нижній течії Дніпра на протязі приблизно 100 км його перетинали пороги – 12 гранітних хребтів заввишки від 4 до 7 метрів. На цій ділянці ріки плавання була надзвичайно небезпечним, а прибережна територія – важкодоступна. За порогами в Дніпро впадала безліч притоків, створюючи острови й непрохідні плавні. Ця місцевість одержала назву «Запорожжя» або «Низ».

Головним багатством цього краю була риба. Крім того, в плавнях у величезній кількості водилися птахи, бобри, видри, дикі свині, в байраках і балках – вовки, лисиці, ведмеді, у степу паслися табуни диких коней, лосів. Усе це приваблювало людей і вже на початку ХVІ ст. тут було багато козацьких відходів. Для кожного промислу був свій сезон, по закінченні якого козаки поверталися у місця постійного проживання. На рибних промислах і пасіках люди залишалися всю зиму. Наявність багатих пасовищ у подальшому сприяло розвитку тут тваринництва й заснуванню зимовників (хуторів). Постійна небезпека татарських нападів змушувала козаків піклуватися про оборону. Щоб захистити себе від ворогів, вони будували навколо своїх поселень укріплення: містечки й січі. Найбільш авторитетний дослідник історії запорізького козацтва Д. Яворницький вважав, що перше центральне укріплення козаків на Низу було збудовано на острові Мала Хортиця (нині м. Запорожжя).

Видатну роль у об'єднанні запорізького козацтва й перетворення його в політичну силу, фактично незалежну від уряду, зіграв староста канівський і черкаський князь Дмитро Вишневецький. Влітку 1556 р. після вдалого походу на татарські фортеці Очаків і Іслам-Кермен, очолюваний ним загін козаків разом із загонами отаманів Єськовича та Млинського побудував на острові Мала Хортиця «городок»: укріплений пункт, оточений ровом, високими валами, дерев'яними вежами з боків і звідним мостом. Король підтримав це починання й доручив князеві перешкоджати нападам козаків, на землі «турецького царя». Д. Вишневецького угодовська політика у відношенні Криму не влаштовувала. Він перейшов у підданство до московського царя й продовжив боротьбу з небезпечним південним сусідом. Стурбований таким розвитком ситуації кримський хан Девлет-Гірей прийшов з військом на Хортицю. Але, незважаючи на 24-денну облогу взяти фортецю йому не вдалася.

Хан знову повернувся на Запоріжжя через кілька місяців і привів із собою загони турків і молдаван. У результаті нетривалої облоги хортицькі укріплення були здані. Д. Вишневецький виїхав до Москви, але довго там не затримався, тому що його не задовольнило ставлення Івана Грозного, до боротьби з татарами. У 1562 р. він знову повернувся у Литву. Все своє життя князь Дмитро присвятив боротьбі з кримцями. Український народ зберіг про нього світлу пам'ять і оспівав його трагічну кончину.

З різних причин Запорізька Січ протягом ХVІ–ХVІІІ ст. змінювала місце свого розташування. З кінця 60-х років ХVI ст. вона знаходилася на острові Товмаківка й називалася Товмаківською Січчю, а коли в 1593 р. татари зруйнували її, козаки побудували нову Базавлуцьку – на острові у гирлі ріки Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на незахищеному Микитинському Розі на правому березі Дніпра (сучасний Нікополь), а з 1652 по 1709 рр. – у гирлі ріки Чортомлик і називалася Чортомлицькою.

Незалежно від свого місця розташування Запорізька Січ мала однотипні дерев'яні кріплення з вежами, оточені валами й ровами. В центрі Січі розташовувалася площа, навколо якої розміщалися адміністративні, господарські та житлові приміщення.

До кінця ХVІ ст. на Січі склалася чітка адміністративно-політична й військова організація з міцними демократичними традиціями. Вища влада тут належала військовій раді, в якій могли брати участь усі наявні на Низу козаки. Щорічно рада обирала військову старшину: кошового отамана, що поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу та його помічники – суддю, осавула, писаря, курінних отаманів.

Запорожці мали свою символіку: корогви – бойові прапори малиновий або червоний кольору з зображенням святого архангела Михайла на одному боці й білого хреста на другому, бунчуки – дерев'яні списи з прикріпленими до них кінським хвостом і металевим набалдашником. Отаман разом із владою одержував і її символ – булаву.

На Запорожжі козаки були приписані до певного куреня, самостійного військового підрозділу, який очолював курінний отаман. Всього було 38 куренів. Куренем також називалося приміщення, де проживали козаки.

Чисельність Війська Запорізького не була постійною. На рубежі ХVІ–ХVІІ століть у різний час вона коливалася від 5 до 15 тис. чоловік. Від час походу військо ділилося на полки, на чолі яких стояли полковник, осавул і писар.

Основу Війська Запорізького складала піхота. Кінних загонів практично не було. На озброєнні у козаків була холодна й вогнепальна зброя: рушниці, пістолі, арбалети, цибулі, шаблі, пушки. Гордістю запорожців був, їхній флот, що складався з чайок – великих човнів, довжиною близько 20 м, маневрених і прекрасно збройних. Чайки ходили як під вітрилами, так і на веслах, оснащувалися пушками й мали бойовий екіпаж у кількості 50–70 чоловік. У 20-ті роки ХVII ст. флот нараховував 100–120 чайок. Перші відомості про нього відносяться до кінця ХV століття. Спочатку козаки плавали по Дніпру, потім уздовж північного узбережжя Чорного моря, і наприкінці ХVІ ст. стали нападати на турецькі фортеці, розташовані на південному березі моря.

Запорізька Січ була відкрита для всіх християн чоловічої статі, що бажали приєднатися до козацького брацтва. Серед запорожців можна було зустріти осіб різної національності, але переважали українці. Жінок і дітей на Січі не приймали. При записі у курінь часто замість прізвища вказувалося прізвисько, як правило таке, що влучно характеризувало людину. Це дозволяло ховатися втікачам-кріпакам. Завдяки своєму демократичному устрою запорізьке козацтво уникло гострих соціальних конфліктів (вони проявилися пізніше, в другій половині ХVІІ ст. й послабили Січ).

Формально Запорізька Січ підпорядковувалася Речі Посполитій, але насправді не завжди рахувалася з її волею й прагнула до самостійності. До кінця ХVІ ст. вона відігравала помітну роль у міжнародних справах. У 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з Туреччиною, послали на Запоріжжя Эріха фон Ляссоту для укладення угоди про спільні дії. Папа Римський вів із Січчю переговори, уряди Росії, Венеції, Кримського ханства встановлювали з нею зв'язки.

На всіх етапах свого існування українське козацтво вело активну боротьбу з Кримським ханством, причому не тільки оборонну, але й завойовницьку. Джерела повідомляють про сміливі походи козаків на татарські фортеці Очаків, Тавань вже в 20-ті роки ХVI ст. Колонізація Запоріжжя та заснування Запорізької Січі ще більш загострило цю боротьбу.