Розвиток освіти та наукових знань

Вплив християнства на культурний розвиток Київської Русі був досить складним і суперечливим. Фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Християні­зація Русі стата важливим стимулом поширення книжного знання. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг. Перша бібліотека у Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого у Софійському соборі (1037 p.), згодом з'явилася бібліотека і в Києво-Печерському монастирі. Книжне знання розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини.

Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використан­ням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прий­няття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню гра­мотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі прово­диться рідною мовою.

Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого ста­ла частиною загальнодержавної та церковної політики. Цього часу у Київській державі утворюються три типи шкіл:

– навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу;

– приватна школа домашнього навчання;

– навчальний заклад, у якому готували священиків – школа «книжного вчення».

У давньоруських школах обов'язковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з-за кордону, була написана здебіль­шого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з «семи вільних мис­тецтв». Писали на дерев'яних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою па­личкою, яка називалася стилем.

Поширенню грамотності сприяла меценатська діяльність київських князів Воло­димира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Уже в XІ ст. важливим елементом ідеології давньоруського суспільства стала педагогічна думка, хоч як само­стійна галузь знань вона ще не існувала. Своєрідність давньоруської педагогічної думки виявляється в її орієнтації на суспільно-корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності русь­кої землі, морального вдосконалення особистості стають основним змістом просвітництва на київських землях. З цього погляду непересічне значення має така пам'ятка давньо­руської літератури, як «Поучения» Володимира Мономаха, що містить цілу низку мо­ральних настанов, спрямованих на утвердження гуманістичного світогляду. Особливої уваги з погляду педагогіки заслуговують «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років. У «Ізборнику» 1073 р. містилися фрагменти творів візантійських богословів, філософів, письменників. Ця книга стала своєрідним підручником з біології, медицини, астро­номії, математики, логіки. «Ізборник» 1076 р, містив повчання на морально-етичні теми. Завдяки культурним зв'язкам з Візантією, на Русі стають популярними такі га­лузі знань, як філософія, діалектика, граматика. Твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура стають основними джерелами формування давньоруської філософської думки. Запровадження християнства мало істотне значення для розвитку тогочасної філософсь­кої думки. У межах києворуської культури складався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного філософського теоретизування. Згідно з цим у києворуській культурі виробилося розуміння філософії і філософа. Саме в епоху Київської держави закладалися підвалини філософського мислення, відбували­ся засвоєння та творча переробка елементів візантійської та східної філософських куль­тур. Саме на цій основі формувалися елементи духовної культури Русі, зростало уявлен­ня про людину та її гармонію з навколишнім світом. Київські книжники пропагували мир між народами, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства.

Водночас, будучи далекою від абстрактних проблем, філософська думка Русі не зна­ла схоластики і не замикалась на функції служниці богослов'я, позаяк саме богослов'я усвідомлювало себе як слугу князівської влади.

Особливістю соціально-економічного і політичного життя Київської держави обу­мовлювались і особливості її філософської культури, що проявилося в розмаїтті підходів до розв'язання тих чи інших питань. Основою філософських пошуків у Русі стає філо­софія історії, основним сюжетом – світова історія, а провідною темою – сенс людсько­го буття.

Прийнявши хрещення від Візантії, Русь звертається і до її літературних джерел. У загальному масиві перекладної літератури Русі того часу переважають візантійські автори. Це твори отців церкви, книги із всесвітньої історії. Із візантійської культурної спадщини вибирається те, що відповідає інтересам культурного розвитку Русі. Із патри­стики тут в основному перекладаються пам'ятки IV—VI ст., в яких християнство збли­жається з філософією. Це, насамперед, твори Іоанна Дамаскіна, де викладено граматику і діалектику, Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сірина та ін. Крім візантійської літератури, набули поширення праці болгарських авторів: солунських братів Кирила та Мефодія, Іоанна Екзарха, Костянтина Преславського, Кли­мента Охрідського та інших представників «золотого віку» болгарської культури.

Свідоцтва про будову Всесвіту та космологічні уявлення черпалися із «Шестидневів» (Василя Великого, Георгія Песиди, Іоанна Екзарха) — оповідань про створення світу з розгорнутими коментарями богословського, філософського та природничо-наукового характеру; «Фізіолога» — збірки відомостей про звірів, птахів, комах, риб тощо, зібра­них із різних джерел східних переказів, з Талмуду, Біблії та ін.; «Християнської топог­рафії» Козьми Індикоплова — оповідань із космографії географії християнського погляду, творів Єпіфанія Кіпрського, апокрифічних творів. У цих творах розглядалась, насамперед, християнська наука. Вони містили цілий ряд найнеймовірніших вигадок (твердження про плоскість Землі, про те, що левиця приводить мертве левеня, а вже потім оживляє його своїм духом, ствердження, що змія поститься сорок днів і сорок ночей, перш ніж скинути шкіру, тощо). По суті це було кроком назад порівняно із здобутками античних мислителів, проте поряд з вигадками, далекими від дійсності, в них вкраплялися і елементи істинного знання.

На основі творчого осмислення перекладних джерел світової культури того часу формувалася філософська культура Русі. Маючи полемічний характер, ці твори містили ряд глибоких філософських ідей про співвідношення віри і розуму, сутність і сенс люд­ського буття, місце і призначення людини у світі, її пізнавальні можливості. Період їх появи належить до XI — першої половини XIІ ст.

Особливою просвітницькою і культурною атмосферою відрізнявся двір Яросла­ва Мудрого. Просвітницька діяльність князя і членів його родини залишила помітний слід в історії вітчизняної культури. Київська Русь не поступалася в освіченості тогочас­ним країнам Європи. При дворі київського князя виховувалися й здобували освіту діти багатьох королів європейських держав.

Своєю освіченістю славився син Ярослава Мудрого Всеволод, який знав п'ять іноземних мов і був обізнаний у багатьох галузях знань. Саме Всеволод Ярославович був засновником Видубицького монастиря. Інший син Ярослава – Святослав був фундато­ром Успенського собору Києво-Печерського монастиря і замовником «Ізборників» 1073 і 1076 рр. Відомою постаттю в історії Європи стала Анна Ярославна, яка отримала при дворі освіту і стала дружиною французького короля Генріха. Донька Всеволода Ярос­лавовича — Ганна відкрила у 1086 р. при Андріївському монастирі школу для дівчаток, де навчали письму, музиці, співу, рукоділлю.

Найпомітнішими культурними центрами на київських землях цього часу стали монастирі. Значну роль у справі просвітництва відігравала Києво-Печерська лавра. Зас­нований монастир був у 1051 році у печерах над Дніпром. А назву «лавра» отримав уже у XII ст. Таку назву мали великі монастирі у Палестині та Греції ще у IV-VI ст. (Слово «лавра» означає «міська вулиця, квартал»). Культурно-просвітницьку діяльність здійснював Видубицький монастир, побудований у другій половині XI ст. князем Всеволодом Ярославичем. До цих осередків освіти з усіх країв прямували люди, щоб от­римати знання. З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.