anatomiya_ekzamen

69

Система верхньої порожнистої вени охоплює венозне русло голови, шиї, верхніх кінцівок, стінок та органів грудної порожнини.Вени часто супроводжують однойменні артерії і мають такі самі назви. Разом з тим структура венозної системи голови відрізняється особливостями, притаманними лише їй (пазухи твердої оболони головного мозку, випускні вени, диплоїчна венозна мережа губчастої речовини кісток). Вен на лиці більше, ніж артерій, вони утворюють у деяких місцях венозні сплетення. Вени голови широко анастомозують між собою, при цьому існують венозні зв'язки між венами зовнішніх покривів голови та внутрішньочерепними венозними утворами. Венозна кров від голови збирається в головному колекторі — внутрішній яремній вені та допоміжному — зовнішній яремній вені. Сюди відтікає кров з венозних пазух твердої оболони мозку, вен ока, вен губчастої речовини кісток черепа, від позачерепних вен голови та лиця.

Верхня порожниста вена (v. cava superior) (див. мал. 188, 189), яка виникає в ранньому ембріогенезі з правої передкардинальної та правої загальної кардинальної вен, остаточно має вигляд великого стовбура, що утворюється внаслідок злиття правої і лівої плечово-головних вен. Верхня порожниста вена проходить у верхньому відділі переднього середостіння, позаду правого груднинно-ребрового сполучення І ребра, спускається вертикально вниз і на рівні хряща III ребра впадає в праве передсердя .

70

Система ворітної вени печінки розташована між двома капілярними руслами. Одне міститься в стінках і паренхімі непарних органів черевної порожнини і з нього починаються притоки ворітної вени, друге залягає в паренхімі печінки і є кінцевим розгалуженням ворітної вени, звідки починаються печінкові вени. Головним венозним колектором цієї системи є ворітна вена печінки.

Ворітна вена печінки (v. portae hepatis) (мал. 215) — це товстий венозний стовбур, що утворюється позаду головки підшлункової залози від злиття селезінкової та верхньої й нижньої брижових вен, розміщений у товщі lig. hepatoduodenal. Проходячи в lig. hepatoduodenal між ductus choledochus (ліворуч) і печінковою артерією (ліворуч), ворітна вена досягає воріт печінки і, проникаючи в них двома (рідше трьома) стовбурами, розгалужується в паренхімі печінки до капілярів.

Верхня брижова вена (v. mesenterica superior) супроводжує однойменну артерію, несе кров до ворітної вени від тонкої кишки, cecum з червоподібним відростком, colon ascendens, transversum, головки pancreas і duodeni.Селезінкова вена (v. lienalis) (див. мал. 215), що також повторює хід однойменної артерії, збирає кров від підшлункової залози, селезінки та шлунка.

Нижня брижова вена (v. mesenterica inferior) супроводжує однойменну артерію (стовбур і більша частина гілок вени так само, як і артерії, проходять заочеревинно) і отримує кров від colon descendens, colon sigmoideum і верхньої третини прямої кишки.Стовбур ворітної вени печінки на своєму шляху приймає праву й ліву шлункові вени (vv. gastricae dextra et sinistra), передворотарну вену (v. prepylorica) та припупкові вени (vv. paraumbilicales). Розгалуження всіх вен ворітної системи між собою сполучаються. Особливості будови системи ворітної вени пов'язані з функцією печінки.

71

Черевна частина аорти (parsabdominalis aortae), або черевна аорта (aorta abdominalis) (мал. 202, 203), починається на рівні ТХІІ хребця і на всьому протязі розташована за очеревиною, де безпосередньо прилягає до передньобічної поверхні хребтового стовпа, ліворуч від серединної площини. Праворуч від аорти проходить нижня порожниста вена. Спереду її перетинає pancreas, pars horisontalis duodeni і ліва ниркова вена, а також корінь брижі тонкої кишки.Пристінкові гілки. Нижня діафрагмова артерія (aa. phrenicae inferiores) постачає кров'ю діафрагму і віддає з кожного боку гілки до надниркової залози (aa. suprarenales superior).

Поперекові артерії (aa. lumbales), по чотири з кожного боку, дають спинні гілки до задніх відділів черевної стінки та спинномозкові гілки через міжхребцеві отвори до спинного мозку та його оболонок.

Серединна крижова артерія (a. sacralis mediana), будучи продовженням низхідної частини аорти, має вигляд тонкого стовбура (рудимент хвостової артерії хребетних), який несе кров до крижової, куприкової кісток і прилеглих м'язів. У дистальному розгалуженні цієї артерії є хромафіиний куприковий клубочок (glomus coccygeum).Вісцеральні гілки черевної частини аорти поділяються на непарні й парні.

До непарних гілок належать: черевний стовбур, верхня та нижня брижові артерії.

Черевний стовбур (truncus celiacus) (див. мал. 202, 203) — велика, але коротка (1—2 см) судина, яка відходить від переднього півкола черевної частини аорти на рівні ТХІІ хребця. У клітковині заочеревинного простору він ділиться на три гілки: ліву шлункову, загальну печінкову та селезінкову артерії.

Ліва шлункова артерія (a. gastrica sinistra) іде вздовж малої кривини шлунка зліва направо і віддає гілки до стінки шлунка й нижнього відділу стравоходу.

Загальна печінкова артерія (a. hepatica communis) (див. мал. 203) відходить від черевного стовбура праворуч і розгалужується на власну печінкову артерію та шлунково-дванадцятипалокишкову. Власна печінкова артерія (a. hepatica propria) у товщі lig. hepatoduodenale піднімається догори, проникає у ворота печінки. На своєму шляху вона віддає праву шлункову артерію (a. gastrica dextra), яка вздовж малої кривини шлунка йде назустріч одойменній лівій артерії, і міхурову артерію (a. cystica) до жовчного міхура. Шлунково-дваиадцятнпалокіїшкова артерія (a. gastroduodenalis) спускається донизу позаду верхньої частини duodeni, де віддає гілки до неї і до caput pancreatis (a. pancreaticoduodenalis superior), а також праву шлунково-чепцеву артерію (a. gastroepiploica dextra), що постачає кров'ю шлунок і великий чепець.

72

Гілки грудної частини аорти. Бронхіальні гілки — дві — чотири тоненькі гілочки, які йдуть до воріт легень і розгалужуються разом із бронхами. Забезпечують кров'ю також плевру, стравохід, осердя та бронхолегеневі лімфатичні вузли. Стравохідні гілки — три — шість гілочок, які йдуть до грудної частини стравоходу. Осердні гілки — тоненькі гілочки, які йдуть до задньої стінки осердя.

Середостінні гілки — численні дрібні гілочки, які йдуть до жирової тканини та лімфатичних вузлів середостіння. Верхні діафрагмальні артерії — два стовбури (правий та лівий), які забезпечують кров'ю верхню поверхню поперекової частини діафрагми і частково осердя.

Задні міжреберні артерії (III—IX) проходять у III—XI міжреберних проміжках правого та лівого боків грудної клітки. Живлять м'язи (міжреберні, спини та черевної стінки), шкіру відповідних ділянок, спинний мозок, діафрагму та грудну залозу. Черевна частина аорти (pars abdominal is aortae) починається на рівні XII грудного хребця, йде заочеревинно донизу по передній поверхні поперекових хребців, дещо вліво від серединної лінії і на рівні IV поперекового хребця розділяється на праву і ліву загальні клубові артерії (Рис. 6). Основні гілки черевної частини аорти умовно поділяють на органні (непарні), які живлять переважно органи порожнини живота, та пристінкові (парні), що йдуть в основному до стінок порожнини живота.

Пристінкові гілки черевної частини аорти. Нижні діафрагмальні артерії йдуть по нижній поверхні діафрагми і віддають гілочки до неї, а, крім того, кожна з артерій віддає верхню надниркову артерію до надниркової залози. Поперекові артерії — чотири пари артерій, що йдуть поперечно і латеральне і віддають гілочки до м'язів спини й попереку, до шкіри відповідної ділянки і спинного мозку.

73

Артеріальна кров з лівого шлуночка в серце поступає в аорту, потім по відходить від неї артеріях, які діляться на більш дрібні (аж до капілярів), вона прямує до органів і тканин. В процесі циркуляції по капілярах ця кров забирає з тканин продукти обміну, насичується вуглекислотою і по венозних капілярах збирається у вени, поступово збільшуються в розмірах, і направляється до серця.

Венозна система великого кола кровообігу складається з ряду морфологічно відокремлених систем. До них насамперед належить система ворітної та нижньої порожнистої вени, а також система ворітної вени, яка збирає кров з усіх органів і тканин. Верхня і нижня порожнисті вени впадають у праве передсердя. Систему верхньої порожнистої вени становлять вени тулуба, голови і верхніх кінцівок. Система нижньої порожнистої вени складається з судин нижніх кінцівок, частково тулуба вен, розташованих нижче діафрагми, ниркових та ворітної вен. Воротна вена збирає кров з непарних органів черевної порожнини (селезінки, шлунка, підшлункової залози і кишечника), ділиться на праву і ліву гілки і впадає в печінку. Тут гілки поступово діляться до капілярів, кров з яких збирається в печінкові вени. Останні впадають в нижню порожнисту вену.

74

Лімфатична система є частиною судинної системи, яка разом із венозним руслом бере участь у відтоку рідин організму від тканин. Лімфа — це прозора безбарвна рідина. В ній містяться практично всі елементи плазми і лейкоцити. Лімфатична система включає: а) шляхи, що проводять лімфу (лімфокапілярні судини, лімфатичні судини, стовбури і протоки); б) місця утворення лімфоцитів (кістковий мозок, загрудинна залоза, лімфоїдні утворення в слизових оболонках — поодинокі лімфатичні вузлики та їхні групи, лімфатична тканина у вигляді мигдаликів); в) скупчення лімфоїдної тканини в червоподібному від-- ростку; г) пульпу селезінки; д) лімфатичні вузли. Лімфокапілярні судини, розгалужуючись усередині органа, феходять у лімфатичні судини, які, зливаючись і поступово збільшуючись у діаметрі, вливаються в лімфатичні стовбури, утворюючи два лімфатичних протоки — правий і грудний. Ці протоки впадають у праву і ліву безіменні вени шиї, з яких лімфа, змішуючись з венозною кров'ю, надходить у загальний кровообіг. Швидкість утворення лімфи залежить від двох факторів: проникності стінок лімфатичних капілярів і тиску крові у венозному руслі. З підвищенням тиску крові у венах кількість лімфи збільшується.

Лімфатичні судини не здавлюються навіть при набряку тканин, завдяки чому надлишок рідини виводиться. Лімфатична система виконує своєрідну дренажну функцію, запобігаючи розвиткові набряку.

Лімфатичні вузла у новонароджених дітей багаті на лімфоїдні елементи і кров,мають широкі синуси, їхня капсула тонка і ніжна. У лімфатичних вузлах відбувається злиття лімфи, яка відтікає з суміжних тканин і від окремих органів даної ділянки. Лімфатичні вузли беруть участь в утворенні лімфоцитів, які виконують захисну реакцію організму. В лімфоцитах знешкоджуються токсини бактеріального й аліментарного походження. Лімфоцити можуть проходити через судинну стінку і фагоцитувати, започатковувати різні види клітинних форм (наприклад, плазматичні клітини, які беруть участь у виробленні антитіл і захисних реакціях організму). Проте захисна функція лімфатичних вузлів у дітей першого року життя недостатня і не може запобігти генералізації інфекційного процесу (сепсис, остеомієліт тощо).

Локалізація периферичних лімфатичних вузлів відповідає певним ділянкам тіла, звідки надходить лімфа.

75

Кровотворні органи, Органи тварин і людини, в яких утворюються формені елементи крові і лімфи. У дорослих ссавців і у людини основної До. о. — кістковий мозок, де формуються червоні кров'яні клітки (еритроцити), зернисті білі клітки крові (зернисті лейкоцити), кров'яні пластинки (тромбоцити) і частина незернистих білих кліток крові (лімфоцитів). У ін. До. о. — лімфатичних вузлах, селезінці, вілочкової залозі розвиваються головним чином лімфоцити; лише у селезінці деяких ссавців, крім того, — зернисті лейкоцити і еритроцити. У зародків ссавців тварин і людини До. о. служать також жовтковий мішок і печінка, а у нижчих хребетних тварин — нирки і печінка. У безхребетних тварин клітки крові утворюються безпосередньо в порожнинних рідинах і гемолімфі . Протягом всього життя організму в До. о. відбувається інтенсивне розмноження і дозрівання кровотворних і лімфоїдних кліток. Цим досягається заповнення природного спаду кров'яних кліток і лімфоцитів, тривалість життя яких складає від декількох днів до декількох місяців. Кровотворення в До. о. підтримується стволовими клітинами, загальними для всієї кровотворної тканини. Вони знаходяться головним чином в кістковому мозку і з кров'ю можуть поступати в інших До. о. Залежно від того, в якій з До. о. попали стволові клітини, вони розвиваються або в еритроцити, або в лейкоцити, або в тромбоцити. Окрім кровотворних кліток, в склад До. о. входить підтримуюча тканина — строма, взаємодія якої із стволовими клітинами багато в чому визначає типа кровотворення в даному До. о. У ДО. о. відбувається освіта імунологічно активних кліток (лімфоцитів, плазматичних кліток) і здійснюються важливі етапи дії антигенів на ці клітки (див. Компетенція, Імунологія ).

СЕЛЕЗІНКА (грец. splen; лат. lien) — непарний паренхіматозний орган очеревинної порожнини хребетних. Відіграє важливу роль у кровотворенні та захисних реакціях організму. У вищих хребетних С. вкрита з’єднувально-тканинною капсулою, від якої усередину органу відходять трабекули, що разом з ретикулярною тканиною становлять остов органа. Речовина С. містить: білу пульпу (скупчення лімфоцитів у ретикулярній тканині) та червону пульпу (лакуни, які заповнені кров’ю, що надходить до них з капілярів). Маса С. людини 150–200 г. У С. утворюються лімфоцити. С. виконує важливу функцію фільтра, який видаляє сфероцити та інші змінені еритроцити. Вона також містить велику кількість тромбоцитів і відіграє важливу роль в імунній системі. Кровообігу в С. притаманні два компоненти: швидкий компонент за функцією забезпечує переважно живлення, у цьому разі кров знаходиться в просвіті кровоносних судин; повільний компонент, за якого кров покидає артеріоли і, перш ніж потрапити у синуси селезінки і повернутися у загальний кровообіг, фільтрується крізь велику кількість фагоцитів і лімфоцитів. Фагоцити видаляють бактерії та розпочинають імунну відповідь. Змінені еритроцити видаляються, якщо вони є не настільки гнучкими, як нормальні, а отже, не можуть проникнути через щілини між ендотеліальними клітинами, які вистеляють синуси С. Якщо нема С., то бактеріальні інфекції виникають частіше і перебігають у більш тяжкій формі. Підвищується також смертність від малярії, оскільки деформовані еритроцити, які містять збудник малярії, не видаляються. Протималярійні препарати: хінгамін, гідроксихлорохін, хлоридин, бігумаль, акрихін, хіноцид тощо.

Лімфатичні вузли — невеликі залози у формі зерна квасолі, яке складається в основному з лімфоцитів, лімфи та з'єднувальної тканини.Лімфатичні вузли знаходяться у різних частинах тіла і необхідні для нормальної роботи імунної системи. Вони пов'язані між собою із іншими органами лімфатичної системи лімфатичними судинами. Ці структуру служать бар'єром інфекції, а також розповсюдженню метастазів злоякісних утворень. Було виявлено, що ВІЛ-інфекція вже на самій ранній стадії проникає в лімфатичну тканину і поширюється в ній задовго до появи перших симптомів.

Під біологічним дією іонізуючих випромінювань розуміють їх здатність викликати функціональні та анатомічні зміни в клітинах, тканинах, органах і організмі в цілому. Біологічна дія іонізуючих випромінювань є результатом порушення та іонізації атомів живої матерії. Заряджені частинки і фотони, проходячи через тканини тваринного організму, викликають збудження атомів і розпад їх на негативно заряджені частинки - іони. Отже, в результаті прямої дії радіації у клітинах і тканинах утворюються збуджені і іонізовані атоми і молекули, що володіють високою хімічною активністю. Їх поява і вплив на різні компоненти клітини висловлюють початковий етап розгортання біологічного ефекту. При цьому змінюються не тільки ті молекули і клітини, які вступили в безпосередню взаємодію з частками і фотонами, але і багато інших. Радіонукліди мають різної біологічної ефективністю і за своїм біологічній дії розрізняються між собою залежно від виду, енергії випромінювання, періоду напіврозпаду, величини всмоктування, накопичення і швидкості виведення з організму. Енергія від клітин, що поглинув її, передається клітинам, що не була піддана опроміненню, тобто відбувається міграція енергії. У результаті впливу іонізуючого випромінювання на організм людини в тканинах відбуваються складні фізичні, хімічні і біологічні процеси. Якщо дії піддавалося мало клітин, то процес може бути оборотним, тобто хімічна структура тканин відновлюється, шкідливі продукти видаляються, функція клітинних популяцій нормалізується. В іншому випадку процес виявляється необоротним: у тканинах розвиваються дистрофічні і некробіотичні (омертвіння) зміни і живий організм гине. Основну за обсягом і вагою частина складу тканини живої речовини людини складає вода (60-70% ваги тіла) і вуглець. У процесі радіолізу у воді організму виникають молекулярні іони, які під впливом випромінювання розщеплюються (дисоціюють) на активні радикали - водень Н і гідроксильну групу ОН. Подальші реакції ведуть до появи в тканинах сполук пероксидного типу - гідратний оксид і перекис водню Н 2 0 2