Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТ. УКР.К. (ПІДРУЧНИК) / ІСТ. УКР.К. (ПІДРУЧНИК).doc
Скачиваний:
132
Добавлен:
24.02.2016
Размер:
1.95 Mб
Скачать

Декоративно-прикладне мистецтво

Наприкінці XIX ст. у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин на селі зростає кустарна художня промисловість і фабричне виготовлення масової продукції. У ряді галузей помітне наслідування національних художніх традицій. Поширеними видами художнього виробництва в Україні були керамічне, зокрема фарфоро-фаянсове, вироб­ництво кахлів і декоративне виготовлення текстилю — вишивок і килимів.

Килимарство, вишивка, кахельне виробництво хоч і мали товарне значення, але були так органічно пов'язані з домашнім виготовленням народних тканин і деталей вбрання, з народним художнім гончарством, що ці види слід розглядати разом з усіма іншими галузями народного декоративно-прикладного мистецтва.

Фарфоро-фаянсові виробництва виникали в місцевостях, багатих на родовища вог­нетривких глин, каолінів, з великими лісовими масивами (переважно на Волині та Чер­нігівщині), де були осередки гончарів і майстрів гутного скла. У фарфорове виробницт­во місцеві митці перенесли багатовіковий художній досвід. Народні традиції виявлялися у трактуванні форм, у характері розпису. Не тільки сюжет чи мотив фарфорового розпису XIX ст., але й колір, спосіб нанесення фарб, поєднання малюнка з тлом, макси­мальне використання пластичних властивостей матеріалу — все це свідчить про націо­нальну своєрідність творів прикладного мистецтва.

Здавна Україна славилася своїми майстрами обробки дерева. З дерева будували жит­ла, господарські та оборонні споруди, церкви, пам'ятники, виробляли предмети сільсько­господарського і домашнього вжитку, меблі, посуд, пряничні форми тощо. Мотиви плас­кої різьби по дереву збереглися у побутових селянських виробах. Нею оздоблювали полиці для посуду, божниці, днища для гребеня, ярма, задники возів та саней. Особливо широко використовувалась різьба в іконостасах, кіотах, підсвічниках.

Для численних селянських виробів із дерева XIX ст. була характерна різьба, що відрізняється від старовинної плоскої різьби. Тут значно збагатилася орнаментика гео­метричного й рослинного характеру. У більшості виробів орнаментом покривалися ве­ликі поверхні, причому масштаб малюнка залежав від розмірів і призначення предмета. В композиції орнаменту часто зустрічалися кола і півкола великих розмірів, що склада­лися з дрібних елементів. Наприкінці XIX ст. поширюється виготовлення для продажу дрібних виробів з дерева, у яких важливим було не вжиткове значення, а декоративне, художнє.

Одним із характерних видів народної творчості є настінний розпис, у декоративній майстерності якого виявилися естетичні особливості й смаки українського народу. Озна­ченого періоду художній розпис був досить поширеним, цього ж часу він став об'єктом вивчення художниками, етнографами і мистецтвознавцями. Найбільшого розвитку на­стінний розпис набув у степових районах України, де гладенькі, обмазані глиною стіни хат являють собою зручні площини для нанесення на них будь-якого малюнка.

Настінний розпис виконувався найчастіше кольоровими вохристими й червоними глинами, розведеними сажею та синькою, а також рослинними й мінеральними фарба­ми. З ХІХ ст. для розпису стін всередині хат, а з XX ст. і для розписів на папері почали широко вживати різноманітні анілінові барвники. Фарби при цьому розводилися на рідкому борошняному клеї, молоці та яйцях, щоб надати малюнку блиску. Застосування мінеральних фарб зробило розписи поліхромними, нарядними й багатими. Найпоширенішими мотивами орнаментики були квіти, звідси й термін «квітчасті» хати.

Настінним розписом оздоблюють стіни зовні і всередині хат, вікна та двері, сволоки і найчастіше печі. Розташування і характер малюнка завжди тісно пов'язані з архітекту­рою будівель та їх конструкцією. Декоративний розпис широко застосовувався в Україні не тільки в зовнішньому та внутрішньому оздобленні жител. Ним прикрашалися також меблі й різні господарські речі.

Любов українського народу до орнаменту яскраво виявилась у писанкарстві. У роз­писі писанок виходили із декоративних завдань і суворо дотримувались установлених традицій. З писанками в народному побуті було пов'язано багато звичаїв і обрядів. Із «щасливим» візерунком їх закопували весною в полі або при закладенні житла, дівчина дарувала зроблену нею писанку нареченому тощо. Орнаментика писанок, по суті, є твор­чою переробкою старовинних мотивів вишивки, ткацтва, різьблення. У виконанні їх проявилися декоративні прийоми української народної творчості. Основний прийом — симетричне розташування орнаменту. В писанках зустрічаються всі види орнаменту — геометричний, геометризований, рослинний. Гуцульські художники часто вводять в композицію фігури тварин — оленів і коників, які не зустрічаються в орнаментиці писа­нок інших регіонів.

Гончарство відоме на території України ще з неолітичних часів. Період розквіту ху­дожнього гончарства припадає на ХVІІІ – першу половину XIX ст. У цей час у всіх районах гончарного виробництва з'являються визначні майстри з яскравою індивіду­альністю. Вони створюють художньо досконалі форми виробів, розширюють їх асорти­мент і застосовують нові технічні прийоми декоративного оформлення та обробки.

Найпоширенішим типом виробів київського, полтавського, чернігівського та інших центральних районів гончарного виробництва України є червоний керамічний посуд — полив'яний та розмальований. У південних та південно-західних районах великого по­ширення набула біла полив'яна кераміка. На Тернопільщині зберігається «димлений» посуд з легкою геометричною орнаментикою. Він нагадує стародавню кераміку Київської Русі.

Цього часу все інтенсивніше розвивалися прийоми декоративного оформлення ке­раміки. Яскраво це видно на виробництві кахлів, поширеному на території України ще з часів Київської Русі. У XIX ст. кахляні печі стають не тільки прикрасою багатьох покоїв вельмож і поміщиків, але входять і в побут народу. Узори для розпису кахлів народні майстри брали з навколишнього життя, звідси велика різноманітність тем і сю­жетів. У кахлях XIX ст. є малюнки з рослинним орнаментом, різними фігурами, зображеннями побутових сценок, птахів, тварин тощо. За характером малюнка кахлі можна розподілити на живописні та орнаментальні. У різноманітному колориті розписних кахлів помітна своєрідність художніх традицій окремих регіонів України.

XIX ст. подарувало українській культурі багато визначних майстрів гончарного ми­стецтва. На основі усталених місцевих традицій народні митці створювали нові художні форми з чіткими стильовими особливостями. Історія залишила нам ім'я подільського майстра Адама Боцуци. Його кераміка відзначається особливим лілувато-коричневим витонченим малюнком на світлому тлі теракоти. Мальовничістю виділяються керамічні роботи відомого львівського майстра Василя Шестопальця. Фарби його прозорі й світлі, улюблені тони — зелений із блакитним відтінком і жовто-коричневі.

Для кераміки центральних областей України характерні елементи орнаментики: ви­ноград, зірки, ягоди тощо.

Особливою декоративністю відзначаються вироби опішнянських майстрів. У XIX ст. яскравий слід у стильовому спрямуванні місцевого гончарства залишив Федір Червінка. Він почав вводити у побутові речі ліпні орнаментальні деталі, часто застосовував штучне гравірування. Учень Ф.Червінки Ю.Різник використовував для своїх композицій різні мотиви: хміль, барвінок, соняшник. Подібні мотиви зустрічаються і в роботах інших майстрів. Малюнок в усіх опішнянських майстрів площинний, він добре розміщується на поверхні і вдало поєднується з формою предметів. У 90-х роках XIX ст. майстер Либещак започаткував новий напрям у галузі керамічного опішнянського розпису, ввівшидо нього мотиви вишиваних узорів. Пишні барвисті узори з великими декоративно трактованими квітами на розлогих вітах стали характерною особливістю кераміки опішнянських майстрів.

Для народної кераміки XIX ст. характерна і наявність різноманітної за своєю фор­мою народної керамічної декоративної скульптури. У цих невеликих творах — і сокови­тий гумор, і почуття декоративності, і лаконічне уявлення форми.

Безпосередньо пов'язаними з народним побутом в Україні були також ткацтво і ви­шивка. Ці види народної творчості були поширені на всій території України. Вироблялися різноманітні тканини, зокрема рядна, скатертини, рушники та інші побутові речі. Ці вироби оздоблювалися тканими узорами, а також узорами, виконаними технікою вибій­ки і вишивками. Виготовлялися також різні за призначенням, типом і технікою виконан­ня килими. Українські килими відзначаються багатством і різноманітністю орнаменталь­ної композиції, тонкими барвами. Орнамент килимів, будова усієї його композиції, малюнок окремих елементів надзвичайно різноманітні, і в різних районах України мають власне трактування і своєрідне вирішення. Еволюція художніх форм українського кили­ма відбувалася не тільки шляхом зміни колориту і композиційних прийомів, а також шляхом зміни характеру і прийомів стилізації малюнка. У XIX ст. трактування окремих елементів рослинних мотивів дедалі більше наближається до натури.

До декоративного ткацтва належить виготовлення узорчастих полотен, вовняних носильних тканин і високохудожніх вишивок. Полотна ткали з льняної та конопляної пряжі різних сортів. Узори тканин створювалися переплетенням ниток і мали встанов­лені з давніх часів назви — «окружки», «сосонки», «гречечка», «коропова луска» тощо. Узорчасті конопляні та льняні рядна ткали з червоними й синіми смугами, часто до поперечносмугастих композицій вводили нескладний геометричний орнамент. Кольо­рові рядна ткали також і клітинами з двох кольорів – «кватерками» та «грядками».

Багато вироблялося в Україні і різноманітних вовняних тканин для жіночого вбран­ня – запасок, фартухів, спідниць, плахт. Особливо славилися плахтами Київщина і Пол­тавщина.

З давніх-давен в Україні у народному побуті широко використовувалися рушники. Орнаментальні мотиви, узори, кольори українських рушників у кожній місцевості мали свої особливості. Лічильна вишивка XIX ст., що виконувалася такими швами, як «низь», «занизування», «затягування», різного роду мережки й «вирізування», «викол», «настилування» тощо, зберегла мотиви, структуру і весь стрій українського ткацького орна­менту. Всі прийоми лічильної вишивки були підпорядковані тому, щоб створити узор на основі комбінацій, які давали переплетення ниток тканини, причому узор разом із структурою тканини мав складати одне нерозривне ціле. Кольори узорів були дуже стри­мані. У першій половині XIX ст. — білі нитки на суровому полотні у вишивках «вирізу­ванням» і «настилуванням», або «лиштвою»; червоні — у вишивках «занизуванням» та у чернігівському «набиранні», чорні — у подільській «низі» і т.і. Іноді вводився ще додатковий колір — синій або чорний у червоних, червоний у чорних вишивках. З 70-х років різко змінюються кольори у вишиваних рушниках. Дедалі сміливіше вводяться вкраплення зелених, жовтих та інших кольорів. Народна творчість органічно пов'язана з історією народу, його трудовою діяльні­стю, побутом. Наприкінці XIX ст. із розвитком капіталізму і класовим розшаруванням на селі поступово зникає багато видів народних художніх промислів. Народне мистец­тво переживає кризу, хоч у багатьох областях ще зберігалися старовинні традиції і пра­цювали талановиті народні митці.

Отже, у XIX ст. в Україні в умовах зародження і розвитку капіталізму відбувався процес формування української нації. Цей період став часом народження і становлення української інтелігенції, яка стала основною рушійною силою національно-визвольного руху й руху за культурне відродження України. В означений період у культурному розвитку відчувалася активізація антиукраїнської політики у сфері освіти, літератури, художньої культури. Русифікаторська політика царизму на українських землях гальмувала розвиток національної школи та освіти. Особливо яскраво це проявилося у мовному аспекті. Однак ці обставини слугували згуртуванню національних сил для розбудови вітчизняної культури,