Pauca Verba_12

У біології, для дослідження в умовах in vitro, широко використовуються культури тканин (культури клітин та органів). Культури тканин підтримуються з використанням живильних середовищ та спеціальних умов, максимально наближених до живого організму. Це дозволяє використовувати їх як моделі для вивчення багатьох біологічних процесів, включно змеханізмами розвитку різноманітних захворювань. Використання культури тканин знімає біоетичну проблему пов’язану із проведенням експериментів на тваринах: досить часто для досліджень беруть культуру клітин ссавців або птахів. Водночас з тим, далеконе останню роль у клітинній біології відіграють культури клітин риб.

Перша культура клітин риб була створена вченими Wolf та Quimby у 1960-тих роках.Найперші культури риб на

Oryziasl atipes (медака) та Danio rerio. Слід зауважити, що медака - другий організм з якого було отримано стовбурові клітини.

Для створення постійної клітинної лінії риб, найчастіше використовують такі тканини: м’язи, серце, печінку, нирки, селезінку, шкіру, зародки риб, гонади, плавники тощо. Також використовуються як кісткові, так і хрящові види риб.

Постійні культури клітин риб є гомогенними, тобто майже однаковими за морфологічними показниками розміру, форми тощо. Також вони часто є гетерополіплоїдними -з різною кількістю хромосом, що відрізняються від первинної клітинної лінії, де у всіх було однаковечисло. Постійні культури клітин риб мало залежать від живильного середовища на якому ростуть - можуть рости у вигляді моношару, або як суспензійна культура ( у розчині і не прикріплена до поверхні); зберігають свою адгезивність - здатність прикріплюватись до поверхні та взаємодіяти одна з одною.Для них збільшується ядерно -цитоплазматичне співвідношення (ядро стає більшим).

Досить часто використовують гаплоїдні клітинні лінії риб. Це має принципово вважливе значення для генетики, особливо для з’ясування молекулярно генетичних механізмів спадкування ознак, розвитку різноманітних захворювань тощо. Так, для створення гаплоїдної лінії клітин виконують запліднення яйцеклітини сперматозоїдом. Кожна із цих статевих клітин містить гаплоїдний набір хромосом (нормальний організм, що розвивається внаслідок такого запліднення зазвичай диплоїдний).

Основними сферами використання культур клітин риб є:

Однак, перед заплідненням сперматозоїди обробляють ультрафіолетом, який є нищівним фактором. Він руйнує ДНК, утворюючи однота дволанцюгові розриви. Наслідком є те, що сперматозоїд втрачає свій гаплоїдний набір хромосом. Він взаємодіє з яйцеклітиною виконуючи роль ініціатора для формування зиготи, однак свою генетичну інформацію не передає. В кінцевому рахунку розвивається зигота, що містить лише гаплоїдний набір хромосом,який вона отримала від яйцеклітини. Далі з такої яйцеклітини формується зародок, і вже із зародку можна брати клітини для створення постійної клітинної лінії риб (наприклад, лінія стовбурових клітин).

Так виглядає культура клітин отримана з одноденного зародку риби Danio rerio

Danio rerio

Відвідати природничий музей в Лондоні – мрія кожного прихильника творінь Природи, адже саме тут зосереджена багатомільйонна колекція рідкісних та унікальних експонатів.

Лондонський природознавчий музей вперше був відчинений для відвідувачів 18 квітня 1881 року. Але його історія бере початок з 1753 року. Першим фундаментом для створення музею стала колекція гербарію та скелетів тварин доктора Ганса Слоуна (1660–1753). Спочатку артефакти зберігались у Британському музеї. Але з розширенням колекції, котра з часом поповнилась і зразками, зібраними ботаніком Джозефом Бенксом у подорожі з капітаном Джеймсом Куком у 1768-1771 роках, виникла необхідність у відкритті окремого природознавчого музею.

У Лондонському Природничому музеї працює постійна експозиція «Скарби», експонати якої розміщені у новій галереї Кадоган. Всі 22 експонати виставки були ретельно відібрані із 70 мільйонів артефактів, що складають колекцію музею. Вони розповідають дивовижні та цікаві історії про 4,5 мільярди років існування природи та мають наукове, історичне, естетичне та культурне значення. Кожен об’єкт розміщений на чорному гранітному постаменті та супроводжується інтерактивним описом.

Один з найцікавіших експонатів виставки – скам’янілість археоптерикса, найпершого з відомих птахів, який жив 147 мільйонів років тому. Знайдена у 1861 році у Німеччині, ця знахідка допомогла довести, що сучасні птахи походять від динозаврів. Археоптерикс – перший приклад, що доводить ґрунтовність еволюційної теорії Дарвіна. Це найбільш цінна викопна тварина у колекції Природничого музею.

Примітним артефактом експозиції є скелет птаха додо - яскравий доказ того, як діяльність людини призвела до вимирання цілого виду птахів. Додо зникли настільки швидко, що доказів їх існування практично не залишилось Через 150 років після їх зникнення деякі вчені-натуралісти стверджували, що це міфічний птах, вигаданий моряками. Інші все ж намагались досліджувати ті нечисленні останки додо, котрі збереглись. Відомо, що птахи додо відносяться до сімейства Голубиних. Вони виникли 26 мільйонів років тому на Маскаренських островах в Індійському океані. Після висадки у 1598 році на Маврикії голландських моряків додо почали винищувати, доки у 80-тих роках 17 століття вони не зникли остаточно.

Скелет та графічна модель птаха додо

На виставці також демонструється перше видання оригінальної праці Чарльза Дарвіна «Походження видів», у якій він описує свою еволюційну теорію походження життя на Землі

Оригінальне перше видання книги Чарльза Дарвіна «The Origin of Species»

У галереях «Блакитної зони» музею досліджується різноманіття форм життя на нашій планеті. Експонуються скелети динозаврів, моделі ссавців, риб, рептилій, морських безхребетних. На спеціальних дисплеях розміщена інформація про 160 мільйонів років існування ери динозаврів, зібрані факти та гіпотези про те, чому вимерли динозаври.

Центральне місце у галереї ссавців займає модель синього кита у природну величину. Це найбільша істота, яка будь-коли жила на нашій планеті

(довжиною 26-27 метрів, вагою від 30 тон) .

Відвідувачі можуть побачити нільського крокодила, рибу-меч, кальмарів-вампірів, індійського пітона, гігантських черепах та різнобарвні морські корали.

Одна з останніх новинок в експозиції – частина, присвячена популяризації наукової діяльності. В Дарвінівському науковому центрі можна дізнатися, як зберігаються колекції, як проводяться дослідження.

Поміж експонатів та інтерактивних частин трапляються вікна до справжніх лабораторій, в яких працюють науковці. Це робить науку ще ближчою до людей. Більше того – є певний час, коли науковець може відповісти на ваші запитання через спеціальний мікрофон. І що цікаво, науковці з радістю пускають відвідувачів у «свій світ» і розповідають про таємниці досліджень.

Незвичним у Природничому музеї є підхід до розробки нових експозицій та виставок, які починаються з опитування всіх наукових співробітників. Обраний менеджер проводить опитування щодо того, яку б нову експозицію хотіли побачити і розробити працівники музею. Обговорення деталей проекту та створення бізнес-плану може тривати до трьох місяців. Підготовка нової тимчасової експозиції триває зазвичай більше 1,5 року. При створенні нового комплексу беруть участь науковці, історики, редактори, робота яких полягає в написанні легких для розуміння пояснень до експозиції, та педагоги, котрі розробляють інтерактивні програми для дітей різного віку. Тимчасові експозиції можуть діяти протягом трьох років. Проте вони постійно доповнюються і вдосконалюються.

Завдяки реформам, які відбулися у музейній сфері Англії у 2001 році, музей розгорнув діяльність спрямовану на широке залучення відвідувачів. Зокрема, щорічно проводять фотоконкурси; організовують нічні акції, під час яких діти разом з батьками можуть заночувати в музеї; а взимку на навколишній території облаштовують ковзанку.

Здається, ніби цей музей перебуває у неспинному русі до вдосконалення, у постійному пошуку нових ідей для залучення відвідувачів. Це все – не заради напливу коштів, адже з 2002 року вхід сюди безкоштовний (як і в решту державних музеїв Британії). Нестримний порив фантазії та втілення в життя ідей відбувається за рахунок невичерпного натхнення завзятих новаторів та поціновувачів своєї справи – працівників музею, науковців та волонтерів.

Джерела:

http://www.britannica.com/EBchecked/topic/167601/dodo

http://noos.com.ua/ua/post/3133

http://www.smnh.org/2014/10/visitmuseumuk.html

Британський учений та художник Mohamed Baby (Моххамед Бабу) провів унікальний і досить незвичний експеримент. Він напоїв мурах різнокольоровим сиропом, до того ж винятково заради краси.

―Ми – це те, що ми їмо’’. У справедливості такого судження можна переконатися на прикладі звичайних мурах. Вже згадана серія фотографій є цікавою як з наукового, так і з естетичного поглядів.Mohamed Baby вирішив зовсім трохи ―похуліганити‖ (як за висловом самого митця). Для цього йому навіть не довелося бігати з пензликом за кожною комахою, вони самі посприяли втіленню його творчого задуму. Почалося все з того, що дружина Моххамеда Бабу звернула увагу на мурашок, які харчувалися краплинами молока, ненароком розлитими на підлогу, після чого задні частини їхніх крихітних тулубів ставали білими. Посміхнувшись, Мохамед розкидав по своєму саду декілька різнокольорових карамельок і ―озброївся‖ фотоапаратом. Комахи не змусили довго чекати на себе: вони масово обступили цукерки і почали ними ласувати. До чого це призвело, можемо побачити самі:

Кожна маленька комаха ставала ніби яскравим ―ліхтариком‖. Невже такі фото можуть залишити когось байдужим?

Ідея британського митця захопила багатьох своєю невимушеністю та близькістю до природи.

Підготувала: Юлія Велічко

15 - Pauca Verba! / # 12

Цей проект також відображає ще один досить важливий аспект, знайомий багатьом, а саме боязнь комах. Ця фобія є відголоском давніх страхів, що дісталися сучасній людині. Вони зумовлені тим, що раніше комахи вважались надзвичайно небезпечними, адже імовірність летального наслідку укусу комахи була у сотні разів більшою. Тому і в наш час багато людей панічно бояться різних видів комах: павуків, жуків і вже згаданих мурах. А є ті, які різноманітними способами намагаються цього страху позбавитися, використовуючи, зокрема, засоби мистецтва.

Досить цікавим є ще один ―мурашиний‖проект іншого митця. У своїй роботі він звернув увагу на більш вагому проблему. Спочатку нехай кожен запитає себе: ― Чи боюсь я комах?‖ Навіть якщо Ваша відповідь була негативною, що б Ви сказали, поглянувши на споруду Національного Конгресу Колумбії, весь фасад якого покритий величезними комахами. Трохи моторошно, чи не так? Та все ж боятися не варто, бо проект ―Захоплений дім‖ – лише інсталяція, оригінальний симбіоз природи та мистецтва, створений художником Рафаелем Гомезом Баросом з метою привернення уваги до вимушеної імміграції в Колумбії.

Проект ―Захоплений будинок‖ чи ―Casa Tomada‖, як це звучить іспанською, стартував у Колумбії 2007 року. За цей час величезні комахи вже встигли ―окупувати‖ багато відомих споруд. Саме на прикладі беззахисних мурах автор вирішив показати проблеми жителів Колумбії, які почались ще в 1960 році. Таким чином він намагається привернути увагу мешканців інших країн до проблем колумбійців. Повстанський рух у країні не припинявся досить довго, тому в результаті збройного конфлікту мільйони людей змушені були покинути рідні будинки і стати біженцями. ―Кожна мураха має два черепи. Один із них символічно зображає тих, хто був змушений покинути свої будинки, інший – тих, хто став причиною того, що вони стали біженцями‖, - пояснює свій задум художник. До речі, голова колумбійського парламенту дав ―дозвіл‖ на захоплення споруди, оскільки, за його словами, інсталяція представляє собою художнє бачення серйозної державної проблеми.

Джерела:

http://inspir3d.net/2012/02/14/rainbow-tasting-ants-by-mohamed-babu/ http://www.kulturologia.ru/blogs/140310/12170/

Румунський фотограф Radu Zaciu не так давно завершив серію фотографій під назвою ―The light inside‖ (―Світло всередині‖), в якій він дуже буквально продемонстрував звичні всім овочі та фрукти у незвичному світлі. Проект народився тоді, коли автор почав експериментувати із різними засобами освітлення. Тоді-то в нього і з’явилась ідея створення оригінальних ліхтариків. Для цього він просто вкладав звичайні лампи у що-небудь їстівне, попередньо вирізавши м’якоть та серцевину майбутнього світильника.

За допомогою звичайних ламп та деяких допоміжних інструментів фотограф-експериментатор перетворив ананаси, картоплю, полуниці і груші в дивовижні фігури, які світяться. Своєю формою і досить дивним виглядом вони схожі на далекі та незвідані планети. Світло, яке випромінюється від ―їстівних ламп‖, звісно, відрізняється за кольором. Таким чином, ―полуничним ліхтарикам‖ притаманні теплі червоні промінці, а капустяні мають ніжнозелений колір, який, до речі, є найприємнішим для людського ока.

Ефект настільки вразив фотографа, що він зважився на створення цілої серії подібних знімків. Для кожного продукту, використаного в проекті, він обрав лампу відповідного розміру. Крім того, важливо було досягти рівномірної освітленості різних предметів.

Підготувала: Юлія Велічко

Концепція, запропонована фотографом, багато в чому нагадує традиційний американський Світильник Джека – гар- буз-ліхтарик, який є одним з головних атрибутів свята, яке самі американці називають Halloween. Однак, на відміну від цього гарбуза, овочі та фрукти у баченні митця позбавлені злої усмішки та страхітливих вогняних очей. Автор поставив собі іншу мету – показати звичні речі у незвичному світлі.

Як і будь-який жанр сучасного мистецтва, хвиля коментарів і дискусій не оминула і роботи цього фотографа. Одні щиро захоплюються його оригінальними творами, інші критикують їх як недоцільні. Але сам митець не засмучується, а продовжує роботу над іншими проектами. Варто зазначити, що цей напрям набув досить широкої популярності і дістав назву фуд-арт. Сотні фотографів з усього світу підхопили нову течію і продовжують працювати у цьому напрямку.

Подібні роботи допомагають усвідомити те, що творити може кожен, важливо лише не боятись фантазувати. Будь-яку звичну річ можна перетворити у цікавий вияв творчості. Огляньмося навколо: скільки негативу останнім часом у нашому світі! Чому б не додати в нього яскравих барв?

Більше фото ви можете переглянути тут:

http://www.kulturologia.ru/blogs/280115/23090/

Таксономічна належність: Клас Ссавці (Mammalia), ряд Хижі (Carnivora), родина Куницеві (Mustelidae). Один з 20ти видів роду, один з 6-ти видів роду в фауні України.

Природоохоронний статус виду: Не оцінений.

Ареал виду та його поширення в Україні: Більша части-

на Європи, гори Кавказу та Середньої Азії, Сибір, Пн. Монголія, Китай та Пн. Америка. В Україні поширений скрізь, окрім Криму та деяких степових районів.

Чисельність і причини її зміни: Невідома. У 1999 р. у

Дунайському заповіднику було обліковано 330-470 особин. На островах Кременчуцького водосховища, у Чорноморському заповіднику, в дельті Дністра мешкає по 10–50 тварин. У Донецькій та Луганській областей чисельність оцінюють у 500–600 особин. Причини змiни чисельностi: трансформація водно-болотних угідь. Суттєво погіршило ситуацію депресія популяцій водяної нориці — основної жертви хижака.

Особливості біології та наукове значення: Горностай віддає перевагу зволоженим ділянкам з високим травостоєм. Мешкає у дуплах, під хмизом. Харчується норицями, мишами, ховрахами, пацюками, ондатрами та водоплавними птахами, хоча також їсть риб, амфібій, рептилій та плоди рослин. Робить схованки харчів. Самки дуже рано стають статевозрілими. Тривалість вагітності разом із ембріональною діапаузою становить 240–393 доби. Шлюбний період триває близько 6 місяців, у виводках буває 3–14 щенят.

Морфологічні ознаки: Невелика тварина, довжина тіла самців — 26–31, самок — 20,5–26,8 см; маса відповідно 158,3–320 та 142,5–205 г. Має невисоке щільне хутро, яке влітку набуває коричнувато-жовтувато-сірого, а взимку, окрім кінцевої чорної третини хвоста, що має біле забарвлення.

Режим збереження популяцій та заходи з охоро-

ни: Занесено до ІІ видання ЧКУ, Червоного списку МСОП і як вид, що підлягає охороні, до Бернської конвенції. Охороняється на території державних заповідників (Дунайський, Луганський, Український степовий, Чорноморський, Карпатський, Канівський, Розточчя, Поліський та ін.), національних парків та інших об`єктів ПЗФ.

Розмноження та розведення у спеціально створених умовах: Добре розмножується, але в Україні цей вид не розводять.

Господарське та комерційне значення: Був мисливсь-

ким видом.

Матеріал підібрала: Анастасія Кирієнко

Джерело: http://redbook-ua.org/item/mustela-erminea-linnaeus/

17 - Pauca Verba! / # 12

Таксономічна належність: Родина Плаунові —

Lycopodiaceae.

Природоохоронний статус виду: Вразливий вид.

Ареал виду та його поширення в Україні: Європа,

Кавказ, Зх. і Сх. Сибір, Далекий Схід, Пн. Америка. В Україні – Карпати, Розточчя, Волинська височина, Полісся, Лісостеп (зрідка).

Чисельність та структура популяцій: Популяції чис-

ленні. Завдяки сланкому стеблу формуються великі густі куртини. Інколи виступає як домінант у трав’яному покриві.

Причини зміни чисельності: Заготівля як декоратив-

ної та лікарської рослини, вирубування лісів, рекреаційне навантаження.

Умови місцезростання: Хвойні та мішані, найчастіше ялинові, вологі ліси. Мезофіт.

Загальна біоморфологічна характеристика: Хемо-

фіт. Багаторічна трав'яна рослина, заввишки 10–30 см. Стебло повзуче, негусто укорінене у вузлах, вкрите лі- нійно-ланцетними листками (мікрофілами), які розташовані перпендикулярно до стебла або відігнуті донизу. Стробіли поодинокі, сидячі, циліндричні, без ніжок. Спороносить у липні–вересні. Розмножується спорами і вегетативно.

Режим збереження популяцій та заходи з охоро-

ни: Охороняють в Карпатському БЗ, в ПЗ «Ґорґани», «Розточчя», «Черемський», Рівненському, Поліському; НПП Карпатський, «Синевир», «Вижницький», Яворівському, «Сколівські Бескиди», «Ужанський», «Деснянсько-Старогутський», Шацький та у низці заказників. Заборонено збирання населенням як декоративної рослини.

Розмноження та розведення у спеціально створе-

них умовах: Зрідка культивують у ботанічних садах, на присадибних ділянках.

Господарське та комерційне значення: Декоративна,

лікарська, жиро-олійна рослина.

Матеріал підібрала: Анастасія Кирієнко

Джерело: http://redbook-ua.org/item/lycopodium-annotinum-l/

Інформаційна війна проти України розпочалася ще у 90-х роках минулого століття, відразу ж після розпаду СРСР, як засіб виправдання тогочасної політичної кризи. Вона значно посилилася після Майдану та початку агресії на Донбасі. Успішна антиукраїнська кампанія у пресі зумовлена насамперед підготовленістю широкого загалу (причому не лише російського) до відверто шовіністських закликів, зокрема масовим насадженням стереотипів.

Одним зі штампів ідеологічної війни було і є твердження про відсталість україномовного культурного середовища. Власне, ця думка настільки активно «вбивалася» в голови не лише братів-слов’ян, а й самих українців, що бажане стало дійсним: механізм спрацював! Для пересічного громадянина нашої держави вітчизняна культура залишається обмеженою Шевченком, гопаком та дівчатами у віночках, а на запитання про сучасну літературу чи кінематограф зазвичай доводиться бачити здивований погляд, стинання плечима і тихий шепіт «А що, в Україні є й та-

ке?!..»

Причин такої критичної ситуації щодо культурного простору є дві. З одного боку, ми й досі не побороли стереотип про вторинність українського мистецтва, а з іншого – митець не знає, чим і як привабити споживача. Іншими словами, існує «зачароване» коло: пересічна людина не цікавиться культурою, бо вважає її неякісною, а справді висока культура не є популярною (остання тенденція є загалом характерною для всього Старого Світу). Водночас така ситуація має цілком українську специфіку, із притаманними лише їй рисами.

Найголовніша з них – так званий «постімперіальний синдром», який, однак, за всіма правилами, мав би завершитися ще на початку ХХІ століття. Проте «матриця» «робітничо-селянської культури пролетаріату» міцно засіла у свідомості пересічного обивателя, і українське мистецтво видається для нього… нудним. Цьому сприяє і шкільна програма (патріотична спрямованість – це добре, але плачі-сльози та селянське життя навряд чи можуть зацікавити старшокласників, натомість першорядні твори ранньої урбаністики чи сучасна поезія - вивчаються хіба що у профільних класах, та й то з ініціативи самих педагогів). Ми «зациклилися» на трагізмі нашого існування, і не знаємо, куди рухатися далі. «Як гарно ми вміємо плакати на могилах героїв!», - писав Роман Іваничук, натомість про буденність та життя без визвольної боротьби нам зовсім нічого не відомо. Ми вміємо здобувати волю. Користуватися нею – ні.

Сучасній людині не хочеться, щоб їй «розжовували» прописні істини, вона постійно прагне чогось нового, а попит, як відомо, породжує пропозицію, причому пропозицію саме російськомовну. І знову ж таки маємо замкнутий цикл: споживач упевнений, що українська культура – гірша, хоча цілком із нею не знайомий, а те, із чим йому доводилося мати справу (передусім одноманітний шкільний матеріал) лише підтвердило його упередження. Результат – митець не має комерційного успіху, бо споживач наперед упевнений у низькому рівні того, що йому пропонують.

Найкращим способом відновлення самоідентичності та, як наслідок, перемоги в інформаційній війні, є створення прошарку якісної мас-культури, адже з елітарним мистецтвом у нас (як не дивно) все добре, про що свідчать бодай європейська премія «Ангелус», яку отримала Оксана Забужко, чи нагорода Європейської кіноакадемії, котру виборов фільм «Плем’я». Але (!): скільки українців читали «Музей покинутих секретів» та переглядали стрічку Мирослава Слабошпицького? Мізерні рейтинги й наклади свідчать про абсолютну байдужість населення до «високої» культури.

А що ж у нас із мистецтвом масовим? Чи не найбільш позитивними є тенденції в літературі: твори Василя Шкляра, Макса Кідрука чи Люко Дашвар стають усе більш популярними серед молоді. Коли ж говорити про ширший загал, то більшість або не читає узагалі нічого, або читає газети (преса – ще одна ахіллесова п’ята України в інформаційній війні), або надає перевагу жіночим романам, детективам чи фентезі, асортимент яких на 90% складається із російських авторів чи перекладів російською мовою. Провідне видавництво белетристики «Клуб сімейного дозвілля» пропонує читачам близько 50 книг українською мовою (наклади яких переважно становлять 1000-1500 примірників) – і це в 45-мільйонній державі!

Куди більш невтішною є кон’юнктура музичного ринку. Знову ж таки, молодь поступово переходить на українські гурти («Океан Ельзи», «Тінь Сонця» тощо), тоді як старша аудиторія знайома хіба з Михайлом Поплавським чи Вєркою Сердючкою, які, цілком очевидно, не можуть задовольнити її естетичні уподобання. І тут «на допомогу» неповноцінному українському мистецтву з’являються російський шансон та поп-музика, які, хоч і не мають ніякої цінності, цілком підходять споживачеві. Натомість українські продюсери не можуть «вгадати» з тим, що зацікавить слухача, і нерідко програють продуманій політиці російської естради.

Як бачимо, переважну більшість тих, хто надає перевагу українській культурі, становить молодь. Старше ж покоління намагається або ігнорувати власні естетичні потреби, або заповнювати їх тим, що ближче. В українському випадку - дешевими ерзацами справжньої культури, переважно російською (кількісно вони перемагають).

Крім цього, важливим є й інший аспект: переначисеність ринку низькопробним продуктом і справді сприяє зниженню інтелектуального рівня масового споживача, адже для розуміння запропонованих виявів культури йому вже не потрібно думати, і він поступово деградує.

Підготувала: Тетяна Сопронюк

Врешті-решт, небезпека засилля російськомовного продукту в українському культурному просторі полягає й у тому, що мистецтво є дуже дієвим засобом пропаганди, своєрідною бомбою уповільненої дії, троянським конем, підкладеним під Україну. Іноземне мистецтво здатне змінити світогляд людини, підготувати її до сприйняття певних думок та ідей, а за нинішніх умов це надзвичайно небезпечно.

Саме тому для того, щоб побороти байдужість до українського мистецтва, нам потрібно витворити недругосортну мас-культуру, яка буде цікавою пересічному читачеві/слухачеві/глядачеві. Тоді проблема перенасиченості ринку російськомовною продукцією зникне сама собою – людина просто не захоче користуватися гіршим продуктом. Справді позитивним фактом є те, що молодь активно переходить на україномовний культурний контент не лише з точки зору патріотизму, а й завдяки рівню та змісту цього матеріалу. Залишається очікувати, що найближчим часом зміни відбудуться і в інших вікових групах – і ми станемо набагато серйознішим супротивником у відкритій проти нас інформаційній війні.