1. Житія свв. Бориса і Гліба
Невдовзі після загибелі 1015 р. синів Володимира Святославича Бориса і Гліба, вбитих за наказом старшого брата Святополка, поширилося їхнє шанування в Україні. До їхньої могили йшли на прощу.
Час канонізації святих Бориса і Гліба визначають по-різному. Митрополит Макарій вважає, що перший храм на честь князів збудовано у Вишгороді невдовзі після 1021 р. Є. Голубинський, О. Шахматов, М. Приселков датують канонізацію 20-ми рр. XI ст. Д. Лихачов відносить її на час утвердження автокефалії Української церкви після 1037 р. Інші схиляються до дати 1072 р., під яким у «Повісті временних літ» наведено розповідь про перенесення мощів свв. Бориса і Гліба. Наприкінці XI ст. шанування святих Бориса і Гліба приймається Візантією, в церкві св. Софії в Константинополі встановлюється їхня ікона. В Чехії, в Созавському монастирі будують бічний вівтар на їхню честь. Збереглося проложне житіє Бориса і Гліба вірменською мовою - напесне, переклад з грецької.
Найдавніший варіянт розповіді про смерть Бориса і Гліба - літописна оповідь 1015 р. Більшість учених дотримується думки про її появу в Початковому літописі 1095 р.
«Сказання про страсть і похвала святих мучеників Бориса і Гліба» невідомого автора. Найдавніший список - в Успенському зібрнику XII cт. Але сам твір виник в XI ст. Дехто вважає його автором Якова Мниха, відомого своїм твором на честь князя Володимира Святославича. Відрізняється від літописного оповідання більшою повнотою, художньою довершеністю, популярністю викладу. Автор показав, як гірко було молодим князям розставатися з життям, хоч вони й усвідомлювали, що мають скоритися як феодали і як побожні храстияни. Вони отримують перемогу над собою, але ця перемога нелегко їм дається. Образи Бориса і Гліба наділені праводоподібністю. Про душевні переживання Бориса говорить і його зовнішній вигляд: люди бачать його «дряхла і печалію облияна». Він молиться, дізнавшись про неминучість смерти, «въ тузѣ і печалі, удрученомь серцемь, а душею радостьною, жалостьно гласъ іспущающе».
В «Сказанії» внутрішні монологи набувають форму то молитовних звірень, то ліричного плачу за своєю долею. Вдало використовуються художні деталі, за допомогою яких розкривається настрій героїв. Посилюється публіцистичне звучання твору.
Наприкінці XI ст. Нестор пише третій варіянт твору: «Читання про життя і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба». В житії посилюються повчальні агіографічні елементи, вводиться традиційна топіка. Інтерпретація сюжету відбувається в плані споконвічної боротьби добра і зла. Коли український народ долучився до християнського світу, диявол вразив Українську землю в саме серце - в рід Володимира, що її хрестив. Він викликав чвари в родині, де серед багатьох синів сяяли «як дві зорі світлі» брати Борис і Гліб. За напученням диявола Святополк убиває їх. Однак смерть князів, що не здійняли руки супроти старшого брата, стає торжеством братньої любови й покори. Устами Бориса автор проголошує принцип старшинства: «не відійду, не втечу з міста цього, ані вчиню спротиву братові своєму старшому», «ані теж смію чинити спротив старшому братові».
«Читання» прагне переконати князів шанувати принцип феодальної єрархії, покінчити з усобицями. наприкінці автор звертається до читачів зі словами: «Чи ви бачите, брати, яка виисока покора, що її дістали святі до старшого брата. Якби вони були опиралися йому, навряд чи сподобилися б від Бога такого чудовного дару. багато бо нині є князів, що діють по-дитячому, не корячись старшим, опираючись їм, і вони гинуть. Але, гинучи, не сподобляються такої благодати, як ці святі».