1. Теорема хекшера оліна та парадокс леонтьєва

Теорія порівняльних переваг переконливо доводить, що міжнародна торгівля зумовлена наявністю відмінностей між країнами у відносних ви­тратах, проте вона залишає без відповіді визначальне питання: чому виника­ють ці відмінності? Намагаючись відповісти на це запитання, шведський економіст Елі Хекшер та його учень Бертиль Олін у 20—30-х pp. сформулю­вали нову теорію міжнародної торгівлі. На їхню думку, відмінності у відносних витратах між країнами (або відмінності у формі кривих виробни­чих можливостей) пояснюються головним чином тим, що, по-перше, у ви­робництві різних товарів фактори використовуються у різних співвід­ношеннях і, по-друге, відносна забезпеченість країн факторами виробниц­тва є нерівномірною.

У відповідності з теорією Хекшера—Оліна, країни будуть намагатися експортувати ті товари, які потребують для свого виробництва інтенсив­ного використання відносно надлишкових і невеликих затрат дефіцитних факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів в оберненій пропорції. Отже, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Варто підкреслити, що мова тут іде не про кількість факторів виробництва, якими володіє країна, а про відносну забезпеченість ними (наприклад, про кількість придатної для обробки землі в розрахунку на одного працюючого). Якщо в даній країні будь-якого фактора виробництва відносно більше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того проду­кту, у виробництві якого цей дешевий фактор використовується більшою мірою, ніж інші фактори, буде нижчою, ніж в інших країнах. Саме так виникають порівняльні переваги, які визначають напрями зовнішньої торгівлі.

Теорія Хекшера—Оліна вдало пояснює багато закономірностей, які спо­стерігаються в міжнародній торгівлі. Країни дійсно вивозять переважно про­дукцію, в затратах на виробництво якої домінують відносно надлишкові для них ресурси. Проте структура виробничих ресурсів, якими володіють промислово розвинені країни, поступово вирівнюється. Окрім того, на світовому ринку все більшою мірою зростає частка торгівлі "подібними" товарами між "подібними" країнами.

Відомий американський економіст Валерій Леонтьєв у середині 50-х pp. вирішив емпірично перевірити основні висновки теорії Хекшера—Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого балансу "затрати-випуск", побудовану на основі даних про економіку США за 1947 р., В.Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Враховуючи, що в перші повоєнні роки у США, на відміну від більшості їхніх торговельних партнерів, капітал був відносно надлишковим фактором виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера—Оліна, і тому отримав назву "парадокс Леонтьєва". Подальші дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та збагатити теорію Хекшера—Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

• неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка суттєво відрізняється за рівнем кваліфікації. У зв'язку з цим в експорті промислове розвинених країн може відображатися відносна надлиш-ковість висококваліфікованої робочої сили і спеціалістів, у той час як країни, що розвиваються, експортують продукцію, яка потребує значних затрат некваліфікованої праці;

• значною є роль природних ресурсів, що, як правило, використовуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості). Це певною мірою пояс­нює те, що експорт із багатьох країн, які розвиваються і мають великі запаси природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капітал у цих країнах і не є відносно надлишковим фактором;

• вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку проводить уряд. Ця політика може обмежувати імпорт і стимулюва­ти розвиток внутрішнього виробництва та експорт продукції тих галу­зей, де інтенсивно використовуються відносно дефіцитні фактори вироб­ництва.

2. Міжнародний рух капіталу

Міжнародний рух капіталу - це приміщення і функціонування капіталу за рубежем, насамперед з метою його самозростання. Вкладаючи капітал за рубежем,  інвестор здійснює закордонні інвестиції.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному ринку не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки.

В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу можна також виділити:

• відмінності у витратах виробництва

• бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження

• бажання захистити свій капітал від інфляції

• непередбачуваність економічної і політичної ситуації в країні

• прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

3.Світова валютна система

Світова (міжнародна) валютна система - це форма організації міжнародних валютних відносин, що обумовлюється розвитком міжнародної економіки як цілісної системи і закріплюється міждержавними угодами.

Елементи світової валютної системи:

- система валют і валютних цінностей;

- механізм валютних паритетів та курсів;

- умови взаємної конвертованості валют;

- обсяги валютних обмежень;

- форми міжнародних розрахунків;

- режим міжнародних валютних ринків та ринків золота;

- міждержавні валютно-кредитні організації та відповідні системи норм та регламентацій у сфері міжнародних розрахунків.

Етапи розвитку міжнародної валютної системи

1. Паризька валютна система (1816-1914 рр.). В основу її був покладений золотомонетний стандарт. Золотомонетний стандарт - це власна (тобто класична) форма золотого стандарту, пов'язана з використанням золота і золотих монет як грошового товару.

Основою формування валютних курсів був золотий паритет, який відображав співвідношення грошових одиниць різних країн за їхнім офіційним золотим вмістом. Був скасований МВФ у 1978 році.

Пізніше, коли золоті монети вже не карбувалися, був уведе­ний золотозливковий стандарт. Золотозливковий стандарт - це урізана форма золотого стандарту, що передбачає обмін кре­дитних грошей на зливки золота вагою до 12,5 кілограма.

Поступово поряд із золотом у міжнародних розрахунках стали використовуватися фунти стерлінгів і долари СПІА. Так з'явився золотодевізний стандарт, що був покладений в основу Генуезької валютної системи.

2. Генуезька валютна система (1922-1944 рр.). В основу її був покладений золотодевізний стандарт. Золотодевізний (золотовалютний стандарт) - урізана форма золотого стандарту, що передбачає обмін кредитних грошей на девізи валютних країн золотозливкового стандарту, а потім на золото. За золотодевізного стандарту валюти одних країн залежали від валют інших країн, знецінення яких викликало нестійкість супідрядних валют. Діяв з 1922 до 1971 року.

3. Бреттон-Вудська валютна система (1944-1976 рр.). У Бреттон-Вудській валютній системі зберігалася деяка подоба золотодевізного стандарту, особливість якого полягала у тому, що це був, по-перше, золотодевізний стандарт тільки для центральних банків, а по-друге, при цьому тільки долар СІЛА (тобто тільки одна-єдина національна валюта) обмінювався на золото. Власне кажучи, це був золотодоларовий стандарт. У Брет­тон-Вудській валютній системі поєднувався стихійно-автоматичний характер міждержавних розрахунків з посиленням їх державного і міждержавного регулювання.

У 1969 році МВФ були введені для розрахунків «Спеціальні права запозичення» (СПЗ) і золотодевізний стандарт був замінений стандартом СПЗ. У серпні 1971 р. уряд США офіційно припинив продаж золотих зливків за долари.

4. Ямайська валютна система (1976 р.- до теперішнього часу). У січні 1976 р. угодою країн - членів МВФ на конференції в Кінгстоні (Ямайка) була проведена друга зміна статуту МВФ. Цією угодою був переглянутий статус золота і введені плаваючі валютні курси.

СПЗ відносяться до міжнародних колективних валют і використовуються для безготівкових розрахунків країн - членів Міжнародного валютного фонду шляхом записів на спеціальних рахунках. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика.

У Європі, де створено Європейський економічний союз, функціонує Європейська валютна система, вона є міжнародною регіональною валютною системою, підсистемою Ямайської світової валютної системи. Країни - члени Європейського економічного союзу, об'єднавшись у валютний союз, мають єдину колективну валюту - євро.

Як і світова валютна система, Європейська валютна система також пройшла певні етапи становлення і розвитку:

I етап - 1947-1950 рр. - укладення валютних угод між країнами Західної Європи на двосторонній основі з метою взаємного регулювання платіжних балансів безготівкових розрахунків, заліку взаємних вимог, пільгового кредитування;

II етап - 1950-1958 рр. - створення Європейського платіжного союзу (17 країн), розрахунки в межах союзу здійснюються за допомогою умовної розрахункової одиниці - епуніт;

III етап - з 1959 р. - створення Європейської економічної спільноти, яка трансформувалась у Європейську валютну систему;

IV етап - 1989 р. - поетапна трансформація Європейської валютної системи у Європейський валютний союз.

Процес інтеграції України у світову економіку відбувається за умов реформування власної економіки під час одночасного трансформування системи зовнішньоекономічних зв'язків, формуванні нових інтеграційних елементів.

Потреба в цьому обумовлює відповідні форми і темпи розвитку валютної системи України, зокрема, в напрямі поступового скасування обмежень на здійснення операцій та участі в міжнародних валютних механізмах.

Все це вимагає удосконалення валютної політики держави, системи регулювання і контролю сфери валютних відносин.