доки для академии / Основи сценічного та екранного мистецтва / доповідь про театр

митьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъчсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсукенгшщзхъфывапролджэячс

Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка «Основи сценічного та екранного мистецтва» Студентка групи 513-Ш НАЗАРЕНКО АЛЬОНА ВІКТОРІВНА

Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка – один з найстаріших театрів України. Його життя завжди було насичене яскравими творчими пошуками.

    Засновник театру, реформатор української сцени Лесь Курбас дав йому поетичну назву першого весняного місяця за старим українським календарем – “Березіль”. Це був сміливий і міцний експериментальний колектив, в якому променіли молоді таланти – А.Бучма, М.Крушельницький, Н.Ужвій, Й.Гірняк, В.Чистякова, Л.Сердюк, Д.Антонович, І. Мар’яненко, Ф.Радчук та інші.

    Добре обізнаний з практикою західноєвропейського мистецтва, Лесь Курбас переносив на національний грунт здобутки театру експресіонізму. Його метод образного мислення – перетворення – заперечував натуралістичне копіювання життя, збуджував пульсуючу думку, викликав широкі асоціації.

    День заснування театру – 31 березня 1922 року, місто – Київ. Першу виставу “Березолю” було здійснено 7 листопада того ж року, вона мала назву “Жовтень” і була створена за текстом творчого постановочного колективу.

    Від заснування театру в ньому діяла режисерська лабораторія (режлаб), яку очолював Л. Курбас. До неї входили молоді режисери й актори, серед яких були Ф.Лопатинський, Г.Ігнатович, М.Крушельницький, Б.Балабан, В.Скляренко, В.Чистякова, В.Василько, П. Береза-Кудрицький та інші. Протягом 1923–1924 рр. у режлабі обговорювалися принципи роботи митців, що представляли сучасний на той час німецький експресіонізм. Про це свідчить й тогочасна практика театру. Крім вистав за п’єсами драматургів Г.Кайзера (“Газ”), Е.Толлера (“Машиноборці”, “Людина-маса”) рисами експресіонізму були позначені також постановки Л. Курбаса “Джіммі Хіггінс” за Е. Сінклером, “Гайдамаки” за Т.Шевченком та інші.

    На початку 1926 року Народний комісаріат освіти України вирішив перевести “Березіль” як кращий театр республіки до тодішньої столиці Харкова. Йшлося про театр “Березіль”, хоч повною назвою дітища Л. Курбаса було Мистецьке об’єднання “Березіль”, яке містило в собі філіали або творчі майстерні у Борисполі, Білій Церкві, Умані, згодом в Одесі- з центром у Києві. Кожна майстерня крім постійно діючого репертуару мала своє особливе завдання, виконуючи пошукову роботу в різних галузях театрального мистецтва.

    4 травня 1926 року в Київському театрі імені В.І. Леніна відбулися урочисті проводи “березільців”. У колективі “Березолю” об’єдналися кращі сили з усіх майстерень. 16 жовтня 1926 року розпочався перший харківський сезон прем’єрою вистави за п’єсою Ф. Кроммелінка “Золоте черево” у приміщенні на вулиці Карла Лібкнехта – там, де перед тим працював театр імені І. Франка під орудою Г. Юри. Сьогодні театр міститься в тому ж будинку на Сумській, 9.

    У харківському “Березолі” засяяла яскрава тріада митців – Л.Курбас, художник В. Меллер, драматург М. Куліш. У творчій співдружності вони створили вистави “Народний Малахій” (1928), “Мина Мазайло” (1929), “Маклена Граса” (1933), які набули широкого розголосу в Україні, а перші дві вистави навіть стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії. То був період сталінських репресій, вони не обминули й “березільців”. Наприкінці 1933 року Л. Курбаса було усунено з посади художнього керівника театру, він поїхав до Москви на запрошення С. Міхоелса, щоб працювати над виставою “Король Лір” у Державному єврейському театрі; в Москві його арештували. 1937 року Л. Курбас був розстріляний.

    Ми згадуємо Леся Курбаса як видатного режисера, педагога, театрального діяча, ім’я якого в історії світового театру стоїть поруч із такими іменами, як Станіславський і Немирович-Данченко, Мейєрхольд і Вахтангов, Макс Рейнгардт і Гордон Крег.

    Майже двадцять років “Березіль”, перейменований у 1935 році на театр ім. Т.Г.Шевченка, очолював Мар’ян Крушельницький. Послідовник Леся Курбаса, він створив героїко-романтичний театр. Державними преміями були відзначені вистави “Ярослав Мудрий” І.Кочерги в його режисурі та “Генерал Ватутін” Л.Дмитерка у постановці Леся Дубовика. У 1947 році театр одержав звання академічного. Тоді ж колективу було присвоєно Орден В.І.Леніна.

    Театр під художнім керівництвом М. Крушельницького входив до п’ятірки найкращих театральних колективів колишнього СРСР. Перед війною в нових якостях розкрився талант таких акторів, як С.Федорцева, Л.Радчук, І.Мар’яненко, М.Покотило, В.Чистякова, Є.Бондаренко, Л.Криницька. М.Крушельницький виступав як режисер і актор. Шевченківці славилися ансамблевим виконанням вистав, глибокою розробкою ролей, психологізмом, життєстверджуючим характером творчості. Серед вдаліших постановок цього періоду – “Платон Кречет” О. Корнійчука (реж. Б. Тягно, учень Л. Курбаса), “Васа Желєзнова” М. Горького, “Дружина Клода” О. Дюма-сина, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Тев’є-молочник” за Шолом-Алейхемом, “Талан” М. Старицького (реж. Л. Дубовик, учень Л. Курбаса), “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького, “Богдан Хмельницький” , “В степах України” О. Корнійчука, “Євгенія Гранде” О. де Бальзака (реж. М. Крушельницький).

    В роки Великої Вітчизняної війни шевченківці активно працювали в евакуації. У місті Кизил-Кия група акторів за допомогою мінімальних ресурсів підготували й здійснили постановку комедії Г.Квітки-Основ’яненка “Шельменко-денщик”, у Нижньому Тагілі відбулася прем’єра вистави “Російські люди” за п’єсою К. Симонова (1942), визволенню Сталінграду було присвячено випуск вистави “Фронт” О. Корнійчука (1943). Влітку 1943 року було організовано фронтову бригаду шевченківців, яку очолював Л. Сердюк. Бригаду харківських артистів добре знали у військових частинах Першого українського фронту.

    Влітку 1951 року театр представляв у рамках Декади української літератури і мистецтва у Москві вистави “Загибель ескадри” , “Платон Кречет” О. Корнійчука, “Єгор Буличов та інші” М.Горького, “Ярослав Мудрий” І. Кочерги , “Дай серцю волю…” М.Кропивницького. З високою оцінкою творчості шевченківців виступили в обговоренні вистав Б. Захава, Б. Бялик, С. Бірман. Про “Єгора Буличова…” з Крушельницьким у заголовній ролі в постановці режисера Б. Норда говорили як про принципову перемогу театру.

    1951 року М. Крушельницький перейшов до Київського театру імені І. Франка. На початку 1950–х до складу шевченківців бурхливою хвилею влилися вихованці корифеїв театру – Л. Биков, Р.Колосова, С.Чибісова, Б. Ставицький, В. Крайніченко, Л. Попова, Л.Тарабаринов, зі Львова було запрошено Я. Геляса.

    1952 року на посаду художнього керівника театру був призначений Лесь Дубовик, але в серпні того ж року він несподівано помер. Посаду головного режисера одержав Бенедикт Норд і працював на ній до 1963 року включно, поки не перейшов на педагогічну роботу і не переїхав до Москви. З 1957 до 1963 року Лесь Сердюк виконував обов’язки директора і худрука театру.

    Серед вистав Б. Норда найбільше значення мали: “Єгор Буличов” та інші” М. Горького (1947), “Ревізор” М. Гоголя (1952), “Гамлет” В. Шекспіра (1956); дві останні вистави було створено ним разом з художником В. Греченком.

    Яскрава сторінка історії театру – режисерська творчість Володимира Крайніченка, він очолював колектив як головний режисер театру з 1963 до самої смерті, що спіткала його у травні 1964 року. Крайніченко ставив вистави різні за жанрами та стильовими особливостями. Серед його найкращих постановок – “Лимерівна” “Повія” за Панасом Мирним (1952,1954), “Кров людська – не водиця” за власною інсценізацією у співавторстві з М.Стельмахом (1959), “Двоє на гойдалці” У. Гібсона.

    У 1965-1966 роках головним режисером театру був Віталій Смоляк. 1967 року до театру повернувся Володимир Оглоблін, який перебував на посаді головного режисера протягом трьох років. Актори-“шестидесятники”, які працювали разом з ним – В. Маляр, В.Івченко, А. Дзвонарчук, Л. Платонова, Л. Стілик та інші – говорили як приказку: “Всі ми вийшли зі школи Оглобліна”. Режисер-педагог з багатою художньою уявою, він виховував акторів, спроможних відтворювати тонкі психологічні нюанси у цілісних образах сценічних героїв. Серед вистав, що були здійснені ним на шевченківській сцені – “Привиди” Г. Ібсена (1955), “Розплата” О.Корнійчука (1966), “Перекоп” І. Кавалерідзе, “Чудаки” М. Горького (1967).

    У кінці 40-х -на початку 50-х років з успіхом йшли вистави у постановці Олексія Глаголіна: здійснені разом з худ. С. Йоффе – “Підступність і кохання” Ф. Шіллера (1948), “Мірандоліна” К.Гольдоні (1949), “З коханням не жартують” П. Кальдерона (1952); у співпраці з худ. В. Греченком – “Отелло” В. Шекспіра (1952), “Легенда про любов” Н. Хікмета (1953).

    Режисер Феоктіст Александрін тяжів до драматургії, що відтворювала народне життя. Найкращі його постановки – “Безталанна” І. Карпенка-Карого (1969), “Трибунал” А. Макайонка (1970).

    Протягом 1970-х років трупа театру поповнилася такими акторами, як О.Качан, П. Рачинський, В. Петров, О. Гава, Ю. Головін, С.Соловйова, Г Плохотнюк. З 1971 до 1974 року головним режисером театру був Броніслав Мешкіс, з 1974 до 1978 – Анатолій Литко. Вихованець корифеїв театру, він здійснив вистави “Живий труп” Л.Толстого (1974), “Російські люди” К. Симонова (1975), “Річард Ш” В. Шекспіра, “Не стріляйте в білих лебедів” за однойменною повістю Б. Васильєва (у співрежисурі з В. Івченком, 1977).

    Наступне десятиліття ознаменувалося працею головних режисерів театру Михайла Гіляровського (1979–1981), який тяжів до поетичного театру (вистави “Дума про Сухомлинського”, “Соловейко-Сольвейг” І. Драча, 1980), та Олександра Бєляцького (1983–1989), до кращих вистав якого належать: “Шлях” за власною п’єсою у співавторстві з З. Сагаловим (1984), “П’ять діамантів Тев’є-молочника” за повістю Шолом-Алейхема (1986), “Воронячий гай” О.Вампілова (1987), прем’єрою котрої було відзначено відкриття малої сцени “Березіль”.

    1982 року режисер Володимир Петров здійснив доленосну для театру виставу– “Млин щастя” В. Мережка – в якій відбилися основні риси творчості шевченківців: гостра зовнішня форма, глибокий психологізм, романтична піднесеність, ансамблевість акторського виконання, органічне сполучення всіх компонентів вистави, актуальність. У той же період в театрі працювали режисери О.Аркадін-Школьник, М. Нестантінер, В. Мажурін.

    У 1990-ті роки найвизначнішими були вистави головних режисерів театру Ігоря Бориса (1991–1996) “Король Лір” В. Шекспіра (1991). “Украдене щастя” І. Франка (1992); Анатолія Литка (1997–2001) “Макбет” Е. Іонеско (1996). За постановку вистави “Гроші” І.Карпенка–Карого режисер Микола Яремків одержав звання лауреата міжнародного театрального фестивалю “Золотий лев”(1998, Львів).

    У різні роки в театрі працювали відомі режисери (крім названих)–Я. Бортник, В. Василько, Я. Рєзніков, Л. Танюк, В.Загоруйко, Г. Кононенко, А. Концедайло, П. Морозенко, О.Барсегян, І.Гріншпун, В.Аносов, В.Бунін, О. Вількін, В.Кучинський; художники– А. Петрицький, Б. Косарєв, О.Тишлер, Л. Альшиць, М.Сімашкевич, Д.Власюк, Є.Товбін, Г.Батій, В. Кривошеїн, Б.Чернишов, С.Йоффе, М.Кужелєв, Я. та І.Нірод, Ю. Доломанов, О.Семенюк, Е. Кочергін , Т.Пасічник, А.Чечик, Кольо Карамфілов , Тіта Дімова; композитори –А.Буцький, М. Вериківський, П.Козицький, Ю. Мейтус, Б. Крижанівський, Д. Клебанов, К.Данькевич, Л. Ревуцький, П. Майборода, М. Кармінський, Б.Яровинський, який довгий час завідував музчастиною театру. З 1974 року головним художником театру є Тетяна Медвідь.

    У 1990-ті роки шевченківці брали участь у міжнародних театральних фестивалях “Березіль-93” (Харків), “Золотий лев” (Львів), “Мистецьке березілля” (Київ).

    У 2002- 2005 рр. лідером театру був засл. арт. України Андрій Жолдак. З 2001-го до 2008 року шевченківці презентували вистави "Гамлет. Сни", "Місяць кохання", "Один день Івана Денисовича", "Гольдоні. Венеція" в його постановці на міжнародних театральних фестивалях у Києві, в Москві, в Санкт-Петербурзі, де одержали на фестивалі "Балтийський Дім" Першу міжнародну премію ЮНЕСКО (2004), а також у Сібіу (Румунія), Кишиневі (Молдова), Скоп'є (Македонія), Варні (Болгарія), Греноблі (Франція), Гданську і Варшаві (Республіка Польща), Гронінгені (Нідерланди), Берліні (Німеччина) тощо.

    Протягом 2008-2013 р. театр брав участь у проведенні 19-ти міжнародних театральних фестивалів з виставами поточного репертуару. Серед них: "Маленькі подружні злочини" Е.-Е.Шмітта у постановці режисера, засл. арт. України С.Бережка та сценографа, засл. діяча мистецтв України Т.Медвідь ("Homo ludens-2010", Миколаїв), "Віолончель" Є.Шинкаренка у постановці засл. діяча мистецтв С.Пасчника ("Золота валіза-2010", Суми), "Мина Мазайло" М.Куліша (Перший всеукраїнський фестиваль шевченківських театрів, 2011, Черкаси), "Woyzeck" Г.Бюхнера у постановці режисера О.Ковшуна та художника І.Голець ("High Fest-2010", Єреван, Арменія; Позаконкурсна програма "Маска Плюс" фестивалю "Золота маска-2012", Москва, Росія), "Акторська гримерна" К.Сімідзу в постановці режисера, засл. арт. України О.Стеценко та сценографа, засл. діяча мистецтв України Т.Медвідь ("Театр. Чехов. Ялта", м. Ялта, 2012).

    Художній керівник театру 2011- 2013 рр., засл. діяч мистецтв України Олександр Аркадін-Школьнік здійснив низку вистав на сцені шевченківців, у тому числі - трагікомедію "Зойчина квартира", яку було показано в Києві на сцені Національного академічного російського театру ім. Лесі Українки з нагоди 120-ліття від дня народження М.Булгакова.

    З квітня 2013 р. художнє керівництво театру очолює нар. арт. України Володимир Маляр - видатний актор і театральний діяч, творчість якого поціновують не лише харківські театрали. Сьогодні у творчому складі колективу - головний художник театру, засл. діяч мистецтв України Тетяна Медвідь, режисери Олександр Ковшун, Олег Русов, заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник; завідувач музичною частиною театру і композитор Геннадій Фролов. У трупі театру близько 50 акторів. Серед них - народні артисти України Володимир Маляр, Агнеса Дзвонарчук, Людмила Платонова, Петро Рачинський; заслужені артисти України Ганна Плохотнюк, Лідія Погорєлова, Гаррі Чумаченко, Євген Плаксін, Світлана Соловйова, Олена Качан, Юрій Євсюков, Оксана Стеценко, Сергій Бережко, Тетяна Грінік, Едуард Безродний, Майя Струннікова. Талановиту акторську молодь театру представляють Ірина Роженко, Сергій Гусєв, Максим Стерлік, Михайло Терещенко, Євген Моргун та інші.

    До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, ім'я якого театр носить від 1935 року, на Малій сцені "Березіль" відбулася прем'єра поетичної вистави "Мені однаково, чи буду..." за творами Т.Г.Шевченка в постановці режисера, засл. діяча мистецтв України С.Пасічника та художника А.Тодоракіної. У виставі беруть участь молоді актори-шевченківці.

    У середині травня цього року група вистави "Прощай, Юдо..." за п'єсою І.Ірединського в постановці засл. діяча культури Польщі А.Щитко (Познань) та сценографа Т.Савіної (виставу здійснено за підтримки Генерального консульства Республіки Польща у м. Харкові)представлятиме свою роботу на познанському фестивалі культури "Українська весна" під патронатом Міністерства культури РП. Цей фестиваль спрямований на зміцнення культурних та економічних взаємин між Польщею та Україною. У рамках "Української весни - 2014" шевченківці представлять також фрагмети з вистави "Мені однаково, чи буду...", що входять до мистецької програми театру, підготованої спеціально для показу в Познані з нагоди ювілею від дня народження Великого Кобзаря.