4. Типи неправильного виховання

Усі ті погані звички і нахили, які батьки намагаються викорінити у своїх дітях, гніздяться у них самих.

Г. СПЕНСЕР

Темперамент, як природне в людині, пригнічується, передусім, неправильним вихованням.

Практично зустрічаються чотири типи неправильного виховання (див. додаток, табл. 2).

Перший тип неправильного виховання – неприйняття. Відсутність любові до дитини і є неприйняття. Не любити своє дитя протиприродно. Таке явище беззастережно засуджується у суспільстві. Тому батьки позасвідомо заперечують цей факт. Відповідно, не усвідомлюються і причини неприйняття.

Неприйняття може бути первинним, коли народження дитини було з самого початку небажаним (не планували її появи, хотіли «пожити для себе»; не кохання, а вагітність стала причиною вимушеного шлюбу; в період вагітності жінка розлучилася з чоловіком і дитина від нього з точки зору майбутньої матері – безглуздя і т. д.

Після пологів і в перші місяці життя дитини, якщо вона чимось «розчарувала» батьків, може виникнути вторинне неприйняття, що також не усвідомлюється батьками. Наприклад, поява дівчинки замість хлопчика, що очікувався, або поява дитини, разюче несхожої на своїх батьків. Причиною вторинного неприйняття може стати і виявлення деякого фізичного дефекту, все, що викликає у батьків досаду відносно зовнішніх даних дитини.

При неприйнятті у матері, яка годує, спостерігається «безпричинне» зникнення молока, її погляд байдужий, руки неласкаві, в її голосі звучить постійне роздратування.

Немовля вловлює відсутність материнської любові, яка означає для малюка надпотрібність, безпеку. Тому неприйняття породжує у дитини страх. Вона збудлива або частіше – пригнічена, багато хворіє.

При неприйнятті батькам не подобається у дитини практично все. Малюк і «їсть не так», і «плаче забагато», і «вимогливий», і «вередливий». На дитину постійно гніваються, її весь час лають, їй не прощається жодна провина. Батьки щиро вважають, що їм «не пощастило» з дитиною: «У людей діти як діти, а у нас …».

При неприйнятті батькам постійно не вистачає часу, щоб зайнятися вихованням дитини. Її передовіряють бабусі під різними приводами, завжди «об’єктивними», з щирою переконаністю, що це робиться «для її ж користі». Дитину, яка не приймається, часто влаштовують у лікарню, «щоб добре вилікувати», хоча лікувати можна було б і вдома. Її кожного року відправляють у санаторій, «щоб вона зміцніла». Але дитина сприймає таке ставлення до себе однозначно: тато і мама нею незадоволені і поступово приходить до розуміння, що дорослі таким чином хочуть від неї позбутися.

Неприйняття – це найдраматичніший тип неправильного виховання. Діти рано чи пізно усвідомлюють, що батьки їх не люблять. Зробивши таке приголомшуюче відкриття, дитина, як і її батьки, придушує усвідомлення цього факту, тим більше, що прямо про нелюбов їй не кажуть. Але обманюючи себе, батьки одурюють і дитину, стверджуючи, що люблять її.

Проте реальність рано чи пізно відкриває дітям очі на те, що відбувається. А батьки? Невже вони залишаються сліпими до кінця? У більшості випадків саме так і відбувається – не прозрівають. Чим сильніше неприйняття, тим складніше для матері і батька визнати цей факт.

Автор твердо переконаний у тому, що усвідомити неприйняття можливо. Тоді з’являється шанс запобігти його несприятливим наслідкам.

Якщо мова йде про власну дитину, то батькам не треба потурати різним примхам, намагаючись таким примітивним способом спокутувати свою провину перед малюком. При такому ставленні неприйняття доповнюється егоцентричним типом неправильного виховання.

Усвідомивши, що дитина не прийнята серцем, батьки, контролюючи свою поведінку розумом, повинні ставитися до неї справедливо, проявляти терпіння, такт, приділяти їй якомога більше уваги. Таке ставлення пом’якшить неприйняття, компенсує його прояви, виключить можливість несприятливих наслідків.

У чому ж виражаються несприятливі наслідки неприйняття?

В одному випадку дитину суворо контролюють, жорстко карають, і вона живе в умовах надмірно суворого режиму; в іншому – до неї ставляться причепливо, і вона росте в атмосфері нескінченних претензій; у третьому, найбільш частому, дорослі взагалі не звертають на дитину уваги, відсторонюються від її виховання.

У першому випадку темперамент пригнічується повністю. Природна поведінка дитини роздратовує батьків, і вони починають «переробляти» її характер на такий, який, в їх розумінні, він повинен бути.

У другому випадку пригнічуються альтруїстичні риси темпераменту і, відповідно, загострюються інші – егоцентричні, агресивні. В результаті, завзятість холерика перероджується у згубну впертість, жвавість сангвініка – в не менш згубну нестійкість, цілеспрямована неспішність флегматика – в пасивність.

У третьому випадку темперамент нібито не пригнічується. На дитину не звертають уваги, і вона, здавалося б, живе і розвивається відповідно до природи. Однак це не так. Відсутність виховання – також виховання. Бездоглядність також виховує. Позбавлена батьківської уваги, дитина стає байдужою або істеричною, протестною. І тоді вона шукає компенсацію – віддушину, втіху поза сім’єю. Підростаючи, вона знаходить компанію таких само кинутих і недоглянутих дітей. Тут до неї виявляють увагу, зустрічають її з радістю. У такому середовищі їй весело, і вона дуже скоро забуває про свої прикрощі. На цьому шляху дитина марнує час, нехтує навчанням, стає проблемною. У характері формуються риси егоїзму, необ’язковості, нестійкості, негативізму (особливо відносно дорослих, які для неї вже не авторитетні), відсутні серйозні прив’язаності, коли другом є той, хто з дитиною сьогодні.

Другий тип неправильного виховання – гіперсоціальний. У гіперсоціальних сім’ях народження дітей очікується не тому, що в них є глибока душевна потреба, а тому, що діти «повинні бути у всіх». Дитина народжується і завойовує серця дорослих, її люблять. Але зло присутнє в орієнтаціях батьків. Це – «правильні» люди. Діти у них тому, що «так повинно бути», і, відповідно, виховання вибудовується по типу – «як повинно бути». Вивчаються і пунктуально до формалізму виконуються рекомендації з «ідеального» виховання. Наприклад, дитину не беруть на руки, навіть якщо вона заходиться в плачу, тому що «це не педагогічно»; її годують у певний час, коли вона не хоче їсти. Дитину укладають спати, коли їй хочеться грати, і тому заснути вона не може. Її настирливо примушують вітатись навіть з тими людьми, які їй з якихось причин неприємні.

З нею займаються, незважаючи на її повне небажання займатися саме цим і саме в даний час. Усе її життя суворо регламентоване, розділене тільки на біле і тільки на чорне, на добре і погане, на дозволене і недозволене. Культивується педантизм і надмірна пунктуальність.

Похвала вихователя в дитячому садку розцінюється батьками як вище досягнення дитини, а незначний осуд – як катастрофа. Якщо до наступного дня дитина отримала від вчителя завдання: принести паперових журавликів – її примушують вирізати їх і клеїти, навіть якщо вона хвора. Поняття «треба» гіпертрофовано до абсурду. Оцінки в школі – самоціль. Оцінка «задовільно» – трагедія для батьків. Гіперсоціальна дитина живе як робот, не здібний до справжньої творчості і життєлюбства. Емоційно вона стримана, тому що емоції у неї пригнічувались змалечку, оскільки емоційна стриманість вважалася для її батьків ознакою інтелігентності, а вияв емоцій – чимось ганебним. Коли така дитина стане дорослою, то вищу радість у неї будуть викликати тільки успіхи на роботі і похвала оточуючих.

Гіперсоціальне виховання пригнічує темперамент, особливо сангвінічний; у холеричному і флегматичному темпераментах загострюються елементи завзятості, досягнення мети. В результаті, у таких дітей формується тривожний, гіперсоціальний характер, який відкриває шлях до нервовості.

Третій тип неправильного виховання – тривожно-недовірливий – спостерігається в тих випадках, коли з народженням дитини у батьків виникає надмірна тривога за її здоров’я і благополуччя. При такому типі виховання дитину люблять, але несамовито, і тому – не в радість їй і собі.

Виховання по типу тривожної недовірливості часто спостерігається у сім’ях з єдиною або пізньою дитиною і характеризується наступними ознаками. Звичайні захворювання або незначні травми дитини викликають у дорослих невиправдану паніку; апетит дитини стає надзвичайною турботою всієї сім’ї; уночі батьки встають декілька разів, щоб поправити ковдру і послухати дихання дитини, поторкати голівку – чи немає жару і т.д. При тривожно-недовірливому вихованні дитині не дозволяють виходити із квартири у двір, оскільки «бувають різні випадки» і на вулиці «злі хлопчиська». Її проводжають у школу і зустрічають, щоб перевести через дорогу, по якій не ходить транспорт, просто «на всяк випадок». Їй з хвилюванням заглядають в очі і по декілька разів на день задають тривожні питання, які стосуються її здоров’я. Природно, що така дитина залякана і дуже рано сама стає тривожною. Тепер вже вона ставить питання дорослим: «Я не захворію?», «Це не страшне?», а з 5 років: «А я не помру?», «А ви не помрете?»

Дитину рано навчають іноземній мові, музиці, з тривогою стежать за навчанням, щоб «застерегти» її від «небезпечного» майбутнього, дати їй «перевагу» у боротьбі за виживання. В результаті, вона тривожно сприймає природні труднощі, взаємини з однолітками. Дитина в такому випадку несамостійна, нерішуча, боязка, ранима, образлива і хворобливо невпевнена в собі. Постійна батьківська заборона, обмеження активності, а пізніше і надмірний самоконтроль, самообмеження призводять до придушення всіх типів темпераментів, загострює тенденцію до надмірної обережності. Шлях таких дітей – у тривожність і недовірливість на все життя.

Четвертий тип неправильного виховання – егоцентричний – спостерігається у сім’ях з безвідповідальною позицією батьків до своєї дитини, нерідко єдиної, довгоочікуваної, яку переконують у тому, що вона «кумир», «суть життя», «єдина радість», «молодшенька» і т.д.

При такому типі виховання інтереси оточуючих ігноруються. Найменші її примхи задовольняються негайно, бажання передбачуються, відсутні будь-які обмеження. Її не вчать враховувати інтереси інших людей, чекати своєї черги. Тому вона не переносить найменших обмежень, агресивно сприймає будь-які перешкоди. Така дитина розгальмована, нестійка. І в результаті, у холерика загострюється агресивність, завзятість трансформується в упертість, цілеспрямованість – у настирливу вимогливість і т.д. У сангвініка швидкість трансформується в розгальмованість, дотепність – у балакучість, рухливість – у метушливість, емоційність – в істеричність, упевненість – у самовпевненість. У флегматика повільність перероджується в пасивність, завзятість – в упертість, а цілеспрямованість – у настирливу вимогливість, як і у холерика. Головне полягає в тому, що у всіх дітей при егоцентричному вихованні пригнічується соціальна сутність темпераменту, її альтруїстичні риси.

Перша зустріч з однолітками закінчується у дитини з егоцентричним вихованням невдало. Життя негайно розставляє все по своїм місцям. Її претензії викликають в інших дітей сміх і отримують жорстку відсіч. Егоїста не терплять, і він закономірно приречений на крах і самотність.

* * *

Існує поширена думка про те, що єдина дитина в сім’ї, як правило, більш, ніж інші діти, розпещена батьківською турботою і увагою. Проте це суперечить науковим даним.

У таких дітей багато спільного з первістками – більш розвинений інтелект, почуття незалежності, високий рівень життєвих домагань. Єдині діти відрізняються від інших дітей своєю товариськістю і самостійністю. Можливо, причиною цього є те, що їх «не скидали з престолу», як це часто буває після народження другої дитини; і те, що їм самостійно доводиться завойовувати авторитет серед однолітків, налагоджуючи з ними стосунки.

І все ж, більше половини дітей з неврозами – єдині діти в сім’ї. У такому випадку потрібно дотримуватись наступних валео-педагогічних рекомендацій:

1. Дорослі повинні раз і назавжди встановити, що дитина – рівноправний член сім’ї і не більш.

2. Дитину не треба зніжувати.

3. Якщо в сім’ї є хворі або немолоді люди, то більше уваги потрібно приділяти саме їм, а не єдиній дитині, яку доцільно залучати до цих турбот.

4. Її своєчасно заохочують до гри з однолітками.

5. Батьки повинні жити не для неї, а разом з нею, радощами і турботами сім’ї.

6. Хоча б один з батьків повинен бути відповідальним і любити дитину вимогливо.

Вимоглива любов – це любов за досягнуте, її необхідно заслужити; вона спонукає дитину бути кращою, поступати гідно; така любов виховує і готує малюка до життя.

Безумовна любов – це «свята» любов, коли люблять таким, який є.

Валеоцентричним показником батьківської зрілості, ймовірно, є поєднання вимогливої любові з безумовною любов’ю до дитини.

Важливо пам’ятати! Самостійна дитина протиставляє батькам якісну сторону своєї особистості – свій життєвий досвід. Доводячи свою правоту, вона наводить обґрунтовані докази.

Вередлива дитина протиставляє батькам лише примху свого сьогочасного бажання. Їй нема чого доводити.