Засвоєння художньої культури в почуттєво-емоційній формі

Соціальні перетворення в українському суспільстві докорінно змінили освітні стратегії. Демократизація, гуманізація, відкритість освіти актуалізували проблеми змін у функціях системи освіти, зокрема у формуванні ціннісних орієнтирів особистості.

У сучасних соціокультурних умовах серйозне занепокоєння викликає підвищена агресивність молоді, утвердження споживацької психології, зміна пріоритетів у системі цінностей загалом. Спостерігається нерозвиненість емоційно-почуттєвої сфери, низький рівень естетичної свідомості старшокласників, відсутність справжньої духовності з одночасним превалюванням однобічного та прощеного ставлення до мистецтва як до розваги, що призводить до скептицизму, зниження моральних критеріїв особистості.

Актуальність поставленої проблеми зумовлюється й тим, що особистісна система цінностей учнівської молоді, яка включає естетичне ставлення до світу та мистецтва, впливає на розвиток культури суспільства.

Проблема формування у старшокласників естетичного ставлення до мистецтва складна й багатогранна. У дослідженнях із філософії, естетики, психології, педагогіки, соціології, мистецтвознавства розкрито його різноманітні аспекти: природа, рівні, типологія, зміст, компоненти тощо.

У працях із філософії та естетики (Г.Апресян, Ю.Борєв, О.Буров, С.Гольдентрихт, І.Зязюн, М.Каган, М.Киященко, В.Крутоус, Л.Левчук, М.Лайзеров, О.Лосєв, В.Мазепа, В.Малахов, М.Овсянніков, Л.Печко, В.Разумний, Л.Столович, С.Уланова, В.Чиаурелі) розглянуто сутність і багатофункціональність естетичного ставлення, його зміст, діалектику об’єктивного й суб’єктивного, практичного та духовного, специфічні функції у смисловому колі культур.

Аналіз наукової літератури свідчить про відсутність єдиного підходу до естетичного ставлення як педагогічного явища, оскільки воно становить складну систему взаємопов’язаних елементів. Важливе значення для розв’язання означеної проблеми мають положення, які викладені в теоретичних роботах учених а саме: формування ціннісних орієнтацій особистості (І.Бех, Г.Зелеський, П.Ігнатенко, О.Сухомлинська); культурологічний підхід до освіти й виховання (М.Киященко, О.Шевнюк, Н.Щуркова,); психолого-педагогічні принципи формування особистості засобами мистецтва та його світоглядні функції (Н.Берхін, В.Бутенко, Ю.Крупник Б.Неменський, О.Рудницька та ін.); сутність естетичного виховання та розвиток окремих параметрів естетичного досвіду студентів, естетичних почуттів, інтересів, потреб, сприймання, творчої діяльності (Є.Антонович, Б.Брилін, О.Дем’янчук, О.Комаровська, Л.Масол, Н.Миропольська та ін.); класифікація видів ставлення до мистецтва (Л.Коваль); взаємодія мистецтв в естетичному вихованні (Л.Масол, О.Мєлік-Пашаєв, Г.Шевченко, О.Щолокова, Б.Юсов).

Посилення інтересу дослідників до даного питання у сучасних умовах функціонування й розвитку освіти викликано певними суперечностями, а саме: між постійно зростаючими вимогами суспільства до художньо-естетичного виховання і загальним станом цього процесу у освітній практиці, яка потребує докорінних змін; між рівнем мистецьких знань та вмінь старшокласників та виховним впливом отриманих мистецьких вражень на їхні ціннісні орієнтації.

У зв’язку з цим особливої актуальності набуває впровадження інтегрованого курсу „Художня культура” (автори програм Масол Л.М., Миропольська Н.Є.), оскільки він є важливим фактором формування духовного світу сучасного школяра, виховання його моральних і естетичних почуттів, бо відкриває перспективи на шляху пізнання та освоєння дійсності за законами краси. Запровадження інтегрованого курсу дозволить сформувати особистісну систему духовних цінностей учнівської молоді, естетичне ставлення до мистецтва та стійкі художньо-естетичні інтереси.

Саме мистецька спадщина, на думку Л.Масол, акумулюючи емоційно-естетичний досвід поколінь, втілює і передає ціннісне ставлення до світу крізь призму етнонаціональної специфіки, тому вона є ефективним засобом виховання моральності, патріотичних почуттів, громадянської позиції [14].

Художня культура формує особливе ставлення до творів мистецтва, яке в подальшому має трансформуватись у сприйнятті та осмисленні людиною життєво значущі для неї сценарії буття. Змістовність художньої культури засвоюється в почуттєво-емоційній формі через особистісне ставлення, яке має життєве значення та смисл [2, С.89].

Як відомо, у людини існують різновиди ставлення до світу, який оточує її, утилітарно-практичне, науково-пізнавальне, етичне, релігійне та естетичне – „особливе ставлення людини до дійсності, внаслідок якого людина розкриває та виявляє міру цілісності предметів, явищ і ситуацій об’єктивного світу, виявляє та переживає розвинуті в собі здібності, можливості активної творчої діяльності, оцінює ступінь досконалості явищ дійсності й ступінь гармонії людини і світу” [11, С.109]. Існування різних видів ставлення зумовлено розмаїтими можливостями реакцій людини і багатоякісністю об’єктів.

Дослідники характеризують естетичне ставлення як процес зростаючої досконалої чуттєвої взаємодії людини зі світом, у якому вона не тільки переживає, але й пізнає, а також перетворює відповідно до свого ідеалу, до оточуючої дійсності. Воно визначає світосприйняття, духовний світ, поведінку, проявляється в усьому стилі життя людини.

У класичній філософії естетичне ставлення розглядається як «особливий вид зв’язку між суб’єктом і об’єктом, коли незалежно від зовнішнього утилітарного інтересу людина переживає глибоку духовну насолоду від споглядання гармонії та досконалості» [9, С.351].

На думку М.Киященка, естетичне ставлення людини до світу постає як цілісний комплекс або ансамбль найвищих людських якостей, що спрямовують і підпорядковують усе життя особистості упорядкуванню, удосконаленню та гармонізації усіх взаємодій людини зі світом, такій взаємодії, у якій у виграші будуть усі сторони, об’єкти і суб’єкти взаємодії й спілкування [10, С.212].

Науковці підкреслюють, що естетичне ставлення до предмета відрізняється від однобічного, утилітарно практичного тим, що відображає міру досягнутого людством багатства всебічності і цілісності суспільної практики й відповідно багатства і всебічності людського ставлення до світу. У естетичному ставленні людина позбавлена вузькоегоїстичного інтересу й вигоди, підноситься до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета. Саме це дає їм підстави стверджувати, що естетичне ставлення є водночас духовним – воно розвиває духовний світ людини [7, С.102].

Ю.Борев зазначає, що «в естетичному ставленні відсутня безпосередня практична мета і у це ставлення входить усе багатство й багатоманітність суспільної практики, весь досвід людства» [5, С.45]. Іншими словами, естетичний об’єкт і ставлення до нього змістовно визначені всесвітньо-історичним досвідом людства.

Для нашого дослідження важливим є те, що зрештою сформувалося стійке і теоретично обґрунтоване уявлення про естетичне як специфічне духовне, чуттєве ставлення людини до світу. Найважливішою характеристикою такого ставлення є здатність людини самореалізуватися цілісно й усебічно.

Науковці вважають, що естетичне – це ціннісне ставлення до навколишнього світу. Як зазначав М.Бердяєв «цінність особистості є вища ієрархічна цінність у світі, цінність духовного порядку» [4, С.62]. Ціннісне ставлення – це ставлення між людьми на основі і в області загальнозначимих цінностей [3, С.69]. Згідно з думкою І.Зязюна «цінність – внутрішній, естетичний, засвоєний суб’єктом орієнтир його життя – сприймається як власна духовна інтенція» [8, С.11]. Цінності – історично складені модуси, способи зв’язку свідомості і буття, одна з форм самоусвідомлення та самовираження внутрішніх, інтелектуальних, моральних, етичних сил і уявлень особистості [15, С.239]. Для ціннісного ставлення особливе значення має «діалогічні», «розуміючі», образно-метафоричні способи і форми освоєння [3, С.57]. Надзвичайно важливим є підхід до виховання як процесу оволодіння цінностями художньої культури, оскільки розкриває нові грані розвитку освіти.

Розглядаючи феномен естетичного ставлення, дослідники стверджують, що воно представляє собою певну систему, але її загальновизнаної структури не розроблено. М.Каган виділяє в структурі естетичного ставлення естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетичний смак, естетичну оцінку, естетичну установку; Н.Крилова доповнює цей ряд ідеалом. А.Щербо і Д.Джола наголошують на тому, що в основі естетичного ставлення лежить потреба в досконалості, Г.Шевченко – художній інтерес. Л.Столович вказує на співіснування двох форм світоставлення – споглядального та творчого. Аналіз позицій згаданих та інших авторів свідчить про відсутність чітких критеріїв відбору структурних компонентів естетичного ставлення; наукові джерела вміщують переважно опис різних форм сприймання, окремих компонентів ставлення та особливостей їх формування на практиці.

У визначенні домінуючого елементу структури естетичного ставлення вчені також підходять з різних позицій. У працях з психології (Б.Теплов, П.Якобсон) та естетики (О.Буров) за основу естетичного ставлення береться естетичне сприйняття. Л.Новикова, С.Сисоєва, Л.Юлдашев визначають естетичне ставлення як потенційну здатність до естетичної діяльності. У психолого-педагогічному та естетичному плані розглядають розвиток естетичного ставлення до дійсності як фундамент інтеграції особистості, як вищий ієрархічний мотив (О.Алієв, Є.Шевцов), як духовну потребу (Г.Апресян), як естетичний інтерес (М.Вебер, Ю.Шаров), як регуляторний спосіб творчої діяльності та показник рівня розвитку естетичної культури особистості (Д.Бусурашвілі, Д.Джола, Г.Тарасенко, А.Щербо).

Виходячи з аналізу стану розробленості проблеми та спираючись на узагальнення теоретичних досліджень, поняття «естетичне ставлення до мистецтва» визначаємо як емоційно-чуттєве ставлення людини до художніх цінностей, результат взаємодії особистості з мистецтвом, у процесі якого вона не лише пізнає та оцінює мистецькі зразки, а й активізує власні творчі можливості, самореалізується у відповідній художній діяльності.

Сучасні психологічні та педагогічні теорії розвитку особистості стверджують, що при взаємодії людини з цінностями художньої культури виникає головне – «розуміння», тобто фіксування факту події «зустрічі з самим собою», саморозумінням, яке історично закладено в природі людини. Факт отримує статус події в умовах співпричетності до явища, його переживання людиною.

Художня культура є самосвідомістю культури, її осмисленням, образом її регіонального, соціального, національного, соціально-естетичного існування [16; 13 ].

На шляху виявлення і пізнання ефективності художньої культури виникають серйозні теоретичні та практичні труднощі, пов’язані передусім з самою природою впливу мистецтва: воно опосередковане досить складними процесами розвитку духовного світу людини, участю в них значної кількості інших соціальних факторів і тому не завжди піддається точним оцінкам. Більш того, соціальні умови визначили належність людини до різних соціальних груп з притаманною їм субкультурою. Маючи обмежену естетично-художню підготовку в офіційних субкультурах різних типів навчальних закладів, люди прилучаються до групових субкультур з переконаністю їхньої достатності для власного життя. Фактично зупиняється процес саморозвитку людської духовності, відбувається відмежовування людини від світових художніх надбань, що негативно позначається не лише на творчих спроможностях окремої особистості, але й суспільства в цілому, як у певно визначених історичних умовах, так і в умовах його власного самовідтворення.

Серед естетико-виховних завдань художньої культури ми виокремлюємо такі: духовний розвиток особистості, формування і задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Саме у сприянні процесу, що наближає суспільство до цієї мети, вбачає сьогодні наука суть соціальної ефективності художньої культури. При цьому розрізняються ефект впливу мистецтва на особу, що виявляється в змінах її свідомості і поведінки, з одного боку, і ефект, зумовлюваний цими змінами й поширюваний на всі інші напрямки життя суспільства [17; 60].

Змістовним ядром художньої культури є мистецтво, яке в синтезованому вигляді відтворює чуттєві уявлення людини про навколишню дійсність. Мистецтво втілює в собі надзвичайно потужну здатність розвивати людину. Людина звертається до мистецтва у пошуках істини й сенсу життя. У процесі сприйняття та осмислення трагічного і комічного, прекрасного і потворного, піднесеного і низького виховується та розвивається особистість. На думку Ю.Лотмана, мистецтво відтворює принципово новий рівень дійсності, який відрізняється від неї певним збільшенням свободи. Свобода привноситься в ті сфери, які в реальності її не мають. Безальтернативне стає альтернативним… Воно уможливлює не тільки заборонене, але і неможливе. Тому по відношенню до реальності мистецтво виступає як область свободи [13; 129].

Основним зберігачем і джерелом інформації у сфері художньої культури є твір мистецтва. Він цінний своїм пізнавальним, духовним, морально-естетичним впливом на людину, збагачує її досвід, розвиває емоції, інтуїцію, уяву, сприяє формуванню естетичного смаку, вихованню ідеалів. Д.Леонтьєв у своїй праці «Введення в психологію мистецтва» розкриває взаємодію художньої культури та особистості через сприйняття художнього твору: життя (подія) – письменник (художник, митець) – твір – читач (глядач, слухач) – життя (подія). Перший крок у процесі сприйняття художнього твору – побачити в зображенні світу образ конкретної людини і прийняти по відношенню до неї зрозуміло-діалогічну позицію, що дає можливість подальшого руху від образу світу до світу самого глядача. Таке сприйняття художнього твору формує подію в житті людини [12]. Зауважимо, що естетичне переживання може виникнути лише у тих випадках, якщо певний вид мистецтва внутрішньо близький тій чи іншій людині.

Концепції світу кожного митця є значущими й унікальними як безпосередні оригінальні емоційні відбиття часів, близьких нам або далеких. Входячи у світ, створений художником, людина здатна збагнути художній досвід сходження духу в усіх його колізіях, мінливостях, успіхах та невдачах. У цьому процесі стосунки між твором мистецтва і тим, хто його сприймає, завжди суб’єктивно значущі, тому що художні цінності спрямовані на особистісне переживання, розум та почуття людини.

На думку В.Адорно, твори мистецтва живуть тому, що вміють говорити тією мовою, якої позбавлені як природні об’єкти, так і люди, які їх створили. Вони спілкуються завдяки комунікації усіх окремих елементів, які містять у собі [1, С.10]. Через мистецтво людина виражає своє розуміння світу, своє ставлення до нього. Моделюючи світ, воно дає можливість виявити різні співвідношення й взаємозв’язки цього світу, що стимулює особистість до творчості, розвитку власних здібностей. Саме творча особистість – найважливіша мета процесу навчання й виховання, естетичного зокрема.

Мистецтво сприяє духовному вдосконаленню людей, самооновленню традицій і норм культури міжособистісного спілкування, формуванню понять про загальнолюдські цінності та критерії оцінки явищ життя. Мистецтво покликане задовольнити одну з найвищих потреб людини – художню, яка інтегрує інтелектуальні, естетичні та моральні потреби. Цим проблемам присвячені праці багатьох учених. Серед них – Б.Анан’єв, В.Асмус, Л.Виготський, О.Запорожець, І.Зязюн, Л.Левчук, О.Леонтьєв, Л.Масол, С.Рубінштейн, П.Симонов та інші, які досліджували особливості сприйняття, уяви, образного мислення, розвитку емоційно-чуттєвої сфери особистості.

Л.Виготський вважав мистецтво способом соціалізації особистості. Він відзначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші та найособистіші складники людської істоти. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості [6]. Ідеологічні, пізнавальні, освітні, виховні аспекти в художньому творі, що органічно вплетені в тканину живих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини непомітно, як і на розум, почуття, волю.

Сприйняті і засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислоутворюючими чинниками життя людей. Художня культура поєднує їх спільністю відношень до соціальних цінностей. Художні творіння, - підкреслював основоположник теорії психоаналізу З.Фрейд, - даючи привід до спільного переживання високо поцінованих відчуттів, викликають почуття ідентифікації, яких так гостро потребує культурне оточення. А коли твори мистецтва відображають досягнення цієї культури, то вони вражаюче нагадують про її ідеали [17; 62].

Соціокультурні цілі суспільства з розвитком у ньому художньої культури постійно змінюються й ускладнюються. Зміст цих цілій пізнається лише в результаті ретельного аналізу. Художнє життя суспільства визначається найширшим спектром різноманітних духовних потреб та інтересів, а також множинністю зовнішніх по відношенню до художньої культури обставин. І ці зовнішні обставини, і зміна духовних потреб, і саме художнє життя, в свою чергу, впливають на людину, сприяючи формуванню її свідомості та діяльності. Підвищення складності цих процесів, зумовлених, крім усього іншого, різноманітністю прямих і зворотніх зв’язків, вимагає визначення цільових орієнтирів перспективного розвитку в даній сфері.

З огляду на викладене розв’язання проблеми формування естетичного ставлення до мистецтва сприяє розвитку творчого потенціалу особистості, її активності, вмінню жити за законами добра і краси, збагаченню емоційно-естетичного досвіду, формуванню культури почуттів, розвитку загальних та художніх здібностей, художньо-образного мислення, універсальних якостей творчої особистості.