Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТ. УКР.К. (ПІДРУЧНИК) / ІСТ. УКР.К. (ПІДРУЧНИК).doc
Скачиваний:
131
Добавлен:
24.02.2016
Размер:
1.95 Mб
Скачать

Освіта і наука

Уже наприкінці XVIII ст. Києво-Могилянська академія втрачає роль культурно-освітнього центру. У1780 р. від пожежі загинула бібліотека академії, яка була найбільшою в Україні, у 1786 р, навчальний заклад був позбавлений матеріальної підтримки і, зреш­тою, у 1817 р. був закритий. У 1805 р. був тимчасово закритий і Львівський університет.

Ще у другій половині XVIIІ ст. в Україні було кілька спроб відкрити університет – 1780 р. в Батурині, 1767 – у Сумах, 1784 – у Катеринославі, 1786 – у Чернігові. Але жодна із цих спроб не увінчалася успіхом. Врешті-решт, спроба відкрити університет в Україні все ж вдалася, він був відкритий у центрі Слобідської України – у Харкові. Цього часу на Слобожанщині формувалася місцева, козацька аристократія, яка поступово поповнювала лави російського дворянства. Дворянство Харкова виділило 400 тисяч карбованців на заснування університету в центрі Слобідської України. 1 вересня 1802 р. була видана царська грамота на заснування університету в Харкові. Це стало можливим завдяки старанням відомого вченого і громадського діяча Василя Назаровича Каразіна.

Офіційне відкриття університету відбулося у січні 1805 р. Першим ректором нового навчального закладу став професор російської словесності, член Російської академії наук — Іван Степанович Рижський. Його роботи «Введение в круг словесности», «Наука стихотворства», посібники з логіки, лінгвістики, переклади праць Монтеск'є, Дідро, Гольбаха та інших філософів стали вагомим внеском у розвиток науки. І.Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення і розвиток мови, її залежність від рівня науки, літератури, філософії, специфічних рис кожного народу. На його думку, мова виникає у процесі становлення людини. Через мову досягається повна відповідність ходу наших думок про світ. Мова і мислення залежать від рівня соціального розвитку, глибини пізнання явищ природи. І.Рижський виступав за розвиток освіти, науки, які, на його думку, сприяють перетворенню і розвитку суспільства. Правомірно стверджу­вати, що діяльність І.Рижського як ректора сприяла розвитку філософії в Харківсько­му університеті, а його думки та ідеї зумовили формування впливової школи харківських мовників.

З моменту відкриття харківський університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Статут університету передбачав творення у межах навчального закладу наукових товариств, друкування власних періодичних видань і наукових праць. До того ж університет мав право цензури всіх книг, які виходи­ли у Харківському навчальному окрузі.

Харківський навчальний округ був утворений майже одночасно з університетом. Відомо, що у 1828 р. в окрузі було 249 середніх і нижчих шкіл, 1664 учнів і 746 учителів, що вважалося недостатнім для такої великої території. Харківський університет доклав чимало зусиль, щоб поліпшити цю ситуацію.

Структура університету визначалася статутом і складалася з чотирьох факультетів: історико-філологічного, медичного, фізико-математичного та юридичного. В універ­ситеті не було богословського відділення, що було обов'язковим для тогочасних вищих навчальних закладів. Статутом визначалися і обов'язки університету, до яких входили навчальна і наукова робота, утворення навчальних закладів на території навчального округу та керування ними, цензура друкованої продукції, що виходила на території ок­ругу. Структура та обов'язки університету протягом ХІХ ст. змінювалися внаслідок постійної боротьби передових педагогів за більш глибоку спеціалізацію, за створення справжнього осередку науки і культури. Передові професори університету намагалися втілити у життя демократичні принципи доступності вищої освіти для всіх.

У Харківському університеті питання про мову викладання набувало надзвичайної гостроти, оскільки більшість професорів, які працювали в перші роки його існування, були іноземцями і викладали не мовою студентів, а своєю рідною мовою. Ректор уні­верситету Рижський І.С. вважав, що від мови викладання і навчання залежить ґрунтов­не засвоєння знань, формування патріотичних почуттів студентів. Ситуація ускладню­валася офіційною забороною навчання українською мовою і довгий час рідною мовою викладався лише курс риторики.

Харківський університет зробив значний внесок у розробку проблем фахової підготовки студентів як за змістом навчання, так і застосуванням прогресивних методів організації викладання. Основною формою навчання були лекції і спецкурси, що сприяли ґрунтовному засвоєнню матеріалу, розвитку наукових інтересів, формуванню світогляду студентів. Деякі спецкурси були педагогічно профільовані, підготовка педа­гогічних кадрів залишалася одним із найважливіших завдань університетської освіти.

З перших років функціонування університету в Харкові постала проблема забезпе­чення навчального закладу найкращими науковими силами. Були запрошені викладачі з Росії, з-за кордону. Філософію в університеті почав викладати професор Іоанн Бап­тист Шад, вихованець німецької класичної філософії. Саме у Харкові професор написав свої основні наукові праці, зокрема, сформулював романтичну філософію нації і напи­сав ґрунтовну роботу про природні права людини. І.Б.Шад, підкреслюючи важливу роль вдосконалення людини, законодавства і державності, основу прогресивного роз­витку людства вбачав у його різноманітності. Він вважав, що будь-яке вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами і націями. Нація, яка підкоряється іншій навіть з прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які можуть на неї впасти. Завдяки блискучій красномовності, глибокій ерудиції І.Б.Шад завоював симпатії студентської молоді. Університет став своєрідним центром філософсь­кого життя у місті, що мало величезний вплив на формування світогляду студентів. Професор Шад наголошував у своїх роботах на необхідність свободи для людини, що було співзвучним з ідеями українського національно-культурного відродження і філо­софською традицією України, зокрема з ідеями Г.С.Сковороди. Але панування таких ідей у суспільстві було не до вподоби існуючому режиму, і у 1814р. професора Шада було видворено з України у Прусію, а його твори знищено і заборонено.

Розвиток філософської думки у Харківському університеті не був винятковим яви­щем. Зацікавлення філософськими течіями Європи спостерігається в Україні вже у XVIІ-XVIII ст. З появою ідей українського національного відродження це зацікавлення стає більш помітним. Захоплені філософією Канта, закарпатські вчені Петро Лодій і Василь Довгович у своїх наукових творах дають критичне висвітлення ідей німецького вченого. Прихильниками Гегеля в Україні були Орест Новицький та Сильвестр Гогоцький. Цікаві спостереження щодо української і російської ментальності належать пер­шому ректору Київського університету Михайлу Максимовичу. Працюючи в різних галузях науки (мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології), М.Максимо­вич не обмежувався констатацією тих чи інших фактів, а робив спробу їх теоретичного узагальнення з позицій новітніх на той час філософських поглядів, зокрема натурфіло­софських ідей Шеллінга. Як учений він відстоював зв'язок, єдність теорії і практики, аналізу і синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, феноменів культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня науки того часу. Слід зазначити, що авторитет Максимовича як вченого, мислителя мав вплив на стан філософії у Київському університеті.

Непересічне значення для формування філософської думки в Україні означеного періоду мали праці лідерів Кирило-Мефодіївського товариства. Саме з діяльністю цьо­го товариства пов'язується у сучасному науковому розумінні виникнення власної кон­цепції культурно-історичного розвитку українського народу. Основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства були викладені у «Книзі буття українського народу», у «Ста­туті слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», у відозвах «До братів українців», «До братів росіян», «До братів поляків», а також в історичних працях Миколи Костомарова «Мысли об истории Малороссии», «Славянская мифология», у роботах Пантелеймона Куліша «Повесть об украинском народе» та поемі «Україна».

Соціально-політична концепція Кирило-Мефодіївського товариства мана цілу низку положень щодо культурно-історичного процесу, з-поміж яких головне полягало у не­обхідності визнання рівних прав усіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови і національної культури. Важливою рисою концепції можна вважати теоретичні положення щодо особливих рис українсь­кого народу і його культури.

Для свого часу Кирило-Мефодіївці піднялися до розуміння вищих критеріїв демок­ратії – їх програма національного і соціального визволення українського народу була максимальною для свого часу і такою залишалася у своїй основі на всі наступні півтора століття. «Книга буття українського народу» започаткувала в українській історіографії низку концепцій, які обґрунтовували у наступні часи. Велике значення мав той факт, що своїми документами товариство рішуче утверджувало народоназву «українці». У пері­од, коли царизм почав викидати з політичного вжитку самі слова «Україна», «український», задекларування етноніма «українці» мало важливе значення для утвердження самобут­ності народу.

Слідчі органи встановили склад Кирило-Мефодіївського товариства. До нього вхо­дили: Микола Гулак, колезький секретар; Микола Савич, поміщик Полтавської гу­бернії; Пантелеймон Куліш, службовець освіти; Василь Білозерський, учитель; Микола Костомаров, ад'юнкт Київського університету; Тарас Шевченко, художник; а також студенти Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, Юрій Андрузький. Зв'язки з товариством підтримували представники інтелігенції з інших міст України.

У творчості члена товариства П.Куліша почувається сильний антеїстичний мотив – орієнтація на землеробську культуру. Саме антеїстична тематика породжує одну з центральних антитез П.Куліша – антитезу хутора і міста, через що філософську позицію Куліша часто називають «Хутірською філософією».

Ще з часів Києво-Могилянської академії у Києві зберігався ідейний клімат україн­ської ментальності, який впливав на формування способу мислення багатьох російсь­ких вчених, що жили працювали тут. Йдеться про Київську екзістенціально-гуманістичну школу філософії, ідейною підставою якої була українська ментальність. До найбільш відомих її представників належать Микола Бердяєв і Лев Шестов, творчість яких припадає вже на початок XX ст.

Освітній процес в Україні XIX ст. надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Росії й Польщі, Ще у 1696 р. закон, прийнятий польським урядом, заборонив українську мову в адміністративному вжитку. Укази російського уряду 1627, 1628 і 1721 pp. забороняли друкувати книги українською мовою, а видані українською мовою книги підлягали вилученню і знищенню. Укази 1727, 1728, 1735 рр. спрямовані на вилучення з церков українських друків і заміну їх російськими. 1720 р. було заборонене українське книгодрукування і у Києво-Могилянській академії. Вже у другій половині ХІІІ ст. всі освітні заклади України поступово перейшли на російську мову.

У XIX ст. національно-культурний рух зазнає нових ударів. Валуєвський циркуляр 1863 р. забороняв видавати українською мовою релігійні та наукові твори. Наступним етапом дискримінаційної політики російського уряду став так званий Емський акт 1876 р. Цим документом уводилася жорстка цензура на українські книги, які ввозилися з-за кордону, заборонялося вживання української мови на сцені. З обов'язковим застосуванням російського правопису українською мовою дозволялося публікувати тільки оригінальні художні твори та історичні документи.

Вільному розвитку української мови не сприяла й мовна політика Австрійського уряду в Галичині і на Буковині. Львівський університет, де низка предметів викладала­ся українською мовою, у 1808 р. був закритий. Цього часу в Галичині активізується національно-визвольний рух. Біля його джерел стояли діячі «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. У 1829 р. з'являється перша в Галичині граматика української мови, автором якої був І.Могильницький. У 1846 р. видано «Гра­матику української мови» Й. Лозинського. Революція 1848 р. стала рішучим поштов­хом для розвитку соціально-культурних рухів у Західній Україні. Цього ж року у Львові пройшов з'їзд учених, після якого було створено культурно-освітнє товариство «Галицько-руська митниця». Товариство починає видавати книги з різних галузей знань. У Львівському університеті відкривається кафедра української мови і літератури.

Українські університети відігравали помітну роль у науковому, культурно-громадсь­кому житті на східних і західних землях. В університетах України у XIХ ст. працювала ціла плеяда видатних українських і російських вчених, які своєю діяльністю уславили вітчизняну науку. З-поміж них – фізик і хімік М.М.Бекетов, математик О.М.Ляпунов у Харкові, астроном Ф.О.Бредихін – у Києві, фізик М.О.Умов, природознавці І.М.Сеченов, І.І.Мечников, О.О.Ковалевський – в Одесі. Внесок цих учених у світо­ву науку вагомий і загальновизнаний.

У галузі історичної науки в Україні цього часу була продуктивною діяльність О.М.Лазаревського — автора численних досліджень, статей, розвідок, які не втратили своєї наукової цінності до наших днів. Наприкінці XIX ст. плідно працювала історик О.Я.Єфименко, в дослідженнях якої правдиво показані народні рухи, оцінено істо­ричні події з демократичних позицій. О.Я.Єфименко виступала також як дослідник творчості Г.Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка.

Помітною була діяльність професора Київського університету В.Б.Антоновича – історика, археолога, етнографа і фольклориста. Він був головою «Історичного товари­ства Нестора-літописця» при Київському університеті, брав активну участь у підготовці до видання багатотомної праці «Архива Юго-Западной России».

Високого рівня на кінець XIX ст. досягла філологічна наука. Особливо помітна заслуга у цьому професора Харківського університету О.Потебні і створеної ним філологічної школи. Мовознавчі праці вченого, дослідження з психології творчості, фольклористи­ки й етнографії високо оцінювалися сучасниками і досі привертають увагу дослідників. У великій науковій спадщині О. Потебні гідними на увагу є його відгуки про творчість ряду письменників і видання їх творів. У розвиток української філологічної думки чимало цінного вніс також видатний учений, член-кореспондент Російської академії наук П.Г.Житецький.

Цього ж часу з'являються перші спроби науково висвітлити історичний шлях роз­витку української літератури. Поява нарису про українську літературу в праці О.Пи­піна і В.Спасовича «Обзор истории славянских літератур», слідом за цим вихід у світ праць М.Петрова «Очерки из истории украинской литературы XVІІ-XVIІІ вв.», «Киев­ская искусственая литература XVІІ-XVIІІ вв., преимущественно драматическая», «Очер­ки истории украинской литературы XIX века» сприяли утвердженню самого факту існування української літератури, активізували подальше її вивчення. Вчені-філологи на­громадили великий фактичний матеріал, дослідили окремі періоди історії літератури, об'єктивно оцінили велику кількість літературних пам'яток, вивчили біографії пись­менників, робили спроби пояснити історичне, естетичне значення кращих здобутків мистецтва слова в Україні.

У 40-х роках XIX ст. помітно пожвавлюється етнографічна діяльність українських вчених. 1845 р. було створене Російське Географічне Товариство, членами якого стали українські вчені М.Максимович, М.Маркевич, А.Метлинський та ін. У ї 848 р. у межах діяльності цього товариства розпочинаються дослідження в Україні особливостей жит­тя й побуту українців, їх мови, звичаїв тощо. Комісія для опису губерній Київського навчального округу, яку засновано 1851 p., починає видавати наукові збірники, в яких друкується чимало цінних праць з української етнографії. У 1869 р. Російське гео­графічне товариство організувало експедицію в «Юго-Западный край», керівником якої був призначений дійсний член товариства П.П.Чубинський. Експедиція охопила дослідженнями територію Київської, Волинської, Подільської, частково Полтавської, а також окремі повіти Мінської, Люблінської, Седлецької, Гродненської губерній і Бесарабію. У роботі експедиції взяли участь багато культурно-освітніх діячів: М.Драго­манов, В.Антонович, М. Лисенко,О» Русов, М. Костомаров, О. Кістяківський, В.Симиренко та ін. Багатий фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал, зібраний експедицією, був виданий у семи томах під назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной императорским рус­ским географическим обществом».

У роботі експедиції і виданні її матеріалів діяльну роль відіграв «Юго-западный от­дел русского географического общества», що існував у Києві до появи Емського указу. В 1873 -1874 рр. цей відділ видав два томи «Записок». Серед матеріалів цього видання праця М.В.Лисенка «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем», стаття М.П.Драгоманова «Отголо­сок рыцарской поэзии в русских народных песнях», добірка «Думы и песни кобзаря Остапа Вересая».

У XIX ст. значна увага приділялася розробці теоретичних питань української фольклористики. Роботи М. Максимовича, П. Куліша присвячені дослідженню української народної пісенної і поетичної творчості. Фольклорові присвячує свою дисертацію М.Костомаров. Етнографічні й фольклорні матеріали використовували українські пись­менники у своїй творчості, до того ж вони самі часто були збирачами усної народної творчості. І.Я.Франко поставив українську фольклористику на міцну науково-теоретичну основучимало цінного вніс також видатний учений, член-кореспондент Російської академії наук П. Г. Житецький.

Цього ж часу з'являються перші спроби науково висвітлити історичний шлях роз­витку української літератури. Поява нарису про українськулітературу в праці О. Пи­шна і В. Спасовича «Обзор истории славянских літератур», слідом за цим вихід у світ праць М. Петрова «Очерки из истории украинской литературы XVI 1-Х VIII вв.», «Киев­ская искусственная література ХУП-ХУІ.II вв. преимущественно драматическая», «Очер­ки истории украинской литературы XIX века» сприяли утвердженню самого факту існу­вання української літератури, активізували подальше її вивчення. Вчені-філологи на громадили великий фактичний матеріал, дослідили окремі періоди історії літератури, об'єктивно оцінили велику кількість літературних пам'яток, вивчили біографії пись­менників, робили спроби пояснити історичне, естетичне значення кращих здобутків мистецтва слова в Україні.

У 40-х роках XIX ст. помітно пожвавлюється етнографічна діяльність українських вчених. 1845 р. було створене Російське Географічне Товариство, членами якого стали українські вчені М. Максимович, М Маркевич, А. Метлинськийта ін. У1848 р. у межах діяльності цього товариства розпочинаються дослідження в Україні особливостей жит­тя й побуту українців, їх мови, звичаїв тощо. Комісія для опису губерній Київського навчального округу, яку засновано 1851 p., починає видавати наукові збірники, в яких друкується чимало цінних праць з української етнографії. У 1869 р. Російське гео­графічне товариство організувало експедицію в «Юго-Западный край», керівником якої був призначений дійсний член товариства П.П. Чубинський. Експедиція охопила дослідженнями територію Київської, Волинської, Подільської, частково Полтавської, а також окремі повіти Мінської, Люблінської, Седлецької, Гродненської губерній і Бесарабію. У роботі експедиції взяли участь багато культурно-освітніх діячів: М. Драго­манов, В. Антонович, М. Лисенко, О, Русов, М. Костомаров, О. Кістяківський, В. Си-миренкота ін. Багатий фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал, зібраний експедицією, був виданий у семи томах під назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной императорским рус­ским географическим обществом».

У роботі експедиції і виданні її матеріал і в діяльну роль відіграв «Юго-западный от­дел русского географического общества», що існував у Києві до появи Емського указу. В 1873 — 1874 рр. цей відділ видав два томи «Записок». Серед матеріалів цього видання праця М.В. Лисенка «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем», стаття М. П. Драгоманова «Отголо­сок рыцарской поэзии в русских народных песнях», добірка «Думы и песни кобзаря Остапа Вересая».

У XIX ст. значна увага приділялася розробці теоретичних питань української фоль­клористики. Роботи М. Максимовича, П. Куліша присвячені дослідженню української народної пісенної і поетичної творчості. Фольклорові присвячує свою дисертацію М. Костомаров. Етнографічні й фольклорні матеріали використовували українські пись­менники у своїй творчості, до того ж вони самі часто були збирачами усної народної творчості. І.Я.Франко поставив українську фольклористику на міцну науково-теоретичну основу. Збирання, вивчення та видання народної творчості І.Франко та його од­нодумці вважали завданням першорядної ваги. На народну творчість вони дивилися як на неоціненне багатство духовної. культури, в якому відбилася національна і соціальна самосвідомість українського народу. Саме тому звернення до фольклорних джерел вони вважали доцільним і корисним не тільки для майстрів художнього слова, а й для майстрів живопису, скульптури, музики.

Окрема політика російського уряду була спрямована на шкільну освіту в Україні. Середні школи з українською мовою навчання були перетворені майже всі у духовні семінарії. Нові школи, які засновувалися, були винятково з російською мовою викла­дання. Ці школи були чужими для українського населення не тільки мовою навчання, а й програмами, у підручниках розповідалося тільки про російський народ, його звичаї, традиції, історичне минуле.

На Правобережжі шкільна освіта була під кураторством Польщі. Навчання велося тут польською мовою.

Щоб хоч трохи поліпшити стан українського шкільництва, українські студенти у 1859 р. заснували три недільні школи і одну щоденну у Києві. Згодом такі ж школи з'явилися у Харкові, Полтаві, Чернігові. Крім цього, у Києві і у деяких містах України почали засновуватися жіночі недільні школи. Але школам цим не судилося існувати довго. Після розгрому поліцією у 1860 р. таємного студентського гуртка у Харківсько­му університеті, було наказано перевірити діяльність усіх недільних шкіл у Російській імперії і у червні 1862 р. всі недільні школи і читальні були закриті.

Закриття недільних шкіл, репресивні дії щодо інтелігенції, що спілкувалася куль­турно-освітньою роботою, Валуївський, Емський укази значно погіршили освітню справу в Україні. Наприкінці ХІХ ст. реакційні заходи російського уряду щодо українського національно-культурного руху посилюються. Щоб утримати освіту на українських зем­лях від остаточного занепаду, у Києві і Харкові засновуються «Товариства грамотності», основою діяльності яких стало видання книг для народу. Але дуже мізерна частина їх видавалася українською мовою.