Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Відповіді до курсу ІУК.docx
Скачиваний:
117
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
303.58 Кб
Скачать

73. Обґрунтуйте основні принципи діяння меценатів. Які прізвища Ви можете назвати? Яким був внесок цих людей?

Доброчинність – явище, знайоме в Україні здавна. Князі Русі Київської, гетьмани Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський сприяли поширенню освіти, зокрема й становленню Києво-Могилянської академії, будували власним коштом храми, опікувалися най здібнішими краянами, посилаючи їх на навчання до найкращих європейських університетів. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів-земляків Тарновських, Григорія Ґалаґана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських, кілька поколінь Терещенків. Вони та інші шляхетні пани і пані чимало зробили для розвою вітчизняної культури та освіти, розвитку промисловості, поліпшення медичної справи тощо.

Письменник Михайло Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка-Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Сакса ганського, Марії Заньковецької? При цьому його не дуже цікавили особисті доходи. Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів.

Сергій Грушевський заповів збудувати на його капітал реальне училище для дітей робітників, яке й було споруджено на київській Куренівці, а Михайло заснував у Львові на кошти з власних гонорарів фонд для студентів і молодих учених-істориків.

Микола Лисенко за гроші, які зібрала громадськість до ювілею композитора задля поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. Богдан Ханенко, відомий меценат та археолог, почесний член Петербурзької академії мистецтв, разом з дружиною Варварою колекціонували унікальні твори західного і східного мистецтва, які потім заповіли Києву за умови, що нащадки пам’ятатимуть їхні імена. З 1919 року в будинку Ханенків розмістився музей.

Козацький нащадок Василь Горленко – один з жертводавців на Публічну (нині – Парламентерську) бібліотеку в Києві, хоча й сам змушений був усе життя заробляти “свій насущник”.

Бродські – родина капіталістів, цукрозаводчиків і банкірів на Україні, представники монополістичного капіталу. Ця родина була з міста Броди.

Бродські, як і інші єврейські, українські та російські капіталісти, нещадно визискували трудящих різних національностей. Зокрема, Бродські фінансували контрреволюційні “уряди” на Україні в роки Громадянської війни.

Терещенки – українські промисловці, землевласники та меценати ХІХ – початку ХХ століття. Походили з козаків м. Глухова. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили близько 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – “Прагнули до громадянських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

Григорій Ґалаґан

• роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам.

• Подружжя заснувало Колегію Павла Ґалаґана”. Для утримання її Григорій Ґалаґан продав 8 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях на суму 275 тисяч рублів, пожертвувавши до фонду навчального закладу мільйон (!) рублів і придбавши садибу – три будинки і кілька флігелів по вулиці Фундуклеївській у Києві – цілий квартал. У колегії навчалося 16 вихованців, згодом їх число сягало від 50 до 67 тисяч осіб, з них стипендіатів Ґалаґана (тобто утримувалося його коштом) було 29-31 учень.

У статуті Колегії імені Павла Ґалаґана зазначалася мета закладу: а) надати певному числу незаможних молодих людей підготовчі можливості для отримання університетської освіти; б) сприяти розвитку самостійної педагогічної справи в Україні шляхом навчально-виховної практики. Не можна обійти увагою й унікальність бібліотеки Колегії, придбаної на кошти Григорія Ґалаґана та його спадкоємців: вона нараховувала понад десять тисяч томів.

• Галаган підтримує видання журналу “Киевская старина”, з якого і досі історики, літературознавці черпають потрібні відомості (від 1907 року “Киевскую старину” перейменовано на “Україну”). Для початку видання редактор Феофан Лебединцев саме у Ґалаґана позичив три тисячі рублів.

Симиренки – козацькі нащадки з містечка Городища на Черкащині.

• Торгівля борошном, шкірами та іншим крамом принесла прибутки, і компаньйони заснували фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, виявивши вже попервах благодійницькі настрої – за неврожайного 1830 року Степан, Кіндрат, Терентій Яхненки і Федір Симиренко безкоштовно настачили харчами десять тисяч селян

• свій особняк Софія Симиренко заповіла Українському науковому товариству (УНТ).

• підтримка єдиного на терені Наддніпрянщини періодичного журналу “Киевская старина”, котрий публікував розвідки з історії України та художні твори українських письменників

• Василь Симиренко сприяв виданню “Трудів” етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україні й Білорусі.Симиренко постійно піклувався про своїх службовців: оплачував лікування хворих у Київських лікарнях, відправляв на навчання здібних дітей. Василь Симиренко прихистив опального творця українського гімну після його заслання до Архангельської губернії

• Платон Федорович Симиренко увійшов до історії як український патріот, що дав Тарасові Шевченку після звільнення із солдатчини гроші на видання “Кобзаря”.

Чикаленки

На початку ХХ століття Україна була помежована, поділена кордонами на підавстрійську і підросійську. До того ж обтяжена митом на перевезення, зокрема літератури. Роль зв’язкових між Галичиною і Наддніпрянщиною перебрали мудрі люди, які перевозили не тільки у валізах, а й у головах усю необхідну інформацію.

• Зв*язковий в Україні, який підтримував ідейну роботу у згаданих регіонах, надсилав матеріальну допомогу туди, де вона була потрібна, залагоджував конфлікти, що, як правило, поширені межи інтелігенцією.

• (про євгена чикаленка)поховавши у Перешорах восьмирічну дочку свою, я рішив поставити не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припала як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв’язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію “Киевской страницы” тисячу карбованців на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народнього учителя.

• прикладає поліпшені методи оброблення землі

• Михайло Грушевський оголошує збір грошей для будови студентського Академічного Дому у Львові, і Чикаленко офірує на це 25 тисяч рублів. Значно пізніше, а саме 1930 року, на Академічному Домі з’явиться меморіальна дошка з ім’ям Євгена Чикаленка.

• У рідному селі Євген Чикаленко заснував бібліотеку для селян, куди скуповував українські книжки, зокрема “Кобзар” Тараса ,Шевченка, твори Бориса Грінченка та інші

• основна заслуга Євгена Харлампійовича полягає у підтримці передових українських газет, які дозволено було видавати по 1905 році, - “Громадської думки” і “Ради”. Остання виходила у світ щодня майже дев’ять років. До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, аби газета потрапила до читача, - вкладав у неї свої кошти, зароблені вирощуванням зерна, брав у банках кредити, а потім сушив голову, як їх повернути... Продав навіть 200 десятин землі, аби існувала українська газета.

• меценат опікувався хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні.

• Дбав і про стан Шевченкової могили на Черненій Горі, був одним з керівників громадянського “Київського комітету по збудуванню пам’ятника Т.Г.Шевченка”. Плекав ідею про заснування Українського банку – “щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети” – і вживав для цього певних заходів. Допомагав осиротілій родині Михайла Коцюбинського. Під час Всеросійської виставки в Києві 1913 року Євген Чикаленко організовує виставу книжок усіх українських видавництв, сплативши за місце на шість місяців кругленьку суму.

• подарував Пирятинській міській бібліотеці примірники всіх українських книжок, які були в книгарні “Киевской старины”.

  1. Обґрунтуйте основні принципи діяння меценатів. Які прізвища Ви можете назвати? Яким був внесок цих людей?

  2. Охарактеризуйте розвиток Києва як культурного та освітнього центру українських земель в другій половині ХІХ ст..

У другій половині 19 ст. тут розгортається інтенсивне промислове будівництво (цукрові, шкіряний, цегельний заводи, броварні тощо), поступово перетворюючи Куренівку на велике робітниче селище. В період будівельного буму кінця 19 — початку 20 ст. було центром випалювання цегли в Києві.

  1. Дайте оцінку загальним тенденціям розвитку української художньої культури в кінці ХІХ ст..

Образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст І. Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався рядом порад українського історика Д. Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний украї нський пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтеліґенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький.

  1. Визначте роль Емського указу та Валуєвського циркуляру на подальшу долю української художньої культури у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст..

Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання Емського указу.

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Заборонено навчання українською.

Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним. У 1864—1869 pp. число укр. книжок зменшилося до 24. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана.

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту).

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

  1. Визначте основні тенденції розвитку українського народного мистецтва та ставлення до нього професійних майстрів живопису та мистецтвознавців у ХІХ ст...

Вагомі зрушення в суспільно-політичному, економічному житті другої половини ХІХ ст. сприяли утвердженню в образотворчому мистецтві тенденції до реалістичного відображення світу.

Під впливом ідей народників художники-реалісти створили Товариство пересувних художніх виставок, яке ставило собі мету поширити мистецтво в масах. Ідейною підвалиною художників-передвижників був критичний реалізм, тобто реалістичне відображення пороків суспільно-політичного життя.

Серед художників-передвижників і прихильників інших мистецьких течій було чимало українців походженням і душею, які були зачаровані Україною і в своїй творчості прагнули відтворити краєвиди, побут, національний характер українців.

Одним із найяскравіших митців був українець походженням Ілля Рєпін (1844–1930), автор знаних полотен на українську тематику: «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Вечорниці» та ін. Про те, що його надихнуло на написання «Запорожців», Рєпін писав: «Чертовский народ?… Никто во всем свете не чувствовал так глубоко свободы, равенства, братства! Во всю жизнь Запорожье осталось свободно, ничему не подчинилось…»

Любов до України та її народу прослідковується в творчості В.Маковського («Ярмарок у Полтаві», «Святковий день на Україні»), уславленого мариніста І.Айвазовського («Чумацький шлях», «Весілля на Україні»), М.Ге та ін.

Зрештою, в колі російських художників поступово склалася група митців, яка започаткувала самостійний розвиток українського мистецтва. Серед них – С.Васильківський (1854–1917), М.Пимоненко (1862–1912),М.Самокиш (1860–1944), К.Трутовський (1826–1893), О.Сластіон (1855–1933), І.Їжакевич (1864–1962) та ін. У 1887 р. українські митці створили Київське товариство художніх виставок (організаційно оформилося 1893 р.), а 1890 р. в Одесі – Товариство південноросійських художників.

Також сформувалися українські мистецькі центри – Харківський, заснований першою професійною жінкою-маляркою Марією Раєвською-Івановою, Одеський на чолі з Кир’яном Костанді та Київський з малярської школи М.Мурашко.

Українські митці почали не тільки приділяти більше уваги побутовим темам українського села, а й звертатися до історичних тем, зокрема героїчних подій козацької доби. Одним із найвидатніших українських малярів, знавцем народного орнаменту і мистецтва був Сергій Васильківський. Разом з істориком Д.Яворницьким та художником М.Самокишем працював над альбомом «З української старовини». Його картини на історичну тему відображали героїко-романтичне минуле: «Бій запорожців з татарами», «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Сторожі запорозьких вольностей» та ін. Світову славу Васильківський здобув пейзажами, в яких відображав красу і велич рідного краю: «Весна на Україні», «По Дінцю», «Після дощу», «Бездоріжжя», «Захід сонця» та ін.

Інший видатний український митець – Микола Мурашко (1844–1909) був не лише маляром, а й педагогом, ідеологом українського мистецтва. З 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а 1875 р. відкрив Київську малювальну школу, якою керував протягом 25 років. Фінансову підтримку школі надавав власник цукрових заводів Іван Терещенко. За роки існування школи з її стін вийшли такі видатні митці, як М.Пимоненко, О.Мурашко, І.Їжакевич та ін.

 

Серед українських митців цього періоду також слід відзначити Миколу Самокиша, одного з найвідоміших баталістів. Він студіював у Парижі і ставив собі метою відтворити історичні події й національні особливості життя і побуту українського народу. Так постала ціла низка батальних картин із козацької доби.

Художні полотна Миколи Пимоненка, в яких поетично оспівано Україну та її народ, не раз експонувалися за кордоном. Такі картини, як «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід» та ін. викривали темні аспекти життя тодішнього українського села, мракобісся самодержавства.

Для популяризації досягнень українського малярства і графіки велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистецтва та Одеський міський музей красних мистецтв було засновано 1899 р., Харківський міський художній музей – 1886 р., Феодосійська картинна галерея І.Айвазовсь­кого – 1880 р.

Розвиток українського мистецтва занепокоїв владні структури, які, вбачаючи в ньому прояв «мазепинства», почали чинити йому всілякі перешкоди.

На західноукраїнських землях розвиток українського образотворчого мистецтва відбувався в непростих умовах. Польські, австрійські, німецькі мистецькі школи, які домінували в мистецтві Австро-Угорщини, пропагували академізм, основою якого був класицизм, заважали становленню української мистецької школи. Але й тут художники уподобали теми з народного життя і побуту. Першим, хто звернувся до цієї тематики, був К.Костиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»).

З-поміж західноукраїнських художників другої половини ХІХ ст. слід відзначити І.Труша, О.Кульчицьку, О.Куриласа, А.Манастирського, Ю.Пігуляка, Н.Івасюка та ін.

І.Труш (1869–1941), удавшись до відродження галицького малярства. Його мистецька спадщина становить понад 6000 картин. Твори Труша відзначаються лаконізмом і простотою композиції. У 1898 р. за його ініціативою було засновано Товариство з розвитку українського мистецтва, метою якого стала популяризація українського мистецтва.

Процес утвердження реалізму відбувався і в скульптурі. Найзначнішим українським скульптором другої половини ХІХ ст. був Л.Позен (1849–1921). У скульптурі малих форм він створив різноманітні соціальні типи людей («Шинкар», «Кобзар»), відобразив соціальні явища («Переселенці», «Зли­дар», «Оранка в Малоросії»). Крім того, Позен захоплювався історичною тематикою. Великою популярністю користувалися його роботи «Скіф», «Запорожець у розвідці». Інший майстер – П.Забіла (1830–1917) виконав мармуровий портрет Т.Шевченка для музею в Чернігові. Гіпсова копія цього твору поширена в Україні. Світової слави зажив скульптор Михайло Паращук. Разом із Антоном Попелем він створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові, знаменитими є його скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка, С.Людкевича.

Скульптори України пробували свої сили і в монументальній скульптурі. Скульптор М.Мікешин (1835–1896) створив у 1888 р. пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві.

  1. Охарактеризуйте ставлення до народної культурі в середовищі української інтелігенції в ХІХ ст..

В ХІХ ст. існувало 3 течії, серед української інтелегенціі , представники яких по різному відносились до народної культури.

Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) тріаду – православ’я, самодержавство, народність - сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку "єдинонеподільності" (Г. Квітка-Основ´яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань - М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ´я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор.

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ´я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України - в єдиній федеративній слов´янській державі, побудованій на демократичних засадах.

  1. Охарактеризуйте розвиток українського театру наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. Що таке “театр корифеїв”?

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу – театр корифеїв. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був М. Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр. У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

  1. Дайте оцінку діяльності дослідників української культури у ХІХ ст.. Кого Ви можете назвати? Якими були їхні ідеї?

У. процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії. Вивчення минулого посилювалося тим, щоб спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін, М. Ломоносов) щодо існування української нації і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Тому, як протест проти русифікації, наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією народу.

Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа і Григорій Полетика. На основі зібраного матеріалу Яків Маркович почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва», в якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором «Історії Русів», виданій у 1846 р.

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Камейський, який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», і Микола Маркевич, котрий у 1842‑1843 pp. видав п'ятитомну «Історію Малоросії».

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв, котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник «Опыт собрания старинных малороссийских песней», що дав початок українській фольклористиці.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович. Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской словесности» (1839). Випускав альманах «Денница», «Киевлянин», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.

Спостерігалося посилення уваги до рідної мови; зіставлення її з іншими слов'янськими сприяли її піднесенню, спростували усталений ще в середині XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки. Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав Олексій Павловський (1773—?), першої друкованої граматики української мови. В 1823 р. з'явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович.

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його поема «Енеїда», герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан.

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровиковський (1806—1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817 - 1885) — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник.

  1. Визначте основні тенденції розвитку драматургії на Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

На порубіжжі ХІХ—ХХ ст. українська драматургія переживала справжній розквіт, опановуючи жанрові форми, стильові ознаки, втілення всіх актуальних на той час типів художнього мислення (романтизму, натуралізму, реалізму, неоромантизму, символізму, імпресіонізму, експресіонізму). Зумовлений він був перебудовою українського театру, активним створенням професійних і аматорських труп, зорієнтованих на кращі взірці вітчизняного мистецтва (серед яких п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», Т. Шевченка «Назар Стодоля», Г. Квітки-Основ’яненка «Москаль-чарівник»), пошуки нової європейської драми Г. Ібсена, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, С. Пшибишевського, С. Виспянського, А. Чехова, Л. Андрєєва, А. Шніцлера, Г. Гофмансталя, репертуарною політикою.

Вже у діяльності трупи М. Кропивницького (1882—1883), особливо з оновленням її складу (1885—1888), побутово-етнографічний музично-видовищний театр вдається до олітературнення драматургії, зосереджуючись на художній вартісності її передусім як тексту. З появою п’єс М. Кропивницького, І. Тобілевича, М. Старицького, Олени Пчілки, Г. Цеглинського, П. Саксаганського, а також «драматургів-драморобів» все більшої ваги набуває художньо-естетична концепція драматурга, реалізована у словесному матеріалі, увиразненню якої слугували і невербальні засоби.

  1. Наведіть різні підходи до формулювання української національної ідеї, що склалися на початку ХХ ст..

На початку ХХ ст. український рух стрімко вийшов за межі вузької українофільської діяльності. Нове покоління українських діячів піддалокультурництво різкій критиці і заявило про розрив з ним. В зв’язку з цим українським рухом опановують політичні ідеї, відбувається організаційна пере-

будова руху на партій основі. В Україні з’являється кілька центристських та лівоцентристських партій, які виявляють особливу увагу до соціальних проблем. Першість тут належала Революційній українській партії, а згодом її спадкоємиці – Українській соціал-демократичній робітничй партії. Переважно національно орінтованими були Українська народна партія та Українська радикально-демократична партія. Серед національних українських гасел цього часу домінували гасла національно-територіальної автономії України.

М. Міхновський (УНП), брошура “Самостійна Україна”. головна мета партії – “одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж до Кавказьких”. Автор “Самостійної України” різко ополчився на українофілів, звинуватив їх у сервілізмі, безідейності, інертності. Програма УНП визнавала “соціалістичний ідеал як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український і інші народи, знищити визиск, безправ’я, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні”Рушійні сили національно-визвольного руху УНП бачила, насамперед, у робітниках і селянах, яких і збиралась об’єднати для “боротьби з пануючими,

гноблячими і визискуючими”. Тому в її програмі так багато місця було відведено робітничому і селянському питанням. Аграрний розділ програми УНП вимагав наділення всіх селян землею, а свій ідеал у цій галузі партія бачила в націоналізації землі для запровадження соціалістичного строю і соціалістичного оброблення землі”.

Б. Грінченко, С. Єфремов і М. Левицький (УРП). У платформі партії центральне місце було відведено національній проблемі, говорилось про принизливе становище українців як народу, поділеного між двома державами, наголошувалося на особливостях російської дискримінаційної політики. У платформі партії хоч і говорилось, що її соціальні ідеали можуть бути здійснені “при повній політичній самостійності українського народу”, але радикали бачили Україну автономною одиницею федеративної, демократичної Росії.

М. Грушевський виступив прихильником національно-територіальної автономії України. Запровадження її він, насамперед, виводив з необхідностівирішення національного питання як органічної складової частини демократизації державного ладу Росії. Цікаво, що незважаючи на фах історика, Грушевський, на відміну, скажімо, від Міхновського, підстави національного обособлення українськогонароду не шукає у сивій давнині, історичній легітимності української держави, а виходить з факту існування українського народу, який “займає в Росії суцільну територію з ясно окресленими етнографічними кордонами” і до того ж за своїми психофізичними властивостями, історичними особливостями, за характером економічних відносин, складом культури є цілком самобутнім. На думку М. Грушевського, це є достатнім для того, щоб в оновленій демократи-

зованій Росії українці знайшли “сприятливі умови для свого культурного і суспільного розвитку та національного самовизначення” З демократизацією Росії відбувається їїреорганізація у федеративну державу. Центральна влада здійснює функції, які“в інтересах державного союзу і кращої своєї організації залишаться у веден-ні загальноімперських міністерств”, але конституція країни повинна залишити місцевим органам широке поле діяльності і нормування місцевих відносин,

право законодавчої ініціативи, а також такий порядок взаємин з центром, за яким економічні багатства краю були б зорієнтовані на забезпечення місцевих культурних і соціальних потреб. Грушевський висловлюється за децентралізацію церковного управління, реорганізацію армії з тим, щоб вихідці з окремих етнічних територій служили якомога ближче до рідних земель. Етнічні, зокрема українські землі, повинні бути виділені з підпорядкування загальній адміністративно-державній системі управління, і поряд з органами місцевого самоуправління отримати органи автономного обласного законодавства та управління. Вищим органом української влади повинен

стати сейм, який обирається загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням. Кордони України повинні бути визначені за етнічним принципом. Важливим моментом у пропонованій М. Грушевським схемі забезпечення національно-державної автономії України є обстоювання прав національних меншин на її території.

  1. Охарактеризуйте творчість неокласиків. Хто входив до цієї групи?

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).

  1. Дайте оцінку основним засадам, на яких ґрунтувалися ідеї “українського комунізму”.

У 1917—1933 рр. українську державницьку думку репрезентував український націонал-комунізм, який об´єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспільства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави. Виникнення націонал-комунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільно-політичними реаліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками.

Націонал-комунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього була публіцистична брошура «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)» Сергія Мазлаха (1878—1937) і Василя Шахрая (1888—1919). Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиним способом перебороти залишену царатом спадщину національного гніту було відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділення російської компартії на самостійну політичну організацію.

У 20-ті роки XX ст. з´явилися націонал-комуністичні течії, спрямовані на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України («боротьбисти», «укапісти», «самостійники», «шумськісти» та ін.). Саме вони ініціювали після XII з´їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націонал-комунізму. Українізація у 20-ті і на початку 30-х років XX ст. означала політику партійно-державних органів УРСР, спрямовану на більш органічне впровадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.

Серед здобутків українізації найважливішими були: сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, у т. ч. забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста та в середовищі партійно-державного апарату; розв´язання проблеми легітимності національної самодіяльності українських комуністів; організація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму; створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови і культури.

  1. На чому базувалася ідея “українізації”? Розкрийте її основні принципи.

Українське національне питання мало для московського керівництва особливе значення. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українці становили 31 млн. (44%). Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 році XII з’їзд РКП(б) проголосив політику “коренізації” партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми “українізації”. країнізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Вона передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади в партійно-державному апараті, запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповід них умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1921 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”. Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924-1925 рр. створено 7 німецьких, 4 болгарських, польський та єврейський національні райони, а також 954 ради національних меншин. Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Першим кроком для здійснення українізації було усунення від влади відвертих російських шовіністів – першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя.

Одним з головних напрямів українізації стало розширення вживання української мови у державному житті. Якщо у 1922 р. українською велося 20% усього діловодства, то у 1927 р. – 70%. У 1923 р. питома вага українців у партійно-державному апараті складала 25-35%, у 1926-1927 рр. – вже 52-54%. Відбувалося витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їх кістяк складали боротьбисти та члени Української комуністичної партії, які у 1920 і 1925 рр. влилися до більшовицької партії. Виконавцями політики українізації була переважно українська інтелігенція, яка брала участь в Українській революції і відзначалася антибільшовицькими настроями. Тому поразку в революції вона компенсувала активною культурницькою діяльністю.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти і науки. Спочатку було запроваджене для дітей обов’язкове чотирикласне, а потім – семикласне навчання. Розширилася мережа технікумів, вищих шкіл. Центром наукової діяльності стала започаткована ще П. Скоропадським Всеукраїнська академія наук. Значно зросла кількість української преси, виникли україномовні театри, з’явилося українське радіо, розквітли різноманітні літературні угруповання, до складу яких входили відомі літератори М. Бажан, В. Елан-Блакитний, М. Зеров, М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, Ю. Яновський та інші.

Проголошений партією курс так і залишився б “напівукраїнізацією”, якщо б стимули до нього надходили лише від державно-партійного апарату. Тому було б великим спрощенням й помилкою вважати українізацію одним лише результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була у першу чергу далеким відгомоном української революції. Жодна з республіканських версій “коренізації” у СРСР не зайшла так далеко, як українська. За десять років “українізації” (1923-1933) українці перетворились у структурно повноцінну, зурбанізовану і сконсолідовану націю – тобто набрали тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років.

  1. Охарактеризуйте творчість М.Хвильового.

Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Цикли памфлетів М. Хвильового — "Камо грядеши?", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", полемічний трактат "Україна чи Малоросія?" сконденсували в собі все багатомаїття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925 — 1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман "Вальдшнепи") викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. "Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми".

Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925 — 1928 pp. Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу.

  1. Наведіть основні засади, на яких базувалися принципи соцреалізму. Кого з українських діячів мистецтва та драматургії можна віднести до представників цього напрямку?

Соціалістичний реалізм (скорочено соцреалізм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції миру і людини, обумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення БСЭ). Соціалістичний реалізм був єдину офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. А. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейерхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського. Попередниками соціалістичного реалізму вважають революційних поетів 19 століття (Г.-Л. Веєр, Е. Потьє), російських революційних демократів (Віссаріон Бєлінський, Микола Чернишевський, Микола Добролюбов). До певної міри до таких попередників в українській літературі зараховують штучно названих теж «революційними демократами» — І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського.

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму.

Конечна потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори кращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство. В образотворчому мистецтві теж пафос, виписування до фотографічної точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер'єрами тощо.

  1. Охарактеризуйте творчість Л.Курбаса.

Курбасівський знаменитий театр "Березіль" (1992-1933) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації. Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу - на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно. Лесь Курбас - фігура світового контексту, він - один з лідерів українського Розстріляного Відродження.

  1. Охарактеризуйте творчість О.Довженка.

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті.        Протягом 1914—-1917 pp. Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл. У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту. У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: як більшовик боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі.        О. Довженко в 1921 р. працював завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — в Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.        У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію.        У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».        У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933р. працював на «Мосфільмі».        У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград». У 1939р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа...        Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну.        За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні».        Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу.        У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопада Олександр Довженко раптово помер.        У 1957р. з'явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави.        На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка...        За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань        і ноаел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» 11928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957).        Вражаючими документами доби є «Щоденники» О. Довженка, а шедевром його творчості — «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел». У кіноповісті «Зачарована Десна» вабили до себе народні, виразно.національні характери, про які потім говорили не інакше, як про «довженківські», і щирий, всепроникаючий ліризм, тоді такою мірою ще не властивий, мабуть, жодному радянському творові, надто, якщо говорити про діапазон його тембрів — від найтрепетнішого, найпоетичнішого піаніссімо до громоподібного, набатного, спрямованого на глобальні болі й проблеми («Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних, 3 м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства»),— і філософське, синівське осмислення й виявлення рис свого роду й народу, його духовних джерел.        «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війнуч спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої' пив колись воду...» і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».        Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» — своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть.        Над повістю О. Довженко продовжував працювати до 1955 року. Якого великого значення надавав він цьому творові, підтверджує такий факт: в архіві письменника зберігається чотири варіанти рукопису українською мовою. Власноруч він здійснив і переклад твору російською мовою. За повістю «Зачарована Десна» 1964 року режисер Ю. Солнцева поставила однойменний фільм. Досить плідним періодом у творчості письменника була Велика Вітчизняна війна. Тільки протягом 1942—1943 років ним було створено 18 статей, 10 оповідань, п'єса і кіноповість. Під безпосереднім враженням баченого й пережитого на фронті О. Довженко приступає до роботи над кіноповістю «Україна в огні». Почав писати з кінця, потім повернувся до мирних днів. Принцип ретроспективного зіставлення подій визначив і сюжет, і композицію твору: трагедія війни надовго розлучає членів родини колгоспника Запорожця, які уособлюють весь український народ, зганьблений, розтоптаний окупантами. Довженко поспішав, бо реально вже бачив майбутній фільм. Він хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б'ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки... «...мені важко од свідомості,— записував у щоденнику О. Довженко,— що «Україна в огні» — це правда. Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944р. скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії - та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.        Багато хто з дослідників Довженка звертає увагу на те, що його оповідання, кіноповісті мають внутрішню єдність, значно більшу, ніж звичайна спільність у творах, написаних тим самим письменником,— це й справді ніби одна книга про час і народ.        її прологом по праву може вважатися «Зачарована Десна», а вивершенням — «Поема про море», перейнята прагненням широкого поетичного синтезу розповідь про сучасність і історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну душу» та «виховання почуттів».        Активна мистецька настроєність на сучасність і її проблеми, органічний історизм образного мислення, принципи творення глибоко народних, національно своєрідних характерів, поєднання високого романтичного злету думки з проникливим аналізом реальної дійсності, переосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, гротеску, символіки — ці й багато інших рис Довженкової творчості істотно збагачували пошуки української прози. Його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А сам Довженко казав, що свої картини «писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Система, використовуючи цю «гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його. Як один зі знаків тої боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»

  1. Дайте оцінку основним напрямкам розвитку гуманітарних напрямків української науки в ХХ ст..

У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. — «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю.

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський — автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» — походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий успіх Археологічний з'їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду україно-знавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. С. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство імені Шевченка — першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський — один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше — «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ столітті: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 році, еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М. С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» — фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX—XX століть в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства — «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. — головою Наукового товариства імені Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Франко, Іван Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки — Альберт Ейнштейн, Макс Планк, А. Мазон, Давид Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого — обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.