ПИТАННЯ З НОВОЇ ІСТОРІЇ

(ІІ період)

1. Робітничий рух в США в останній третині ХІХ ст. Практика „інджанкшнс”. Чикагські події 1886 р.

2. Корпоратизація промисловості і банківської справи в США. Утворення монополій, фінансово-промислових груп.

3. Особливості внутрішньополітичного життя США в ост. третині ХІХ ст. Зростання залежності адміністрації від партійних босів. Закон Пендлтона 1883 р.

4. Зовнішня політика США на початку ХХ ст. Експансія країн Латинської Америки.

5. Загальні риси соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

6. Зовнішня політика США в ост. третині ХІХ ст. Іспано-американська віна.

7. Двопартійна система в США в ост. третині ХІХ ст. Зближення політичних програм республіканців і демократів.

8. Особливості політичного розвитку країн латинської Америки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

9. Соціально-економічне законодавство республіканців і демократів. Тарифне питання в США наприкінці ХІХ ст.

10. Структурні зрушення в економіці США наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

11. Расова політика в США в ост. третині ХІХ ст. Юридичне оформлення сегрегації в південних штатах. Політика асиміляції. Закон Дауеса 1887 р.

12. Прогресистський рух і розкол республіканської партії в США. Президентські вибори 1912 р.

13. Питання про грошовий обіг у внутрішньополітичному житті США .

14. Боротьба європейських держав і США за панівні позиції в Латинській Америці.

15. „Нові свободи” В. Вільсона.

16. Основні чинники економічного зростання США в ост. третині ХІХ – на початку ХХ ст.

17. Антимонопольне законодавство в США наприкінці ХІХ ст. Закон про між штатну торгівлю. Акт Шермана.

18. Теоретичне підґрунтя прогресистського руху в США. Соціально-політичні теорії Дж.-А. Сміта і Г.Кроулі.

19. „Чесний курс” Т.Рузвельта. Політика щодо великих корпорації. Реформи адміністрації 1906 – 1908 рр.

20. Завершення „реконструкції” півдня в США. Політичний компроміс 1877 р.

21. Тред-юніони і робітничий рух в Англії на початку ХХ ст. утворення лейбористської партії.

22. Зовнішня політика Англії в ост. третині ХІХ ст.

23. Політична криза 1909 – 1911 рр. в Англії. Акт про парламент 1911 р.

24. Посилення внутрішньополітичної боротьби в Англії на початку ХХ ст. Уряди Солсбері і Бальфура.

25. Зовнішня і колоніальна політика Англії на початку ХХ ст. Ірландська криза 1914 р.

26. Особливості соціалістичного руху в Англії в ост. третині ХІХ ст.

27. Двопартійна система в Англії в ост. третині ХІХ ст. початок занепаду ідеології і політики лібералізму.

28. Особливості економічного розвитку Англії в ост. третині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

29. Англо-французьке колоніальне суперництво у 70 – 90-х рр. ХІХ ст. Фашодський конфлікт.

30. Зовнішня політика Англії в ост. Третині хіх ст.

31. Ірландське питання і розкол ліберальної партії. Зміцнення позицій консерваторів в Англії у 80 – 90 рр. ХІХ ст.

32. Особливості розвитку економіки Франції на рубежі ХІХ – ХХ ст. Характер і напрямки зовнішніх інвестицій.

33. Внутрішня політика лібералів і консерваторів у 70 – 80 рр. ХІХ ст. В.Гладстон і Б.Дізраелі.

34. Соціальне законодавство лібералів в Англії на початку ХХ ст. Д.Ллойд-Джордж.

35. Основні напрямки колоніальної експансії Англії в ост. третині ХІХ ст. Англо-бурська війна.

36. Зовнішня політика Франції на початку ХХ ст.

37. Суспільно-політична боротьба у Франції наприкінці ХІХ ст. Справа „Дрейфуса”.

38. Криза другої імперії у Франції. Причини і початок франко-пруської війни.

39. Політичний устрій Паризької Комуни. Боротьба угрупувань в Комуні.

40. Внутрішня політика радикалів у Франції. Міністерства Комба, Сарр’єна, Клемансо.

41. Зовнішня і колоніальна політика Франції в останній третині ХІХ ст.

42. Особливості соціалістичного руху у Франції в останній третині ХІХ – на початок ХХ ст.

43. Франко-пруська війна . Французький мир.

44. Суспільно-політичні кризи у Франції у 80 – 90-х рр. ХІХ ст. Буланжизм. Панамська афера.

45. Внутрішня політика поміркованих республіканців у Франції.

46. Уповільнення темпів економічного розвитку Франції в ост. третині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

47. Соціально-економічне законодавство Паризької Комуни.

48. Паризька Комуна 1871 р. Громадянська війна у Франції.

49. Революція 4 вересня 1870 р. і виникнення Третьої республіки у Франції. Політика уряду „національної оборони”.

50. Внутрішньополітичний розвиток Франції на початку 70-х рр.. ХІХ ст. Конституція Третьої республіки.

51. завершення об’єднання Німеччини. Конституція 1871 р. Місце Прусії в Німецькій імперії.

52. Спроби Німеччини розірвати франко-російський альянс на початку ХХ ст. Бйоркський договір і Потсдамська угода.

53. Чинники економічного піднесення Німеччини. Особливості розвитку промисловості і сільського господарства. Монополізація виробництва.

54. Канцлерство Каправі в Німеччині. Політика „нового курсу”. „Ера Штумана”.

55. Політика „згуртовування” в Німеччині. Канцлерство Б.Бюлова. „Готтентонтський” блок.

56. Канцлерство Бетман-Гальвега і „чорно-голубий ”блок. Назрівання політичної кризи в Німеччині напередодні Першої світової війни.

57. Ідейно0політична еволюція німецької соціал-демократії. Боротьба течій в СДПН на початку ХХ ст.

58. Договори Німеччини з європейськими державами у 70 - 80-х р. ХІХ ст.

59. Співвідношення сил після франко-прусської війни. Боротьба Німеччини за гегемонію в Європі.

60. Внутрішня політика в Німеччині у 70 – 80-х р. ХІХ ст. Бонапартизм Бісмарка.

61. Структурні зрушення в німецькій економіці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Економічна експансія Німеччини.

62. Зовнішня і колоніальна політика Німеччини в роки канцлерства Бісмарка.

63. Перехід Німеччини до „світової політики”. Загострення Англо-німецького суперництва наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

64. Виникнення „Проблеми Півдня” в Італії.

65. Режим Ф. Кріспі. Політична криза в Італії у 90-х рр. ХІХ ст.

66. Особливості економічного розвитку Італії в ост. третині ХІХ – на початку ХХ ст.

67. „Ліберальна ера” Д.Джолітті в Італії.

68. Політичні наслідки об’єднання Італії. „Права” при владі. Взаємовідносини з Ватиканом.

69. Зовнішня і колоніальна політика Італії на початку ХХ ст. Італо-турецька війна .

70. Внутрішня політика „лівої” в Італії.

71. Утворення Троїстого союзу.

72. Утворення Антанти.

73. Зовнішня і колоніальна політика Італії в ост. третині ХІХ ст.

74. Боротьба великих держав за вплив на Балканах у 80 – 90-х рр.. ХІХ ст. Болгарська криза.

75. Особливості соціально-економічного розвитку балканських країн наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

76. Утворення Балканського союзу. Перша Балканська війна.

77. Утворення нових національних держав на Балканах у 70-х рр.. ХІХ ст.

78. Національно-визвольний рух балканських народів у 70-х рр. ХІХ ст. „Східна криза”.

79. Друга Балканська війна.

80. Конституційна криза 1897 – 1900 рр. В Австро-Угорщині . Політика уряду Кербера.

З часом його загальна зацікавленість «українською справою» переходить у практичну роботу на користь українського руху, наповнюється конкретним національно-політичним змістом. Вільгельм Габсбург робить перші серйозні кроки, пов’язані з проблемою уконституювання українських земель у межах Австро-Угорщини. У листопаді 1916 p., зокрема, він звертається до свого дядька — ерцгерцога Фрідріха, командувача австрійської армії для з’ясування української перспективи2, що було особливо важливим, з огляду на відверто виявлену пропольську позицію Франца-Йосифа І.

Намагання галицьких політиків добитися такого бажаного для них поділу Галичини на польську й українську частини й утворення автономного коронного краю з українських земель імперії Габсбургів наштовхувалися на запеклу протидію польської сторони.

Несподівано для багатьох 5 листопада 1916 р. віденська урядова газета опублікувала лист Франца-Йосифа І до голови австрійського уряду Кербера, якому планувалося розширити автономію Галичини. Імператор повідомляв свого прем’єр-міністра, що відповідно до угоди з Вільгельмом І із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, буде «утворена самостійна держава з дідичною монархією і конституційною формою правління». Водночас повідомлялося про те, щоб «краєві Галичині надати право самостійного урядування у своїх краєвих справах»3. І хоча цей намір Франца-Йосифа не мав реального продовження, він викликав занепокоєння українського табору в Галичині. Вже 7 листопада 1916 p., на засіданні українських депутатів австрійського парламенту було ухвалено «Українське державно-правне застереження проти відокремлення Галичини».

У цьому документі констатувалося, що планована австрійськими правлячими колами акція є порушенням історичних прав українського народу і віддає «четвертий з черги найбільший народ держави під необмежене панування його національного противника». Наголошувалося, що «український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польським пануванням і ніколи не зречеться права національної автономії своєї території та утворення окремого українського коронного краю в рамках Австрії»4.

81. Політична система Австро-Угорщини. Роль національного питання у політичному житті двоєдиної монархії.

Дуалістична угода 1867 р. - зразок конфедеративного по суті устрою, в якому повна самостійність у внутрішніх справах двох держав — Австрії й Угорщини — поєднувалася з централізацією найбільш важливих «загальноімперських справ», підвідомчих імператорові та двом його міністрам — іноземних справ і військовому. Угода і створена на її основі нова форма існування імперії, сам механізм її функціонування – явище унікальне у світовій практиці. Цей устрій не передбачав ніякого єдиного імперського уряду. Спільні питання вирішувались на регулярних радах “спільних” міністрів разом із главами урядів двох держав.

Таким чином, у політичному відношенні імперія набула порівняно стабільного характеру, що позитивно відбилось на економічному розвитку країни, а значить, і на добробуті громадян.

Етноконфесійна структура імперії була надзвичайно мозаїчною. Жоден з її народів не мав абсолютної чисельної переваги над іншими. Так звані «пануючі» нації, а точніше, нації привілейовані, на межі століть навіть разом узяті не складали і його половини. Але у своїх частинах імперії і німці, і мад’яри переважали за чисельністю інші народи, з тією різницею, що перші у своїй половині складали лише третину населення, а другі майже половину — трохи більше 48%. В Угорщині проживала значна кількість німців, що займали друге після румунів місце серед національностей королівства. Інші дев’ять націй можна кваліфікувати як «напівпривілейовані» і «непривілейовані». До першої групи відносили чехів, поляків, хорватів, італійців Примор’я. Ніяких привілеїв не мали українці, румуни, словаки, хорвати, словенців, тірольські італійці євреїв.

Австро-угорська угода і встановлення ліберально-конституційних порядків дали могутній поштовх національним устремлінням неповноправних народів обох держав. Першими піднялись на боротьбу чехи. вирішили домагатися перетворення своєї країни в третю складову частину імперії, тобто перетворення дуалізму в триалізм.

Після довгих переговорів з угорськими міністрами 10 жовтня 1871 р. ландтаг Чехії прийняв резолюцію, що вимагала надання Чехії рівного з Угорщиною та Австрією статусу. По суті, це означало б створення нового конфедеративного утворення у складі трьох самостійних у внутрішніх справах держав: Австрії, Угорщини, Чехії.

Національності Галичини, Буковини, Далмації, а також словенці особливих турбот імперії не приносили. Виразний сепаратистський рух італійців відчувався лише у Південному Тіролі, де італійський елемент мав відчутну перевагу. В інших провінціях національні устремління італійців зіштовхувались з націоналізмом сербів, словенців і хорватів.

Щодо Угорщини, то в кінці 60-х — на початку 70-х років її пануючий клас ще виявляв деяку схильність до вирішення національного питання з урахуванням мінімальних потреб неугорських народів. Тут був прийнятий ряд ліберальних по духу законодавчих актів з метою модернізації суспільства і системи управління суспільними процесами. Ліберальним за був «закон про рівноправність національностей» 1868 р. Навчання не тільки в початковій, але і в середній школі повинно було відбуватись рідною мовою. Статус офіційної мови був закріплений за угорською, але застосування мов національностей допускалось у місцевій і комітатській (обласній) адміністрації, в судах нижчої інстанції, а також у листування між комітатами, більшість населення яких складали слов’яни чи румуни.

Та на фоні цього позитиву більш важливе політичне значення мала перша стаття закону, яка безапеляційно констатувала наявність в Угорщині «однієї єдиної політичної нації – єдиної неподільної угорської нації, членами якої є всі громадяни країни, до якої б національності вони не належали». Звісно, що цілком закономірно політичні лідери неугорських народів одностайно відкинули принцип єдиної політичної нації.

Найбільш безправними з усіх народів королівства були словаки і закарпатські русини (українці). В обох етносів на відміну від румунів і сербів не було єдиного культурно-просвітницького і політичного центру.

І все-таки весь період дуалізму відзначений неухильним наростання національних рухів в австрійській половині імперії. Дякуючи ліберальності австрійського режиму національні конфлікти тут проявились яскраво і відкрито. Після 1867 р. важливу роль у політичному житті Ціслейтанії стала відігравати лояльна до Габсбургів та Австрії польська аристократія Галичини.

Сильним був польський вплив і в Буковині з центром у місті Чернівці. Тут мирно співіснували українці, румуни, поляки, євреї, німці, цигани; католики, уніати, православні, іудеї. Жодна релігійна чи етнічна група не могла тут претендувати на виключність і гегемонію, якщо не зважати на претензії польської шляхти.

Діаметрально протилежна ситуація склалась в Чехії, де починаючи з 1880-х років стикались інтереси місцевої німецькомовної буржуазії та чеської, що швидко набирала сили. Гостра боротьба розгорнулась у сфері культури і мови, де крок за кроком чехи завойовували одну позицію за іншою, не забуваючи при цьому про головну мету – рівного з Угорщиною та Австрією статусу.