Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
міжнародна ек.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
133.73 Кб
Скачать

Вільні економічні зони

Вільна економічна зона — це частина території держави, на якій встановлено вільний режим для іноземних інвестицій і пільгові економічні умови (сприятливий валютний режим, податкові пільги, низькі митні ставки, особливість трудового законодавства тощо).

Такі зони створюються як у розвинутих країнах (Велика Британія, Німеччина, США та ін.), так і в країнах із перехідною економікою (Китай, Південна Корея та ін.).

Метою створення ВЕЗ є активізація спільної інвестиційної діяльності, залучення новітніх іноземних технологій, валютних коштів, перейняття передового світового досвіду організації виробництва, розвиток експортного потенціалу, створення нових робочих місць, розвиток комунікаційної, ділової та соціальної інфраструктури, що має прискорити соціально-економічний розвиток певного регіону чи території держави.

При створенні ВЕЗ, як правило, враховуються такі чинники:

• економіко-географічні й екологічні умови;

• політична стабільність у регіоні;

• наявність транспортних мереж і комунікацій;

• ресурсний потенціал території;

• забезпеченість об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури;

• відсутність підприємств із чітко визначеними відмінностями щодо рівня рентабельності;

• відсутність суперечностей у податковій політиці на території ВЕЗ;

• спрощена та прискорена процедура вирішення всіх організаційних питань;

• зважена політика відбору інвестиційних проектів.

В Україні створено 12 СЕЗ: "Сиваш", "Славутич", "Донецьке", "Азов", "Закарпаття", "Яворів", "Трускавець", "Ковель", "Миколаїв", "Порт Крим", "Порто-Франко", "Рені".

Так, СЕЗ "Миколаїв" створена у межах земельних ділянок і водних акваторій, на яких розташовані державна холдингова компанія "Чорноморський суднобудівний завод", СП "Домен шип'ярд океан", державне підприємство "Суднобудівний завод імені 61-го комунара". До пільг, запроваджених у зоні, належать такі:

• звільнення від ввізного мита терміном на п'ять років;

• встановлення нульової ставки ПДВ терміном на п'ять років;

• звільнення на три роки від оподаткування прибутку;

• оподаткування прибутку за ставкою, що дорівнює половині діючої в наступні три роки;

• звільнення від оподаткування тієї частини прибутку підприємств суднобудівної промисловості, яка спрямовується на розвиток виробництва протягом 10 років, починаючи з четвертого року реалізації інвестиційного проекту;

• повне звільнення на період реалізації проекту від сплати земельного податку;

• скасування вимоги обов'язкового продажу надходжень в іноземній валюті учасниками СЕЗ.

Іншою ефективною формою залучення капіталу шляхом створення для нього більш сприятливих режимів є створення офшорних центрів і валютних зон.

Формування інтеграційної стратегії України , інтегрування України в сучасні світогосподарську систему

Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої призвели односторонній її розвиток у межах високо спеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика та механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини і національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу. Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські зв'язки необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні передумови. Основні політико-правові передумови інтеграції: Ш політичне визначення України; Ш забезпечення територіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки; Ш безумовне виконання міжнародних зобов'язань, особливо в сфері прав людини; запровадження прийнятної форми громадянства; Ш перегляд існуючої практики політичних зв'язків із державами колишнього СРСР; Ш пряма участь у регіональних і глобальних політичних процесах; Ш формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання. Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам: Ш економічному та інституційному забезпеченню суверенітету; Ш оцінці економічного потенціалу і напрямів структурної перебудови; Ш розробленню та реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення й приватизації, соціального захисту населення; Ш оцінці експортного потенціалу, виробленню експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності; Ш запровадженню національної грошової одиниці з включенням її в систему міжнародних розрахунків; Ш розв'язанню проблеми зовнішньої заборгованості та розподілу активів колишнього СРСР шляхом відповідних переговорних процесів. До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать: Ш відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України; Ш формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти; Ш розвиток контактів з українцями, які проживають за межами України. Формування інфраструктурних передумов насамперед пов'язане з: Ш розвитком транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних), необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави (національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації); Ш розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з включенням їх до міжнародних систем. Формуючи інтеграційну стратегію і тактику, слід враховувати особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань: Ш відсутність досвіду державності, необхідність здобуття справжнього суверенітету; Ш нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів; Ш нерозвиненість ринкових відносин; Ш інерція погіршення економічного стану; Ш запас соціальної витримки населення, який виснажується.  Значний вплив на інтеграційну мотивацію та політику України справляють такі чинники: Ш збіг періодів дезінтеграційних та інтеграційних процесів; Ш розміщення в регіоні, що характеризується інтеграцією високого рівня; Ш конкурентоспроможність щодо аналогічних інтересів країн Східної Європи; Ш негативний досвід інтеграції в рамках СРСР і РЕВ. Інтеграція України у світове господарство можлива різними, але водночас взаємопов'язаними шляхами: Ш через активну та ліберальну зовнішньоекономічну політику; за рахунок формування середовища, сприятливого для іноземного підприємництва й інвестування та транснаціоналізації високомонополізованих підприємств; Ш через укладання двосторонніх міждержавних економічних угод та участь у багатосторонніх міжурядових переговорах; за рахунок інтенсифікації Ш східноєвропейських інтеграційних процесів та формування передумов інтеграції в західноєвропейські інтеграційні структури. На процеси включення України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо- і зовнішньоекономічні фактори, що формуються в системі передумов, особливостей і шляхів інтеграції. Серед внутрішньоекономічних факторів принциповим є перехід України до розвиненої ринкової економіки, для чого потрібні розроблення і реалізація відповідної довгострокової програми. Така програма має, по-перше, враховувати сучасний соціально-економічний стан та особливості України; по-друге, бути адаптованою до еволюціонізуючого зовнішнього ринкового середовища; по-третє, спиратися на досвід переходу до ринкових відносин інших постсоціалістичних країн. Важливе значення має такий довгостроковий фактор, як структурна перебудова національної економіки, орієнтована на сучасні техніко-технологічні, економічні, екологічні і соціальні стандарти. Деформована структура національної економіки не відповідає критеріям суверенного розвитку України як з точки зору оптимальних пропозицій самозабезпечення та зовнішньоекономічної спеціалізації, так і з науково-технологічних, соціальних і особливо екологічних позицій. Існує ціла низка негативних проблем пов’язаних із структурою економіки України: Ш велика питома вага фізично та морально застарілої техніки в складі основних виробничих фондів (понад 60%); Ш диспропорції в системі самозабезпечення ключових галузей життєдіяльності країни (майже повна зовнішня паливно-енергетична залежність; задоволення потреби в електротехнічних і кабельних виробах, продукції текстильної, целюлозно-паперової та медичної промисловості лише наполовину; відсутність виробництва каучуків, ряду продуктів органічного синтезу, устаткування для легкої промисловості, переробних галузей агропромислового комплексу тощо; Ш незбалансованість галузевої структури промисловості з точки зору її соціальної орієнтації (потенціал промисловості на 90% формують важкі галузі; питома вага виробництва предметів споживання становить близько 30%, тоді як у розвинених країнах вона досягає 50-60%). Включення України до будь-яких інтеграційних угруповань у такому стані, без чіткого бачення перспектив структурної реорганізації, може призвести не лише до консервації, а й до посилення негативних тенденцій у всіх галузях національної економіки. І навпаки, участь України в інтеграційних процесах за умов цілеспрямованої внутрішньої структурної політики дасть змогу ефективніше й швидше виправити деформовану економіку, виходячи з таких пріоритетів структурної переорієнтації: Ш науково-технічне та технологічне оновлення виробництва із забезпеченням його конкурентоспроможності шляхом глибокої модернізації. Зменшення ресурсомісткої за рахунок ефективного використання власних паливно-сировинних ресурсів; Ш підвищення рівня внутрішньої збалансованості національної економіки для зменшення зовнішньої залежності в розвитку її ключових галузей за рахунок формування системи власної міжгалузевої кооперації та забезпечення повних виробничих циклів; Ш формування умов для соціальне орієнтованого розвитку національної економіки за рахунок, з одного боку, цілеспрямованої трансформації її структури, з другого - завдяки забезпеченню балансу споживчого ринку з доходами населення, підвищенню мотивації до праці, фінансовій макростабілізації. Отже, необхідною передумовою проведення ефективної інтеграційної політики України є синхронізація відповідних процесів із масштабами і темпами розвитку національної економіки під впливом внутрішньоекономічних факторів. Дія зовнішньоекономічних факторів інтеграції обумовлена, з одного боку, станом розвитку форм зовнішньоекономічної діяльності, а з другого – умовами розвитку середовища. Зовнішньоторговельна діяльність України в останні роки зберегла негативні довгострокові структурні тенденції в експорті/імпорті товарів і послуг, а саме: Ш переважно сировинна спрямованість експорту, превалювання матеріаломісткого обладнання в експорті продукції машинобудування; Ш нераціональність товарної структури імпорту; Ш деформована географічна структура експорту та імпорту, аж до монопольної залежності від окремих країн; Ш вкрай нерівномірне розміщення експортного потенціалу України. На зовнішню торгівлю впливали й такі несприятливі фактори: Ш неконкурентоспроможність більшості підприємств, товарів у якісно нових умовах зовнішньої торгівлі; Ш велика зовнішня заборгованість, в тому числі пов'язана з експортно-імпортною діяльністю останніх років; Ш відсутність власної національної валюти і неможливість ефективного валютного контролю; Ш недієва система митного контролю; Ш неврегульованість торговельно-економічних відносин з країнами «ближнього зарубіжжя», і насамперед з Росією; Ш нерозвиненість інфраструктури зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі інформаційної; Ш кадрова незабезпеченість на всіх рівнях здійснення і регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Відсутність стратегічних орієнтирів, втрата державного контролю за зовнішньоекономічною діяльністю призвели до хаотичного вивозу українських товарів; створення криміногенної обстановки навколо експорту та імпорту найефективніших груп товарів (нафта і нафтопродукти, чорні метали, продовольчі товари тощо); втрати країною валютних коштів; невиправданої конкуренції між українськими учасниками ЗЕД; демпінгової торгівлі. Серед зовнішньоекономічних факторів інтеграції на окрему увагу заслуговують також ті, що впливають на умови міжнародної міграції робочої сили, становлення повноцінних валютних відносин.

Економічна характеристика індустріально розвинених країн

Розвинені країни — країни з найбільшим розвитком економіки, в яких домінуєтретиннийічетвертиннийсектори. Цей рівень економічного розвитку зазвичай характеризується високим прибутком на душу населення і максимальниміндексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП). Країни з максимальнимваловим внутрішнім продуктом (ВВП)на душу населення часто відповідають критеріям розвинених країн, проте, засновуючись тільки на цьому показнику, виникають деякіаномалії, тому цей фактор зазвичай не використовується самостійно.

До числа розвинутих країн ООНвідносить приблизно 60 державЄвропи,Азії,Північної Америки,Африки,Австралії і Океанії.

Група країн цього типу налічує близько двох десятків держав, у них проживає 15 % населення планети. Ці країни володіють величезними фінансовими ресур­сами і на їх частку припадає 9/10 іноземних інвестицій, тобто довгострокових вкладень капіталу безпосередньо у підприємства промисловості, сільського гос­подарства, торгівлі та інших галузей господарства зарубіжних країн. Саме еко­номічно розвинуті країни є членами Організації економічного співтовариства і розвитку (ОЕСР)і так званого Паризького клубу, що контролює світовийфінан­совий ринок.

Основна закономірність цих країн — наявність високорозвинутого господарства, в якому поєднується діяльність держави і потужних угруповань національного та транснаціонального капіталу. Особливо помітне місце серед них посідають головні країни, або так звана «велика сімка». Це — США,Японія,ФРН,Франція,Великобританія,ІталіятаКанада. На них припадає майже полови­наВВПта виробництва промислової продукції світу, більша частина оборотів світо­вої зовнішньої торгівлі. Для цих країн характерні такі риси: усі вони постіндустріальні або індустріальні; їх великікорпораціїконтролюють прямо або опосередко­вано основну частку продуктивних сил світового господарства; правлячі кола та капітал цих країн тримають у своїх руках реальні засоби контролю над світовими політичними та економічними процесами.

Корпорація— це підприємство, діяльність якого базується на використанні акціонерного капіталу, тобто капіталу вкладників, за який во­ни придбалицінні папери— акції цього підприємства. Корпо­рації, сфера діяльності яких — весь світовий ринок, називають транснаціональними.

До решти країн цього типу належать малі промислово розвинуті країни Європи:Нідерланди,Бельгія,Швеція,Швейцарія,Фінляндія,Норвегія,Данія,Австріята інші, а також промислово розвинуті країни південної півкулі:Австралія,Нова Зеландія,Південно-Африканська Республіка.

Економічна характеристика країн що розвиваються

Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соці­ально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціа­ція І одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.

У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 краї­ни) у 2,4 раза, а найбільш елаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населен­ня у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи — у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями роз­витку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: пер­ша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму", низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полює — це найбідніші країни, що пе-

ребувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропіч­ної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М'янма тощо, всього — 48—50 країн*.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвива­ються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагна­цією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.

Такими ознаками переважно є:

•   багатоукладний характер економіки з різними формами влае ності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);

•   високі темпи росту населення;

•   спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на ви. робництві сировини;

•   значна залежність від іноземного капіталу;

•   вплив традиційних інститутів в економіці. Тепер про ці риси детальніше.

Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталіс­тичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Сут­тєву роль в економіках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний уклад.

Характеризуючи багатоукладний характер економік держав "тре­тього" світу, необхідно зауважити, що більшість з них є селянськи­ми країнами з переважанням сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві визначальним є дрібнотоварний уклад зі значною часткою патріархальних, натуральних відносин.

Приватнокапіталістичний уклад, який існує у країнах, що розви­ваються, об'єднує різні форми капіталістичної власності. За рівнем розвитку приватнокапіталістичних відносин країни, що розвива­ються, значно відрізняються одна від одної. У найрозвиненіших з них капіталізм, ринок стали повноцінною складовою економічної системи, досягли певного рівня зрілості. У групі найменш розвине­них держав національний приватнокапіталістичний уклад знахо­диться на стадії формування.

Специфіка розвитку національного приватнокапіталістичного укладу пов'язана з проблемами нагромадження (браком грошових коштів) та особливостями реалізації нагромаджених коштів. Ці

кошти вкладаються у торгівлю (внутрішню та зовнішню), купівлю нерухомості, ремонт автомобілів, страхування, володіння таксі, бен­зоколонками тощо, тобто туди, де капітал швидше обертається. У виробництво капітал іде лише тоді, коли створюються сприятливі умови. Часто проблеми для національних інвесторів у країнах, що розвиваються, пов'язані ще й з тим, що основні позиції в економіці належать іноземному капіталу, який вкрай неохоче поступається своїми позиціями на користь місцевих підприємців.

Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій еко­номіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї гру­пи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основ­них споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвива­ються, ключові позиції займає іноземний капітал. Економічна відсталість та економічна залежність — наслідок умов включення країн третього світу в систему світового поділу праці, що склалася в постколоніальний період. Поетколоніальний поділ праці сформу­вався ще в попередні десятиліття, а сьогодні існує певною мірою як самостійний, автономний чинник світового господарства.

Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбу­вається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техніки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традицій­ної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн зму­шені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.

Капіталізм, який виникає та розвивається у більшості країн "тре­тього" світу, має периферійний характер. Це означає, що він відрізняється від капіталізму промислово розвинених держав не лише ступенем розвитку, але й, і це головне, моделлю способу ви­робництва та розподілу матеріальних благ. Капіталізм центрів ви­никав і розвивався на національному ґрунті як тривалий, органіч­ний та взаємопов'язаний процес постійного нагромадження.

У країнах, де капіталізм почав розвиватися значно пізніше, він виникає та розвивається як імітаційна модель у результаті вливан­ня іноземного капіталу, технологій та ідеологій. Тут відсутнє орга­нічне взаємоув'язування розвитку елементів моделі. Імітація почи­нається зі створення ринку, на якому привілейовані верстви насе­лення можуть придбати все потрібне. А це майже завжди автома-

тично виключає з участі у ринку та прирікає на бідність значні верстви населення.

Нові технології, що впроваджують тут ТНКТ переважно не є новіт­німи, проте є дорогими.

Периферійний капіталізм розвивається асинхронно, нерівномір­но. Економічний прогрес і політична демократія розвиваються не паралельно, а часто, навпаки, відстають одне від одного. Деяким з країн, що розвиваються, вдається знайти оптимальну модель по­єднання національної специфіки та привнесених ззовні складових економічної системи. У результаті цього формується органічніша економіка, що має внутрішні чинники економічного зростання.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборго­ваність промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20— 50 разів. Асигнування на соціальні потреби та добробут зазвичай становлять менш ніж 10 % загальних видатків у країнах Африки й Азії. У латиноамериканських державах цей показник дещо вищий. Майже половина усіх бідних світу мешкає у Південній Азії, частка якої у населенні планети становить ЗО %. Найгірше становище з бідністю у регіоні в Індії, Бангладеші, М'янмі. На країни Тропічної Африки припадає 16 % бідних світу.

У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостеріга­лося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чи­сельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіцій­ного безробіття перевищує 10 %, а у Нігерії — 50 %. У присахар-ських країнах показник міського безробіття піднявся з 10 % у сере­дині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. У латиноамери­канських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до 22 % на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначених регіонах, але загальна чисельність безробітних ве­личезна. Лише в Індії вона у 1990 р. становила 34 млн чол.

Перенаселення — це загальновідома проблема країн, що розвива­ються. Темпи зростання народонаселення залишаються тут тради­ційно високими. За період з 1975 по 1995 р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африки зросло в 1,8 раза, Латинської Америки — в 1,5, Південної та Південно-Східної Азії — в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення про­живало в Азії, близько 12 % — в Африці, 8 % — у Латинській Америці, За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем країн, що розвиваються.

Міжнародне передавання технологій

Міжнародна передача технології — це сукупність економічних відносин, які складаються між підприємствами різних країн у галузі використання зарубіжних науково-технічних досягнень.

Міжнародну передачу технології можна розглядати у широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні — це передача власне технології або технології "в чистому вигляді", а в широкому — передача матеріалізованої технології. Технологія в чистому вигляді — це методи і техніка виробництва товарів і надання послуг. Матеріалізована технологія — це машини і обладнання. Передача технології об´єднує обидва поняття.

Міжнародні організації розглядають міжнародну передачу технології не як разовий захід, а як тривалий процес, що містить:

  • відбір і придбання технології;

  • адаптацію і освоєння придбаної технології;

  • розвиток місцевих можливостей удосконалення технології з урахуванням особливостей національної економіки.

Технологія передається способами, які можна поділити на некомерційні і комерційні.

Способи некомерційної передачі технології:

  • надання науково-технічної інформації, тобто поширення відомостей про технології через літературні джерела, патенти, інформаційні листи, стандарти тощо;

  • проведення виставок, ярмарків, конференцій, симпозіумів;

  • стажування спеціалістів;

  • спільні фундаментальні науково-технічні розробки.

Всі вищеназвані способи спрямовані на широкомасштабний пошук місць впровадження технології. Некомерційні способи, як правило, передують комерційним способам передачі технології.

Способи комерційної передачі технології залежно від складності реалізації можна поділити на три групи:

1. Власне передача технології:

  • виконання НДДКР за замовленнями;

  • ліцензування;

  • інжиніринг;

  • закупівля зразків техніки для імітації;

  • закупівля машин і обладнання;

  • лізинг машин і обладнання.

2. Спільне розроблення і використання технології:

  • координація НДДКР — взаємне інформування партнерів про плани науково-технічних розробок;

  • кооперування НДДКР на договірній основі;

  • спільне ведення НДДКР через залучення спеціалістів для роботи за кордоном чи організацію спільного колективу розробників.

3. Промислове кооперування та спільне підприємництво:

  • у формі науково-технічного виробничого кооперування — спільного розроблення і спільного виробництва продукції в різних країнах;

  • у формі спільних підприємств (СП).

Усі способи передачі технології в рамках окремої угоди можуть використовуватись у будь-якому поєднанні. Технологія передається двома каналами:

  • внутріфірмовим;

  • міжфірмовим.

Внутріфірмовий канал — це реалізація власних науково-технічних досягнень або зарубіжних досягнень в зарубіжних філіях фірми.

Міжфірмовий — це укладання ліцензійних, зовнішньоторгових, коопераційних угод про спільне підприємництво між незалежними компаніями в різних країнах.

Основою міжнародної передачі технології є проведення НДДКР. На їх виконання передові промислово розвинені країни витрачають значні кошти, зосереджуючи у себе більшу частину результатів передових наукових досліджень. Це передовсім США, Японія, ФРН, Франція, Англія. Сума витрат на НДДКР в США перевищує суму витрат для цих потреб в усіх інших перерахованих країнах, разом узятих. Країни, які не мають змоги витрачати кошти на НДДКР, змушені купувати їх результати для підвищення свого економічного потенціалу.

Міжнародна передача технології може здійснюватись у таких формах:

а) патентна угода — міжнародна торгова операція, за якою власник патенту поступається правами на використання винаходу покупцеві;

б) ліцензійна угода — міжнародна торгова операція, за якою власник винаходу дає іншій стороні дозвіл на його використання в певних межах;

в) ноу-хау — передача технічного досвіду і секретів виробництва, використання яких забезпечує певні переваги в досягненні його кінцевої мети;

г) угода на інжиніринг — це угода на інженерно-консультаційні послуги покупцю для реалізації технічного проекту. Вони охоплюють широкий комплекс заходів з підготовки техніко-економічного обгрунтування проектів, проведення науково-дослідних робіт, здійснення консультацій, нагляду, випробовування тощо;

д) франчайзинг — це надання великою "батьківською" фірмою права дрібній фірмі вести протягом певного періоду свою справу під її опікою та, використовуючи її обладнання, реалізовувати через неї свою продукцію.

Крім цього, технологія передається між країнами в межах угод про промислове співробітництво, про науково-технічну та виробничу кооперацію, про інвестиційне співробітництво тощо.

Міжнародне науково технічне співробітництво

Науково-технічне співробітництво відіграє велику роль як у розвитку науки і техніки країн-учасниць, так і в розвитку їх еконо¬мік у цілому. Це співробітництво здійснюється у вигляді спільних програм науково-дослідницьких і проектно-конструкторських робіт шляхом об'єднання наукових, фінансових і матеріальних ресурсів, створення спільних науково-дослідницьких груп фахівців чи орга¬нізацій. Найбільш раціональними й ефективними формами цього спів¬робітництва є: - створення спільних науково-дослідних центрів, бюро, лабо¬раторій для використання новітніх науково-технічних ідей, конс¬труювання, маркетингових досліджень і техніко-економічних розрахунків; - спільні експерименти в області вдосконалення діючої тех¬ніки і технології з метою поліпшення техніко-економічних показ¬ників роботи фірми; - спільні дослідження та вивчення закордонного досвіду в області організації виробництва і праці; - поточна координація та консультації з питань науково-технічної політики; - організація підготовки кваліфікованого дослідницького пе¬рсоналу. Особливо важливим для науково-технічного співробітництва є аналіз його ефективності.

Міжнародне науково-технічне співробітництво – це форма МЕВ, яка являє собою систему економічних зв”язків у сфері перетину науки, техніки, виробництва, послугової діяльності та торгівлі і існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, які закріплені в міжнародних економічних договорах. Структура МНТС: - створення координаційних міжнародних програм, спільних науково- технічних досліджень. - Міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями. - Міжнародний інжиніринг. - Співробітництво у підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів. - Проведення міжнародних науково-технічних конференцій, симпозіумів. - Створення та функціонування міжнародних науково-дослідних інститутів, організацій. - Розробка науково-технічних прогнозів. Пріоритетні напрямки розвитку МНТС: - Електронізація та автоматизація виробничих процесів. - Надійне мирне використання атомної енергії. - Розширення практичного вмкористання біотехнології та генної інженерії(клонування).

Загальна характеристика економіки країн з перехідною економікою

Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-еко-номічноі структури, трансформації існуючих тут раніше адмініст­ративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Йдеться про країни так званого другого світу, тобто сукупність пост-соціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки. За ознакою проголошення та проведення ринкових перетворень до групи перехідних можна віднести й такі азіатські держави, як В'єтнам і Китай*. Але метою процесу рефор­мування тут було визначено не відмову від соціалістичної системи, а її* вдосконалення за допомогою ринку та створення змішаної економіки при збереженні влади за компартією. Однак і тут відбу­вається реальний процес трансформації колишньої неринкової сис­теми у ринкову, хоча й зі своєю специфікою. Це дає підстави еко-номістам-аналітикам виділяти цей регіон як окрему частину світо­вого господарства і робити узагальнення, властиві лише даним краї­нам. Такий аналіз зазвичай є темою окремих спеціальних дослі­джень. У наданому нижче аналітичному матеріалі йдеться про пост-соціалістичні європейські країни та регіон СНД.

У процесі перебудови своїх економічних систем різні держави використовують різноманітні моделі системних реформ як у внутрішній, так й у зовнішній сферах. Враховуючи неоднакові стар­тові умови, різний час започаткування перетворень (80-ті роки в країнах Центральної та Східної Європи, початок 90-х років — у пострадянських республіках), а також суттєві відмінності у реалі­зації зазначених реформ, зрозумілою є різниця у швидкості просу­вання шляхом ринкового реформування різних постсоціалістич-них країнах. Найбільшого успіху у цьому напрямі досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія, Словаччина. Певною мірою ре­зультативними також можна вважати заходи урядів більшості бал-канських і решти балтійських країн. Щодо переважної більшості держав колишнього СРСР, про успіхи на шляху ринкових перетво­рень можна говорити досить обережно. Реально відчутними тут є лише окремі елементи структурних ринкових реформ.

Основні напрями системних ринкових перетворень, що мають бути реалізовані в процесі трансформації усіх перехідних суспільств, можна розподілити на чотири широкі аналітичні категорії, які тісно пов'язані та взаємодіють між собою. Це:

1. Перегляд ролі держави, який серед Іншого передбачає:

а) проведення законодавчої реформи, складовими якої є консти­ туційна, майнова, банківська, контрактна та інші реформи;

б) реформування законодавчих інститутів;

в) регулювання діяльності природних монополій;

г) реалізацію необхідних інструментів та інституційних ме­ ханізмів непрямого керування економікою, а саме — податкової системи, контролю за бюджетом і видатками, інститутів непрямого кредитно-грошового регулювання;

д) відповідні зміни у соціальній сфері, тобто створення системи страхування від безробіття при непрацездатності, реформування системи соціальних послуг (охорони здоров'я, освіти тощо), пенсій­ ного забезпечення.

2. Макроекономічна стабілізація, основними інструментами якої є проведення жорсткості податкової та кредитної політики, вирі­ шення проблеми надлишкової грошової маси, перегляд показників витрат з метою врегулювання зовнішніх розрахунків.

3. Розвиток приватного сектору, приватизація, реформа вироб­ ничої структури передбачають:

а) спрощення процедур закриття й відкриття підприємств;

б) оформлення права приватної власності;

в)  чітке формування та розподіл права власності (власність на землю, промисловий капітал, житловий фонд і реальну нерухомість);

г)  галузеву й виробничу реформу, ліквідацію монополій.

4. Реформа цін і ринкіе. Йдеться про реформування всіх видів ринків: ринку товарів і послуг, праці, фінансового ринку тощо, лібе­ралізацію цін, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вивільнення струк­тури заробітної плати, реформування процентних ставок.

Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси.

Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто

поєднання старого і нового

Суттєве методологічне значення має і те положення, що самі ці форми тому й перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення, займаючи проміжне становище між відповідними системами (у цьому випадку між адміністративно-командною і змішаною). Наприклад, в економіці сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є перехідними формами власності: від державної до колективної, кооперативної або приватної. У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають взаємозв’язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій розвитку. Квінтесенцією боротьби між суспільною (що відходить) і приватною (що приходить) формами власності є процеси роздержавлення і приватизації та глибоке розшарування українського суспільства.

Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до

початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні — Польщі, Росії, Україні та ін.

Третя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими. (Тут ми абстрагуємось від здатності економіки до глибоких криз. Ця проблема буде розглянута з іншого боку: як закономірність.) У ній немає певного стрижня — рівноваги, яка б постійно автоматично генерувала відновлення. Одночасно будь-які економічні відносини досить чітко виявляють свою суперечливість та швидко вичерпують свій діючий потенціал. Наприклад, сертифікатна приватизація в Україні*2, коли «вичерпала свої можливості» (яких, до речі, і не було), перейшла у відкриту стадію грошової приватизації

Четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення

соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату.

Так, в Україні тісно переплелися старі форми — адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50 % ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому прогресу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи.

Виокремлюючи риси перехідної економіки, не слід забувати й про те, як взагалі функціонує економіка, тим паче перехідна. Одна з аксіом економічної теорії постулює: економічні закони діють у формі тенденції. Це знаходить свій вияв в інерційності економічного розвитку, що ігнорувати в перехідній економіці неприпустимо. Інерційність економічного розвитку об’єктивно призводить до збереження в перехідній економіці старих, відмираючих економічних форм протягом відповідного періоду. Тому виникає об’єктивна необхідність поступової перебудови існуючої системи господарювання, тобто економічного механізму старої системи. Очевидно, таке завдання непідсильне суспільству ні «за 500 днів», ні за 5 років. Порушувати питання таким чином — прояв елементарної економічної некомпетентності та авантюризму. Уся сутність інерційності полягає в забезпеченні спадкоємності перехідної економіки із висхідним станом і забезпеченні плавної його трансформації, еволюції в цілісну нову, досконалішу систему. Перехідні процеси можуть різнитися залежно від того, чи вони є цілеспрямованими і керованими з боку суспільства (держави), чи природно-еволюційними (стихійними) або стрибкоподібними.

Міжнародний факторинг франчайзинг форфейтинг

В договорі франчайзингу у виключне використання надавались підприємницькі права, у договорі лізингу – майно. За цими договорами у франчайзера (лізингодавця) виникає право отримувати платежі за договором, але немає гарантії оплати цих платежів. Платежі повертаються до франчайзі протягом великого часу.

Факторинг – угода, за якою третя сторона негайно здійснює оплату за тим чи іншим договором (франчайзеру або лізингодавцю), причому третя сторона одержує виключні права вимагати здійснення зобов’язань щодо договору у франчайзі або лізингоотримувача.

Факторинг є посередницьким договором, зміст якого полягає у фінансово-розрахункових операціях між учасниками договору. Також інколи факторинг передбачає надання третьою стороною інших комерційних послуг.

Факторинг здійснюється у вигляді фінансування однією організацією (фактором) експорту іншої особи, за умови передачі виробником продукції, яка експортується, право отримувати суми від боржника імпортера факторові. При цьому виробник-експортер має значні переваги – може отримати гроші одразу ж, при цьому постачальник звільняється від контролю над діяльністю боржника.

Факторинг – договір, який укладається між постачальником товару й фактором. В цьому договору виділяють 3 групи відносин:

· постачальник доручає, або приймає на себе зобов’язання доручити, факторові право отримання дебіторської заборгованості за договором купівлі-продажу, який укладається постачальником із його клієнтом;

· фактор повинен виконати дві з чотирьох функції:

Z  фінансування постачальника шляхом надання позички або попередньої оплати;

Z  уведення бухгалтерського обліку рахунків, які пов’язані з отриманням дебіторської заборгованості;

Z  збирання цієї заборгованості;

Z  відносини, пов’язані із захистом інтересів постачальника у випадку несплати боржником суми.

· боржники повинні одержати письмове повідомлення про передачу факторові право на отримання дебіторської заборгованості.

 Договір факторингу можна поділити на такі групи:

· відкритий факторинг – коли третя вимога відміняється й оплата певної суми факторові вважається належним виконанням зобов’язань;

· прихований (конфіденційний) факторинг – платежі стягуються за договором доручення між фактором й постачальником.

 За другою підставою договори факторингу поділяються:

· договір факторингу з гарантією постачальника – якщо фактор не може стягти заборгованість із боржника тоді він може стягти цю заборгованість із постачальника, а постачальник – із боржника;

· договір факторингу без гарантії постачальника (дійсний договір) – заборгована сума стягується лише з боржника.

 За третьою підставою:

· договір факторингу без надання виключних прав;

· договір факторингу з наданням виключних прав.

 За четвертою підставою:

· прямий факторинг – коли є один фактор;

· непрямий факторинг – коли один фактор розміщений у державі постачальника, а другий – в державі боржника. У таких випадках між двома факторами, які знаходяться в різних державах укладається договір субфакторингу.

 Форфейтинг – різновид факторингу. За першими трьома видами факторингу розрахунки здійснюються грошима, а коли розрахунки здійснюються векселями – то це і є форфейтинг.

 Факторинг слід відрізняти від відмови від прав на пред’явлення вимог за такими умовами:

· договір факторингу завжди укладається на оплатній основі;

· договір факторингу – завжди багатосторонній акт;

· договір факторингу є формою фінансування фактором підприємця (за якими виникають грошові зобов’язання);

· договір факторингу укладається на тривалий час дії;

· договір факторингу в якійсь формі є договором купівлі-продажу.

 Від кредитного договору договір факторингу відрізняється:

· предметом договору факторингу є не гроші, а право вимоги певної суми грошей;

· прибутком фактора є різниця між сумою, яку він сплатив постачальникові і тією, яку він стягне з боржника;

· у кредитному договорі беруть участь дві сторони, у договорі факторингу – три.

Міжнародний лізинг

Лізинг — це комплекс майнових та економічних відносин, що виникають у зв’язку з придбанням у власність майна і наступного передання його у тимчасове користування і володіння за певну плату.

За економічною природою лізинг схожий з кредитними відносинами й інвестиціями. Такі принципи кредитних відносин, як строковість, поверненість, платність, притаманні і лізингу. При лізингу власник майна передає його на певний строк у тимчасове користування і в обумовлений строк повертає його назад, а за послугу отримує комісійні. Тільки учасники оперують не грошовими коштами, а майном (основним капіталом). І тому лізинг класифікують як товарний кредит в основні фонди, а за формою він схожий з інвестиційним фінансуванням.

З погляду майнових відносин лізингова угода складається з двох взаємозв’язаних частин:

угода про купівлю-продаж;

угода, що стосується тимчасового використання майна.

Лізингова операція — це довгострокова оренда матеріальних цінностей, придбаних лізингодавцем для орендатора з метою їх виробничого використання при збереженні права власності на них за лізингодавцем на весь строк угоди; специфічна форма фінансування вкладень (або альтернативна форма міжнародного кредитування) в основні фонди при посередництві спеціалізованої (лізингової) компанії, яка купує майно для третіх осіб та передає його в довгострокову оренду.

Основними елементами лізингової операції є:

об’єкт і суб’єкти (сторони лізингової угоди);

термін лізингової угоди;

лізингові платежі;

послуги, що надаються за лізингом.

Об’єктом лізингової операції є будь-яка форма матеріальних цінностей, яка не зникає у виробничому циклі, а також земельні ділянки та інші природні об’єкти. За природою об’єкта, що орендується, розрізняють лізинг рухомого і нерухомого майна.

Суб’єктами лізингової операції виступають сторони угоди, якими є:

власник майна (лізингодавець) — особа, яка спеціально придбаває майно для здавання його у тимчасове використання;

користувач майна (лізингоотримувач) — особа, яка отримує майно у тимчасове використання;

продавець (постачальник, виробник) майна — особа, яка продає майно, що є об’єктом лізингу;

інвестор — особа, що бере участь у фінансуванні лізингової угоди (у разі високої вартості угоди для фінансування проекту лізингодавцем залучаються банки, страхові компанії, інвестиційні фонди та ін.).

Іноді продавець та власник майна є однією особою. Суб’єктів лізингової угоди можна поділити на прямих учасників і непрямих.

До прямих учасників лізингової угоди відносять:

лізингові фірми або фінансові компанії. Останні поділяються на компанії, що спеціалізуються тільки на фінансуванні лізингової угоди (оплата майна), й універсальні компанії, що здійснюють фінансування не тільки угоди, а й пов’язаних з її з реалізацією операцій, наприклад технічне обслуговування, навчання, консультації;

виробничі, торговельні, транспортні підприємства та населення, які мають ліцензію на лізингову діяльність і достатню кількість фінансових коштів;

постачальники об’єкта угоди (виробничі та торговельні компанії).

До непрямих учасників лізингової угоди відносять установи, у статуті яких передбачена лізингова діяльність. Такими є:

комерційні банки;

інвестиційні банки;

страхові компанії;

брокерські компанії;

інші посередницькі фірми.

Строк лізингової угоди — це період лізингу, тобто строк дії угоди.

Фактори, що впливають на визначення строку лізингової угоди:

строк служби устаткування;

період амортизації устаткування;

цикл появи дешевшого аналога об’єкта угоди;

динаміка інфляційних процесів;

кон’юнктура ринку позичкових капіталів.

Сутність лізингової операції полягає в тому, що потенційний лізингоотримувач, у якого відсутні вільні фінансові кошти, звертається до лізингової компанії з пропозицією укласти лізингову угоду. Відповідно до цієї угоди лізингоотримувач вибирає продавця, який має необхідне майно; лізингодавець придбаває його у свою власність і передає його лізингоотримувачу у тимчасове володіння і використання за обумовлену в угоді лізингову плату. По закінченні угоди залежно від його умов майно повертається лізингодавцю чи переходить у власність лізингоотримувача.

Концепція міжнародної торгівлі адама сміта, рікардо

За теорією абсолютних переваг А. Сміта, країна повинна спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вона має абсолютну перевагу порівняно з іншими країнами. Тобто кожній країні слід імпортувати товари, у виробництві яких переваги відсутні, а експортувати такі товари, виробництво яких є більш ефективним, а саме - на одиницю продукту витрачається менше праці порівняно з іншою країною - потенційним торговельним партнером.

Відмінні від позицій меркантилізму погляди на міжнародну торгівлю висунув Адам Сміт (Adam Smith, 1723—1790). Він довів, що добробут націй залежить не стільки від накопиченого багатства, скільки від здатності виробляти кінцеві товари та послуги. Тому необхідно розвивати виробництво на основі розподілу праці та її кооперації. Кращою умовою для цього є абсолютна економічна свобода, яка отримала назву лессе фер (laissezfaire фр. «дозволити робити»). Доктрину laissezfaire сучасна теорія інтерпретує як політику державного невтручання в економіку, так, щоб продуктивність та розподіл багатства залежали тільки від ринкових сил і старань індивідів. Адам Сміт розробив модель, за якою має реалізовуватися політика laissez fair у системі міжнародних відносин. В її основі лежить ідея спеціалізації держав на виробництві тих товарів, у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими суб'єктами міжнародного економічного співробітництва. Висновок для міжнародної торгівлі з теорії абсолютних переваг (absolute advantage theory) полягає у тому, що країна повинна експортувати-такі товари, які вона виробляє з меншими витратами (у виробництві яких має абсолютну перевагу, тобто виробництво яких абсолютно ефективніше в тому плані, що на одиницю продукту витрачають менше праці порівняно з іншою країною - потенційним торговельним партнером), та імпортувати ті товари, які виробляють інші країни з меншими витратами (у виробництві яких абсолютні переваги належать їхнім торговельним партнерам).

За теорією порівняльних переваг Д. Рікардо кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві тієї продукції, у випуску якої вона має порівняльні переваги (менші порівняльні витрати).

Теорія абсолютних переваг набула подальшого розвитку в працях Давіда Рікардо (David Ricardo, 1772-1823). У книзі «Засади політичної економії і оподаткування» (1817 рік) він висунув і обгрунтував теорію порівняльних переваг (comparative advan¬tage theory). Давід Рікардо показав, що міжнародна торгівля може бути вигідною кожній з двох країн навіть тоді, коли жодна з них не має абсолютних переваг у виробництві конкретних товарів. Адже у будь-якій країні знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим за існуючим співвідношенням витрат, ніж виробництво інших товарів. Саме за таким товаром країна матиме порівняльну перевагу, а товар стане об'єктом зовнішньоторговельних операцій. У теорії як абсолютних, так порівняльних переваг використовують поняття витрат (ціни) заміщення або, що те ж саме, альтернативної ціни (opportunity cost). Остання характеризує робочий час, необхідний для виробництва одиниці товару, виражений через робочий час, що необхідний для виробництва одиниці іншого товару. Альтернативну ціну та витрати (ціну) заміщення треба сприймати як еквівалентні поняття з тією різницею, що кількісно вони виражаються зворотними величинами (кількістю одиниць товарів, вироблених за одиницю часу, - витрати заміщення або робочим часом, необхідним для виробництва одиниці продукту - альтернативна ціна). Хоча ідея порівняльних переваг проста, її нелегко сприйняти у формалізованому вигляді. Найкращий спосіб вникнути в цю концепцію - вивчити приклади і моделі, що її ілюструють. У навчальній літературі їх опубліковано достатньо. Розглянемо модель порівняльних переваг на прикладі з виробництва двох товарів - вина і тканини в Англії та Португалії, якими Давід Рікардо супроводжував свої висновки. У цьому прикладі Португалія має абсолютну перевагу у виробництві двох товарів, що за концепцією Адама Сміта робить недоцільною міжнародну торгівлю.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.