8 Лекція Філософія марксизму та неомарксизму

47

Філософія марксизму та неомарксизму

З середини 19 століття в Західній філософії починається переосмислення принципів і традицій класичної філософії. Одним із варіантів такого переосмислення була філософія Карла Маркса (1818-1883) та Фрідріха Енгельса (1820-1895).

Основні філософські праці:

К. Маркс:

“ До критики Гегелівської філософії права”, “Економічно-філософські рукописи 1844 року”, “Тези про Фейєрбаха”, “Злиденність філософії”, “До критики політичної економії. Передмова”, “Капітал” та ін.

Ф. Енгельс:

“Анти-Дюринг”, “Діалектика природи”, “Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії”, “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину”,

“Походження сім’ї, приватної власності і держави” та ін..

Спільні праці:

“Святе сімейство”, “Німецька ідеологія”, “Маніфест Комуністичної партії” та ін.

Головним філософським досягненням К. Маркса та Ф. Енгельса було створення теорії матеріалістичної діалектики та матеріалістичної концепції історичного розвитку суспільства. Створюючи своє вчення про людину, К. Маркс погоджується з принциповою тезою матеріалістичної філософії про людину як природну істоту. Проте, не все в людині, на його думку, можна пояснити природними закономірностями. Ні свободу людини, ні її творчі здатності неможливо вивести із природи як такої. Слід враховувати специфіку людського буття у світі. Людський спосіб буття у світі складає практика. Саме вона є реальним матеріальним чинником, підгрунтям, на якому виростає людський дух, свідомість, творчість і свобода людини. Тому саме практика має бути в центрі філософських досліджень. Щоб зрозуміти природу і сутність людини, слід розглянути практичну діяльність її в усій багатоманітності історичних проявів. Природа людини, на думку Маркса, - це її можливості, які вона реалізує в процесі практичної взаємодії із світом. Людина є, перш за все, продуктом історії і власної діяльності. Історія – це процес творення нею самої себе шляхом практичної реалізації тих потенцій та здібностей, які задані їй природою, і вироблення здатностей до творчої свободної діяльності.

Маркс вважає, що вивчення людини має починатися з вивчення практичної діяльності реальної людини, якою ми її знаходимо у тій чи іншій конкретно-історичній ситуації, а не з її думок про себе та про світ. Бо перш, ніж займатися наукою, політикою, релігією, людина повинна їсти, пити, вдягатися, мати житло. Звідси, на думку Маркса, витікає, що виробництво засобів існування, а відповідно і ступінь економічного розвитку, якого досягло дане суспільство, є основою для пояснення думок і прагнень людини. Маркс стверджує, що спосіб, який людина виробляє, практично діє, визначає її свідомість, її мислення та її бажання. Виробництво ж визначається не душевними поривами людей, не психологічними факторами, а способом виробництва, який висувається Марксом на першій план як фактор, що визначає усі інші сфери людської життєдіяльності. Об’єктивні, соціально-економічні умови, що визначають спосіб виробництва, соціальна організація суспільства детермінують також і цілі та інтереси людей. Конкретні економічні умови, що мають місце, наприклад, при капіталізмі, виробляють і такий важливий мотив діяльності, як жадобу грошей та власності, а інші економічні умови можуть викликати прямо протилежні прагнення: аскетизм та зневагу до земних благ, які ми спостерігаємо в багатьох східних культурах. Жадоба до грошей та власності, на думку Маркса, є економічно обумовленою, так само як економічно обумовленими є і діаметрально протилежні пристрасті.

Матеріалістичне розуміння історії Маркса не має нічого спільного з твердженням, що саме матеріальні, економічні мотиви є головною рушійною силою розвитку людини. Він наголошує тільки на тому, що суб’єктом історії, її автором є реальна, цілісна людина, а не її ідеї та пристрасті. Е. Фромм називає марксове розуміння історії антропологічним, оскільки воно грунтується на тому факті, що люди самі є творцями і авторами своєї історичної драми.

“Історія, - пише Маркс, - не робить нічого, вона не володіє ніяким багатством, не бореться ні в яких битвах. Не історія, а саме людина, дійсна жива людина – ось хто робить усе це. Історія є ні чим іншім, як діяльністю людини, яка переслідує свої цілі” (т.2, с.102).

Отже, Маркс починає з того, що людина сама є творцем своєї історії і самої себе. В основі цієї творчої діяльності лежить процес матеріального виробництва, виробництва матеріальних благ та відтворення людського роду. Проте, процес матеріального виробництва не є раз і назавжди заданим, він історично розвивається і має свої історичні особливості. Щоб зрозуміти людину, слід звернутися до історичних умов, форм і способів практичної діяльності.

“Ми бачимо, - пише Маркс, - що історія промисловості і предметне буття промисловості є розкритою книгою людських сутнісних сил, чуттєво посталою перед нами людською психологією”. Лише завдяки предметно розгорнутому багатству практичної діяльності розвивається багатство суб’єктивної людської чуттєвості: музичне вухо, око, яке відчуває красу форми – коротше кажучи, таки почуття, які здатні до людських насолод і які утверджують себе як людські сутнісні сили. Бо не лише п’ять зовнішніх відчуттів, але й так звані духовні, практичні почуття, їх людяність виникають лише завдяки наявності відповідного предмету, завдяки олюдненій природі, тобто культури. Виникнення людських почуттів – це робота всесвітної історії.

Саморозвиток людини, людської духовності і свободи Маркс пов’язує з розвитком предметної практичної діяльності людини, в тому числі і з розвитком матеріального виробництва. Він наголошує, що прагнення виробляти і споживати не є основною мотивацією життєдіяльності людини, що жадоба до грошей та власності є характеристикою людської мотивації лише капіталістичного суспільства. Маркс вважав, що людина, головним бажанням якої є принцип “мати” і “використовувати”, – це спотворена, збіднена, обмежена людина. Розвинена ж, багата людина, це не та, що багато має, а та, що є різнобічною, може багато чим бути, у якої багаті потреби, інтереси, цілі. Причину ж обмеженості потреб і цілей людини, звернення їх тільки до володіння, Маркс вбачав у відчуженні людини в процесі її життєдіяльності.

Що ж розуміє Маркс під відчуженням?

Суть концепції відчуження, вперше розробленої Гегелем, полягає в тому, що світ, природа, речі, інші люди і сама людина перетворюються у чужий людині світ. Вона не почуває себе суб’єктом власних дій. Людиною, що мислить, почуває, любить вона себе почуває лише у вироблених нею речах. Вона перебуває у контакті з собою лише підпорядковуючись своїм творінням, речам, які створені нею самою. В тлумаченні проблеми відчуження Маркс спирається на ідеї Гегеля і Фейєрбаха. Фейєрбах вважав, що Бог – це відчужені сили самої людини. І чим сильнішим є Бог, тим слабкішою і біднішою стає людина. Думки Фейєрбаха глибоко схвилювали Маркса і сильно вплинули на нього. Проте, на відміну від Фейєрбаха, він переходить від релігійного відчуження до дослідження його в процесі праці. Аналогічно фейєрбахівському аналізу релігійного відчуження Маркс писав: “Робітник стає тим біднішим, чим більше багатства він виробляє. У прямій відповідності із зростанням вартості світу речей зростає знецінення людського світу.”

Далі Маркс показує, що робітник відчужується не тільки від продуктів своєї праці, відчуження проявляється і в самій виробничій діяльності. Це виявляється у тому, що праця для робітника є чимось зовнішнім, примусовим. В процесі її він не утверджує себе нещасним, не розгортає вільно свою сутність, а лише виснажує свою фізичну природу і руйнує свій дух. Тому робітник тільки поза працею почуває себе самим собою. Тому його праця є не потребою, а лише засобом для задоволення інших потреб. Відчуженість праці яскраво проявляється у тому, що як тільки припиняється фізичний або іншій зовнішній примус до праці, від неї тікають як від чуми. І, нарешті, відчуженість праці проявляється у тому, що робітник у процесі її належить не собі, а іншому. В результаті складається таке становище, що робітник почуває себе вільно, свободно діючою особистістю лише при виконанні своїх тваринних функцій – задоволенні біологічних потреб. У своїх людських функціях він почуває себе тільки твариною. Те, що властиве тварині, передається людині, а людське перетворюється у тваринне. Далі, Маркс показує, що саме відчуження людини у процесі діяльності призводить до відчуження людини від самої себе, а також до відчуження від природи. В результаті відчуження та самовідчуження саме життя людини, вільна свідома діяльність стає тільки засобом, а не метою.

Багато хто думає, що, розглядаючи проблему відчуженості праці, Маркс говорить тільки про економічну експлуатацію робітника, про несправедливість в процесі присвоєння продуктів виробництва. Проте, навіть рівність у розподілі для Маркса тут не має важливого значення. Головне, що його хвилює, – це звільнення людини від такої форми праці, яка руйнує її особистість, яка робить її рабом речей і перетворює людину у річ. Марксова критика капіталізму спрямована не поти способу розподілу продуктів, а проти способу виробництва, проти руйнування особистості і перетворення її в раба. Маркс підкреслює, що при цьому способі виробництва не тільки робітник перетворюється в раба, а і капіталіст також стає рабом. Вони стають рабами речей, створених ними самими.

Проте, найбільш відчуженим класом Маркс вважає робітничій клас. Тому звільнення від відчуження він пов’язує з емансипацією робітників, яка, на його думку, веде до загальнолюдської емансипації. Слід підкреслити, що Маркс не обмежувався метою звільнення тільки робітничого класу: він говорить про звільнення людської сутності шляхом повернення усім людям невідчуженої, а отже вільної праці, праці, в якій реалізовувалася б свобода людини. Він говорить по суспільство, яке жило б задля людини, а не задля виробництва товарів, в якому людина перестане бути однобічною, а перетвориться у повноцінно всебічно розвинуту особистість.

Тотальне відчуження Маркс пов’язує з пануванням капіталістичної приватної власності, яке породжує нелюдські потреби, задоволення яких не збагачує, а збіднює людину. Єдиною потребою, яка тут домінує і обмежує усі інші, - це потреба в грошах. Кількість грошей стає все більшою, і людина все більшою мірою переносить на них свою сутність. Чим біднішою стає людина, тим значнішою стає її потреба в грошах. Людина ж, яка підпорядкована цій відчуженій потребі – це вже не людина, а лише самодіяльній товар. Ця людина- товар знає тільки один спосіб відносин із світом: коли вона ним володіє або споживає. Чим більшим є ступінь її відчуженості, тим у більшій мірі володіння та споживання стають смислом її життя.

Основний принцип приватної власності та відчуження, - пише Маркс, - це самозречення, відмова від людяного життя і від усіх власне людських потреб. Чим менше ти купуєш книг, чим рідше ходиш до театру, чим менше ти думаєш, любиш, співаєш, малюєш, займаєшся спортом, тим більше ти заощаджуєш, тим більшим стає твій капітал. Чим жалюгіднішим стає твоє буття, тим більше стає твоє майно, тим значнішим стає твоє відчужене життя. Всю ту частину життя та людяності, яку відбирає в людини приватна власність, вона відшкодовує у вигляді грошей. І все те, чого не може людина, можуть її гроші. Але чим би все це не було, гроші не можуть створити нічого, окрім самих себе. Отже усі пристрасті і будь-яка діяльність поглинаються жадобою грошей.

Подолання відчуження Маркс пов’язував з ліквідацією приватної власності, наголошуючи, що воно є не одноразовим актом, а тривалим процесом.

Перший, початковий етап подолання відчуження він називає негативним його подоланням, або грубим комунізмом. Вищий же етап – позитивним подоланням відчуження, або соціалізмом як реальним гуманізмом.

На першому етапі індивідуальна приватна власність перетворюється у всезагальну приватну власність. Категорія робітника не ліквідується, а поширюється на всіх людей.

Відносини приватної власності залишаються основним відношенням усього суспільства до світу речей. Цей грубий комунізм, який скрізь заперечує особистість людини, є тільки послідовним виразом приватної власності. Будь-яка приватна власність відчуває щодо багатішої приватної власності заздрість і жадобу нівелювання. Грубий комунізм є завершенням цієї заздрості і цього нівелювання. Для нього спільність є лише спільністю праці і рівністю заробітної плати, яка виплачується общинним капіталістом, а саме державою як всезагальним капіталістом. На першому етапі відчуження ще зберігається, бо приватна власність зберігається, тільки власником виступає не окрема людина, а держава, яка перетворюється на всезагального капіталіста.

Подолання відчуження Маркс пов’язує з переорієнтацією суспільного виробництва з виробництва речей на людину. Виробництво речей, на думку Маркса, не є вищою метою людської діяльності. Принцип максимального виробництва речей і споживання як мета суспільного життя є історично обмеженим принципом приватної власності, принципом капіталізму.

Принципом же соціалізму є звільнення, емансипація людини всередині процесу виробничих зв’язків та відносин, єднання людини з людиною, з природою. Метою соціалізму як реального гуманізму є розвиток кожної людини як особистості.

В процесі практичної діяльності людина має виражати і утверджувати себе, свої фізичні і психічні сили. Праця має бути не тільки засобом досягнення мети, тобто продукуванням речей, а і метою, потребою. Праця повинна бути життям, а не тільки засобом до життя. Вона має стати умовою саморозвитку людини.

Метою суспільного виробництва має стати багатство людської особистості, а не речове багатство. Необхідно замінити відчужену працю творчою і свободною, а не збільшенням платні за відчужену працю.

Соціалізм має створити в суспільстві такий спосіб виробництва і такі організації, в яких би людина подолала відчуження від продуктів своєї праці, від інших людей і від природи. “Соціалізм був для Маркса, - писав американський філософ-екзістенціаліст Пауль Тілліх , - повстанням проти руйнування любові і соціальної єдності.”

В “Економічно-філософських рукописах 1844 року”, розкриваючи взаємозв’язок відчуження та приватної власності, Маркс показує, що вони взаємообумовлюють одне одного. Відчуження породжує приватну власність, а вона, виникнувши, поглиблює і посилює відчуження. Тому подолання відчуження зв’язане з ліквідацією приватної власності. Проте, це необхідна умова, але не достатня. Ліквідація приватної власності сама по собі веде тільки до грубого, зрівняльного комунізму, якій не враховує найголовнішого: розвитку людини, її діяльного буття та людяності.

“Приватна власність, - пише Маркс, - зробила нас настільки безглуздими й однобічними, що ми вважаємо річ нашою, коли ми нею володіємо, або споживаємо. Тому ми на місце усіх фізичних і духовних почуттів ставимо просте відчуження всіх цих почуттів – почуття володіння.”

Завдання полягає в тому, щоб звільнити всі людські почуття від гніту почуття володіння. А це можливо, якщо головною метою буде саме життя, а не виробництво засобів до життя. А для цього необхідно, на думку Маркса, звільнити людину не тільки від економічного гноблення, а також і від духовного збіднення, до якого вона приречена через відчуження у праці.

Соціалізм як реальний гуманізм і має забезпечити подолання відчуження шляхом створення умов для формування діяльної, творчої, незалежної, свободної особистості.

Проблему свободи людини Маркс пов’язує також з подоланням відчуження і дійсною духовною самореалізацією людини як творчої істоти.

Соціалізм як реальний гуманізм має забезпечити формування невідчуженої людини і так перебудувати суспільну організацію життєдіяльності, щоб відбулося усвідомлення людиною своїх дійсних потреб та інтересів. Соціалізм, на думку Маркса, має бути суспільством без будь-яких авторитарних сил, які б обмежували розвиток творчого духу і творчих здатностей людини.

Маркс наголошує, що сама необхідність працювати не означає обмеження свободи, якщо праця виступає самореалізацією особистості. Отже, в філософії Маркса людина і її свобода розглядаються у зв’язку з практичною діяльністю і визначається її конкретно-історичною специфікою. А реалізації людської сутності і свободи людини перешкоджають різні види відчуження: відчуження людини від природи, відчуження людини від суспільства, відчуження людини від людини та відчуження людини від самої себе. А в основі усіх форм відчуження лежить, на думку Маркса, відчуження праці, що базується на приватновласницьких відносинах.

В умовах відчуження, за словами Маркса, діяльність людини виявляється мукою, а її власне творіння – чужою їй силою, її багатство – її бідністю, її влада над річчю перетворюється у владу речі над нею. Людина як творець і володар свого творіння стає рабом свого творіння.

Зворотній відчуженню процес Маркс називає процесом присвоєння людиною своєї дійсної родової сутності, в ході якого корінним чином змінюється ставлення людини до природи та до інших людей.

На основі концепції присвоєння людиною своєї родової сутності Маркс створює грандіозне за гуманістичним пафосом вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. В цьому вченні він прагне визначити людську діяльність як глобальний процес олюднення світу, перетворюючий природу “за мірками будь-якого виду” , тобто у відповідності з законами самої природи, і водночас накладаючи на природу людські характеристики, без чого природа не змогла б стати фактором людського буття, піднестися до рівня людини.

Маркс при цьому не протиставляє людину природі, навпаки, він всіляко підкреслює, що людина – це частина природи і її продукт. Разом з тим людина це не просто частина природи, а вищий продукт її розвитку. Людина – це універсально- всезагальна сила природи, здатна до будь-якого виду діяльності, до оволодіння силами природи і перетворення їх у свої власні сили та здатності.

Концепція суспільно-історичної, предметно-практичної сутності людини під гуманістичним кутом зору змінює погляд не тільки на взаємодію людини з природою, а і на відносини людини з людиною.

Людина більше не може розглядатися іншою людиною як засіб досягнення своїх цілей. Вона має ставитись до іншої людини як до головної мети своїх діянь. Багатство внутрішнього світу її ставиться у пряму залежність від багатства внутрішнього світу інших людей. Обмін цим багатством є головною метою міжлюдського спілкування. Під виливом такого типу спілкування внутрішня природа особистості суттєво змінюється.

Замість однобічних, ушкоджених індивідів мають з’явитися, сформуватись всебічно розвинуті особистості. Універсально розвинута людина, яка живе у єдності та гармонії із зовнішньою і внутрішньою природою, – таким є гуманістичний ідеал, на який орієнтується Маркс у своїй творчості.

Досягнення цього ідеалу Маркс пов’язує з ліквідацією приватновласницьких відносин, подоланням соціального закріплення ролей людини в системі поділу праці, з формуванням відносин нового типу – відносин співробітництва та взаємодопомоги.

Ще одним нововведенням Маркса у філософію було матеріалістичне вчення про історичний розвиток суспільства. У концентрованому вигляді суть його викладена у передмові до праці “До критики політичної економії” , написаній у 1859 р. У цій роботі Маркс наголошує, що в суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини: у виробничі відносини, які відповідають певному рівню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична та політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процес життя взагалі.

Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість.

На певному щаблі свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у протиріччя з існуючими виробничими, або, що є лише юридичним виразом останніх, - з відносинами власності, в рамках яких вони до цього часу розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їхні кайдани. Тоді настає епоха соціальної революції. Із зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові.

Розглядаючи такі перевороти, необхідно завжди відрізняти матеріальний, з природно-науковою точністю фіксований переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх чи філософських, коротше кажучи, від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його вирішення. Як окрему людину не можна оцінювати на підставі того, що вона сама про себе думає, так само не можна оцінювати епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість слід пояснювати із протиріч матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами.

Жодна суспільна формація не загине раніше, ніж розвинуться усі продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові більш високі виробничі відносини ніколи не з’являються раніше, ніж визріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства. Тому людство ставить перед собою завжди лише такі завдання, які може вирішити.

В загальних рисах, азіатський, античний, феодальний і сучасний, буржуазний способи виробництва можна позначити як прогресивні епохи економічної суспільної формації.

Отже, матеріалістичне розуміння історії розвитку суспільства полягає в тому, щоб, виходячи з матеріального виробництва без посередніх засобів для життя, спочатку пояснити систему виробничих відносин між людьми, а потім на цій основі - і політичний лад суспільства, право, мораль, релігійні та інші духовні явища, свідомість, які, за Марксом, є ні чим іншим, як відображенням та усвідомленням людьми свого суспільного буття, способу виробництва, діяльності та спілкування.

Суспільне буття включає освоєну природу (природне буття), практику як суспільно-історичну, предметно-чуттєву, цілеспрямовану діяльність людини; олюднену природу, або культуру; систему суспільних відносин та форм спілкування, а також організацій та установ, що виростають на їх основі і є їх виразом.

Свідомість є відображенням суспільного буття та певним ставленням до нього, його осмисленням та розумінням. Це осмислення буває адекватним та неадекватним, хибним, в залежності від рівня розвитку практики, форм її протікання, співвідношенням у ній необхідності і свободи людини.

На основі матеріалістичного розуміння історії суспільного розвитку Маркс і Енгельс будують свої вчення про ідеологію як хибну свідомість, викривлену свідомість, як про систему хибних схем, під які підганяється дійсність. Це викривлення обумовлене пануванням відчуження. Маркс і Енгельс підкреслювали соціально-класову сутність ідеології, яка є плодом розшарування суспільства. Вона виникає, коли виникають класи, які мають свої специфічні інтереси та цілі. Теоретичною формою відображення та виразу цих інтересів та цілей і є ідеологія.

Концепція суспільно-історичної, предметно-практичної сутності людини та матеріалістичне розуміння історичного розвитку суспільства дозволило Марксу та Енгельсу корінним чином переосмислити і перебудувати матеріалізм. Головним фундаментальним принципом їх філософії є принцип практики. Виходячи з практики, вони пояснюють усі найскладніші соціальні процеси та духовні явища.

Практика – це суспільно-історична, предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини по перетворенню природи, суспільства і самої себе. Практика – це сукупна діяльність людства по формуванню суспільних відносин, взаємозв’язків та взаємодії усіх людей. В практичній діяльності людина виступає і як універсальна сила природи, і як уособлення всезагальності культурно-історичного процесу. Практика виступає в марксистській філософії як всесвітньо-історичне явище. Вона є об’єктивним підгрунтям цілісності людського ставлення до світу, в якому взаємодіють різні його аспекти: матеріальний і духовний, природний та історичний, моральнісний та естетичний.

Отже, в матеріалізмі К. Маркса, на відміну від інших його варіантів, центральною категорією є не “матерія”, “природа” (французький матеріалізм), не людська природа (Л. Фейєрбах), а саме практика, що постає в концепції К. Маркса безпосереднім засобом реалізації універсальності людини. Людина не є частиною природи, а навпаки, природа виступає “неорганічним тілом” людини, яка своєю практичною діяльністю “олюднює” природу. Суспільність людини виявляється в її здатності до активного перетворення природи в своіх інтересах спільною, суспільною, предметно-чуттєвою діяльністю, в якій людина реалізує себе як вільну істоту.

“Практичне творення предметного світу, - роз’яснює Маркс цю думку, - є переробкою неорганічної природи і самоутвердженням людини як свідомої родової істоти. Тварина, правда, теж виробляє. Вона будує гніздо або житло, як це роблять бджола, бобер, мураха. Але тварина виробляє лише те, в чому безпосередньо має потребу вона сама, або її маля; вона виробляє однобічно, тоді як людина виробляє універсально, тварина виробляє лише під владою посередньої фізичної потреби, тим часом як людина виробляє, навіть будучи вільною від фізичної потреби, і в справжньому значенні слова тільки тоді й виробляє, коли вона вільна від неї; тварина відтворює тільки саму себе, тоді як людина відтворює всю природу, і продукт тварини безпосередньо зв’язаний з її фізичним організмом, тоді як людина вільно протистоїть свому продуктові. Тварина будує тільки відповідно до мірки і потреби того виду, до якого вона належить, тоді як людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду і всюди вона вміє прикладати до предмету відповідну мірку” (т.42, с. 88).

Практична взаємодія людини з природою є своєрідним “обміном ролями” між ними. Те, що історично (в антропосоціогенезі) було цілим (природа), стає частиною (людської діяльності чи свідомості), а колишня “частина” (людина) стає цілим, універсальним.

“Гуманізація”, “соціалізація”, “олюднення” природи є водночас процесом “натуралізації”, “оприроднення” людини. Чим ширшою та глибшою стає сфера “олюдненої” природи, тим універсальнішою стає людська природа і людська потреба в природі.

Діалектична єдність протилежно спрямованих процесів гуманізації природи і приводить, зрештою, до того стану світової гармонії, який Маркс називає комунізмом.