Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Tema_1 (2).doc
Скачиваний:
97
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
423.94 Кб
Скачать

22. Боротьба з монголо-татарською навалою

На початку 20-х років XIII ст. на підступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з’явилися войовничі племена монголів і татар. На цей час володар Монгольської держави Чингізхан (великий хан) підкорив Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Величезна імперія сполошила півсвіту. ЇЇ спасіння було тільки в подальшому безперервному територіальному розширенні та фізичному винищенні племен і народів, що не бажали підкорятися. Просуваючись на захід, монголо-татари обійшли з півдня Каспійське море, вдерлися на Кавказ, розгромили Грузію і в Передкавказзі зіштовхнулися з об’єднаними силами половців, ясів, черкесів та інших місцевих народів. 25-тисячне військо монголо-татар не могло нічого вдіяти з ними, й тоді воєначальники Субудай і Джебе вдалися до випробуваних раніше хитрощів. Граючи на етнічних почуттях половецьких ханів про спільне походження, вони домоглися відходу половців від їхніх союзників і, скориставшись із цього, потім наздогнали половців на Дону і в 1222 р. розгромили їх. Залишки половецьких орд хана Кобяка відступили до Дніпра під захист українських князівств.

Смертельна небезпека змусила українців і половців об’єднатися. На київському з’їзді українських князівств у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам у боротьбі з монголо-татарами. Навесні цього року на о. Хортицю привели свої дружини галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, трубчевський, путивльський і курський князі. З часу Святослава Ігоревича Русь не збирала такої раті. Руси й половці переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшю, розбили авангард монголо-татарської армії, захопили великі табуни коней, отари овець та чимало іншої здобичі.

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калці їхні зморені тривалим походом дружини зіткнулися з готовими до битви основними силами монголо-татар. Але гірше за втому була неузгодженість дій слов’янських князів. Ніхто з них не хотів поступитися першістю, кожен жадав здобути славу переможця небаченого досі ворога. 31 травня (за іншими даними 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удалий та Данило Галицький із своїми полками та половці переправилися через річку і вступили в бій з монголо-татарами. Половецька кіннота не втримала натиску противника, кинулася безладно тікати й порушила бойові порядки галичан і волинян. Полки Мстислава Удалого й Данила Галицького на очах інших князів були розгромлені. Тріумфуючи переможці оточили військо київського князя Мстислава Романовича на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Нарешті, князь піддався на пропозицію Джебе й Субудая залишити табір і повернутися додому. Переможеним гарантувався безперешкодний відступ. Але воєначальники давали обіцянки не для того, щоб їх виконувати. Щойно київські дружинники вийшли з табору, монголо-татари накинулися на них і майже всіх перебили. Полонених князів татарські хани поклали під дошки, всілися на них і, так бенкетуючи, задушили, з учасників походу повернувся на Русь ледве десятий, решта полягла в українських степах. Переслідуючи русів-українців, монголо-татари дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі й так само несподівано, як з’явилися, зникли.

Після смерті Чингізхана землі Монгольської держави були розділені між його синами. Не завойовані західні простори дістав онук великого хана син Джучі Батий. У 1236 р. монголо-татари розгромили царство волзьких болгар, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста і сотні сіл. Пройшовши вогнем і мечем північно-східні землі і не діставшись до Новгорода 100 верст, загони кочівників повернули на південь.

Розгром північно-східних князівств нічому не навчив українську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об’єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Перший удар прийняв на себе стародавній Переяслав, неприступний форпост України на південно-східному порубіжні. Його мужні захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто захоплене і спалене. Відважно боролися й захисники Чернігова у жовтні 1239 р. На допомогу обложеним поспів з дружиною князь Мстислав Глібович, але майже всі вої полягли під стінами града. Монголо-татари увірвалися до Чернігова, перебили жителів і дотла спалили будівлі. З Чернігова Менгухан послав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам з усією ордою вирушив униз уздовж Десни. Наказавши вбити гінця, князь Михайло залишив Київ і втік до Угорщини. Проте Менгухан не наважився штурмувати найсильнішу на Русі фортецю й відвів війська на південь. Наприкінці року монголо-татарська кіннота слідом за розбитими половцями вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом.

Новий 1240 р. почався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південні українські міста. Одна за одною падають Княжа Гора, Витичів, Білгород, Василів ті та інші фортеці Київської землі, які заступали столицю з півдня.

Восени 1240 р. чи не вся армія хана Батия оточила Київ. Скрипіння возів, ревіння худоби, іржання коней і людський гамір заглушали голос стривожених киян. Поставивши дерев’яні пороки (стінобитні машини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортечні мури. Приблизно за чотири тижні їм пощастило зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) і захопили частину валу. Але поспіла допомога й після запеклої сутички відкинула татар. Другого дня захисники зайняли укріплення «міста Володимира» й приготувалися до оборони. Але татари прорвалися в середину Києва біля Софійських воріт і, знищуючи всіх підряд, рвалися до князівських палаців на Старокиївській горі. Захисники міста на чолі з воєводою Дмитром за ніч поставили перед Десятинною церквою огорожу із загострених догори колод. Тут і обірвалася остання сторінка оборони «матері міст руських». Вранці 6 грудня від стріл і шабель монголо-татар загинули останні захисники Києва. З 50 тис. киян врятувалося лише 2 тис., а з усіх будівель залишилося ледве 200.

Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи по своєму шляху міста і села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно і власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст та городищ. Безприкладний героїзм проявили захисники великого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок і дітей. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшись на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги утворили свою державу – Золоту Орду із столицею в Сараї.

З втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє житті, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної Української держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, і в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля збезкняжила, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалася на збройне протистояння могутній імперії.

Інакше розвивалося Галицько-Волинське князівство, так само сплюндроване, як вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувся з Польщі додому після монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста і села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з боярською опозицією, яка знову підвела голову. У 1245 р. під Ярославом полки братів Романовичів вщент розбили об’єднані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на незадоволених боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісницький люд. Влада князів Романовичів знову поширилася на віддалені українські землі, в тому числі й Белзьку та Холмську. Галицько-Волинська держава відновлювалася в старих формах і розмірах.

Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому віддати Галич. Змушений відвідати столицю Золотої Орди Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежної від хана утримав за собою князівський стіл. Це дозволило йому почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого сподвижника «печатника» Кирила і відправив його на затвердження в Нікею. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв’язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. у Дорогичині. Переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі і заручився підтримкою безкомпромісно настроєного православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр.

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важко озброєна князівська кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини і Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани і волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254-1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь місив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала старіючого князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з ряду європейських держав. Але дружні відносини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у діловий союз європейських країн проти спільного ворога. До того ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримкою Литовської держави князя Міндовга (1216-1263 рр.) почали визволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами.

Після смерті Данила Галицького в 1264 р. його син Шварно (бл. 1230-бл. 1269 рр.) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично настроєної феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала у нерівній в боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вбачали в об’єднанні сил для боротьби за незалежність національних держав. У Литві їх очолював син Міндовга Войшелек, в Україні – Шварно Данилович. Спочатку український князь допоміг посісти батьківський престол Войшелеку, який у 1267 р. добровільно передав великокнязівський стіл Шварну Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264-1301 рр.) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.

З послабленням Галичини і Волині скористалася Золота Орда. Її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60-70-х рр. посилив свою владу над західноукраїнськими землями і включив їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. В 1275 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Литву. В 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, «восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьоному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь...». З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські відносини з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271-1289 рр.) відбив спробу Литви заволодіти Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн Галицька-Волинська держава уникла руйнівних вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токатою в 1300 р. Скориставшись з послаблення Золотої Орди внаслідок міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII – на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]