anatomiya_ekzamen

40

Основною властивістю живих організмів є подразливість. У зв'язку з диференціацією складного організму виникає і спеціалізація клітин, які сприймають подразнення. Така спеціалізація спостерігається особливо серед клітин покривного епітелію, який зв'язує організм із зовнішнім середовищем, але частково вона відбувається і серед клітин епітелію кишкової порожнини, що піддаються різного роду подразненням з боку сприйманої їжі.Різне розташування чутливих клітин уже саме по собі визначає їхнє фактичне значення для організму. Чутливі клітини, в ділянці ротового отвору, природно, збуджуються харчовими речовинами і спеціалізуються як органи сприйняття хімічного подразнення (смаку). Скупчення чутливих клітини, на різних периферичних частинах тіла, особливо на рухливих виростах, визначають їхнє значення як органи сприйняття механічного подразнення (дотику). Таким чином, уже саме положення визначає точне функціональне значення органа. Будова органа ускладнюється — чутливі клітини, розташовуються тим або іншим чином, пристосовуючись для сприйняття певних подразнень, і оточуються індиферентними опорними клітинами, що захищають їх від всяких інших подразнень (елективні органи). Смак — відчуття, котре виникає під впливом певних хімічних речовин, розчинних у воді, на смакові рецептори, розташовані на різних ділянках язика. У фізіології та психології поширена чотирикомпонентна теорія смаку, згідно з котрою існує чотири елементарні смакові відчуття: солодкого, гіркого, кислого, солоного. Всі інші смакові відчуття є їх комбінацією. Різні ділянки язика мають різну чутливість до смакових відчуттів. Кінчик язика найбільш чутливий до солодкого, краї язика — до кислого га солоного. Корінь язика найбільш чутливий до гіркого. Сприйняття смакових речовин викликається хімічними реакціями в місці контакту речовини та смакового рецептора. Встановлено, що кожний рецептор містить високочутливі білкові речовини, котрі розпадаються під впливом певних смакових речовин. Збудження від смакових рецепторів передається в центральну нервову систему провідними шляхами. Абсолютний поріг смакового аналізатора, виражений величинами концентрації розчину, в 10 000 разів вищий, ніж нюхового.

41

СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР

Слух — здатність організму сприймати та розрізняти звукові коливання за допомогою слухового аналізатора. Людське вухо здатне сприймати звуки з частотами від 16 до 20 000 Гц. Сприймальною частиною звукового аналізатора є вухо. Воно поділяється на три відділи: зовнішнє, середнє і внутрішнє. Звукові хвилі з навколишнього середовища надходять до зовнішнього слухового проходу і надають коливного руху барабанній перетинці, далі через ланку слухових кісточок передаються в порожнину равлика внутрішнього вуха. Коливання волокон равлика передаються, розташованим в них, клітинам кортієвого органа. Внаслідок цього виникає нервовий імпульс, котрий передається до відповідного відділу кори великих півкуль головного мозку, де виникає відповідна слухова уява.

НЮХОВИЙ АНАЛІЗАТОР Нюх — це здатність сприймати запахи. Ця здатність здійснюється через нюховий аналізатор. Рецептором нюхового аналізатора є нервові клітини, розташовані в слизовій оболонці верхнього та частково середнього носових ходів. Абсолютний поріг нюхових відчуттів у людини вимірюється частками міліграма речовини на літр повітря. Приємні запахи сприяють покращенню самопочуття людини, а неприємні можуть пригнічувати, викликаючи негативні реакції. Вони здатні змінювати температуру шкіри, викликати відразу до їжі, підвищувати чутливість нервової системи, викликати пригніченість, дратівливість. Виявлено, що запах бензолу покращує слух, запах толуолу підвищує гостроту зору в сутінках, запах камфори підвищує чутливість очей до зеленого кольору і знижує до червоного.

42

Вестибулярний аналізатор

Вестибулярна сенсорна система відіграє поряд із зоровим і кінестетичним аналізаторами провідну роль в просторовому орієнтуванню людини. Вона передає та аналізує інформацію про прискорення або уповільнення, що виникають в процесі прямолінійного або обертального руху, а також при зміні положення голови в просторі. При рівномірному русі або в умовах спокою рецептори вестибулярного аналізатора не порушуються. Імпульси від вестибулорецепторов викликають перерозподіл тонусу скелетної мускулатури, що забезпечує, збереження рівноваги тіла. Ці впливи здійснюються рефлекторним шляхом через ряд відділів ЦНС.Периферичним відділом вестибулярного аналізатора є вестибулярний апарат, що знаходиться в лабіринті піраміди скроневої кістки. Він складається з передодня (передодня) і трьох півколових каналів (Каналес semicircularis). Крім вестибулярного апарату в лабіринт входить равлик, в якій розташовуються слухові рецептори. Півколові канали (226) розташовуються в трьох взаємно перпендикулярних площинах: верхній - у фронтальній, задній - в сагітальній і зовнішній - в горизонтальній. Один з кінців кожного каналу розширено (ампула).

РозділиВестибулярний апарат Вестибулярні ядра Земні умови Вестибулярна зона

43

ЗОРОВИЙ АНАЛІЗАТОР

Зоровий аналізатор має виняткове значення в житті людини та у її відносинах з навколишнім світом. Завдяки зору людина розрізняє форму, розміри, колір предмета, відстань, на котрій він знаходиться. Зоровий аналізатор складається з ока, зорового нерва та зорового центру, розташованого в потиличній частині кори головного мозку.

Око є складною оптичною системою. Воно має форму кулі з трьома оболонками. Зовнішня товста білкова оболонка називається склерою, а її передня прозора частина — рогівкою. За склерою розташована друга, судинна оболонка. Передня частина судинної оболонки, котра лежить за рогівкою, називається райдужною, в центрі якої є отвір, що називається зіницею. Райдужна оболонка виконує функцію діафрагми. За райдужною оболонкою, навпроти зіниці, розташований кришталик, котрий можна порівняти з двоопуклою оптичною лінзою. За кришталиком, заповнюючи всю порожнину ока, розташоване скловидне тіло. Промені світла, проникаючи в око, проходять через рогівку, кришталик та внутрішню оболонку ока — сітківку. Вона вистилає задню половину ока. В ній знаходяться світлочутливі рецептори — палички та колбочки. Палички є апаратом ахроматичного зору, а колбочки — хроматичного. Від кожної колбочки та від декількох паличок відходить одне нервове зорове волокно, котре в складі зорового нерва досягає зорового центру головного мозку. Світло, котре проникло в око, впливає на фотохімічну речовину елементів сітківки і розкладає її. Продукти розкладу подразнюють нервові закінчення, які містяться в паличках та колбочках. Імпульси, які при цьому виникають, надходять по волокнах зорового нерва в нервові клітини зорового центру, і ми можемо бачити колір, форму та величину предметів. Для того, щоб бачити предмети, необхідно чітко розрізняти їх контури. Така здатність ока називається гостротою зору. Гострота зору вимірюється мінімальним кутом (від 0,5 до 10°), при котрому дві точки ще сприймаються окремо на відстані 5 м. Узгоджений рух очей здійснюється за допомогою трьох пар м'язів, котрі повертають очне яблуко, внаслідок чого осі обох очей завжди скеровані на одну точку фіксації.

44

Зір — це процес, який дозволяє сприймати форму, розмір і кольори оточуючих нас предметів і орієнтуватися серед них. Зір можливий завдяки функції зорового аналізатора, периферичною частиною якого є орган зору — око. До складу зорового аналізатора входить також зоровий нерв і зорова зона в корі потиличних частин головного мозку.

Око (oculus) знаходиться в очній ямці — поглибленні лицьової частини черепа. Ззаду і з боків очей знаходиться очне яблуко, яке оточено м'язами, що рухають його. Очне яблуко (bulbus oculi) має кулясту форму і утворено трьома оболонками: зовнішньою — білковою, середньою — судинною і внутрішньою — сітчастою (рис. 113). Зовнішня оболонка надає форму очному яблуку. Спереду вона утворює проникну для світла оболонку — рогівку (cornea). Судинна оболонка називається так тому, що вона багата кровоносними судинами. Зсередини вона вистелена темними піг­ментними клітинами. Передня частина судинної оболонки утворює райдужку (iris), яка містить пігмент, що зумовлює колір ока. При невеликій кількості пігменту очі світло-сірі або блакитні, при великому — карі або чорні. Між рогівкою та райдужкою зна­ходиться передня камера ока, заповнена рідиною. У райдужці є зіниця (pupilla) (круглий отвір), яка рефлекторно міняє свої розміри залежно від інтенсивності освітлення — від 2 мм. при сильному до 8 мм. при слабому освітленні. Цю функцію виконують два типи м'язових волокон: радіальні, які розширюють зіницю, і кільцеві, які звужують її. Позаду райдужки знаходиться прозорий кришталик (lens), що має форму двоопуклої лінзи. Між райдужкою та кришталиком розташована задня камера ока. Кривизна кришталика змінюється за допомогою війкового м'яза, розташованого в передній частині судинної оболонки. Вся внутрішня порожнина ока за кришталиком заповнена драглистою масою, яка утворює склоподібне тіло (corpus vitreum). Кришталик і склоподібне тіло служить для проведення світлового проміння всередину ока і його заломлення. Сітчаста оболонка прилягає до судинної і вистилає дно ока. Вона складається з двох листків: зовнішнього, що містить пігмент, і внутрішнього, що містить світлочутливі рецептори — палички і колби. Палички містять зоровий пігмент — родопсин і сприймають світло при смерковому освітленні. Функція ока — сприйняття світлового проміння. Це відбувається через оптичний апарат ока: рогівку, вологу передньої камери, зіницю, кришталик, вологу задньої камери, склоподібне тіло. Проміння світла заломлюється таким чином, що на сітківці утворюється зменшене перевернене зображення предметів. Унаслідок переробки інформації в корі головного мозку людина сприймає предмети в їх природному положенні. Властивість оптичної системи ока створювати на сітківці чітке зображення предметів, розташованих як на близькій, так і на дальній відстані від ока, нази­вається акомодацією; вона досягається завдяки тому, що кришталик може змінювати свою кривизну.

45

Нижня порожниста вена

Нижня порожниста вена, v порожнистої вени (рис. 826, .. См рис 806, 807), збирає кров від нижніх кінцівок, стінок і органів таза і черевної порожнини. Починається на правій переднебоковой поверхні IV - V поперекових хребців. Утворюється з злиття двох спільних клубових вен, лівої і правої, ст. iliacae комуни Dextra та ін sinistra, і слід вгору і трохи вправо по бічній поверхні тіл хребців до отвору нижньої порожнистої вени діафрагми. Ліва поверхню вени на великому протязі стикається з аортою. Задня поверхня прилягає спочатку до правої великий поперекової м'язі (до латерального краю), а потім до правої ніжці діафрагми.

Позаду вени проходять праві поперекові артерії, аа. lumbales dextrae, і права ниркова артерія, а. renalis Dextra. На рівні останнього вена розширена, відхиляється трохи вправо, проходить попереду медіального краю правого наднирника на задню частину діафрагмальної поверхні печінки в борозну нижньої порожнистої вени. Потім вена проходить через отвір порожнистої вени діафрагми і, потрапляючи в порожнину перикарда, відразу впадає в праве передсердя.На передній поверхні вени розташовуються знизу вгору: корінь брижі тонкої кишки і права Яічковая артерія, а. testicularis, горизонтальна частина дванадцятипалої кишки, над якою знаходяться головка підшлункової залози і частково спадна частина дванадцятипалої кишки. Ще вище проходить корінь брижі поперечної ободової кишки. Самий верхній кінець вени трохи розширений і з трьох сторін оточений речовиною печінки Ділянки передньої поверхні нижньої порожнистої вени внизу від місця утворення і до рівня кореня брижі тонкої кишки, а вгорі від рівня кореня брижі поперечнойободочной кишки до нижнього краю печінки покриті очеревиною. Нижня порожниста вена приймає дві групи гілок: пристінкові і внутренностние вени.

46

Сіра речовина великих півкуль

Кора великих півкуль головного мозку, шар сірої речовини товщиною 1—5 мм, що покриває півкулі великого мозку ссавців тварин і людини. Ця частина головного мозку, що розвинулася на пізніх етапах еволюції тваринного світу, грає виключно важливу роль в здійсненні психічною, або вищою нервовою діяльності, хоча ця діяльність є результатом роботи мозку як єдиного цілого. Завдяки двостороннім зв'язкам з відділами нервової системи, що пролягають нижче, кора може брати участь в регуляції і координації всіх функцій організму. У людини кора складає в середньому 44% від об'єму всієї півкулі в цілому. Її поверхня досягає 1468—1670 см 2 .

47

За допомогою слухового аналізатора людина орієнтується у звукових сигналах навколишнього середовища, формує відповідні поведінкові реакції, наприклад оборонні або піщедобивательное. Здатність сприйняття людиною розмовної і вокальної мови, музичних творів робить слуховий аналізатор необхідним компонентом засобів спілкування, пізнання, пристосування.

Адекватним подразником для слухового аналізатора є звуки, тобто коливальні рухи частинок пружних тіл, що поширюються у вигляді хвиль в самих різних середовищах, включаючи повітряне середовище, і сприймаються вухом. Звукові хвильові коливання (звукові хвилі) характеризуються частотою і амплітудою. Частота звукових хвиль визначає висоту звуку. Людина розрізняє звукові хвилі з частотою від 20 до 20 000 Гц. Звуки, частота яких нижче 20 Гц - інфразвуки і вище 20 000 Гц (20 кГц) - ультразвуки, людиною не відчуваються. Звукові хвилі, що мають синусоїдальні, або гармонійні, коливання, називають тоном. Звук, що складається з не зв'язаних між собою частот, називають шумом. При великій частоті звукових хвиль - тон високий, за малої - низький. Другою характеристикою звуку, яку розрізняє слухова сенсорна система, є його сила, що залежить від амплітуди звукових хвиль. Сила звуку або його інтенсивність сприймаються людиною як гучність. Відчуття гучності наростає при посиленні звуку і залежить також від частоти звукових коливань, тобто гучність звучання визначається взаємодією інтенсивності (сили) і висоти (частоти) звуку. Одиницею виміру гучності звуку є бел, в практиці звичайно використовується децибел (дБ), т.е.0, 1 біла. Людина розрізняє звуки також за тембром, або "забарвленням". Тембр звукового сигналу залежить від спектру, тобто від складу додаткових частот (обертонів), які супроводжують основний тон (частоту). За тембром можна розрізнити звуки однакової висоти і гучності, на чому грунтується впізнавання людей по голосу. Чутливість слухового аналізатора визначається мінімальною силою звуку, достатньої для виникнення слухового відчуття. В області звукових коливань від 1000 до 3000 в секунду, що відповідає людської мови, вухо володіє найбільшою чутливістю. Ця сукупність частот отримала назву мовної зони. У даній області сприймаються звуки, що мають тиск менше ніж 0,001 бару (1 бар становить приблизно одну мільйонну частину нормального атмосферного тиску). Виходячи з цього, в передавальних пристроях, щоб забезпечити адекватне розуміння мови, мовна інформація повинна передаватися в мовному діапазоні частот.

48

Вестибулярний апарат (від лат. vestibulum — переддвер'я, вхід) сприймає зміну положення голови та тіла в просторі та напрям руху тіла. Рецептори вестибулярного апарату знаходяться в лабіринті — у півкруглих каналах і двох мішечках — овальному і круглому. Вестибулярні чутливі клітини ссавців і людини утворюють п'ять рецепторних областей — по одній в півкруглих каналах, а також в овальному та круглому мішечках. Подразником рецепторів півкруглих каналів є прискорений рух, а рецепторів, що знаходяться в мішечках, тобто отолітових органах, — зміна голови щодо напряму сили гравітації та лінійне прискорення. Півкруглі канали розташовуються в трьох взаємно перпендикулярних площинах, усередині яких є перетинковий канал. Усередині нього і між внутрішньою стороною кісткового лабіринту і зовнішньою оболонкою перетинкового знаходиться рідина. Зміна положення тіла в просторі приводить до руху рідини, що порушує рецепторні клітини, які знаходяться тут.Отолітовий апарат має наступну будову (рис. 116). У мішечках розташовуються рецепторні клітини, від яких відходять волоски; простір між ними заповнений желеподібною масою. Поверх неї знаходяться отоліти (від грец. us, род. відмінок otos — вухо і lithos — камінь), або статоліти — кристали двовуглекислого кальцію. При зміні положення тіла вони чинять тиск на рецепторні клітини. У результаті їх механічного подразнення збуджуються рецептори, і збудження передається в центральну нервову систему. Вестибулярний апарат тісно пов'язаний із вегетативною нервовою системою. Тому збудження вестибулярного апарату в літаку, на пароплаві, на гойдалках тощо супроводиться різними вегетативними рефлексами: зміною артеріального тиску, дихання, секреції, діяльності травних залоз тощо. Механізм сприйняття звуків. Звукові коливання, пройшовши через зовнішній слуховий прохід і ударяючись о барабанну перетинку, передаються слуховим кісточкам, через перетинку овального вікна — перилімфі і ендолімфі. Коливання ендолімфи викликає резонанс волокон певної довжини основної мембрани, який сприймається волосковими рецепторами. При цьому волоскові клітини торкаються покривної мембрани, що приводить до виникнення в них збудження, яке передається по слуховому нерву. Механічна енергія коливань перетворюється на електричну енергію нервового збудження. Залежно від довжини звукової хвилі збуджуються різні рецептори: високі тони викликають коливання коротких волокон основної мембрани, низькі тони — довгих волокон. У скроневій частині кори переднього мозку відбувається їх якісна оцінка.

49

М’язова система є джерелом численної сенсорної імпульсації. До складу нервів, що іннервують м’язи, вхо­дить від 30 до 50% аферентних волокон. Рецепторний апарат м’язів і суглобів сигналізує в нервову систему про ступінь напруження м’язових волокон, положення суглобів і різних частин тіла однієї відносно інших. Ця зворотна інформація необхідна для автоматичної регуляції постави і рухових актів. При порушеннях рухового аналізатора людина не може ні ходити, ні стояти. Імпульси від рухового аналізатора необхідні також для підтримання тонусу м’язів і тонкого пристосування вегетативних функцій до умов м’язової роботи.Будова периферичної частини рухового аналізатора. Рецепторна частина аналізатора представлена нервово-м’язовими веретенами, пластинчастими тільцями (тільцями Фатера — Пачіні) і вільними чутливими закінченнями, які розташовані у зв’язках, сумках суглобів і фасціях м’язів.Нервово-м’язове веретено складається з пучка м’язових волокон (від 2 до 12), які розміщені в сполучній сумці, його довжина 4 … 11 мм, діаметр — 80 … 200 мкм. М’язи з високою функціональною активністю мають більше веретен (до 100), з меншою — мен­ше. М’язове веретено одним кінцем прикріплюється до перимізію звичайних м’язових волокон, а другим — до сухожилків м’язів. Волокна м’язового веретена називають інтрафузальними, а звичайні волокна скелетних м’язів — екстрафузальними. Центральна частина інтрафузальних волокон розширена і називається ядерною сумкою. Навколо неї спірально закручуються чутливі нервові волокна. Інтрафузальні волокна мають рухову іннервацію від гамма-мотонейронів спинного мозку. Імпульси, що надходять по еферентних волокнах, викликають скорочення інтрафузальних м’язових волокон, а це призводить до посилення потоку аферентних імпульсів від розтягування ядерної сумки. Активність гамма-мотонейронів у свою чергу регулюється ретикулярною формацією середнього мозку.Чутливі нервові закінчення веретен збуджуються при розтягненні м’язів. Досить розтягнення м’язу всього на 10 мкм, щоб у них виник генераторний потенціал. У м’язових веретенах виявлено спонтанну імпульсацію, яка зникає під час скорочення м’язів у міру послаблення натягу інтрафузальних волокон.Сухожилкові та інші рецептори рухового аналізатора збуджуються при рухах у суглобах, скороченнях м’язів. Таким чином, аферентні імпульси від рецепторів рухового аналізатора надходять у центральну нервову систему постійно при будь-якому положенні м’язів. Ця імпульсація є відповіддю м’язів на вплив мотонейронів, тому рецептори м’язової системи назвали пропріорецепторами (власними рецепторами) рухового апарату.Збудження, що виникає в рецепторах на аферентних волокнах, передається в перший нейрон, розташований у спинному ганглії, і далі на другий нейрон, що міститься в довгастому мозку, і на третій — у згір’ї. Вищий відділ рухового аналізатора знаходиться в передній центральній звивині кори великого мозку.Вплив фізичних вправ на розвиток пропріорецептивної чутливості. Різні параметри руху м’язова сенсорна система сприймає з різним ступенем точності. Людина чіткіше сприймає різницю в просторових переміщеннях тіла, ніж різницю в напруженні м’язів.

50

Фізичні навантаження при трудових процесах, природних рухах людини, заняттях спортом впливають на всі системи організму, у тому числі і на м'язи. М'язи - активна частина рухового апарата.

У тілі людини нараховується близько 600 м'язів. Більшість з них парні і розташовані симетрично по обидва боки тіла людини. М'яза складають: у чоловіків - 42% ваги тіла, у жінок - 35%, у спортсменів - 45-52%. По походженню, будівлі і навіть функції м'язова тканина неоднорідна. Основною властивістю м'язової тканини є здатність до скорочення - напрузі складових її елементів. Для забезпечення руху елементи м'язової тканини повинні мати витягнуту форму і фіксуватися на опорних утвореннях (кістах, хрящах, шкірі, волокнистої сполучної тканини і т.п.).У різних видах спорту навантаження на м'язи різна як по інтенсивності, так і по обсязі, у ній можуть переважати статистичні чи динамічні елементи. Вона може бути зв'язана з повільними чи швидкими рухами. У зв'язку з цим і зміни, що відбуваються в м'язах, будуть неоднакові. Як відомо, спортивне тренування збільшує силу м'язів, еластичність, характер прояву сили й інші їхні функціональні якості. Разом з тим іноді, незважаючи на регулярні тренувальні заняття, сила м'язів починає знижуватися і спортсмен не може навіть повторити свій колишній результат. Тому дуже важливо знати, які зміни відбуваються в м'язах під впливом фізичного навантаження, який руховий режим спортсмену рекомендувати; чи належний спортсмен мати повний спокій (адінамію), перерыв у тренувальному процесі, чи мінімальний обсяг рухів (гіподинамію), чи нарешті, проводити тренування з поступовим зменшенням навантаження. Зміни в будівлі м'язів у спортсменів можна визначити методом біопсії (узяття особливим способом шматочків м'язів) у процесі тренування. Експерименти показали, що навантаження переважно статистичного характеру ведуть до значного збільшення обсягу і ваги м'язів.Збільшується поверхня їхнього прикріплення на кістах, коротшає м'язова частина і подовжується сухожильна. Відбувається перебудова в розташуванні м'язових волокон убік більш пір'ястої будівлі. Кількість щільної сполучної тканини в м'язах між м'язовими пунктами збільшується, що створює додаткову опору. Крім того, сполучна тканина по своїх фізичних якостях значно протистоїть розтягуванню, зменшуючи м'язову напругу. Підсилюється трофічний апарат м'язового волокна: ядра, саркоплазма, мітохондрії. Миофибриллы (скорочувальний апарат) у м'язовому волокні розташовуються рихло, тривале скорочення м'язових пучків утрудняє внутріорганний кровообіг, посилено розвивається капілярна мережа, вона стає узкопетлистой, з неоднаковим просвітом.При навантаженнях переважно динамічного характеру вага й обсяг м'язів також збільшуються, але в меншому ступені. Відбувається подовження м'язової частини й укорочення сухожильної. М'язові волокна розташовуються більш паралельно, по типі веретеноподібних. Кількість міофібрилл збільшується, а саркоплазми стає менше.Чергування скорочень і розслаблень м'яза не порушує кровообігу в ній, кількість капілярів збільшується, хід їхній залишається більш прямолінійним. Кількість нервових волокон у м'язах, що виконують переважно динамічну функцію, у 4-5 разів більше, ніж у м'язах виконуючих переважно статистичну функцію. Рухові бляшки витягаються уздовж волокна, контакт їх з м'язом збільшується, що забезпечує краще надходження нервових імпульсів у м'яз. При зниженому навантаженні м'яза в'ялими, зменшуються в обсязі, капіляри їх звужуються, у результаті чого м'язові волокна виснажуються, рухові бляшки стають менших розмірів. Тривала гіподинамія приводить до значного зниження сили м'язів.

51

Кровоно́сні суди́ни — складові серцево-судинної системи, які забезпечують транспорт крові до усіх органів тіла людини, забезпечуючи обмін речовин між кров'ю та навколишніми тканинами. Вивченням кровоносних судин, поряд із лімфатичними, займається розділ медицини — ангіологія.

Кровоносні судини утворюють:

макроциркуляторне русло — по якому кров рухається від серця до органів і повертається до серця. Включає в себе артеріальні судини і венозні судини.

мікроциркуляторне русло — розташоване в органах, що забезпечує обмін речовин між кров'ю та навколишніми тканинами. Включає в себе капіляри, артеріоли, венули і артеріовенулярні анастомози.

Загальна будова

Демонстрація клапанної будови вен

Виконання кровоносними судинами загальної транспортної функції проявляється в подібному плані будови судин макроциркуляторного русла. Стінка судини складається з трьох оболонок:внутрішньої — представлена ендотелієм (одношаровий плоский епітелій), який побудований з витягнутих ендотеліоцитів, розташованих на базальній мембрані, та підендотеліального шару, в основі якого лежить пухка волокниста сполучна тканина середньої — складається з циркулярних пучків гладеньких м'язових клітин із прошарками еластичних волокон зовнішньої — представлена пухкою волокнистою сполучною тканиною, яка містить дуже багато кровоносних судин і нервових волоконБудова стінки судини залежить від гемодинамічних умов: швидкості кровотоку, об’єму та тиску крові. Для артерій розташованих близько до серця характерно переважання еластичних елементів, які здатні протидіяти високим гемодинамічним показникам. По мірі віддалення від серця гемодинамічні величини знижуються, зменшується калібр судин і у їх стінках збільшується кількість м'язових елементів, які здатні створювати додаткову силу для проштовхування крові в мережу найбільш дрібних судин. Аорта вистланна зсередини ендотелієм, який разом з підметом шаром пухкої сполучної тканини (субендотеліі) утворює внутрішню оболонку ( лат. tunica intima ). Середня (м'язова) оболонка ( лат. tunica media ) Відділена від внутрішньої дуже тонкої внутрішньої еластичної мембраною. М'язова оболонка побудована з циркулярно розташованих гладких м'язових клітин. Поверх м'язової оболонки лежить зовнішня еластична мембрана, що складається з пучків еластичних волокон

52

Велике коло кровообігу — це шлях крові від лівого шлуночка до правого передсердя.Під час скорочення лівого шлуночка насичена киснем артеріальна кров виштовхується в аорту. З аорти кров рухається по артеріях, які, віддаляючись від серця, розгалужуються й переходять у капіляри.Через тонкі стінки капілярів кров віддає поживні речовини й O2 у міжклітинну рідину, а продукти життєдіяльності клітин і CO2 із міжклітинної рідини потрапляють у кров. З капілярів венозна кров рухається по дрібних венах, що зливаються в більші вени і впадають у нижню і верхню порожнисті вени. Порожнисті вени приносять кров від тулуба, нижніх кінцівок, органів черевної порожнини, голови, шиї, рук у праве передсердя, де закінчується велике коло кровообігу.Велике коло кровообігу починається від лівого шлуночка, з якого кров надходить в аорту. З аорти через систему артерій кров несеться в капіляри органів і тканин усього тіла. Від органів і тканин кров відтікає по венах і через дві порожні — верхню і нижню — вени вливається в праве передсердя.По всіх артеріях великого кола кровообігу тече артеріальна кров, а по венах — венозна.Мале коло кровообігу — шлях крові від правого шлуночка до лівого передсердя. Час колообігу крові в ньому - 7-11 секунд.Венозна, бідна на кисень, кров потрапляє у праву частину серця. Скорочуючись, правий шлуночок, викидає її в легеневу артерію. Двома гілками, на які ділиться легенева артерія, ця кров тече до легень. Там гілки легеневої артерії, розділяючись на дедалі дрібніші артерії, переходить у капіляри, що густо обплітають численні легеневі пухирці, у якиї є повітря. Коли кров тече легеневими капілярами, до неї надходить кисень. Одночасно вуглекислий газ із крові переходить у повітря, що заповнює легені, тобто в капілярах легень венозна кров стає збагаченою на кисень - артеріальною. Потім вона збирається у вени, які, зливаючись одна з одною, утворюють чотири легеневі вени, які впадають у ліве передсердя.Скорочено: Мале коло кровообігу починається легеневим стовбуром, що відходить від правого шлуночка. По ньому кров доставляється в систему легеневих капілярів. Від легень артеріальна кров відтікає по чотирьох венах, що впадає в ліве передсердя. Тут закінчується мале коло кровообігу.