Хх століття

Режисери А. Аппіа у Швейцарії й Г. Крег у Великобританії висунули на початку 20 столітті ідею «філософського театру» з абстрагованими позачасовими декораціями, у яких видозміна монументальних стереометричних форм (куби, площадки, щаблі) досягалося б світлом (принципами «філософського театру» керувалися польський письменник, художник і декоратор С. Виспяньский, німецький режисер Г. Фукс). Німецький режисер М. Рейнхардт разом з художниками (Е. Мунк, Е. Орлик, Е. Стерн й ін.) розробив різноманітні прийоми оформлення: від майже іллюзіоністичних об'ємних декорацій, що трансформують за допомогою обертового сценічного кола (уведений в 1896), до узагальнених нерухомих установок, від оформлення «у сукнах» до грандіозних масових видовищ на арені цирку. У Росії В. Е. Мейєрхольд, розробляючи принципи «умовного театру», увів (разом з художниками Головіним і Н. Н. Сапуновим) прийоми художньої стилізації, що вплинули на становлення сценічного конструктивізму.

В 1910-х роках у театрально-сценічному мистецтві проникнули прийоми кубізму й футуризму (А. А. Екстер, А. А. Веснін у Росії, роботи П. Пікассо, А. Матісса, Ж. Брака для Російських сезонів за кордоном), що затверджували самоцінну «театральність», «диктаторську» роль художника в театрі, що обмежували волю акторської гри. В 1920-х роках у Театрально-сценічне мистецтво(особливо в Німеччині) активно виявилися тенденції експресіонізму; зрушення й скоси площин, що кричать контрасти світлотіні, деформації зображуваних предметів створювали мир хворобливих бачень. Намагаючись відтворити на сцені «динамізм» сучасного міста, багато майстрів станкового живопису, що зверталися до Театрально-сценічного мистецтва (Дж. Северіні, Е. Прамполіні в Італії, Ф. Леже у Франції), нерідко замикалися в колі самодостатніх експериментів.

У цілому в театрально-сценічне мистецтво 20 століття надзвичайно збагатилася сценічна техніка: використаються синтетичні матеріали, люмінесцентні фарби, колажі, фото- і кінопроекції, системи дзеркал, складні світлові партитури й т.д.. В 1960-их роках велика увага майже повсюдно приділялася «позасценічній» декорації, сцені-арені (у СРСР розроблялися ще з кінця 1920-х років Мейєрхольдом і Н. П. Охлопковим). 1970-і роки характеризуються усе більше інтенсивним застосуванням мотивів, навіяних народним мистецтвом (обрядових масок-гримів, костюмів маріонеток, ляльок, що іноді досягають гігантських розмірів і декорації, що стають органічною частиною,). Серед найбільших майстрів західноєвропейського театрально-сценічного мистецтва 20 столітті — Л. Даміані, Дж. Де Кіріко, В. Колоссанті, Е. Лудзатті в Італії; Р. Алліо, К. Берар, Е. Бертен, М. Детома, М. Кассандр, П. Колін, Ж. Д. Малькле, Т. Ноель, М. Рафаеллі у Франції; С. Бітон, Е. Годвин, О. Массель у Великобританії; Б. Аронсон, М. Горелик, Дж. Мілцінер, Д. Онслагер, С. Федорович у США; Кісаку Іто, Такада Ісіро, Канаморі Каору в Японії.

Театр

Теа́тр (від грец.θέατρον — місце видовища) — вид сценічного мистецтва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами, а також установа, що здійснює сценічні вистави певним колективом артистів і приміщення, будинок, у якому відбуваються вистави.Театр як мистецтво називають також й театральним мистецтвом, а наука, що вивчає теорію та практику театрального мистецтва називається театрознавство. Окрім театрів, ролі в яких люди виконують безпосередньо, є ляльковий театр, де головні герої — іграшки, якими керують.

Законодавство України визначає театр як:

«заклад культури (підприємство, установа чи організація) або колектив, діяльність якого спрямована на створення, публічне виконання та публічний показ творів театрального мистецтва»[1].

а театральне мистецтво, як:

«вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами»[1].