Інтегративні методи психосинтезу особистості

РОЗДІЛ 2

ІНТЕГРАТИВНИЙПІДХІДВПРАКТИЦІ ПСИХОСИНТЕЗУ

2.1.Поняття та джерела інтегративної психотерапії

Практична психологія не завжди задовольняє об’єктивну потребу у всебічному розвитку сучасної особистості як цілісної системи, що постійно оновлюється в стрімко змінюваних умовах. Проте науковий прогрес створив достатні умови для розробки та впровадження інтегративного напряму в практичній психології, який узагальнює попередній досвід та пропонує альтернативні шляхи збереження психічного здоров’я особистості, зокрема нові методи надання їй психологічної допомоги. Вчені неодноразово намагались інтегрувати класичні напрями психотерапії [1], [2], [3], [4], [5]. Такий «симбіоз» варто розуміти як систему прикладних досліджень, спрямованих на поєднання психотерапевтичних методів та технік, що не мають інтегрованих зв’язків у теорії, а лише доповнюють один одного в конкретній практиці. Така система стала називатись інтегративною або еклектичною психотерапією. Вона полягала у розробці нових підходів до цілої низки прикладних завдань у психології [6].

21

ІНТЕГРАТИВНІ МЕТОДИ

ПСИХОСИНТЕЗУ ОСОБИСТОСТІ

Відомо, що на сьогоднішній день у світі існує більш ніж 500 форм і методів психотерапії. На думку Бернарда Бейтмана, більш ніж третина американських психотерапевтів на початку 90-х років минулого століття вважали себе «еклектиками» [7]. При цьому половина з них були послідовниками психодинамічного підходу.

Зазначимо, що під поняттям «еклектична психотерапія» більшість авторів розуміють технічний синтез психотерапевтичних методів. Концептуальне поєднання методів, які належать до різних теоретичних орієнтацій, прийнято називати інтегративною (інтегрованою) психотерапією. Найчастіше обидва поняття вживаються як тотожні і тлумачаться як поєднання різних методів психотерапії.

На нашу думку, більшість майбутніх психологів, спираючись на традиційне навчання, у своїй практичній діяльності зможуть застосовувати методи лише певних терапевтичних шкіл (психодинамічної, поведінкової, когнітивної тощо). Але з подальшим професійним розвитком, психолог-практик відчуває необхідність синтезувати різні психотерапевтичні напрями, щоб ефективніше допомагати клієнту як цілісній особистості. Доведено, що більшість психотерапевтів, які є представниками єдиної школи, не вірять у ефективність тільки власних технік: вони більшою мірою намагаються довестиістинністьсвоїхтеоретичнихпереконаньшляхомпрактичного застосування відповідних методів психологічного впливу[8].

Дослідження різних напрямів з метою їхнього поєднання виступали зачатками інтеграції або симбіотичності в психології. За кордоном та в пострадянських країнах майже відсутня наукова література, у якій було б проаналізовано емпіричну перевірку інтегративного підходу. Інколи інтегративну психотерапію називають додатковою або альтернативною психокорекцією, яку Л.Басман

22

РОЗДІЛ 2

ІНТЕГРАТИВНИЙ ПІДХІД В ПРАКТИЦІ ПСИХОСИНТЕЗУ

та Г. Велендал розуміють як метод інтеграції між розумом клієнта, фізіологією його організму та трансперсональними стосунками [1].

Тенденція до інтеграції різних напрямів психотерапії розвивалась з 30-х років ХХ століття і поступово виокремилась у сферу науково-практичного пошуку, яку сьогодні називають інтегральною (інтегративною) психологією. При цьому вітчизняні та російські психологи-практики популяризують поняття «інтегративна (інтегральна) психологія» але розуміють його кожен по-своєму.

У 1933 році на вісімдесят восьмому симпозіумі Американської психологічної асоціації Т. Френч проаналізував зв’язок між психоаналізом З. Фройда та поведінковою психотерапією [3]. Вчений доводив, що психоаналітичні техніки, спрямовані на трансформацію певних елементів поведінки, можуть доповнювати техніки згасання небажаних форм поведінки у поведінковій терапії. Ця думка була сприйнята досить критично.

Згодом Л. Кюбі висловив ідею, що деякі психоаналітичні техніки нагадують за своїми механізмами послідовні рефлексів за І. Павловим [9]. Вчений висловив припущення, що на основі гіпотези І. Павлова про асоціації, які існують поза свідомістю, та за допомогою психоаналітичної техніки вільних асоціацій можна вилікувати деякі особистісні комплекси. Т. Голдфрайд та С. Ньюмен вважають, що ця техніка може бути ефективною у подоланні підсвідомих обмежень у клієнта. В свою чергу Т. Голдфрайд запропонував порівняльний аналіз психологічних теорій та технік, який назвав «клінічною стратегією» [4].

Першу спробу науково обґрунтовати існування загальних елементів у різних видах психотерапії здійснив Сол Розенцвейг. Вчений запропонував три узагальнених чинники будь-якої психотерапії: особистісні характеристики терапевта, які завжди впливають на процес

23

ІНТЕГРАТИВНІ МЕТОДИ

ПСИХОСИНТЕЗУ ОСОБИСТОСТІ

одужання; наявність інтерпретації, яка допомагає семантично описати проблему; поява змін в одній сфері психічного функціонування під впливом змін в іншій сфері клієнта [5].

Вагомий внесок у розвиток інтегративної психотерапії зробили Д. Долард і Н. Мілер, які довели, що такі психоаналітичні концепти як регресія, репресія та репроцесування можуть бути описані за допомогою теорії научіння. Вчені зробили висновок, що існують певні чинники, які є загальними для всіх психотерапевтичних підходів (наприклад, емпатія) [10]. Обидва психологи підтвердили висновки А. Хезберга про те, що для досягнення терапевтичної стабільності,техніки повинні «працювати» у реальному житті клієнта, що й призведе до його якісних особистісних змін [11].

Значний доробок у розвиток інтегративної психотерапії зробив Альберт Лазарус, який увів поняття мультимодальної терапії. Цей термін дозволив А. Лазарусу глибше розкрити сутність інших понять, таких як поведінка індивіда,відчуття,образи,розуміння,міжособистісні стосунки та фізіологічні стани. Вчений вважав, що психотерапевт може застосовувати техніки інших шкіл у своїй практичній діяльності без обов’язкового вивчення теорії цих шкіл [12].

У 1983 році було створено Спілку дослідження психотерапевтичної інтеграції (SEPI) з метою об’єднання професіоналів у сфері інтегративної психотерапії. На сьогоднішній день SEPI є міжнародною організацією і має такі видання: «Journal of Integrative and Eclectic Psychotherapy» та «International Journal of Eclectic Psychotherapy».

Вони вміщують не тільки теоретичні концепти і програми вивчення інтегративної психотерапії, але й розглядають нові терапевтичні моделі.

Наприкінці минулого століття в психології з’явились нові теорії інтеграції, які знайшли своє вираження у таких практиках як

24

РОЗДІЛ 2

ІНТЕГРАТИВНИЙ ПІДХІД В ПРАКТИЦІ ПСИХОСИНТЕЗУ

гештальттерапія, когнітивно-поведінкова терапія, неофрейдизм тощо. Ці теорії розглядались як такі, що можуть у собі інтегрувати «три великі психологічні школи»: психодинаміку, поведінкову та гуманістичну психологію. Це призвело до появи великого інтересу серед практиків, які почали співпрацювати на рівні неформально організованих конференцій. Зокрема на одній з них було встановлено, що кожному типу клієнта відповідає певний вид психотерапії [13].

На початку 90-х років минулого століття було розроблено емпіричні моделі психотерапії, відомі під загальною назвою «EVT». Американська психологічна асоціація підтримала цей рух, що сприяло створенню нових психотерапевтичних програм, більшість з яких були поведінковими або когнітивно-поведінковими з елементами міжособистісної та динамічної терапії. Розробники цих програм намагалисьвирішити проблеми клієнта шляхом порівняння їхз певними техніками, що, на думку представників інтегративної психології, не призводить до іноваційних змін в житті клієнта, спрямованих на лікування. Деякі психологи були схвильовані тим, що «EVT» взагалі уможливить впровадження інтегративних технік [13], [14].

Представники Міжнародного інституту інтегративної психології в Росії розуміють інтегральну (інтегративну) психологію як «психологію цілісності», як систему теорій, концепцій, моделей, методів та технік, які сприяють цілісності людини, призводять до єдності з самою собою та зі світом, зменшують конфліктність, інтегрують компоненти самосвідомості з переживаннями,поведінкою особистості,і,як наслідок, гармонізують її життя та детермінують успішну самореалізацію.

Г. Бревде розуміє інтегральну психотерапію в контексті трасперсонального підходу. В широкому понятійному та методологічному контексті він розуміє інтегральну психологію як

25

ІНТЕГРАТИВНІ МЕТОДИ

ПСИХОСИНТЕЗУ ОСОБИСТОСТІ

закономірний розвиток трансперсональних підходів, принципів, ідей та розробок [15].

Українська психологиня Л. Терлецька вважає, що розвитку інтегративної психотерапії сприяли такі чинники: 1) поширення численних форм і методів психотерапії, що утруднює вибір, а також їх вивчення і застосування; 2) неадекватність будь-якого психотерапевтичного напряму для всіх категорій клієнтів; 3) пошук загальних базових процесів, характерних для всіх форм психотерапії, і поступове визнання того, що різні методи, по суті, можуть мати більше спільного, ніж розбіжностей; 4) приблизно рівна ефективність корекції незалежно від форм психотерапії; 5) акцент на істотній ролі взаємин «психотерапевт–клієнт» за будь-якихформ психотерапії; 6) соціальноекономічні процеси в суспільстві, що висувають підвищені вимоги до якості, тривалості й ефективності психологічного впливу й сприяють більше згуртуванню, ніж роз’єднанню психотерапевтів. Вчена зазначає, що найважливішою характеристикою інтегративної психотерапії є врахування психотерапевтом при виборі методів не стільки власних теоретичних знань, скільки індивідуальних відмінностей і особистісних потребклієнта [16,с.107].

На сьогоднішній день в інтегративній психології досліджено такіфундаментальні таприкладніпроблеми:

•мета-теоретична інтеграція;

•клінічний досвід;

•універсальні чинники ефективної психотерапії;

•асимілятивна, доповнююча та нейрофізіологічна інтеграція.

Мета-теоретичні моделі К. Уілбера, П. Кларксона та Р. Опазо є прикладами теорій, в яких узагальнено всі психотерапевтичні підходи. Вчені особливу увагу приділяють загальним положенням різних психологічних шкіл. У цих теоріях стверджується, що психотерапевт

26

РОЗДІЛ 2

ІНТЕГРАТИВНИЙ ПІДХІД В ПРАКТИЦІ ПСИХОСИНТЕЗУ

суб’єктивно пропонує клієнту власний варіант симбіозу різних технік, які забезпечують найбільшу ефективність у кожному конкретному випадку [17], [18], [19]. Критики мета-теоретичного підходу вважають, що він досить ідеальний для практичного застосування.

Клінічний досвід підтримується через інтегративний досвід і зосереджений не на теорії особистості або психопатології, а на перевірених техніках психологічного впливу, які дали позитивний результат у роботі з конкретним клієнтом та його конкретною проблемою. Часто цей підхід передбачає діагностику клієнта, після якої відбувається систематичний вибір конкретних впливів (до-намір, намір і дія).

Інший напрям досліджень спрямований на пошук загальних чинників ефективної психотерапії. Серед них універсальними для майже всіх психологічних шкіл є емпатія, створення довірчих та відкритих стосунків з клієнтом, позитивне емоційне тло тощо. Відомо, що названі стани є кінцевим результатом застосування будь-яких технік і будь-який терапевт досягає бажаного ефекту за умови досягнення цих станів. Критики цього підходу вважають, що якщо терапія буде базуватись тільки на загальних чинниках,то можна втратити потенційні можливості добре розвинених теорій та технік психотерапії.

Асимілятивна інтеграція полягає у поступовій асиміляції нових технік та концептів у вихідній теоретичній орієнтації психологатерапевта. Роль нової концепції інтегрується в первинне розуміння психологом теорії й практики і, як наслідок, трансформуються обидві концепції – нова і попередня. Тобто психотерапевт застосовує у практиці нові техніки на основі попередного теоретичного підґрунтя. Критики асимілятивної інтеграції вважають, що у терапевта існує ризик втратити результативність вихідної орієнтації.

27

ІНТЕГРАТИВНІ МЕТОДИ

ПСИХОСИНТЕЗУ ОСОБИСТОСТІ

Доповнююча інтеграція створює ситуацію, коли два чи більше відмінних напрямів у психології створюють нове поле діяльності. Якщо так підібрати елементи інтеграції, щоб кожен з них доповнював результативність та ефективність іншого, то кінцевий результат виявиться цілісним, оскільки буде орієнтований на цілісну особистість, а не тільки на корекцію певного симптому.

Нейрофізіологічна інтеграція передбачає дослідження першопричин психічних процесів, зокрема біологічно-психологічний зв’язок між немовлям та його матір’ю. Наприклад, А. Шор вважає, що невербальна демонстрація емпатії, за яку відповідає права півкуля головного мозку, створює несумісність у фізіологічних процесах, яка може регулюватись в умовах сумісного та цілеспрямованого перебування разом [20]. Проте намагання пояснити всі психічні процеси без альтернативних чинників, а лише на основі фізіології мозку часто закінчуються саме на ниві фізіології, а не психології.

У сучасних дослідженнях розроблено абсолютно нове бачення науково-прикладної психології, в якій вище названі напрями все більше поєднуються у цілісну систему досліджень [21], [22], [23]. Серед досліджуваних проблем значне місце ми відводимо удосконаленню психосинтезуособистостіклієнтанаосновівпровадженняінтегративних методів психотерапії. Зокрема доведено, що психосинтез у комбінації з розвивальним коучингом є ефективним корекційно-розвивальним методом самовизначення особистості студентів – майбутніх психологів (Є. Кучеренко) [24], [25], [26]. Дослідження методу корекційної сугестії призвели до відкриття можливостей застосування бінауральних та ізокронічних звукових тонів у процесі особистісного психосинтезу, про що йтиметься далі [27].

28

РОЗДІЛ 2

ІНТЕГРАТИВНИЙ ПІДХІД В ПРАКТИЦІ ПСИХОСИНТЕЗУ

2.2.Системаінтегративнихметодівупрактиціпсихосинтезу

Р. Ассаджіолі наголошував, що «розвиток (особистості) може відбуватись двома шляхами: за допомогою самонавіювання та через систематичні тренування недостатньо розвинених функцій… тренування, які подібні до тих, що застосовують у фізичній культурі або у розвиткові професійної майстерності вокалу та гри на музичних інструментах» [28,с.38–39.].Можливо вчений мав на увазі інтегративні методи психосинтезу як саме ті шляхи, які об’єднують особистість навколо її свідомого «Я» в процесі досягнення ідеальної моделі.

Застосовуючи традиційні техніки психосинтезу (Р. Ассаджіолі, Т. Йоуменс, М. Кремптон, В. Кречмер, Дж. Томас, П. Феруччі), нами було помічено, що більшість з них спрямовані на створення у клієнта стану медитації. При цьому основними психологічними механізмами

переживання, думки, бажання, наміри тощо.

Варто розрізняти два види візуалізації як різновиду уяви клієнта в стані легкого трансу (медитації, тривалого зосередження, сонливості). Насамперед, візуалізація може бути керованою з боку свідомого «Я» клієнта, коли образи уяви виникають не спонтанно, а цілеспрямовано під впливом вербальних стимулів (сугестій) терапевта. Такий вид створення зорових, аудиальних, кінестетичних, нюхових та смакових образів у полі свідомості свідчить про довільність уяви і застосовується переважно у недирективній гіпнотерапії. При цьому за допомогою сугестії або ж самонавіювання клієнт може зафіксувати у полі свідомості проявлену візуалізацію – такі образи, які не виникають безпосередньо внаслідок інструкцій психолога, а «виринають» зі сфери

29

ІНТЕГРАТИВНІ МЕТОДИ

ПСИХОСИНТЕЗУ ОСОБИСТОСТІ

вищого несвідомого як інтуїтивне просвітлення чи творчий інсайт. Оскільки в даній роботі ми говоримо лише про особистісний психосинтез, а не про духовний, то треба зазначити, що обидва види візуалізації є функціями уяви, яка неодмінно пов’язана з підсвідомою пам’яттю на рівні низького, середнього та вищого несвідомого.

Схильність фахівців до створення трансперсональних станів та переживань у клієнтів на етапах уявного розототожнення та самоототожнення призвели до все більшого застосування методу сугестії в процесі психосинтезу. Обґрунтовуючи необхідність застосування сугестивних технік, П. Феруччі наголошував: «Орудувати матеріальними предметами уже для нас звична справа; тепер ми можемо виробляти у себе навички такого ж звичного і дієвого обходження з предметами свого внутрішнього світу. В основі цього процесу – розвиток нашої здатності до зосередження» [29, c. 57-58]. Саме здатність до зосередження разом з рівнем навіюваності виступає головною індивідуальною умовою і симптоматичною ознакою трансового стану клієнта. Цей стан досягається завдяки сугестивним впливам психолога або ж внаслідок аутосугестії (самонавіювання).

Останнім часом у сугестивній психотерапії поширився метод сенсомоторного психосинтезу (СМПС), який розробив російський

Л. Виготського, О. Леонтьєва та О. Лурії. Сенсомоторний психосинтез – це метод управління свідомістю клієнта в процесі особливого сугестивного діалогу. Він полягає в поетапному формуванні у клієнта цілісного образу (моделі) дійсності шляхом концентрації його уваги на тих відчуттях, переживаннях та уявленнях, які виникають в процесі вирішення спеціальних тестових завдань у певній послідовності.

30