93​ Охарактеризуйте основні риси української архітектури хх ст. Які зміни відбувалися у принципах містобудування?

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. На початку ХХ століття в Європі виникає новий напрям в мистецтві, та, зокрема, в архітектурі — модерн. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське барокко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві)

Поєднання народного мистецтва і сецесії стало наслідком виникнення Української сецесії, що має риси гуцульського і закопанського народного мистецтва. На території Центральної, Південної та Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний різновид модерну: «Український модерн», який виник в Полтаві. Найвідоміші споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури.

На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх,Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський.

Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну(будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, ниніНаціональний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).

Період 1946–1949 рр. характеризувався хаотичною відбудовою житла методами «народної будови» і тільки у 1949–1953 рр. можна казати про активну забудову центральних магістралей міст і в той же час наростання кризових явищ, дисонансом у діях великої кількості відомчих забудовників. У процесі відбудови центральних районів міст відбувалася зміна їхекстер'єру, втрата самобутнього, історичного вигляду. У центрах міст панував «сталінський ампір» чи «сталінське бароко». Масштаби робіт, централізація й уніфікація проектного забезпечення диктували вироблення спрощених, ти-пових проектів, полегшення прийому об'єктів державними комісіями, шаблонних комплектуючих для будинків, які будувалися поточно-швидкісними методами призвели до відсутності національних елементів у архітектурі.

94. Виділіть основні тенденції розвитку української науки у ХХ ст.. Кого з наукових діячів Ви можете назвати? У якій царині вони працювали?

Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ямВ. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очоливМ. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930  у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм,сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

НАН України.

Ініціатива її заснування вийшла відУкраїнського Наукового ТовариствавКиєвів квітні1917р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтваМ. Василенкастворили спеціальну комісію, яка від9 липнядо17 вересня1918р. виробилазаконопроект про заснування УАН, затвердженийгетьманомП.Скоропадським14 листопада1918р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

• історично-філологічний,

• фізико-математичний,

• соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України(що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН.

Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками були призначені (14 листопада1918р.) історикиД.БагалійтаО.Левицький, економістиМ.Туган-Барановськийта В.Косинський, сходознавціА.КримськийтаМ.Петров, лінгвістС.Смаль-Стоцький, геологиВ.ВернадськийтаП. Тутковський, біологМ. Кащенко, механікС. Тимошенко, правознавецьФ.Тарановський.

На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН професора В.Вернадського, а неодмінним секретарем — А.Кримського.

Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися М. П. Василенко (1921–1922), О. І. Левицький (1922), В. І. Липський (1922–1928), Д. К. Заболотний (1928–1929), О. О. Богомолець (1930–1946),О. В. Палладін(1946–1962),Б. Є. Патон(з 1962 року).

95. Визначте основні тенденції в українському кінематографі другої половини ХХ ст..

На межі 50-60-х рр ХХ ст. у багатьох країнах починається суттєве переосмислення ролі і значення кіно, виникають художні напрямки, що випливали з актуальних проблем, виражали національну ментальність. Зміни і в кінематографі СРСР (причини: десталінізація і хрущовська відлига). Офіційне кіно (В. Івченко, Т. Левчук) – невисокий рівень фільмів, кіно як заручник літератури (увага до сценаріїв), влада вимагала творів, які б прославляли сучасність чи революційне минуле. 60-ті – «поетичне кіно». Передумови виникнення: 60-ті як період збагачення естетики кіно; хрущовська відлига, потреба в новому кінемат. героєві; течія документалізму як природня потреба правди; вплив фільмів Довженка; творчість шестидесятників. Особливості: підхід до розкриття духовної суті людини; об’єкт дослідження – почуття і душевні стани; звернення до жанру притчі; метафоричність; часто фольклористична основа; стилістичні особливості зображення на першому плані (виразність пластичної дії, вільний рух к амери). Найвищі досягнення поетичного кіно пов’язані з екранізацією класики, тому звинувачували у відриві від живої дійсності, надмірному захопленні історією. У 60-70-ті найбільше дебютів, з 1961 по 1970 знято близько 170 ігрових фільмів. Представники: С. Параджанов, М. Мащенко, Ю. Іллєнко, В. Іллєнко, Л. Осика, В. Гресь.

Кінець 60х – фільми Кіри Муратової, яка після перерви продовжує знімати з сер.80-х.

Наприкінці 80-х з приходом гласності активізація документальної публіцистики. 90-ті – держава припиняє фінансування кіно, певний занепад кіновиробництва.

95. Розкрийте основні тенденції в українському образотворчому мистецтві другої половини ХХ ст..

У ситуації суспільних, політичних уражень нації та особистості зрозумілою стає велич творчого протистояння художників 60-70-х років офіційній владі, яка міцно тримала диригентську паличку аж до кінця 80-х рр. Саме від тих, кому судилася внутрішня еміграція, простягнулися животворні паростки сучасного плюралізму. Центрами художньої та інтелектуальної опозиції були “неформальні академії” – майстерні Ф.Манайла (Ужгород), Р.Сельського (Львів), у Києві – квартири М.Гельмана та М.Трубецької (учениці М.Бойчука), оселі С.Параджанова та Г.Гавриленка, майстерні В.Задорожного, І.Григор’єва, А.Горської та В.Зарецького, М.Грицюка, дім Г.Кочура (Ірпінь) та квартира І.Світличного. В енергетичному полі цих непересічних індивідуальностей визрівала контркультура шістдесятників.

У 60-х рр. у художніх осередках Західної України набрав сили образотворчий фольклоризм. У творах Ф.Манайла, Е.Клнтратовича, А.Коцки він поєднався з європейськими традиціями фовізму та наївізму. В Києві, де, здавалося, національна свідомість була вже остаточно винищена, з’явилися паростки національно ангажованого малярства. Шістдесятники О.Заливаха, Л.Семикіна, А.Горська, В.Ламах, І.Марчук, І.В.Задорожний та їхні колеги відроджували національну свідомість. Вони, а також художники так званого “суворого стилю” (М.Вайнштейн, В.Рижих, О.Орябінський, З.Лєрман, І.Григорєв, М.Антончик та інші) були першою опозицією соцреалізмові. У системи з’явився опонент. У цьому історична роль “шістдесятництва”. Національно ангажовані митці зруйнували ще одне соцреалістичне табу – звернулися до джерел, до наївізму, мудрості та знакової змістовності архетипових образів. Твори Ф.Манайла, А.Коцки, В.Микити, Т.Яблонської і ще десятків небайдужих до долі України митців підносили ідею національною самобутності. То була антитеза “шароварному фольклоризму”, який презентував Україну на “декадах дружби народів”. Саме в цей час офіційна Україна запевняла Кремль, що викоренить українську мову. Політика і мистецтво. На превеликий жаль, вони йшли поряд, примусово політизуючи життя митців.Фольклорний стиль 60-х років переважно був зовнішньо-декоративним. У молоді 70-х, і особливо 80-х він поглибився – став духовним перегуком, відлунням від першообразів. Фольклоризм, навіть – “фольклорний бум” 70-х років дійовою формою опору стандартам соцреалізму.У 70-х роках у живопису України, зорієнтованому на обов’язкові теми соцпраці, революційного подвигу та оспівування жертовності заради радянської батьківщини, з’явилася течія “нового ліризму”, або “тихий живопис”. Скромна поезія ліриків – “сімдесятників розроблялася в індивідуальній живописній пластиці. З Лєрман, Г.Григор’євою, Я.Левичем, І.Макаровою-Вишеславською, Є.Волобуєвим та іншими митцями, для яких закони пластики, музика ритмів, людяність вели перед. Цей стиль, за спостереженням І.Світличного, переслідувався “малоросійськими землячками”. “Тихий живопис” підтримала молодь. Своєрідність нового покоління визначилась у конфлікті з їхніми батьками, тоді – керівниками реакційної Спілки художників.