3. Освіта на західноукраїнських землях

Зміни в системі освіти відбулися в період реформ Марії-Терезії. У 1774 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 5–12 років. По деякім часі з’явився закон про введення нової шкільної системи. За ним загальноосвітні навчальні заклади поділялися на:

   елементарні: у селах – парафіяльні однорічні, у селищах і містечках – тривіальні, або трикласні. Навчання у цих школах мало вестися рідною «материнською» мовою;

   чотирикласні головні та нормальні школи створювались у великих містах;

   гімназії з двома роками навчання. Закінчення гімназії надавало можливість вступу до вищих навчальних закладів – академій та університетів.

У всіх навчальних закладах, окрім елементарних і тривіальних, навча­ння провадилося німецькою мовою. Держава не фінансувала шкіл, і утримуватися вони повинні були коштом населення. Активізація польського руху спричинила спроби полонізувати систему освіти. Коли австрійський уряд погодився, що мовою навчання повинна бути та, якою володіє більшість учнів, поляки намагалися будь-якими засобами саботувати це рішення. Доходило до того, що вчителі-поляки відпускали учнів-ру­синів зі школи в ті дні, коли прибували комісії, або ті переконалися, що польських дітей більшість. Уведений в оману, австрійський уряд 1805 р. видав указ, за яким усі початкові народні школи Галичини та Буковини передавалися під контроль римо-католицької церкви. Це рішення спричинило загострення «боротьби за школу» між поляками та українцями, яка тривала протягом першої половини ХІХ ст.

На Буковині румунська верхівка не бажала сприяти здобуттю освіти українським селянством. Українська мова до шкіл не допускалася, відбувалася румунізація системи освіти. Підпорядкування системи шкільництва римо-католицькій церкві спричинило те, що навчання стало вестися, поряд із румунською, німецькою та польською мовами.

Боротьба греко-католицького духовенства за освіту закарпатських русинів завдячувало існування в краї найліпшої серед усіх українських земель системи народної початкової освіти. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. в Закарпатті існувало близько 300 початкових шкіл з народною мовою навчання, утримуваних церковними громадами. В усіх інших навчальних закладах Закарпаття обов’язковим було вивчення угорської мови. Незважаючи на опір і постійні протести греко-католицького духовенства, угорський уряд послідовно провадив мадяризацію Закарпаття. Кроком до остаточної ліквідації русинських початкових шкіл став закон 1844 р., за яким в усіх видах шкіл затверджувалася угорська мова.

Обов’язкове навчання (яке, до речі, так і не було запроваджене) скасували 1812 р. Злиденне селянство було просто не в змозі утримувати школи. Головна заслуга в тому, що русинські початкові школи взагалі не зникли, належала греко-католицькій церкві. У 1847 р. в Галичині налічувалося 741 русинська і 459 русино-польських шкіл.

У роки «весни народів» у Східній Галичині та Закарпатті виникали недільні школи для дорослих, де навчання провадилося українською мовою.

Повну середню освіту давали гімназії. У 40–50-х рр. у Східній Галичині існувало вісім гімназій, у Північній Буковині – одна, в Закарпатті – дев’ять.

Закладами вищої освіти на західноукраїнських землях були заснований 1661 р. Львівський університет, реальна (торго­вельна) академія (1817 р.), технічна академія (1844 р.). Українська мова до цих навчальних закладів не допускалася.

53. Дайте оцінку ідеям та діяльності хлопоманів у середині ХІХ ст..

Хлопоманство — народницько-культ. течія укр. інтеліґенції на Правобережній Україні 50—60 pp. 19 ст., яка прагнула зближення з народом. Хлопомани (х.) — поль. термін на означення прихильників селянства; згодом цю презирливу назву перебрали самі адепти «любови до простого укр. народу». Цей рух під впливом соц.-рев. ідей Зах. народився спочатку серед студентів Київського університету, які походили зі спольщених шляхетських родин. Усвідомивши собі, що належить служити «тому народові, серед якого живеш», вони покинули поль. студентські організації і заснували укр. громаду. X. знайшло також відгук серед молоді Лівобережжя, зокрема в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі й ін. м. Серед основоположників хлопоманства були: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький, Павло Чубинський. Ідеологом хлопоманства був Володимир Антонович, який накреслив і програмові його засади. Відповідаючи на закиди з поль. боку в зраді і ренеґатстві, Во лодимир Антонович відкидав «шляхетський порядок і ієзуїтизм, противний духові нашого народу й шкідливий для його життя.. .» («Моя исповедь»), закликав полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народности, колись покинутої предками і активно працювати для народу, щоб спокутувати гріхи своїх батьків перед цим народом. Обороняючися перед закидами, що українці співпрацюють з рос. революціонерами («Молодая Россия»), X. опублікували за підписом 21 особи «Отзыв из Києва» (у моск. «Современной летописи», XI, 1862). У цій заяві автори відкидали рев. засоби боротьби, вважаючи за єдину свою мету турботи за нар. освіту, спростовували також закид у сепаратизмі, бо X. не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що для непідготованого і в більшості неграмотного народу проблема сепаратизму не була реальною. Підкреслення аполітичности випливало з переконання, що насамперед слід піднести освіту й культуру мас, але також з обережности перед владою. Тому X. діяли леґально, щоб не наразитися на закиди у рев. діяльності.

З 1859 X. працювали у Київ. Громаді; допомагали закладати недільні школи, співпрацювали з ред. «Основи». Під час літніх вакацій X. організували мандрівки по Україні («ходження в народ»), щоб пізнати край і його людність.

Культ.-осв. діяльність X. викликала обвинувачення з боку рос. публіцистів у політ. зв'язках з поль. повстанням 1863, хоч X. вважали його чужою справою. У висліді репресій рос. влади («Валуєвський циркуляр») X. припинили свою діяльність, але брали участь у діяльності Київ. Громади та в ін. гром. заходах, але без орг. оформлення.

54. Охарактеризуйте основні ідеї слов’янофільства та назвіть їх прихильників на Україні.

Товариство об'єднаних слов'ян — таємна революційна організація, заснована на поч. 1823 у Звягелі (Новограді-Волинському) офіцерами братами Борисовими і польським революціонером. Основним завданням Товариства об'єднаних слов'ян було визволення слов'ян з-під чужої влади, ліквідація монархічного устрою, примирення між словʼянськими народами і створення федеративного союзу словʼянських республік з дем. ладом, кожна з яких мала самостійно організувати свою законодавчу й виконавчу владу. До цього союзу мали входити росіяни (до них зараховувано також українців і білорусів), поляки, угорці (слов'яни на Угорщині), богемці, хорвати, дальматинці, серби і моравці. Соціальна програма Товариства об'єднаних слов'ян передбачала звільнення селян з кріпацтва, рівність усіх громадян, зменшення класових різниць тощо. Товариство об'єднаних слов'ян вважало за потрібне підготувати до революції весь народ, а не лише військо.

Ідеологічні засади і політична програма Товариства об'єднаних слов'ян були зформульовані у присязі і катехизисі (17 правил). У вересні 1825 Товариство об'єднаних слов'ян об'єдналося з Півд. Товариством (декабристів), зберігаючи свою програму й окрему управу.

На основі їх ідей виникло Кирило-Мефодіївське братство - українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

55. Охарактеризуйте основні тенденції формування міської культури у ХІХ ст..

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською ( 20 % площі) і Російською (80 % площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII—XIX століть у розвиткуукраїнської культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшинастала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

56. Проаналізуйте основні напрямки наукових досліджень та політичні ідеї М.Костомарова.

Конституційне проголошення України суверенною і не залежною державою, демократичною, соціальною, правовою державою викликає необхідність теоретичного обґрунтування рис сучасної держави та практичного розв’язання завдань державно-правового будівництва. Дослідження та критичний аналіз ідей мислителів попередніх етапів розвитку теоретичної політико-правової думки допомагає краще зрозуміти і вирішити проблеми сьогодення.

 Теорія сучасної соціальної держави, яка намагається виступати гарантом демократії і, певною мірою, втрачає статус політичного інституту влади та перетворюється на соціальний феномен, може багато запозичити у політико-правових мислителів минулого, які акцентували увагу на загальнолюдських цінностях і на шляхи їх досягнення .

 Сьогодні, говорячи про становлення і утвердження української державності, неможливо не враховувати витоки національно-державного відродження в історичному минулому українського народу, зокрема, в ХІХ столітті.

  Підсумовуючи творчу спадщину видатного політичного діяча та науковця М.І Костомарова, необхідно підкреслити ідейно-політичний внесок його в розвиток ідей європейського лібералізму та просвітництва на Україні в XIX столітті.

 Метою цієї статті є проведення аналіз значення політико-правових ідей М.Костомарова для розвитку становлення незалежної української держави.

 Діяльність таємної політичної організації «Братства св. Кирила і Мефодія», засновником якої був Костомаров, стала важливою віхою розвитку української політичної думки. М.І. Костомаров розробляє програмний документ цієї організації «Закону Божого (Книга буття українського народу)».

 Основні положення цього документу, це так званий ідеал суспільного життя, спроба пристосувати форми політичного життя до національного характеру українського народу, модель побудови суверенної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про волю, правду, право на гідне існування особистості в суспільстві.

 М.І. Костомаров доводив, що через федерацію слов’янских народів держави їх, слов’ян, зможуть отримувати самостійне державне життя, отримати право на державу про яку марило не одне покоління українського народу. Його ідеї здобули продовження і в наш час, оскільки питання про виникнення федерації, і зараз використовується в політиці як один із шляхів отримання державної самостійності, і по-перше, економічної незалежності.

  Федералізм як політико-правова ідея стає в Україні протягом століть. одною із основних частин демократичних програм, політичних теорій.

Костомаров визначав, що початок федерації в історії слов’янських племен не був притаманним лише Їм. Він проявляється усюди де моральні принципи не були зруйновані насильницьким з’єднанням або, « де внаслідок з’єднання несприятливих сил людини для підтримки єдності оборотів долі, частини не прийняли характеру зовсім окремих один від одного цілих, і не розійшлися на своєму шляху в різні сторони».

 Розглядаючи федеральну теорію М.І.Костомарова необхідно визначити, що пропонований федеральний союз незалежних держав по змісту більш поєднує елементи так необхідні для формування сучасної конфедерації. Костомаров писав: − «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатися...Щоб був один сейм або рада слов’янська де б сходилися депутати усіх Речей Посполитих і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого союзу Слов’янського...».

 Ідеї Костомарова М.І. про верховенства права особистості, федерацію держав, яка дає можливість самостійно розвиватися кожній державі і одночасно проводити спільну економічну політику будуть втілені нащадками.

 Україна отримала незалежність не таким шляхом як пропонував Костомаров, але на той час коли зароджувались його ідеї, відбувалося як теоретичне, так і практичне прагнення громадськості України до самостійності. Прогресивніст ідеї вченого було те, що на перше місце було вмведено національне питання, при цьому не йшлось про протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу з національну незалежність кожного з них.

 На сучасному етапі розвитку українського суспільства актуальніше ставиться питання удосконалення системи місцевого самоврядування, що раніше також підкреслював Костомаров.

 В своїх працях він розглядав і показав позитивні сторони цієї форми, вказував на її наслідки для формування відносин між державою та громадянами. Для становлення більш розвинутого суспільства Костомаров обґрунтував питання переваги елемента самоврядування − економічно політичної децентралізації.

 Проголошенням Костомаровим ідеї національної держави в політико-філософських концепції лібералізму виникає як доповнення до ідеї правової держави. Захищаючи територіальну єдність і політичну цілісність національна держава не може водночасно не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи.

 В своїх працях М.І.Костомаров підкреслював на забезпечення особистої свободи людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Також він наголошував на необхідність обмеження державної влади непорушними та невідчужуваними правами людини, найважливіших із яких є право на гідне існування.

 Проаналізувавши політико-правову теорію М.І.Костомарова, можна зробити висновок, що вирішення проблем прав і свобод індивідуума, ефективності державного устрою є актуальними в усі часи. Добробут людини (чи особисто, чи в складі спільноти-народу) повинен бути головною метою сучасної соціальної держави.

 Підсумовуючи вищезазначене, зазначимо, що Костомарова відстоював ідею федеративності, наполягав на здобуття незалежності України та збереженн притаманній їй культурних, духовних та національних цінностей.

 Політико-правові ідеї лібералізму Костомарова зіграли видатну роль в розвитку державного будівництва нової міцної та незалежної України.

 Кінець ХХ − початок ХХІ століття ознаменувався для України, тим що вона стала незалежною, повністю ліберальною (практично такою, якою її хотів бачити раніше М.Костомаров), країною з ринковою економікою, демократичною владою та європейською орієнтацією.

57. Проаналізуйте погляди на майбутнє української культури членів Кирило-Мефодіївського братства.

Кирило-Мефодіївське братство (товариство) - українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 - січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, О.Маркевич. Програмні положення братства були викладені у "Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія", основним автором яких був М.Костомаров, та у "Записці", написаній В.Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя - від ліберально-поміркованого реформізму (М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш) - до революційних методів боротьби (Т.Шевченко, М.Гулак, Г.Андрузький).

1840 року Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Але робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через урядову заборону. Дисертація побачила світ у 1841 році окремою книгою і набула широкої відомості. Але це об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування актуальної для України проблеми.

Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена через півтора року, називалася «Про історичне значення російської народної поезії», ідеологічних нарікань не викликала і була успішно захищена 1844 року. Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередитися на науковій і педагогічній праці.

Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць відповідних подій, Костомаров влаштувався вчителем гімназії містечка Рівне на Волині. Але вже 1845 року він переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії, познайомився з найавторитетнішим на той час ученим Михайлом Максимовичем.

Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня —ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України. Тоді ж Костомаров зблизився з видатним київським релігійним філософом Петром Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці (зокрема, в галузі етнопсихології) справили величезне враження на Костомарова.

58. Проаналізуйте діяльність М.Драгоманова-історика та політика.

Суспільно-політична і наукова діяльність М.П. Драгоманова припадає на 60–90-ті роки Х1Х ст. В історії Росії, України і Західної Європи це був надзвичайно складний період, визначальною тенденцією якого стає посилення визвольного руху трудящих. М.П.Драгоманов був не тільки свідком, а й активним діячем соціальних процесів в Україні 1859–1861 рр. Саме йому судилося відіграти в соціальному і духовному розвитку українського народу чи не найпомітнішу роль у той період, коли титанічна революційна діяльність одного генія України – Тараса Шевченка – вже закінчилась, а другого – Івана Франка – ще тільки-но розпочалась. Беззаперечним є факт, що в історії передової суспільно-політичної думки в Україні після смерті Т.Г. Шевченка і до появи наприкінці 70-х років програмних статей І.Франка з питань соціології, історії і літературної критики провідне місце належить по праву Михайлу Драгоманову.

Його творчість і політична діяльність завжди привертали найпильнішу увагу дослідників. На жаль, цей оригінальний мислитель часто беззастережно зараховувався або до націоналістів, або ж до буржуазних лібералів. Науково-об'єктивна оцінка всього зробленого М.Драгомановим для визвольного руху і передової культури, конкретно-історичний аналіз складних умов його життя і діяльності нерідко підмінювались абстрактними схемами, упередженими, суб'єктивістськими визначеннями.

Причин для цього було багато, але не це є предметом цієї статті. Нові покоління не можуть і не повинні бути байдужими до своїх великих попередників, тих подвижників розуму, які в неймовірно важких умовах торували шлях у нашу добу.

Палкий патріот і глибокий знавець рідної й світової культури М. Драгоманов характеризував українську літературу, народну й писемну, як такі що не поступалися іншим слов'янським літературам. Розраховуючи на співчуття прогресивних сил Європи, він водночас заявляв: "Украинцам остается идти своей дорогой и работать, работать и работать для своего народа, надеясь только на свои силы, не обращая слишком большого внимания на посторонних воронов – ни на тех, которые каркают нелепыми циркулярами, ни на тех, которые думают сбить их с естественной и строго обдуманной дороги притворными соловьиными песнями". Аргументовано полемізуючи з лицемірними "вболівальниками" і розвінчуючи вигадки й присуди ворогів та невігласів, Михайло Драгоманов з гордістю заявляв: "Есть или будет литература – таково ее право: вызывается она и поддерживается естественными потребностями, так сколько не отрицай ее право на существование, а она будет существовать и расти…Важно только то, чтобы она была жива, народна и служила умственному развитию тех, кто говорит или будет говорить языком народа". Він розумів сам і невтомно нагадував землякам: "…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок". А він таки настане неодмінно, М.Драгоманов був певен цього. "Вся практична мудрість людська, – наголошував він, – може бути в тому, щоб убачати напрямок руху світового, його міру, закон і послужитися тим рухом", і образно уточнював: "… стоячи ногами й серцями на нашій Україні, ми будемо держати свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю Слав'янщину" і "лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа".

М.Драгоманов особливо рішуче виступав проти системи терору, що звужувала політичну боротьбу з особами, а не з певним існуючим ладом, і, пророкував він, легко може перерости в державний тероризм. Як політичний лідер, він мав і багато ворогів, і багато прихильників. Володів різким словом і нещадно ставився до непродуманих і неоправданих дій. Не підлягає сумніву, що він мав критичний і творчий розум, поєднаний з відвагою мислителя і політичного діяча, відвагою, яка дозволяла йому торувати власні шляхи.

Національному, політичному і соціальному визволенню українського народу, утвердженню його достойного місця серед народів світу, готуванню його великого майбутнього він віддавав не лише всі свої інтелектуальні сили і здоров'я, а всі матеріальні засоби власні й своєї родини, подаючи приклад особистої жертовності й побутової скромності багатьом.

Коли група української молоді звернулася до свого вчителя й захисника з проханням знову поклопотатися про Україну перед вільним світом, він дав пораду, яку варто міцно затямити й нам, сьогоднішнім: "Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б'ють… Мало хіба кого б'ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається, – і таким лишень звичайно і помагають… По всьому виходить, що лік, хоч не скорий і важкий, на українські лиха лежить в руках самих українців…"

Чи можна дати мудріші й корисніші поради? А їх же М. Драгоманов доповнював і конкретизував ще й багатьма іншими: як нам самим порядкувати в самостійній державі, як уберігати своїх людей, особливо молодь, од "утікачки… од України і українства" до заможніших країн, "показавши їм, як можна служити всесвітнім інтересам на українській ниві".

Водночас він закликав, щоб господарі не боялися "давати одсіч усякому, хто дума порядкувати на нашій землі не тільки на шкоду нашому мужицтву, але й не знаючи його, не питаючи його, або й зневажаючи його… Хто ж і чужий працює в спілці з нашими людьми, поважаючи їх, хто пристає до наших громад… той для нас такий же чоловік, як мовбито він був наш зроду".

59. Охарактеризуйте діяльність Археографічної комісії в Києві в середині ХІХ ст..

Це наукова установа, створена 1843 в Києві при канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора для збирання і видання документальних матеріалів. Комісія проводила археографічну і видавничу діяльність, збирала документи в держ., монастирських і приватних архівах, у 6-ках Правобережної України, а також у Москві, Петербурзі, Варшаві та за кордоном. На основі зібраних документів було створено 1852 Київський центральний архів давніх антів. У 1845, після ліквідації Тимчасового к-ту для дослідження старожитностей у Києві (існував з 1835), на комісію було покладено обов'язки виявляти й досліджувати археол. пам'ятки. Комісія опублікувала ряд цінних джерел з історії України 14—18 ст. ("Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актову,"Літопис Самовидця", "Архив Юго-Западной России" та ін.). В роботі комісії брали участь М. В. Довнар-Запольський, В. С. Іконников, І. М. Каманін, М. I. Костомаров, О. М. Лазаревський, О. I. Левицький, М. О. Максимович та ін. В 1845—47 співробітником комісії був т. Г. Шевченко. В 1921 вона ввійшла до складу Археографічної комісії АН УРСР.

Як наукова дисципліна архівознавство сформувалося в середині ХІХ століття і пов’язане з діяльністю археографічних комісій, заснуванням Центру архіву давніх актів у Києві (1852), історичного архіву у Харкові (1880) та історичного, архівно-бібліотечного відділу Генерального секретаріату в справах освіти (1919)

60. Визначте основні напрямки досліджень П.Чубинського.

Павло Платонович Чубинський (*27 січня 1839, Бориспіль —†1884) — український етнограф, фольклорист, поет, громадський діяч. Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім'я безсмертним навіки.

Праця - Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии (1869)

Галузь етнографії. Експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була значним явищем в історії тогочасної етнографії (обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, зібрані в семи томах (дев'яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872—1879 роках. Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав тисячі справ, випадків та ухвал, які б вияскравлювали характерні типи взаємовідносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір'їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєд-нання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Він скрізь фіксував рід та характер занять населення, відмінності в обробітку ґрунту, народні прикмети, за якими регламент ується сільськогосподарське життя селянина. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства. Але найцікавішими в «Працях» експедиції є численні записи свят, в яких найбільше розкривається душа українського народу, його художній геній. Завдяки експедиції Павла Чубинського і виданню її «Праць» нащадкам залишилися прекрасні перли усної народної творчості, які безслідно зникали з наступом цивілізацї, нівелізації національних рис, безвір'я та духовного поневолення. Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали. Водночас публікація матеріалів експедиції була відчутним ударом по офіційній погодінсько-валуєвській теорії про несамостійність української нації, її мови та культури. Блискуче проведення експедиції зробило ім'я Чубинського відомим і авторитетним в офіційних наукових колах і дозволило йому домогтися від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві., який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам'яток на території України. Крім того вийшов «Календар Південно-Західного краю на 1873 рік», «Програма для збирання етнографічних та статистичних даних», «Звіт про діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства» за 1873—1874 роки. З ініціативи київських вчених було організовано проведення у Києві III Археологічного з'їзду Російського географічного товариства, який, за висловом О.Терлецького, приніс велику користь «українофільській справі в Росії, бо сливе всі рефератори торкалися України, а щойно на конгресі побачили і свої, і великороси, яка багата Україна на наукові сили».

61. Охарактеризуйте так званий “етнографічний період” в українознавчих дослідженнях.

62. Дайте оцінку поглядам на українську культуру та її майбутнє членів “старої” громади.

Про політичну діяльність київської «Старої Громади» говорити не прийнято. Як правило, ця основна українська організація другої половини ХІХ ст. характеризується виключно як культурницьке об’єднання. Ця теза, що вперше прозвучала ще в працях М. Драгоманова, і досі сприймається як незаперечна істина. Цьому посприяли декілька факторів. Наукові праці про український національний рух другої половини ХІХ ст. з’явилися лише в 20-і – 30-і роки і писали їх здебільшого особи, на політичні переконання яких міцний відбиток наклали визвольні змагання 1917–1921 рр. Отже, у їхній візії змагання українських діячів попередньої доби, не спрямовані на створення української держави або ж хоча б її інтелектуальних передумов, були недостатніми чи й взагалі мізерними. Защеплення такого погляду, а також проблеми вже суто джерелознавчого характеру (відсутність архіву «Старої Громади» та брак взагалі достовірних свідчень про її діяльність) призвели до певної вульгаризації оцінки українського національного руху ХІХ ст. Громадівці відновлюють практику щотижневих сходин по суботах для обговорення спільних справ та діяльності в помешканні кого-небудь із членів громади, найчастіше у М.Лисенка або П.Житецького.

Київська громада зразка 70-х рр. на відміну від студентської відкритої організації 60-х рр., перетворилася на таємну організацію, вступ до якої був досить жорстко регламентований. До цієї організації приймали тих, хто вже здобув вищу освіту, хто мав рекомендації та підтримку усіх членів Громади: кандидатура обиралася відкритим голосуванням, і якщо хтось один був проти, кандидат не приймався.

Відомий діяч Олександр Русов у своїх спогадах розповідає, як він став членом Київської громади. Залучив його до «Громади» М.Драгоманов, який попереджав про таємний характер організації, про яку нікому не можна розповідати, тому що це може загрожувати переслідуваннями та розправою над цілою організацією. «Вас знают все члены Громады, – пояснював М.Драгоманов О.Русову, – и никто из них не сомневается в том, что вы нигде не пророните слова о существовании нашей организации, в которую принимают новых членов только тогда, когда все единогласно ручаются за нововводимого члена. А теперь пожалуйте в субботу вечером на квартиру Лысенка, где будет собрание нашей Громады.»

Членами Громади були: М.Драгоманов, К.Михальчук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський; визнаним лідером київських громадівців і взагалі громадівського руху вважався В.Антонович. До складу Громади входили не лише українці, а також росіяни, поляки, євреї, та представники інших національностей, але усіх їх, за словами О.Русова, «об’єднувало намагання – оприлюднити ті ідейні цінності, які накопичило місцеве українське населення».

Основу Громади становили 10–20 осіб, які виявляли непересічну продуктивність та таланти в своїй праці. Період розквіту діяльності Київської громади припадає на першу половину 1870-х рр., саме тоді вона стала на чолі українського народницького (українофільського) руху. Впродовж 1872–1873 рр. відбувався значний приплив молодих членів до Громади, кількість їх зросла до 70 постійних членів. А з урахуванням тих, хто співпрацював і співчував цій організації, кількість її членів та симпатиків сягала 200 чоловік. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах, наприклад, О.Михалевич став засновником громади в Єлисаветграді. Ці місцеві гуртки, переважно студентської молоді, називалися коші та курені (кіш Миргородський, кіш Чорноморський); вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу, яку отримували від Ф.Вовка (наприклад, «Про хліборобство», «Хитрая механика», «Про хвороби» тощо). Ці студентські організації здобули назву «Молода громада», а Київську громаду називали «Старою». До її складу, як згадувала Софія Русова, входила невелика кількість осіб, «але які то все видатні люди були в цій так званій пізніше Старій Громаді, – і на полі науки, і на полі мистецтва.»

Київська Стара Громада, за свідченням жандармських документів, являла собою «штаб української партії», «кістяк українофільського руху». На початку 1870-х рр. виникла сітка таємних громад, лідером яких виступала Стара Київська Громада. Значення її діяльності полягало не лише у пробудженні української національної свідомості, в організації національного визвольного руху, але насамперед у заходах досягнення цієї мети – розвитку наукової, культурно-громадської роботи в українському суспільстві.

63. Дайте оцінку громадівському руху.

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України.

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху ^[3]. Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідникиКирило-Мефодіївського товаристваоселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії —Санкт-Петербурзі. У1859р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа», навколо якого групувалися вже відомі діячі національного рухуМ. Костомаров(написання монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України),В. Білозерський(видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчогочасопису «Основа»українською та російською мовами),П. Куліш(заснування друкарні для видання українських книжок),Т. Шевченко(генератор визвольних ідей) і весь громадівський рух.

Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції —В. Антонович,Т. Рильський,А. Свидницький,П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі:М. Драгоманов,К. Михальчук,М. Зібер,Ф. Вовк,П. Чубинський, Л. Ільницький,О. Кониський,М. Лисенко,М. Старицький,П. Косач,С. Подолинський,О. Русов,М. Левченко, М. Ковалевський, В. Рубінштейн,Я. Шульгін, С. Левицький,І. Левицький (Нечуй), Є. Тригубов,В. Науменко,І. Рудченко (Білик), Ф. Панченко та інші (близько 70 членів).

Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. «Громади» другої половини XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо.

У середовищі громадівців у першій половині 70-х рр. невпинно відбувалися дискусії щодо програмних ідей ^[5]. Потрібно було виробити в нових умовах певні загальні принципи і підходи своєї діяльності. Однак реалізація цього ускладнювалася відмінностями та світоглядними розбіжностями серед провідних діячівКиївської громади. Так, описуючи відновлення діяльності громадівців початку 70-х рр.,M. Драгомановзазначав:

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ1876p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Окремий пункт Указу стосувався персонально М. Драгоманова і П. Чубинського, яким заборонили жити в Україні. Рятуючись від репресій імперської влади, М. Драгоманов, М. Зібер іС. Подолинськийвиїхали за кордон.

У 1878—1882pp.M. Драгомановужурналі «Громада», який виходив уШвейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

• демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

• федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

• європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

• культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

• еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Попри те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів

64. Проаналізуйте діяльність гуртка Лисенків-Старицьких наприкінці ХІХ ст..

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту, на Полтавщині, в небагатій дворянській сім”ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна, - з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще зчасів Б.Хмельницького. Дуже рано хлопець втратив батька. Незабаром помер дід, Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло вчився в в полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В.Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Відтоді Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя. В 1858 році, після закінчення гімназії, разом з М.Лисенком вступає до Харківського університету, а потім переходить до Київського, де навчається спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультетах. М.Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, театральних, етнографічних, хорових гуртках, бере участь у роботі київської громади.       У 1861 р. М.Старицький залишив на деякий час університет і повернувся до рідного села. Згодом одружується із сестрою композитора М.Лисенка Софією Віталієвною. Це ще більше зміцнює дружбу двох ентузіастів української культури.       Незабаром М.Старицький повертається до університету, який закінчує у 1864 році. В умовах шаленої реакції М.Старицький починає активну літературну й театральну діяльність. Уже в 1865 році у львівському журналі “Нива” під псевдонімом “Гетьманець” з”являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова. Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність. Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М.Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах – у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші.       Залишивши через хворобу театр, М.Старицький живе у Києві, багато працює над своїми художніми творами.       Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як “Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – “Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею. Переважна частина лірики Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі.       В поезіях Старицького зустрічаємо ряд неологізмів, до нього ніким більше не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів М.Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші. Коли наприкінці 1881 року уряд дозволив українські вистави, українська драматургія була досить бідна. Перед діячами театру гостро постало питання про розширення і збагачення репертуару. М.Старицький , як визначний корифей національного реалістичного театру, був не тільки керівником і режисером однієї з перших українських труп, але й видатним драматургом. На сьогодні відомо двадцять чотири закінчені драматичні твори М.Старицького, з них тринадцять оригінальних, а решта – переробки п”єс та інсценізації прозових творів інших авторів.       У своїх драмах, комедіях, водевілях, оперетах та лібретто до опер письменник звертався до соціально-побутових та історичних тем.       Реалістично зображує автор українське панство, соціальну нерівність у драмах “Не судилось”, “Розбите серце”. Соціально-побутова драма “У темряві” – це інсценізована М.Старицьким його повість “Непокорный”.       У драмі “Талан” показано життя артистів українського театру наприкінці 19 століття. Засудженню капіталізму та зради народних інтересів продажними інтелігентами присвячено написану російською мовою драму “Крест жизни”. Велике значення в розвитку української драматургії мали також оригінальні п”єси М.Старицького на історичні теми – “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші” та “Остання ніч”.       М.Старицький переробляв п”єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були написані “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Сорочинський ярмарок”, “ Тарас Бульба”, “Циганка Аза”, “Чорноморці”, “За двома зайцями” та інші.       М.Лисенко написав музику до ряду п”єс М.Старицького – “Чорноморці”, “Остання ніч”, “ Чарівний сон” та опери “Різдвяна ніч” і “Тарас Бульба”.       М.Старицький, разом з видатними драматургами М.Л.Кропивницьким та І.К.Карпенко-Карим, був творцем соціальної драми, в якій реалістично показував життя народу, викривав хижацтво панів і куркулів.       Визначне місце в літературній спадщині М.Старицького займає його проза – загалом близько шістдесяти творів. Найбільше значення мають історичні романи, в яких зображена боротьба українського народу за своє визволення, починаючи з середини 17 і майже до середини 19 століття. Можна з певністю сказати, що на той час на Україні не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як М.Старицький.       Систематично працювати над прозою М.Старицький почав 1891 року, коли фактично припинив свою театральну діяльність. З глибоким реалізмом написані його повісті “Осада Буші”(1891р.), “Непокорный”(1892р.), “Заклятая пещера”(1892р.), “Червоный дьявол”(1896р.) та інші.Українські газети й журнали були заборонені, через те він звертається до російської преси і друкує там свої прозові твори. Найбільшої уваги заслуговують твори: трилогія про Богдана Хмельницького: романи “Перед бурей”(1895р.), “Буря”(1896р.), “Упристані”(1897р.). Тема роману “Последние орлы”(1901р.) – Коліївщина, велике народне повстання 1768 року проти польського панства й католицько-уніатського духовенства. Найбільш відомий читачам історичний роман “Разбойник Кармелюк “(1903р.)       Своїм романам М.Старицький надавав великого значення і дуже жалкував, що не може видати їх українською мовою. Більшість оповідань М.Старицького – це твори з сільського життя, написані в дусі соціально-викривального реалізму.       В 1902 році М.Старицький знову повертається до видавничої справи, клопочеться про щорічний альманах, де б друкувалися твори відомих письменників і молодих початківців. Але через цензурні утиски та матеріальні труднощі лише один такий альманах (“Нова рада”) було видано уже після смерті письменника у 1908 році

65. Виділіть основні риси українського літературного романтизму та охарактеризуйте його вплив на українську суспільно-політичну думку в ХІХ ст..

Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

- ідеалізм у філософії;

- вільна побудова творів;

- апологія (захист) особистості;

- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

- культ почуттів;

- ліричні та ліро-епічні форми;

- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.

Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».

Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її.

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоконаціональне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією.Окрім цього, “Романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 ст вУкраїні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток”. Послуговувався філософією Сковороди.Для нього характерна значна сакралізація сфери естетичного. До того ж на нього значною мірою, як і на західно- та південнослов’янський, вплинула розгорнена боротьба проти колоніального гніту, за національне самовизначення. Характерна для західноєвропейських літератур “світова туга” трансформувалася тут у “національну тугу”. Для творів українського романтизму характерне яскраве прагнення до всеслов’янського об’єднання. Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціаль ної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічнорозвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства. Вплив на соціально-політичну ситуацію: звернення до історії народу, рідної мови, етнографічні і фольклористичні дослідження, дискусії про культурно-національні особливості українців позначилися на орієнтаціях українського руху (ідеології Кирило-Мефодіївського братства), ідеях Куліша, Шевченка, Костомарова.

66. Виділіть основні риси літературного романтизму та його специфічні риси в російській літературі.

Романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсности в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

---

Расцвет романтизма в России пришелся на первую треть 19 в., значительный и яркий период русской культуры. Он связан с именами В.А.Жуковского, К.Н.Батюшкова, А.С.Пушкина, М.Ю.Лермонтова, К.Ф.Рылеева, В.К.Кюхельбекера, А.И.Одоевского, Е.А.Баратынского, Н.В.Гоголя. Романтические идеи явственно проявляются к концу 18 в. Произведения, относящиеся к этому периоду, несут в себе разные художественные элементы. Историю русского романтизма принято делить на два периода. Первый заканчивается восстанием декабристов. Романтизм этого периода достиг своей вершины в творчестве А.С.Пушкина, когда он пребывал в южной ссылке. Свобода, в том числе и от деспотических политических режимов, – одна из основных тем «романтического» Пушкина. (Кавказский пленник, Братья разбойники», Бахчисарайский фонтан, Цыганы – цикл «южных поэм»). С темой свободы переплетаются мотивы заточения, изгнания. В стихотворении Узник создан чисто романтический образ, где даже орел – традиционный символ свободы и силы, мыслится как товарищ лирического героя по несчастью. Завершает период романтизма в творчестве Пушкина стихотворение К морю (1824).

67. Охарактеризуйте в цілому творчість М.Гоголя.

Гоголь почав свою творчу діяльність як романтик. Однак він скоро звернувся до критичного реалізму, відкрив у ньому нову главу. Як художник-реаліст Гоголь розвивався під благотворним впливом Пушкіна. Але він не був простим наслідувачем родоначальника нової російської літератури. Своєрідність Гоголя було в тому, що він першим дав найширше зображення повітової поміщицьке-чиновницької Росії і «маленької людини», жителя провінційних кутів.

Гоголь був геніальний сатирик, бичували «вульгарність вульгарної людини», гранично оголює суспільні протиріччя сучасної йому дійсності.

Ця соціальна спрямованість Гоголя позначається і в композиції його творів. Зав'язкою і сюжетним конфліктом в них є не любовні та сімейні обставини, а події суспільного значення. При цьому сюжет у Гоголя служить лише приводом для широкого зображення побуту і розкриття характерів.

Імена Хлестакова, Манілова, Ноздревой, Собакевича та інших стали загальними. Навіть другорядні особи, виведені Гоголем на сторінках його творів (наприклад, в «Мертвих душах»): Пелагея, кріпосна дівчинка, або Іван Антонович, «кувшинное рило», - володіють великою силою узагальнення, типовості. Гоголь підкреслює в характері героя одну-дві найбільш істотні його риси. Часто він їх гіперболізує, образ стає ще більш яскравим. Цілям яскравого, сатиричного зображення героїв служить у Гоголя ретельний підбір безлічі подробиць і різке їх перебільшення. Так, наприклад, створені портрети героїв «Мертвих душ». Ці подробиці у Гоголя переважно побутові: речі, одяг, житло героя.

Якщо в романтичних повістях Гоголя дані підкреслено мальовничі пейзажі, що додають творові певну піднесеність тону, то в реалістичних його творах, особливо в «Мертвих душах», краєвид є одним із засобів змалювання типів, характеристики героїв. Тематика, соціальна спрямованість і ідейний освітлення явищ життя і характерів людей зумовили своєрідність літературної мови Гоголя.

Два світи, зображувані Гоголем, - народний колектив та «существователи» - визначили основні особливості мови письменника: його мова то захоплено, пройнята ліризмом, коли він говорить про народ, про батьківщину (у «Вечорах», в «Тарасі Бульбі», в ліричних відступах «Мертвих душ»), то стає близька до живої розмовної (в побутових картинах і сценах «Вечорів» або коли розповідається про чиновному-поміщицької Росії).

Своєрідність мови Гоголя полягає в більш широкому, ніж у його попередників і сучасників, використанні простонародної мови, діалектизмів, українізмів. Гоголь любив і тонко відчував народно-розмовну мову і вміло застосовував усі відтінки її для характеристики своїх героїв і явищ суспільного життя.

Ліризм в мові автора і його героїв обумовлює деякі прийоми її побудови:

1) будова фрази, коли багато речень з'єднане в одне ціле;

2) введення ліричних діалогів і монологів;

3) велика кількість оклику і питальних речень;

4) емоційні епітети, передають силу авторського наснаги, народженого любов'ю до рідної природи (опис дня в «Сорочинському ярмарку») або до народного колективу («Тарас Бульба»).

Народно-побутової промовою Гоголь користується по-різному. У ранніх творах (в «Вечорах») її носієм є оповідач. В його уста вкладає автор і просторіччя (побутові слова і звороти), і такі звернення до слухачів, які носять фамільярно-добродушний, властивий даному середовищі характер: «Їй-богу, набридло вже розказувати! Та що ви ду

Характер людини, його соціальний стан, професія - все це надзвичайно виразно і точно розкривається в мові персонажів Гоголя.

Сила Гоголя-стиліста - в його гуморі. Гумор Гоголя - «сміх крізь сльози»-був обумовлений протиріччями російської дійсності його часу, в основному - протиріччями між народом і антинародної сутністю дворянської держави. У своїх статтях про «Мертвих душах» Бєлінський показав, що гумор Гоголя «полягає в протилежності ідеалу життя з дійсністю життя ». Він писав: «Гумор становить наймогутніших знарядь духу заперечення, що руйнує старе і підготовляв нове».

68. Виділіть характерні риси модернізму в українській літературі ХІХ ст..

Модернізм- загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Визначальні риси модернізму:

- новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );

- у творах затверджується перевага форми над змістом;

- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

- індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

- естетизм.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, кмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо. Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс. Представники українського модернізму - Вороний, Хоткевич, Карманський, Коцюбинський.

69. Виділіть та розкрийте основні характерні риси українського архітектурного модерну.

В основі УАМ лежать форми української народної хатньої і церковної архітектури. З цього приводу варто відзначити, що вперше елементи української народної архітектури почали використовувати професійні архітектори ще у XIX ст. (будинок Галагана у Лебединцях).

Досягнення етнографічної науки і дослідження народної архітектури і народних будівельних традицій привели до зародження серед архітекторів думки про створення власного архітектурного стилю, нородного по своїй суті. Першим цю ідею у 1903 році реалізував В. Г. Кричевський у проекті будинку Полтавського губернського земства (1903—1908 роки), що став першим твором у стилі УАМ. Майже одночасно з ним у цьому новому стилі були збудовані школа ім. Ш. П. Котляревського у Полтаві (1903—1908 роки, архітектори Є. Н. Сердюк і М. В. Стасюков) і церква в селі Плішивці (1902—1906 роки, тархітектор І. С. Кузнєцов), архітектура якої відноситься дослідниками до УАМ. Це були перші три об'єкти, побудовані у стилі, що отримає згодом назву УАМ. З приводу цих трьох об'єктів В. В. Чепелик пише:"Ці три пам'ятки започаткували три найважливіші, майже різновекторні, напрями художніх пошуків УАМ: Покровська церква намітила майбутній розвиток необарокових тенденцій, будинок Полтавського земства був скерований на ствердження декоративно-романичного напряму, який почали називати народним стилем, школа ім. І. П. Котляревського націлена у бік раціоналістичних пошуків". Успішний початок викликав рух за створення рідного стилю. Розвиток архітектури УАМ відбувався майже одночасно в усіх регіонах України. З 1903 року на перше місце в розробці теорії УАМ виходить О. Г. Сластіон. Він сформулював принципи морфології УАМ і всіляко сприяв розповсюдженню і утвердженню цього стилю. З'являються гуртки з вивчення української народної архітектури. Так, студенти ПІГІ, в майбутньому видатні діячи УАМ, у 1905 — у році організовують нелегальний гурток з вивчення української архітектури, кожне літо вони ходять по селах і роблять замальовки хат, хлівів, церков і дзвіниць. У Харкові при Літературно-художньому гуртку виникає Український художньо-архітектурний відділ, який ставить собі за мету «розповсюження українського стилю» і українського мистецтва взагалі, а також «збереження інших пам'яток України і відродження українського зодчества». Почесним головою гуртку був І. Ю. Рєпін, головою С. І. Васильківський. З'являються численні публікації у спеціалізованних і популярних журналах. Відзначалося своєрідність стилю і відповідність сучасному життю і новим запитам.

Окрім стилю УАМ в Україні були розповсюджені і інші стилі модерну, що походили з європейської традиції. Порівняно з європейським модерном УАМ відзначається більшою тяглісттю у часі: 38 років замість 20. Це обумовлено несприятливими умовами розвитку, вимушеними перервами.

Загальна періодизація УАМ така:

1903 — 1917 — період бурхливого розвитку УАМ. Два різновиди — народний стиль (романтизм) і раціоналістичний модернізм (більш стриманий). Декор у архітектурі будівель був інтенсивний, живописний, у ньому були розвинені народні теми, збагачені мотивами, що прийшли від європейської архітектурної традиції.

Постреволюційний час. Після окупації України більшовиками, багато-хто з діячів УАМ опинилися в еміграції. Багато-хто підпадав під арешти і цькування з політичними обвинуваченнями. Під загрозою розправи де-хто відмовлявся від своїх поглядів на УАМ. Магістральними напрямами розвитку архітектури 1920-1930-х pp. стають раціоналізм та конструктивізм. УАМ має значно менше поширення, але і в ньому на цей час триває велика робота з пошуку нових типів жител й громадських споруд.

1934 — 1941 роки. Певне пожвавлення у розвитку УАМ, але утиски продовжилися. Утиски стали одним з факторів, що припинили розвиток УАМ.

70. Охарактеризуйте творчий доробок архітектора В.Городецького.

Впродовж якихось п'яти років (1898-1903) він будує Музей старовини і мистецтв (нинішній Національний художній музей) у стилі класицизму, очолює будівництво однієї з найцікавіших споруд архітектури _ римо-католицького костьолу св. Миколая в стилізованих готичних формах з високими стрільчатими шпилями, зводить приміщення караїмської кенаси в мавританському стилі. Були ще й два ошатні будинки Російського страхового агенства на Хрещатику, які не збереглися. Будинок Національного художнього музею України, по вулиці Грушевського, 6, зведено у 1897—1899 із застосуванням у центральному порталі колон класичного давньогрецького доричного ордеру, а горельєф у фронтоні зображує алегорію торжества мистецтв. Пара величних левів стережуть цей храм прекрасного. Храм виконано у досить класичній манері, якби не те, що зведено його з бетону. Справа в тому, що Городецький був власником цементного заводу «Тон» під Києвом і «задля реклами» зводив більшість замовлень винятково зі свого бе тону. Тому будинок музею, спроектований з дотриманням усіх пропорцій та канонів класичної архітектури, все ж є унікальним у своєму роді.

Римо-католицький костел Святого Миколая, по вулиці Великій Васильківській, 75, збудовано у рафінованих формах готики — з двома шпилястими вежами, традиційними для стилю круглим вікном — «трояндою», з насиченим ліпним декором. Щодо костелу, можна зауважити, що у різних джерелах повідомляється про два різних архітектори храму. В одних джерелах стверджують про те, що храм зводив саме Городецький, в інших — що його архітектором був Валовський, а Городецький лише керував власне будівництвом. Як би там не було, але храм дійсно вражає своєю пишністю та автентичністю — спорідненість зі своїми середньовічними західноєвропейськими братами. Караїмська кенаса[1], по вулиці Ярославів Вал, 7, зведено 1900 року в ретельно оздоблених формах і деталях мавританського стилю. На жаль, під час реконструкції купол було знищено. Привертають увагу монументальні фасади колишньої меблевої фабрики Й.Кімаєра, по вул. Архітектора Городецького, 13, та колишнього прибуткового будинку, по вулиці В еликій Васильківській, 25, споруджених за проектами Городецького. Натомість практична доцільність і простота форм присутні в корпусах колишнього Південноросійського машинобудівного заводу по вулиці Жилянській, 101, споруджених повністю за проектом Городецького у 1890-х роках.

Будинок з химерами (1901-1902)

Але найбільшу славу принесла Городецькому найоригінальніша споруда ХХ століття у Києві — власний прибутковий будинок, зведений ним по вулиці Банковій, 10 у стилі модерн у 1901-1903 роках. Розташований на стрімкому крутосхилі і тому — на три поверхи з вулиці і на шість — із двору, розкритий на всі чотири боки різними асиметричними фасадами, будинок Городецького вражає уяву кожного, хто його бачить. Раціонально розпланований, технічно досконалий будинок оздоблений ззовні і зсередини безліччю скульптурних прикрас. Їх виконав талановитий італійський скульптор і близький друг архітектора — Еліо Саля (1864—1920), співавтор усіх архітектурних творів Городецького у Києві. Новація полягала в тому, що всі оздоби виготовлено з цементу — найпередовішого матеріалу сторіччя, і в тому, що скульптор проходив вже по готовому твору карбом, залишаючи авторську руку, надаючи поверхні виду натурального каменю.

Справжній зоопарк прикрасив фасади будинку на Банковій: голови слонів та носорогів, ящірки та жаби, пітон і крокодил, пантера й орли, нарешті величезні квітки латаття, казкові риби, косулі й дівчата в ретельно й дотепно продуманих та не менш майстерно виконаних композиціях створили незабутній фантастичний образ будинку-казки.

Владислав Городецький будував гімназії в Умані та Черкасах, в Мошнах — лікарню, в Шпикові — цукровий завод, в Печері — мавзолей Потоцьких, в Євпаторії — власну віллу тощо.

71. Дайте оцінку творчості Л.Українки.

Ім'я Лесі Українки - поета, драматурга, критика, громадського діяча - стоїть в українській літературі поряд з такими великими іменами, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський.

Леся Українка поєднала в своїй творчості кращі традиції української літератури з досягненнями тогочасної європейської поезії. Втілюючи свої ідеї в образи античних і християнських міфів, вона у всіх цих заломлення і алегоріях висловлювала найсучасніші і прогресивні погляди. Кожен традиційний сюжет вона підривала зсередини, вносячи в нього реальні суперечності дійсності.

У першій збірці віршів Лесі Українки живуть і розвиваються три основні ідеї-теми її лірики: надія на перемогу, воля до боротьби і віра в силу поетичного слова. Боротьба, трагедія, конфлікт - ось основні двигуни буття, по думки Лесі Українки та цією ідеєю боротьби, динаміки вічного руху вперед і вище пройнята вся лірика української поетеси. Це основна риса її стилю, революційного романтизму.

Мотив боротьби за національне визволення розвивається в гучну і звучну тему, переплітаючись з іншого центральною темою - про роль поета в боротьбі народу за соціальну і національну свободу.

Прагнення до узагальнень, ідейність, насамперед ідейність, - ось основна причина появи в драматургії Лесі Українки нових інтерпретацій вічних образів і мандрівних сюжетів. Найбільш цікаво розвивається тема свободи в її інтерпретації сюжету про Дон Жуана - в драмі «Камінний господар». Центр уваги автора в цій драмі - проблема соціальна, проблема свободи особистості і боротьби проти всіляких умовностей, якими оточена особистість в суспільстві. Та ж тема свободи і боротьби розвивається в чудовій мініатюрі «В катакомбах».

Проблеми релігії так чи інакше зачіпаються в кількох творах: містить викриття фанатизму і сатиру на перших християнських клерикалів (образи Парвуса, єпископа, диякона); в сцені «Йоганна - дружина Хуса» зачіпається тема шлюбу і його християнських підвалин, а крім того, розкривається тема національного гноблення і колоніалізму.

Величезне місце в творчості Лесі Українки займають образи жінок. «Жіночим питанням» поетеса пильно й невідступно займалася все життя. Ця тема проходить крізь більшість її творів, від «Русалки» до «Оргії» і займає велике місце в ряду її теоретичних вивчень. Для Лесі Українки ідеал жінки - «щира, істинно вільна за духом Корделія», її ідеал сім'ї - не ригористический «чистий шлюб», а «прості і дружні стосунки між чоловіком і жінкою». Вона аж ніяк не прихильниця теорії емансипації. Всі героїні її творів гранично жіночні, володіють величезною силою почуття і не протиставлені чоловікам. Свою рівність з чоловіками вони знаходять не шляхом отримання зовнішніх, суспільних, соціальних або етичних прав і привілеїв, а силою і цілісністю свого характеру, своїми загальнолюдськими якостями.

Творчий метод Лесі Українки - метод романтизму. У рамках цього методу протягом свого шляху вона зверталася до різних жанрів. Казка («Лісова пісня»), символічна драма («Осіння казка»), обробка «мандрівних сюжетів» («Кам'яний господар», «На полі крові», «Кассандра», «Іфігенія в Тавриді», «Вавілонський полон», « Віла-посестра »,« Що дасть нам силу та ін) - всі ці жанри широко використані і розроблені Лесею Українкою. Використані нею і багато образотворчі засоби і формальні прийоми, що міцно ввійшли в традиції європейського романтизму (прийом контрасту, винятковість характерів, екзотичність сюжетів і т. д.). Своєрідність її романтизму насамперед у меті, яку автор ставить собі при відході від безпосереднього зображення дійсності. Ця мета - осмислення явищ сучасності в найбільш узагальненій формі. Звідси і реалістичність, життєвість вирішення більшості сюжетів, трактування характерів.

П'єси Лесі Українки (особливо останні) сценічно і чудово, майстерно написані. Гострий, живий діалог, розвинена інтрига, опуклі, яскраві характери, нарешті, віртуозний білий вірш роблять їх вдячним матеріалом для театру.

72. Дайте оцінку творчості на літературній ниві Т.Шевченка.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Ім´я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.

• Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв´язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу.

• Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.

• у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності.

Весь "Кобзар" нерозривно зв´язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв´язків не поривав.

Завжди відчуваючи нерозривний зв´язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "використання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки. Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом.

• Автор "Кобзаря" — поет народний у розумінні безмежної відданості інтересам народу, але не "простонародно-примітивний".

Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення

• першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості.

• Автор "Кобзаря" — передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причинна", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії).

Невдоволення поета-патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з´явилась через рік після виходу "Кобзаря".

У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні слов´янські народи могли б жити в мирі й дружбі — "жити б та брататься". А в передмові він уперше висловив широку демократичну ідею єднання слов´янських народів: "нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов´янська земля".

Як і інші історичні твори Шевченка, поема "Гайдамаки" міцно пов´язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, поет раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас, тим, що нащадки не згадують про Гонту й Залізняка

• Різкого зламу в світогляді Шевченка не сталося — поет був і залишався мужицьким демократом, але демократизм цей набув більш чітких, революційних рис. Так само він залишався народним поетом, виразником дум і прагнень трудящого люду

• розвинув Шевченко також й ідею слов´янського єднання, вперше висловлену в ранніх творах. Він пише історичну поему "Єретик", або "Іван Гус", а до неї — посвяту "Шафарикові", де всупереч панславістам і слов´янофілам накреслює широку програму демократичного єднання визволених народів.

• Жагуча революційна пристрасть поєднується в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційністю, безцензурні твори поета поширюються в численних списках, потрапляють за кордон і друкуються там. Безсмертя творчості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу революційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму.

• В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки. Він бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі про визнання своїх заслуг перед народом

Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Канева стали фактором революційного руху. Він був основоположником нової української літератури, нової української культури в цілому. Але значення Шевченка далеко переросло межі літератури й культури. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вітчизняних видавництвах і за кордоном, ставала чинником революційно-визвольної боротьби в усій Російській імперії, у країнах слов´янського світу. Революційні демократи використовували твори Шевченка в боротьбі проти царату, ними захоплювалися учасники польського січневого повстання 1863 p., їх переспівували болгарські революціонери — борці проти турецького ярма.

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства